РОЗДІЛ 7. ПОЛІТИЧНІ І ПРАВОВІ ВЧЕННЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ І РЕФОРМАЦІЇ

Епоха Відродження та Реформації (ХІУ- кін. ХУІ ст.), що завершує європейське Середньовіччя, знаменує час радикальних культурних, політич­них та економічних перетворень феодального суспільства на буржуазний лад.

Відродження виникало як рух рецепції (відновлення) античної гуманіс­тичної спадщини в європейській культурі. В цей період місце релігійної схо­ластичної філософії заступає антропоцентричний світогляд гуманізму, що поставив в основу своїх пошуків світ людини в усіх вимірах. Теологічне уяв­лення про нікчемність людини перед Богом заступає ідея автономності волі людини, її самоцінності. Новопосталі реформаційні рухи вимагають від ка­толицької церкви її реформи та демократизації. Проголошується загальна рі­вність християн перед Богом. Як наслідок, в політичній сфері місце феода­льної роздрібненості, що трималася на наддержавній вищості римо- католицької церкви, заступає централізована національна держава, існування якої, відтепер, осяюється ідеєю суверенітету. Криза феодальних і зміцнення ранньокапіталістичних відносин, поява нового класу - буржуазії, вимагали нової ідеології, нових підходів до вирішення проблем політики, держави і права.

§ 1. Політичне вчення Н.Макіавеллі

З іменем Нікколо Макіавеллі (1469-1527) ^[1] пов’язано заснування но­вої політичної науки. Він був першим, хто в своєму творі «Г осудар» реаліс­тично підійшов до об’єкту політики, описавши всю неприглядність політич­них засобів, про які самі політики воліли б мовчати. Як на честь лікаря нази­вають хворобу, яку той вперше описав, так і «макіавеллізм» став терміном, яким позначають аморальну та безпринципну політику.

За Макіавеллі, в основі політики лежить не божественне провидіння, а людські інтереси. Він відкидає ідею напередвизначеності Богом людської долі: «людські справи робляться людьми», вирішального значення набуває не доля, а воля людини. Тож політика - засіб задоволення людських інтересів, яка підкоряється не божественним законам, а закономірностям суспільного розвитку. Ці закономірності підтверджує історичний досвід. Тому «щоб знати, що повинно трапитись, досить простежити, що було ...». Адже «всі людські справи робляться людьми, які мали і завжди будуть мати одні і ті пристрасті і тому вони неминуче повинні давати однакові результати». При­рода людських пристрастей полягає в егоїзмі, задоволенні особистого інтересу та забезпеченні недоторканності власності («більша частина людей задоволена, поки не зачеплені їх честь та майно»).

Історична необхідність і воля людей приводять до утворення держави як гарантії задоволення власних потреб; Якщо раніше державу визначали здебільше за формою правління (королівство, князівство), то Макіавеллі вво­дить нове поняття, «stato» - держава як політично організоване суспільство, певним чином організована влада з наявністю права і юстиції. Це поняття згодом стало загальноприйнятим (state - англ., etat - фр., звідси термін «етатизм»).

В трактуванні форм держави Н.Макіавеллі наслідує погляди Аристо- теля та Полібія, за якими держава у своєму розвитку здійснює коловорот форм, чергуючи «правильні» (монархія, аристократія, народне правління) із «неправильними» (тиранія, олігархія, охлократія). Розв’язання проблеми переродження «правильних» форм Макіавеллі вбачав у постанні «змішаної республіки». Таке утворення, передбачає участь в управлінні народу і знаті, їх компроміс, за якого вони «будуть взаємно контролювати один одного». Від цього виграє все суспільство: «в кожній республіці завжди існує два про­тилежних напрямки: один - народний, другий - вищих класів; з цього поділу витікають усі закони, що видавалися в інтересах свободи». Зразковий змішаний устрій, який втілював таку рівновагу, був встановлений Лікургом у Спарті.

Втім, Макіавеллі добре розумів, що в тогочасних умовах монархічної Європи змішана республіка - недосяжний ідеал майбутнього. Політична ж дійсність являла собою заплутаний клубок інтриг, зрад та підступів, вимагала зовсім інших правил політичної майстерності, формулюванню яких і присвя­тив свого «Государя» Макіавеллі. Як зазначив Г.Гегель у «Філософії історії», «цю книгу часто з огидою засуджували як пронизану найжорстокішою тиранією; проте Н.Макіавеллі, керуючись високою свідомістю формування держави, формулював ті правила, відповідно до яких мали утворюватися держави в обставинах того часу».

Політика для государя - стратегія і тактика утримання влади і дер­жави. Найбільш доцільною формою організації влади є абсолютна монархія, а основою її довготривалості та успішності є підтримка народу. «Володар не вільний обирати народ, але вільний обирати знать», тому йому слід бути в дружбі з народом, інакше його влада буде хиткою. Навіть якщо він прийшов до влади за допомогою знаті, необхідно заручитися підтримкою на­роду, беручи його під захист. Політика монархічного уряду має бути спрямо­вана на те, заради чого і виникла держава, - забезпечення інтересів суспільства. Влада має надати громадянам можливість вільно займатися торгівлею, землеробством та ремеслами, брати під державний захист їх власність та проводити розумну податкову політику. Така діяльність монар­ха має бути заснована на впорядкованому законодавстві: «коли народ поба­чить, що ніхто ні за яких обставин не порушує даних йому законів, він дуже скоро почне жити життям спокійним і задоволеним». Джерелом добрих законів виступає народна воля, що проявлялася під час смут та невдоволень, - оскільки «вони завжди встановлювали закони порядки для користі громадянської свободи».

Одним із інструментів зміцнення влади монарха є релігія. Недарма, стверд­жував Макіавеллі, всі успішні державотворці обґрунтовували свою владу во­лею богів. Тому, на відміну від ідеологів Реформації, які прагнули відокремлення церкви від держави, він, навпаки, вважав за необхідне поста­вити церкву на службу державі як засіб державного впливу на масову свідомість.

Для мислителя головна мета політичної діяльності - загальне благо - допускає використання будь-яких засобів, що дозволяють її досягнути. Вчинки правителів оцінюються не за їх шляхетністю, а за найкращою результативністю, монарх мусить керуватися аналізом політичної дійсності та політичною доцільністю, а не уявними моральними цінностями. До таких «позаморальних» правил політики Макіавеллі відносив: монарх мусить дбати про підтримку народу, про свій позитивний образ в його очах. Для цього слід демонструвати риси шляхетного та морального володаря, бути таким по можливості, але у випадку необхідності провадити цілком протилежну політку. Разом із тим, аби не викликати ненависті в підданих, здійснення не­популярних рішень варто покладати на інших, а популярні виконувати само­му. Зі знаттю слід чинити так, як чинить вона. Краще бути скупим, маючи худу славу але без ненависті, ніж будучи щедрим, спустошувати казну та на­кидати нові податки, чим набути і худу славу і ненависть народу водночас. Жорстокість ліпша за милосердя: від покарань та розправ страждають одиниці, тоді, як милосердя веде до безладдя, від якого страждає все насе­лення. Піддані мають відчувати страх до володаря, а не любов - любов не­вдячна та непостійна, тоді як страх підтримується загрозою покарання, якою зневажити неможливо. Вбивства співгромадян, зрада та віроломство є хоча не бажаними, але припустимими засобами політики, оскільки «всім цим можна здобути владу, хоча не славу». Такі правила політики і склали сутність «макіавеллізму» - політики, що здійснюється за принципом «мета виправдовує засоби».

«Государ» Макіавеллі, якщо використовувати сучасну термінологію, був підручником з «політичних технологій», який вперше відверто показав ницість засобів, якими і донині здійснюється політика, на що вказував ще український мислитель ХУІІІ ст. Я.Козельський: «Макіавеллі не вмре, про­клинати його будуть дуже голосно, а наслідувати дуже тихо».