§ 4. Англосаксонська система права

Система права, що сформувалася в Англії (англосаксонська), від­різняється від романо-германського права (Німеччина, Франція та ін.) відсутністю кодифікації. Тут суди при ухваленні рішення керуються не кодексами, а вже ухваленими раніше судовими рішеннями з аналогічних справ - прецедентами. Таке право називається прецедентним правом. Феодальне право Англії формувалося під впливом таких чинників:

1)   острівне становище держави, що послаблювало вплив римсько­го права;

2)   нормандське завоювання ХІ століття, у перебігу якого утверди­лася сильна королівська влада і вища юрисдикція короля відносно своїх підданих;

3)   збереження наступності в англійському праві від англосаксон­ських звичаїв до загального права.

Історично першими джерелами англійського права були місцеві правові звичаї, засновані на системі кругової підтримки. Ними керува­лися місцеві общинні суди. Включно до XIV століття звичаї були пріо­ритетними джерелами права, і в королівських судах обвинувачувані могли на них посилатися. Звичаєве право було покладено в основу перших правових збірників англосаксонських королів VI-XI століть - «Правди Етельберта», «Правди Альфреда», «Законів Кнута». Для них характерні система штрафів (у тому числі за вбивство), вплив христи­янства на правові норми, виділення злочинів проти короля і церкви.

У ХІІ столітті утворюється система загальнодержавних королівських судів, формується загальне право для всієї держави. В його основі - уявлення про вищу юрисдикцію короля стосовно своїх підданих. Роз’їзні королівські суди (асизи) розглядали позови вільного населення у «позо­вах корони», тобто ті, які становили інтерес з точки зору казни (феодаль­ні права монарха, порушення королівського миру, зловживання посадо­вих осіб). Королівські суди разом з шерифами проводили розслідування. Потім Велике (обвинувачувальне) журі з 23 присяжних засідателів ви­носило обвинувачення проти конкретної особи. Королівський суд за участю Малого журі з двох присяжних засідателів розглядав справу по суті і виносив вирок. З Королівської ради виділилися три найвищі суди загального права - Суд казначейства (фінансові суперечки), Суд загаль­них позовів (цивільні справи), Суд королівської лави (апеляційна і на­глядова інстанції для нижчих судів).

Основним джерелом загального права стають судові прецеденти - рішення судів з конкретної справи, яким надавалася обов’язкова сила, і в подальшому вони застосовувалися в аналогічних справах. Доктри­на судового прецеденту надавала йому обов’язковості, тобто пов’язувала діяльність судів попередніми судовими рішеннями. Обов’язковими для всіх судів визнавалися рішення Палати лордів - найвищого суду коро­лівства. Рішення вищих судів є обов’язковими для нижчих і від імені корони рекомендуються для наступної юстиції. Судові протоколи опри­люднювалися у «Сувоях позовів».

Загальне право розвивалося також за допомогою наказів королівської канцелярії. Вони видавалися з приводу кожної конкретної справи і місти­ли заяву потерпілої сторони, вимоги до кривдника відповісти на скаргу і вказівку шерифу усунути порушення права. З ХІІІ століття стали вида­ватися реєстри наказів - своєрідні довідники. Накопичення королівських наказів і судової практики призвело до появи ще одного джерела англій­ського прецедентного права - трактатів англійських правників. Вони містили коментарі до судової практики, систематизований виклад норм загального права. З часом в англійських судах склалася практика посилан­ня на твори видатних правників для підкріплення аргументації.

Особливістю англійського права було те, що рано склалося коро­лівське законодавство - статутне право. У той же час законодавство мало характер другорядного відносно судового прецеденту джерела права. Королівські асизи, хартії, статути визначали основні принципи, форму та зміст загального права.

Поряд із загальним правом Англії формується також «право спра­ведливості». Воно складається у Середні віки як форма здійснення ко­ролівської «милості», королівського правосуддя. Причини його появи пов’ язані з формалізмом, негнучкістю, повільністю і дороговизною за­гального права, яке не допускало свободи дій. З розвитком цивільного права стали з’являтися нові категорії справ, які не користувалися судовим захистом у судах загального права. Засоби захисту в загальному праві не оскаржувалися: досить було позивачеві знайти наказ, який відповідав його справі, і він одержував право на судовий захист. Відсутність же належної форми позову, недодержання формальних процедур могли позбавити постраждалого засобів правового захисту навіть усупереч вимогам справедливості, тому кількість звернень до короля зростала.

У 1474 р. було створено Суд канцлера для вирішення справ «за спра­ведливістю» і «за совістю». Він розглядав скарги на відмови в судовому захисті або на несправедливе видання наказу із загального права. Суд канцлера не був пов’ язаний формальними процедурами і міг створюва­ти нові правила та засоби захисту, виходячи з розуміння справедливості.

Основні принципи права справедливості:

1) справедливість означає рівність сторін;

2)  не допускається посилання на закон для досягнення несправед­ливої мети;

3)  «право справедливості» доповнює загальне право, а не скасовує його (у XVII столітті королівським указом встановлювалося пріори­тетне значення норм «права справедливості» над загальним правом);

4)   у разі колізій прав захищаються ті права, які в часі виникли раніше.

Судам справедливості були підсудні справи у сферах зобов’язального права (загальне право не розглядало суперечки з приводу договорів між приватними особами), права власності (оренда, довірена власність, довічне володіння), договірного права (усні договори не підлягали судовому захисту в загальному праві).

Нові процесуальні форми «права справедливості» засновувалися на поданні петиції з викладом обставин справи. Відповідач мав склас­ти відповідь на твердження петиції під клятвою (початок писемного опитування сторін). У разі необхідності надавалися письмові свідчен­ня свідків. Після аргументації сторін канцлер видавав наказ від влас­ного імені. Він міг бути оскарженим у Палаті лордів. Канцлер мав права, які дозволяли йому примусити сторони до виконання своїх рі­шень (видати наказ щодо виклику відповідача до суду під загрозою штрафу). Суд канцлера міг у сумарному порядку (одноособово) по­карати винних у корупції.

Англосаксонську систему права, крім Англії, було прийнято в ан­глійських колоніях, потім - у країнах Британської Співдружності.