§ 4. ХХ століття Японії

«Освічений світ» виявився суперечливим. Мейдзі принесло Японії прогрес, консолідацію держави, швидкий розвиток економіки, що по­сприяло перетворенню ще недавно приниженого європейськими «вар­варами» феодального сьогунату на сучасну індустріальну державу - рівноправного партнера європейських країн. Але разом із прогресом Мейдзі принесло Японії незнищенний спадок самурайського мілітариз­му. Однак це було вже інше самурайство: це були не самураї-жебраки, які слугували за жменю рису, а могутні індустріально-фінансові гіганти- дзайбацу в спілці з мілітаристськими колами Японії.

По суті Японія завжди була мілітаристською державою. Саме її утвердження відбувалося в перебігу знищення корінного населення - айнів; потім розпочалася епоха взаємознищуваних міжусобних воєн даймьо; коли ж сьогунат зібрав державу в єдиний кулак, розпочалася агресивна політика колишнього селянина Тойотомі Хідейосі, спрямова­на на завоювання не тільки Кореї, Китаю, а й усього «суміжного світу». Цю агресивну естафету Японія пронесла через всю першу половину ХХ століття. Підпорядкування уряду вояччині розпочалося ще в період панування Мейдзі. Один з його лідерів, дуже впливовий державний діяч Японії, який свого часу розгромив «контрреволюційне» повстання са­мураїв (Сацумське повстання), Ямагата Аритомо домігся того, аби Ге - неральний штаб Японії підпорядковувався безпосередньо імператорові, а міністри армії та флоту призначалися тільки з числа військових. Таким чином, вояччина Японії вийшла з-під підпорядкування цивільного уря­ду і фактично перетворилася на державу в державі.

З 1900 року Імператорська армія та Імператорський військово- морський флот набули право вето при формуванні уряду. Надалі, в 30-ті роки, в Японії розпочалася справжня мілітаристська істерія, пов’ язана з ратифікацією урядом Лондонської морської угоди від 22 квітня 1930 року щодо скорочення морського озброєння. Виникають екстремістські націоналістичні організації: «Молоді офіцери армії і флоту», «Саку- рай», організація бойовиків «Айкедзюку» («Школа любові до рідної землі»), «Дзиммукай» («Товариство імператора Дзимму»), «Кецумей- дан» («Ліга кривавого братерства») та ін. Протягом 30-х років було вчинено замах на прем’єр-міністрів Хамагуті, вбито прем’єр-міністра Інукаї, здійснено спробу вбивства імператора Хірохіто, вчинено на­пади на Міністерство внутрішніх справ, поліційне управління, банки, штаб-квартири ліберальних партій. У лютому 1936 року націоналіс­тична партія вояччини «Сейюкай», зазнавши поразки на парламент­ських виборах (одержала лише п’ять місць), влаштувала путч під ке­рівництвом генерала Мадзакі. Було захоплено урядові заклади, вбито адмірала Сайто, міністра фінансів Такахасі, генерала Ватанабе, пора­нено міністра двору Судзукі, змушений був втікати зі столиці прем’єр- міністр адмірал Окада. Путчисти вимагали розпущення парламенту і передачі влади генералові Мадзакі. Путч «Молодих офіцерів» було придушено лише за допомогою урядових військ. Незважаючи на при­душення путчу, Японія продовжувала мілітаристський курс і вирішен­ня всіх державних справ перебувало під контролем військового керів­ництва.

4-5 вересня 1941 року на нараді в присутності імператора Хірохі- то, незважаючи на його спротив, військові ухвалили рішення щодо вступу в Другу світову війну. 8 грудня 1941 року. Японія без оголо­шення війни раптово напала на базу американського флоту в гавані Перл Харбор («Перлинова гавань») на острові Охау на Гавайях. Було потоплено 4 лінкори, 2 есмінці, ще 4 лінкори і 3 крейсери пошкоджено, знищено близько 200 літаків, загинуло 2403 чоловіки і поранено 1178. Раптовий напад Японії дав привід президенту США Ф. Рузвельту, не­зважаючи на Конгрес, який до цього часу чинив опір, оголосити про вступ США у війну. Стратегічно японська вояччина програла. До літа 1945 року становище Японії стало безнадійним. її уряд планував ви­користати Радянський Союз як посередника на переговорів щодо перемир’я, але у квітні 1945 року СРСР відмовився подовжити радянсько-японський договір про нейтралітет і після капітуляції Ні­меччини став перекидати війська до кордонів окупованої японцями Маньчжурії. У червні уряд Японії, незважаючи на безнадійне стано­вище, ухвалив рішення «битися до останньої людини», найближче оточення імператора вирішило завершити війну 22 червня 1945 року. Хірохіто недвозначно заявив уряду: «Я бажаю, аби конкретний план завершення війни був без перешкод вивчений і почали здійснюватися зусилля для його втілення».

Уранці 6 серпня 1945 року США скинули атомну бомбу на місто Хіросіма, а 9 серпня - на місто Нагасакі. В результаті вибухів загину­ло понад 200 000 чол. Хірохіто, долаючи опір найвищого військового керівництва, виступив по радіо зі зверненням про беззаперечну капіту­ляцію. Військовий міністр, командувачі армією і флотом та інші воєна­чальники, всього понад 500 офіцерів, як і належить істинним самураям, здійснили сепуку. 2 вересня 1945 року на борту американського лінкора «Міссурі» в Токійській затоці було підписано акт про беззаперечну ка­пітуляцію Японії: від Японії - міністром іноземних справ Сигеміцу Мамору і начальником Генерального штабу Умедзу Йосидзиро, від со­юзних держав - генералом Дугласом Макартуром, адміралом Честером Німітц, від Великої Британії - Брюсом Фразером, від СРСР - колишнім аташе в Токіо генерал-лейтенантом К. Дерев’ янком.

Повоєнна Японія. Загальні умови повоєнного режиму в Японії, як і в Німеччині, визначалися угодами союзників (СРСР, США, Велика Британія) на Потсдамській конференції (17 липня - 2 серпня 1945 року). Тут було прийнято Потсдамську декларацію, яка вимагала від Японії беззастережної капітуляції, конкретні положення містилися в Акті про беззаперечну капітуляцію. Виконання Потсдамських угод по Японії покладалося на американську окупаційну владу, якій пере­ходила низка державних функцій: контроль над фінансами, бюджетом, зовнішньою торгівлею, органами правосуддя та поліції. Скасовували­ся реакційні і репресивні закони часів війни, розпускалася армія, лік­відувалися таємна поліція, Міністерство внутрішніх справ, Військове й Морське міністерства, вживалися заходи щодо викорінення культу імператора, інститути синтоїзму відокремлювалися від держави, здій­снювалася реформа шкільної освіти; проводилася денацифікація - очищення державного апарату від мілітаристських і фашистських елементів. Важливе значення мав Закон про аграрну реформу 1946 року - було ліквідовано поміщицьке землеволодіння, землю перерозподілено серед селян на умовах оренди з правом наступного викупу; були розпущені дзайбацу - могутні фінансово-промислові картелі.

Підсумки реорганізації було закріплено в Конституції Японії 1947 року. Текст Конституції було підготовлено офіцерами-юристами оку­паційних військ Мейло Роуллом і Кортні Вітні, через що він містить багато рис Конституції США. За наполяганням японців було збереже­но інститут спадкового імператора, але лише як «символу нації» і за умови відмови від ідеї «божественності» Тенно. Конституція невелика за обсягом, містить преамбулу, яка декларує верховенство народу, ми­ролюбність, права людини і 103 статті, поділені на 11 розділів: І. «Ім­ператор», ІІ. «Відмова від війни», ІІІ. «Права і обов’язки народу», IV. «Парламент», V. «Кабінет», УІ. «Судова влада», VH. «Фінанси», Vm. «Місцеве самоврядування», ІХ. «Поправки», Х. «Верховний за­кон » та ХІ. «Додаткові положення».

Державний устрій. У цілому державний устрій Японії визначався як конституційна парламентська монархія при суто представницьких функціях спадкового імператора - «символу нації» та жорсткому прав­лінні двопалатного парламенту.

Імператор. Конституція присвячує імператору вісім статей.

«Імператор є символом держави і єдності народу, його статус визна­чається волею народу, якому належить суверенна влада» (стаття 1).

«Імператорський трон є династичним і успадковується відповідно до Закону про імператорську фамілію, ухваленого Парламентом» (стаття 2).

«Імператор ... не наділений повноваженнями, пов’язаними зі здій­сненням державної влади»; «Усі дії Імператора, які стосуються справ держави, можуть бути вчинені не інакше як за згодою ради і схвалені Кабінетом, і Кабінет несе за них відповідальність». Як бачимо, пре­рогативи Імператора зведено майже нанівець. Однак все ж «Імператор призначає Прем’єр-міністра за поданням Парламенту, Імператор при­значає головного суддю Верховного суду за поданням Кабінету». Далі: «Імператор за порадою і за згодою Кабінету здійснює від імені народу наступні дії, які стосуються справ держави: промульгацію поправок до Конституції, законів, урядових указів і договорів, скликання Пар­ламенту, розпуск Палати представників; оголошення всезагальних парламентських виборів; підтвердження призначень і відставок дер­жавних міністрів та інших посадових осіб відповідно до закону, а також повноважень і вірчих грамот послів і посланців, підтвердження всеза- гальних і часткових амністій, пом’якшень і відстрочень покарань і відновлення у правах, пожалування нагород, підтвердження ратифікацій­них грамот та інших дипломатичних документів відповідно до закону, прийом іноземних послів і посланників, здійснення церемоніалу». Безумовно, всі ці дії Імператора здійснюються «за порадою і за згодою Кабінету», але виникає запитання: чому все ж таки державі і нації необ­хідно, аби все це робив Імператор? Якщо ця функція Імператора не має сенсу, то для чого весь цей дорогий церемоніал? Скоріше за все, сенс є. Безумовно, прерогативи Імператора примарні, влада ефемер­на, практичне управління могло б легко обійтися і без нього, але це управління є грубою механічною силою, воно може помилятися, хитрувати, красти, його можна віддати під суд, воно позбавлене свя­тості (наш прем’єр - хитрун і крадій! Таке було не одного разу і не тільки в японців). «Сенс» Імператора полягає в тому, що він об’єднує націю, є її харизмою, духовним авторитетом; здійснюючи духовну легітимацію державної влади, він сам не повинен до неї торкатися, оскільки є вищим за неї. Не забудьмо також, що трапляються моменти, коли влада Імператора, що «дрімає», «прокидається», набуває реальної сили й відіграє важливу роль у критичні моменти історії народу. Так було при переході до епохи Мейдзі, так було і в 1945 році, коли рішу­чість «безвладного» Хірохіто закінчити війну навіть ціною беззасте­режної капітуляції врятувала життя мільйонам японців і союзних солдатів.

Парламент. Парламентська система Японії багато в чому нагадує британську. «Парламент є вищим органом державної влади і єдиним законодавчим органом держави» (стаття 41). Звернімо увагу: «вищим органом державної влади». Це положення дещо відходить від принци­пу поділу влади, поєднуючи її гілки в одному органі - парламенті. Але така парламентська система є й у Великій Британії.

Парламент складається з Палати представників і Палати радників, які обираються населенням: представники на чотири роки, радники - на шість років, але з переобранням кожні три роки половини складу. Палаті радників надається право беззастережного вето. Центром влади, як і в будь-якій суто парламентській системі, є Кабінет. За Конститу­цією він складається партією більшості, лідер якої автоматично при­значається прем’єром і формує Кабінет, відповідальний перед парла­ментом, тобто перед парламентською більшістю, якою керує лідер більшості, тобто Прем’єр-міністр. Отже, в руках прем’єра опиняються і виконавча влада, і парламент. Прерогативи Кабінету і Прем’ єр-міністра ще більше посилює стаття 74 Конституції: «Всі закони й урядові укази підписуються компетентними державними міністрами і контрасигну­ються Прем’єр-міністром». Тут останній поєднує в собі функції і голо­ви Кабінету, і голови держави. За Конституцією (стаття 79) всі судді, за винятком Головного судді, призначаються Кабінетом; Головний суддя призначається Імператором за поданням Кабінету. Формування суддівського корпусу ставиться до певної міри під контроль виборців. Зазначена стаття встановлює, що «призначення суддів Верховного суду підлягає перегляду народом при проведенні перших після даного при­значення всезагальних виборів до Палати представників і повторному перегляду - при проведенні перших виборів до Палати представників після спливу десяти років; ця процедура повторюється в подальшому в такому самого порядку».

Японія - унітарна держава, поділена на 47 префектур, на чолі яких стоять обрані населенням губернатори; у містах і селах місцеву вла­ду очолюють обрані населенням мери і старости; населення обирає також муніципальну раду, яка є дорадчим органом при головах ви­конавчої влади.

Для сучасної Японії характерна висока громадянська активність на­селення. На місцях, у містах і селах, діють близько 10 тис. партій місце­вого значення, які беруть активну участь у громадському житті, багато самодіяльних організацій населення. Взагалі-то японцям притаманне активне, небайдуже ставлення до громадських і державних справ.

У галузі політичних і цивільних прав і свобод та соціальних гаран­тій Конституція містить їх широкий спектр, притаманний сучасному конституційному праву демократичних держав.

Право. Правова система Японії склалася в основних рисах у пері­од Мейдзі і представлена, крім Конституції 1947 р., низкою кодексів: Цивільним кодексом 1898 (1900) року, Торговельним кодексом 1898 року, Цивільним процесуальним кодексом 1890 року, Карним кодексом

1870  року (у новій редакції 1882 року), Карно-процесуальним кодексом 1890 року та низкою окремих законів. Про створення кодексів та їхні особливості вже говорилося в розділі «Мейдзі», тут же вкажемо на їхні найважливіші положення та зміни, внесені останнім часом.

Цивільне право. Щоб мати уявлення про структуру Цивільного кодексу Японії, досить згадати Німецьке цивільне уложення 1896 (1900) року. Цивільний кодекс Японії також складається з п’яти книг (1044 статті), присвячених тим самим інститутам, що і в Німецькому цивіль­ному уложенні: Книга перша - про фізичних та юридичних осіб з роз­поділом юридичних осіб приватного і публічного права; для фізичних осіб повна правоздатність встановлювалася з 20 років (шлюбний вік для чоловіків - 18, жінок - 16 років). Книгу другу було присвячено речовому праву, в галузі поземельних відносин вона містить класичну формулу Цивільного кодексу Франції 1804 року, яка у свою чергу ґрунтується ще на римському праві: власникові належить все те, що знаходиться «над землею і під землею», а також класичні інститути сервітутів, емфітевсисів та суперфіціїв. Третю книгу присвячено зобов’язальному праву, а четверту і п’яту - шлюбно-сімейному і спад­ковому праву.

У Торговельному кодексі 1898 року, прийнятому як додаток до Цивільного кодексу, містяться докладно розроблені положення, пов’ язані з цивільним оборотом.

Карне право і процес. Перший Карний кодекс Мейдзі прийнято в 1870 році. Він був в основному зорієнтований на карне законодавство Китаю династії Мін і Цин. Його нова редакція 1882 року була введена в дію через «надмірний лібералізм». У 1907 році було прийнято новий Карний кодекс, який з певними змінами і доповненнями чинний і на сьо­годні. Кодекс було приведено у відповідність до Конституції 1947 року. Карну відповідальність встановлено з 14 років, пом’якшено санкції для осіб від 16 до 20 років. У 1980-1990-ті роки посилено карну відповідаль­ність за корупцію. Введено карну відповідальність за комп’ютерні зло­чини, посилено карну відповідальність за поширення наркотиків. У 1948 році прийнято новий Карно-процесуальний кодекс, доповнений розроб­леними у 1948 році Верховним судом «Карно-процесуальними прави­лами»; у 1950-1960 роках розроблено заходи щодо прискорення і спро­щення розслідування та розгляду справ у судах.

На завершення слід указати на інтенсивний розвиток у повоєнній Японії соціального законодавства. Його основи закладено в Конститу­ції. Тут треба відзначити заборону примусової праці (стаття 18), право на труд (стаття 27), право трудящих на «колективні переговори» і «ко­лективні дії». У 1990 роках видано закони про зайнятість.