§ 3. Ранньофеодальна монархія в Англії

Корінне населення Англії - кельти в 40-х роках н. е. потрапили у залежність від Римської імперії. На зміну римлянам, які покинули цю територію в IV столітті н. е., прийшли германські племена - англи, сакси і юти. Місцеві жителі та їхні загарбники виявилися на одному рівні роз­витку - стадії розпаду родового устрою, яка завершилася в VII столітті утворенням семи мініатюрних держав.

Їхнім основним населенням були вільні селяни-общинники - кер- ли. Вони володіли значними земельними наділами без права заповіту або продажу, брали участь у народних зборах різних рівнів та в органах самоврядування.

Селяни, що розорилися, переходили до напіввільних - летів. По­дальший розклад родових відносин призвів до появи і слуг - рабів. Еліту суспільства становила родова знать - ерли.

Пам’ятки права VII-IX століть зафіксували особливе правове ста­новище королівських дружинників - танів. Ними ставали як ерли, так і керли. Підставою зарахування до королівських дружинників був зе­мельний наділ певного розміру. За службу дружинники одержували у власність общинні землі із селянами, що проживали на них. Нові власники з часом одержали повну владу над цими володіннями і стали називатися графордами (пізніше лордами, сеньйорами або панами).

ІХ-ХІ століття в історії Англії стали періодом формування васаль­них відносин і залучення вільних селян до поземельної залежності. Цьому всіляко сприяла і християнізація англосаксів, яка розпочалася 597 року. Незважаючи на те що церква з моменту її появи сприяла по­силенню королівської влади, вона ніколи не звільнялася від повиннос- тей на користь держави, хоча і була одним із великих феодалів.

Держави англосаксів були однотипними. З погляду адміністративно- територіальних відносин вони поділялися на округи, сотні, а з початком ІХ століття - і на графства. Управління цими територіальними одини­цями здійснювалося на принципах самоврядування.

Поступово народні збори всіх рівнів потрапляють у залежність від родової знаті, тільки представники якої могли бути керівниками на­родних зборів. Народними зборами графства керував вибірний олдер- мен, його з часом замінив королівський намісник - шериф.

У 829 році на території Англії створюється єдина ранньофеодаль­на держава. Об’єднанню сприяв процес феодалізації, який передбачав посилення центральної влади з метою більш ефективного придушення спротиву селян, які потрапляли в залежність, а також активізація зо­внішніх супротивників, переважно данців, які на початку ХІ століття навіть установили свою владу над Англією. Король Кнут (1016-1035 роки) був одночасно королем Англії, Данії та Норвегії.

В об’єднаній державі король змушений був ділити владу з радою «мудрих» - уітаногемотом - зборами світської і духовної знаті. Все ж таки об’єднання країни дозволило королю піднестися над знаттю. Королівський двір поступово перетворився на центр управління краї­ною. Цьому певною мірою сприяло введення прямого податку на ко­ристь короля, за рахунок якого останній відкупався від нападів данців. «Данські гроші» призвели до швидкого розорення вільних. Уже в Х сто­літті всім, хто не міг відповідати за себе в суді, було наказано знайти собі покровителя - лорда (примусова комендація). У цей же час з’ являється й інститут заступництва - за людину в суді могли заступи­тися його лорд і не більше 12 вільних громадян.

У 1066 році Англія зазнала нового нападу, але вже з боку норманів. Вільгельм Завойовник заклав основи подальшої феодалізації англій­ського суспільства. Король проголосив себе верховним володарем усієї території Англії, забезпечивши тим самим владу над феодалами. У короля сконцентрувалася законодавча, судова і військова влада.

Посилювало централізацію держави й упорядкування системи оподаткування. В 1086 році в Англії було проведено перепис населен­ня. У «Книзі Страшного суду» зафіксовано становище кожного англій­ця, обсяг його власності і розмір податку, який він сплачував. За дани­ми перепису, більшу частину селян уже було закріпачено. Так звані вілани на підставі умовного утримування користувалися землею лорда. З метою дбайливого ставлення до неї земельний наділ міг передавати­ся у спадок.

У той час в Англії існувала також значна частина вільних селян, особисті і майнові права яких захищалися королівськими судами і за­гальним правом. У такий самий спосіб захищалися права та інтереси дрібних лицарів і городян.

Після норманського завоювання центром управління країною ста­ла Королівська курія - дорадчий орган, до складу якого входила світ­ська і духовна знать. Курія поділялася на Велику раду, яка скликалася декілька разів на рік, і постійно діючу Малу курію (прообраз уряду). До складу курії входили найвищі посадові особи: канцлер - керівник королівської канцелярії; камерарій - керівник землями і майном коро­ля; маршал - командувач військом тощо.

При Генрихові І (1100-1135 роки) Малу курію було поділено на власне Королівську курію, яка зосередилася на судово-адміністративній діяльності, і Лічильну палату (Палату «шахової дошки»), яка контролю­вала фінансові справи держави.

Подальшому зміцненню центрального апарату і місцевих органів королівської влади в особі шерифів сприяли реформи Генриха ІІ (1154­1189 роки). Він замінив військову повинність васалів «щитовими грошима» і зміг сформувати найману армію. У надзвичайних умовах передбачалося скликати ополчення з вільних. Ця категорія населення була зобов’язана придбати зброю відповідно до свого матеріального становища. У воєнний час ополчення мало утримуватися за рахунок держави.

Найсуттєвішими були перетворення у сфері судочинства. Право­суддя було основним джерелом доходу короля. Відповідно до королів­ських указів (Велика і Кларендська асизи 1166 р.) було розширено королівську юрисдикцію щодо цивільних і карних справ. Будь-який вільний, сплативши певну суму грошей, міг розраховувати на розгляд чи перегляд своєї справи у королівському суді. Цей суд був інквізицій­ним. Маноріальний суд (суд феодала), як правило, розглядав справи на підставі ордалії або поєдинку. Роз’ їзні судді або шерифи до розгляду справи проводили розслідування, яке спочатку свідчило про якісь факти чи події у справі, а пізніше стали долучати до розслідування і правосуддя.

Королівська курія, яка стала при Генрихові ІІ постійно діючим судовим органом, з часом розділилася на суд королівської лави, який завідував карними справами і розглядом апеляцій, суд загальних позо­вів - розглядав справи загального характеру, суд казначейства. Йому були підсудні справи щодо податків і спадщини, при розгляді яких од­нією зі сторін виступав король. До системи суду королівської влади входили роз’їзні суди.

Генрих ІІ намагався посилити вплив корони на церкву. В 1164 році він створив Кларендську асизу, якою обмежив церковну юрисдик­цію, але в подальшому під тиском папи і місцевого духівництва був змушений відмовитися від більшості своїх посягань.

Посилення судових, військових і фінансових прерогатив корони одразу породило адміністративне і фінансове свавілля королівських чиновників, боротьба з якими об’ єднала феодальну знать (баронів) з лицарями, духівництвом та іншими вільними утримувачами землі (фригольдерами). Пік протистояння корони і підданих припав на пе­ріод правління Іоанна (Джона) Безземельного (1199-1216 роки). Кон­флікт короля з римським папою тільки прискорив підписання Великої Хартії вольностей 1215 року, складеної баронами. Хартія заборонила королю довільно визначати розмір рельєфу (платежу) за вступ моло­дого барона у спадщину, обмежила сфери королівської опіки над мало­літніми васалами, відновила деякі сеньйоральні права баронів у сфері судочинства. Непередбачувані грошові збори з баронів і лицарів могли здійснюватися тільки на випадок викуплення короля з полону, посвя­чення в лицарі первородного сина та заміжжя старшої доньки від першого шлюбу.

У Хартії містилися статті, які захищали інтереси церкви і духівни­цтва, лицарів, мешканців міст та вільного селянства. Суттєву роль віді­гравали статті, що стосувалися діяльності судово-адміністративного апарату і до певної міри гарантували недоторканність особи. Позбав­лення власності, вигнання з країни, оголошення поза законом могли відбуватися тільки в суді рівних і на підставі закону.

Іоанн (Джон) Безземельний підписав Хартію, але після досягнення миру з папою римським відмовився її виконувати. Його наступники продовжили централізацію і концентрацію влади. Цьому певною мірою сприяла поява нових середніх і дрібних феодалів за рахунок розпаду великої власності баронів, вільного селянства; інтереси цих класів міг захищати тільки король. Але останній не тільки не залучав вільні ста­ни до розв’язання важливих державних проблем, а й усіляко обме­жував інтереси підданих. Скориставшись невдоволенням політикою Генриха ІІІ, барони змусили його підписати в 1258 році «Оксфордські провізії» і передати виконавчу владу раді з 15 баронів.

Олігархи не змогли визначити роль і місце лицарів в управлінні краї­ною, що призвело до розколу в таборі заколотників і громадянської війни проти короля в 1263 році. Підсумком війни стало скликання у 1265 році першого в історії Англії станово-представницького органу - парламенту. До нього увійшли барони, лицарі, верхівка духівництва та заможні горо­дяни. Після його розпущення життя увійшло в попереднє русло - постій­не протиборство короля зі своїми підданими.

У 1295 році між королем та вільним населенням країни досягаєть­ся згода щодо політичної і соціальної стабільності, яка вилилася у скли­кання зразкового парламенту. Це стало початком формування станово- представницької монархії.

Першими членами парламенту були світські і духовні феодали, особисто запрошені королем, представники від 37 графств (по два лицарі) і по два представники від міст.

Усі стани засідали разом, але в середині XIV століття парламент роз­ділився на дві палати - палату лордів (барони і вище духівництво) та па­лату общин (лицарі, дрібне духівництво і городяни). З часом за парламен­том закріпилося право законодавчої ініціативи і затвердження спільно з королем законів. Парламент контролював діяльність вищих посадових осіб і в деяких випадках виступав вищою судовою інстанцією.

Статути 1340, 1362 та 1371 років, затверджені парламентом, гово­рили про те, що жоден прямий чи непрямий податок не може бути введений без згоди парламенту.

Перехід до станово-представницької монархії призвів до подаль­шого вдосконалення системи управління та судів.

Посада шерифа стала тимчасовою, його позбавили права розгля­дати судові суперечки королівської юрисдикції. На місцях як пред­ставники корони з’явилися коронери і констеблі, які наділялися і по- ліційними функціями. Поступкою корони місцевим феодалам стало створення мирових суддів з їхнього числа. Суди спочатку виконували поліційні і судові функції. Але статути 1349, 1351 та 1427 років по­клали на «охоронців миру» функції управління графствами, контроль над цінами на продукти харчування, встановлення розміру заробітної платні. Практично все те, що раніше виконував шериф, перейшло до компетенції мирових суддів.

Система вищих судів загального права фактично не змінилася. У період станово-представницької монархії діяв суд королівської лави (апеляційна і наглядова інстанції переважно за карними суперечками); суд загальних позовів - розгляд приватних земельних суперечок та суд казначейства (спеціалізувався на фінансових суперечках).

З часом із системи вищих королівських судів вилився суд лорда- канцлера, який вирішував питання «за справедливістю». З його появою пов’ язують реформу судового процесу і становлення «права справед­ливості».

Роз’їзні суди до цього часу стали представляти на місцях усі цен­тральні суди корони. При відвідуванні графств роз’їзні суди спочатку розглядали тільки земельні суперечки (суди асизів) і контролювали діяльність чиновників. Але вже у XVI столітті з’ явилися виїзні суди з карних справ. В Англії дуже рано виник інститут присяжних засіда­телів. Велике, або обвинувачувальне журі, - 23 вільних жителі граф­ства, а після 1293 року з числа заможних (40 шилінгів річного при­бутку), які повідомляли судді особисті дані щодо відповідача. Обви­нувачення 12 членів журі було достатньо для затвердження обвинува- чувального акта або програшу суперечки.

Мале журі (12 жителів графства) брало участь у судовому засідан­ні. Його члени знайомилися з обставинами справи, виносили одно­стайний вердикт щодо винності чи невинності обвинувачуваного.

Англійський абсолютизм. Наприкінці XVI століття практично все англійське селянство стало особисто вільним і розділилося на фри­гольдерів (вільних утримувачів) і копігольдерів (нащадків кріпаків, які несли натуральну і грошову повинність відносно феодалів).

На початку XVI століття сукновиробництво стає головною галуззю англійської промисловості, що зароджується, а вівчарство - більш при­бутковим, ніж землеробство. Для розширення виробництва вовни дрібні дворяни (джентрі) активно культивували огороджування (на­сильницька конфіскація земель селян), економічні інтереси нового дворянства збігалися з інтересами буржуазії, яка займалася перероб­ленням вовни.

Також економічні чинники, такі як розвиток загальнодержавного ринку, втягування Англії у міжнародні торговельні зв’язки, з одного боку, і загострення соціальних суперечностей, викликаних огороджуванням, поява маси безробітних (жебраків і волоцюг) - з другого, сприяли по­дальшій централізації влади і переходу Англії до абсолютизму.

На відміну від континентальної Європи абсолютизм в Англії вва­жався незавершеним через відсутність у країні королівської вертикалі у владі і збереження місцевого самоврядування; у короля не було по­стійної армії, і він був змушений ділити владу з парламентом, хоча у взаємостосунках корони і парламенту простежується верховенство корони. В 1539 році сам парламент видав статут, яким урівняв укази короля і закон парламенту. Ці укази приймалися королем спільно з Та­ємною радою (сформувалася в умовах абсолютизму), до складу якої входили практично всі посадові особи. Рада стала найвищим органом виконавчої влади, яка була незаперечною прерогативою короля.

У період абсолютизму відбувається і підпорядкування англійської церкви монарху. З 1529 по 1536 рік парламент країни ухвалив низку законів, і церква стала частиною держави. Церква Англії вийшла підпорядкування римському папі. Король проголошувався главою церкви, він призначав церковнослужителів, і законодавчо було визна­чено зміст віровчення нової англіканської церкви.

Вищим церковним органом стала Висока комісія, до складу якої входили і члени Таємної ради. Компетенція цієї комісії в духовній і світській сферах була досить розлогою (боротьба з супротивниками англіканської церкви, католиками і протестантами, недопущення єре­сі, зміщення пасторів, боротьба з волоцюгами, цензура та ін.).

При абсолютизмі новою адміністративною одиницею став само­управний приход, всі церковні і світські проблеми якого розв’язувалися на загальних зборах. У свою чергу діяльність приходу контролювала­ся мировими суддями, контроль над життям графств здійснював лорд- лейтенант, який призначався безпосередньо королем.

Для більш ефективної боротьби з супротивниками абсолютизму при Тюдорах у складі Таємної ради було створено надзвичайний судо­вий орган - Зіркову палату.

Становлення абсолютизму сприяло розширенню колоніальних володінь Англії. При Тюдорах було утворено першу колонію Північної Америки - Вірджинію, а на початку XVI століття з’ явилася перша компанія щодо експлуатації захоплених територій - Ост-Індійська.