§ 2. Політико-правові ідеї Реформації

На початку ХУІ ст. під впливом гуманістичних ідей Відродження один із стовпів середньовічного християнського світу - римо-католицька церква переживала глибоку кризу. Суспільство почало вимагати від церкви повернутися до первісної чистоти християнської релігійності, її демократизації, скасування індульгенцій тощо. Такі настрої мирян обумови­ли появу широкого соціально-політичного та ідеологічного руху Реформації (тобто «виправлення», «реформування»), що охопило в ХУІ - сер. ХУІІ ст.ст. більшість країн Центральної та Західної Європи. Ідеологами основних течій Реформації виступили Мартин Лютер, Томас Мюнцер та Жан Кальвін.

Спільними для всіх напрямків Реформації були принципи «sola fide» та «sola scriptura». Перший вимагав «виправдання вірою»: людина для спілкування з Богом не потребує посередництва церкви. Другий принцип ви­значав Біблію єдиним джерелом християнської релігії, а отже булли та енцикліки Папи римського, канони патристики - є лише людськими установ­леннями.

Початок європейської Реформації поклав професор Віттенберзького університету М.Лютер (1483-1546)^[2]. Причину походження держави він вба­чав у гріховності світу. Як дерево не потребує інструкції як йому плодоноси­ти, так справжній віруючий не має потреби в юридичних нормах для керу­вання своєю поведінкою, тому якби світ складався лише із праведників, не було б потреби ані в «королях... ані в мечі, ані в законі». Натомість світ є злим, і якби не встановлення Богом держави, «люди пожирали б один одно­го... і світ спорожнів би». Оскільки держава є єдиною запорукою «охорони миру, покарання гріха та захисту від злих», то і справжні християни теж мають їй коритися, і навіть більше, - робити все, що йде їй на користь «аби її не забували, шанували та боялися».

Разом з тим, Лютер визнає необхідним законодавчо визначити межі за­стосування світської влади, щоби вона не зазіхала на питання віри. Сфера за­стосування законів держави «простираються не далі тіла й майна й того, що є зовнішнім на землі», тоді як сфера душі лишається поза законом та йо­го силою. Таким чином, Лютер наполягав - свободи совісті і думки людини -  поза юрисдикції держави. Він вважав природне право основою добрих та справедливих законів. Застосування ж закону має бути гнучким, і де потрібно, його слід використовувати за всією суворістю, а де - пом’якшити, з тим, щоби розум залишався вищим законом та найкращим законознавцем.

М.Лютер критикував сучасний йому феодальний лад, вважаючи, що «із сотворіння світу мудрий князь - птах рідкісний, та ще більш рідкісний князь благочестивий», але будучи прихильником божественного походження влади та держави він заперечує право на спротив християн бодай тиранічній державі: «.Правителі роблять зло, коли вони придушують проповідь Євангелія й гнітять вас у мирських справах. Але ви робите ще більше зло, коли. судите тих і мстите .своїм правителям .». Право ж судити та карати володарів має лише один Бог. Селянська війна у Німеччині виявила неспроможність соціальної етики Лютера: піддані мали жити за канонами християнської етики; князі ж, попри декларування їх християнських чеснот, фактично були вільні від жодних зобов’язань в цьому світі.

Ідейним натхненником і керівником селянського повстання 1524-1526 років в Німеччині був Томас Мюнцер (1490-1525)^[3]. З його іменем пов’язана ліворадикальна течія Реформації - анабаптизм. Вони жили за зразками ран­ньохристиянських громад, проповідували відмову від приватної власності та громадянську рівність. Це, в свою чергу, зумовило негативне ставлення до будь-якої державної організації, як інституту заснованого на насильстві. Мюнцер закликав до соціального перевороту на засадах рівності, «християнської справедливості» та повернення влади народу. У «Статейному листі» він закликає до створення «Царства Божого на землі», перебудови суспільства в «християнський союз та братство». До цього союзу мають бути включені всі працездатні особи, які будуть брати участь у спільній праці, отримуючи за це рівну винагороду. Всі, хто не захочуть долучитися до будівництва «Царства Божого на землі» автоматично зараховуються до безбожників. Методи запровадження цього праобразу «казарменого комунізму» пропонувалися вкрай жорстокі. Звертаючись до німецьких князів, Мюнцер стверджував: «Вам даний меч, щоби знищувати нечестивців. Якщо ви відмовитеся, він буде віднятий у вас. Тих, хто чинить опір, буде знищено без милості. Безбожники не мають права жити». Проти такого войовничого фанатизму повстали не лише католики, але й Лютер. І по роз­грому селянського руху у 1525 році прихильники Мюнцера були розігнані і фактично припинили своє існування.

На відміну від Німеччини, де Реформація розшарувалася за соціальною ознакою на бюргерсько-дворянське лютеранство та плебейсько- селянський анабаптизм, швейцарський кальвінізм являє приклад середнього шляху, багато в чому зумовленого великою роллю місцевих виборних магістратів.

Саме в поглядах Жана Кальвіна (1509-1564)^[4]. найбільшого розвитку отримав ключовий принцип протестантської етики - догмат про абсолют­ну наперед визначеність Богом долі людини. Людина не здатна змінити своєї долі, але може здогадуватися про неї за розвитком свого життєвого шляху. Відтак, всі свої сили людина має покласти на досягнення життєвого успіху як ознаки богообранності. Така настанова обумовила та сформулювала, за виразом М.Вебера, «дух капіталізму», який поволі закріплювався в розвину­тих країнах Європи.

В його політичних поглядах помітна тенденція до теократичного розуміння держави, її трансформації за допомогою представницьких органів. Життя держави та церкви є подібним, оскільки Богом на них покладені однакові обов’язки по встановленню правління Божого. Тому магістрати мають вважатися похідними не від міської громади, а установою божою. Таким чином, держава, у розумінні Кальвіна виступає виконавчим органом церкви, який забезпечує їй захист та матеріальну основу.

В пошуках оптимальної форми правління Кальвін робить висновок, що кожна з відомих форм (він традиційно виділяє монархію, аристократію та демократію) має як свої позитиви, так і негативи. Монархія обтяжена праг­ненням до тиранії, оскільки «чим могутніші государі, тим тяжче давлять вони народ» і «бажають бути вільними від будь-якого закону». Засуджуючи фео­дально-монархічні кола за насильство, сваволю і беззаконня, він обґрунтову­вав право на спротив тиранії, яке може застосовуватися правом у разі по- прання божественних законів чи обмеження волі народу уповноваженими на те органами (магістратами, церквою тощо). І лише при вичерпанні всіх лега­льних форм спротиву можлива непокора та скинення тирана. При порівнянні монархії та республіки, симпатії Кальвіна на боці останньої: «найбільш ба­жане із всіх станів, це коли пастирі обираються та встановлюються зага­льним голосуванням народу. Тому що там, де одна особа насильством захоп­лює владу та владарювання, це - варварська тиранія. Там, де царі керують за правом спадкування, теж не в’яжеться зі свободою. Отже пророк говорить: поставимо собі володарів, причому - загальним голосуванням». Втім, необ­межена демократія його теж не захоплює, оскільки в народі, що не має ста­лої влади і всі рівні, виникають куди страшніші смути, аніж за тиранії. Тому оптимальнішим з того, що можна обрати, Кальвін називає поєднання аристо­кратії з поміркованою демократією, яке є «правлінням багатьох осіб, вла­штоване таким чином, щоби одні допомагали іншим, взаємно спрямову­вали та наставляли один одного».

Таким чином, політико-правові учення Реформації, що виникли на за­переченні панування католицької церкви, втручання світської влади в духов­ну сферу, призвели до обґрунтування таких основоположних свобод людини як свобода думки та віросповідання. Секуляризація (відокремлення) церкви від держави, ствердження засад протестантської етики в свою чергу мало на­слідком прискорення процесу формування національних держав та перехід до буржуазного ладу.