Глава 2 Стародавній Вавилон - § 4. Право Стародавнього Вавилона PDF Печать
История государства и права - Історія держави і права зар. країн (Маймескулов)

§ 4. Право Стародавнього Вавилона

Шумерські закони - найдавніші відомі історії письмові пам’ятки права. Вони виникли у ранніх державних утвореннях на території Месопотамії у період Стародавнього Шумеру (XXIV-XX століття до н. е.). До них відносять Закони Уруінімгіни (кінець XXIV століття до н. е.) - правителя міста Лагаша, Закони Ур -Намму (кінець III тися­чоліття до н. е.) - правителя міста Ура, фрагменти інших модифікацій, Закони Ліпіт-Іштара (ХІХ століття до н. е.) та Закони Білалами (XVIII століття до н. е.) - правителя Ешнунни, що передували Законам Хам­мурапі. Хронологічно шумерські законі належать до періоду Старо­давнього Вавилона.

Закони Уруінімгіни (Урукагіни) - найдавніші з відомих історії законодавчих пам’яток. Вони були прийняті в перебігу соціальної боротьби, яка привела Уруінімгіну до влади в Лагаші. Закони було спрямовано на підтримання стародавніх «справедливих» порядків і традицій, на «захист удів та сиріт», гарантували власникам храмових та державних наділів їх права «на основі справедливості», скасову­вали кабальні продажно-заставні правочини, а також містили небага­то норм про покарання за замах на особу повноправних шумерійців. Основним покаранням були штрафи.

Крім законодавства Уруінімгіна, відомий також збірник шумерій- ських законів, що з’ явився після падіння ІІІ династії Ура та називався за початковим словами «анн іттішу» («за його вказівками»). Збірник складався з семи таблиць та був призначений для переписувачів, суддів, чиновників. У ньому містилися розпорядження про порядок оплати грошових та зернових позик, розмір відсотків, регулювалися відноси­ни між батьками та дітьми, порядок розірвання шлюбу. Заслуговує на увагу також згадування фрагменту так званого «шумерійського кодек­су», який призначався для переписувачів і суддів та містив норми північно-вавилонського міського права. Тут регулювалися відносини між батьками і дітьми, встановлювалися відповідальність за розкрадання, нанесення побоїв вагітній жінці, відповідальність пастухів тощо.

Закони Ур-Намму - судебник царя об’єднаного «Царства Шумера та Аккада» Ур -Намму (2111-2092 роки до н. е.), засновника ІІІ династії Ура. Збереглися фрагменти судебника. У дусі стародавньої традиції За­кони Ур-Намму починаються з преамбули, що малює добрі діяння царя, «який установив у країні справедливість, вигнав зло та розбрати ... аби сироту не віддавали у владу багатого, удову не віддавали у владу силь­ного, людину сикля (сикль - дрібна монета, але у цьому разі - бідний. - Авт), не віддавали людині міни (міна - більш велика грошова одини­ця. - Авт.)». Насправді Закони Ур -Намму фіксували типові порядки стародавньої деспотії - необмежену владу царя, панування чиновників у соціально-господарських відносинах, безправне становище населен­ня. Такі порядки особливо характерні для ІІІ династії Ура, коли держа­ва повністю монополізувала всі сфери господарства: сільське госпо­дарство, ремісництво, внутрішню та зовнішню торгівлю. Селяни по­стають у Законах Ур-Намму як безправні державні ілоти-гуруши, що працюють у державних господарствах від зорі до зорі під керівництвом наглядачів за твердо встановлений пайок (чоловікам - 1,5 л, жінкам - 0,75 л зерна в день). Управляючий же клас тут постає як клас чиновників- правителів на чолі з царем-богом на верхівці ієрархії.

Закони міста Ешнунни - звід законів, який склався у ХІХ столітті до н. е. у Месопотамії, місті Ешнунна (Аншнуннак), що у ХХІ столітті до н. е. за ІІІ династії Ура входило до складу держави Шумер та Аккад, а з ХХ до XVIII століття до н. е. являв собою невелику самостійну дер­жаву. Закони було складено у період правління царя Білалами, чому й називаються іноді Законами Білалами. Закони Ешнунни - одна із най­давніших достовірних пам’яток права, найважливіше джерело з соці­альної історії Месопотамії. Вони містили 61 статтю, регулювали право­вий статус станових груп, рабів, обов’язки адміністрації, деякі статті було присвячено договору найму, борговому праву, договору позички, карному праву. В цілому ж Закони Ешнунни характеризують суспільство із сильними централізованими функціями держави у галузі господарства, всього соціального життя, вони - одне з джерел Законів Хаммурапі.

Закони Хаммурапі - кодекс законів стародавнього вавилонського царя Хаммурапі (1792-1750 роки до н. е.). Важливіша правова пам’ятка давнини, яка характеризує Стародавній Вавилон як типову східну («азійську») деспотію із сильними соціально-господарськими функ­ціями держави, станово-чиновницькою суспільною структурою. Вони складалися з 282 статей, великого введення та висновку, в яких Хам­мурапі постає як необмежений владика, «пастир» підвладних йому народів, що приймає від богів владу та закони. Закони Хаммурапі характеризує доволі висока для свого часу юридична техніка - праг­нення групувати статті за предметом регулювання: правосуддя, право­ве становище станів (авілум та мушкенум), рабів (останні тут, на відміну від античності, володіють майном, мають родину, можуть укласти шлюб із вільними). Багато статей присвячено борговому праву (Закони Хаммурапі заборонили боргове рабство, замінивши його відпрацюванням), договорам найму, купівлі-продажу, майновим відносинам, пов’язаним із військовою та цивільною службою (майно ілку), а також шлюбно-сімейному праву, що характеризується необ­меженою владою власника будинку, безправним становищем жінок та дітей. Карне право відзначається суворістю та пануванням таліону (відплати рівним за рівне), проте авілум мають тут перевагу порівня­но із мушкенум.

Особливу увагу приділено обороні державного (царського) та храмового господарства. Закони Хаммурапі розширювали приватний цивільний обіг порівняно із тотальним одержавленням господарських відносин за ІІІ династії Ура.

Правове становище населення за Законами царя Хаммурапі. Закони царя Хаммурапі розрізняють дві нерівні за своїм правовим становищем групи вільного населення: авілум та мушкенум.

Авілум («людина») - вільний общинник, голова патріархальної родини. Він володів ділянкою общинної землі, мав майнові права та міг розраховувати на підтримку громади. Правовий статус авілум в основному визначався звичаєвим правом. Проте держава була заін­тересована у збереженні шару вільних общинників, оскільки авілум були основними платниками податків. Закони Хаммурапі забезпечува­ли максимальний правовий захист повноправному вавилонському населенню. За злочини проти авілум призначалися найбільш тяжкі покарання та «дорожче» оцінювалося їх майно.

Закони Хаммурапі перешкоджали соціальній деградації вільного повноправного населення та встановлювали обмеження щодо борго­вого рабства. Якщо авілум був змушений у забезпечення боргу про­дати чи віддати у рабство членів своєї родини, то строк такого рабства обмежувався трьома роками, після чого боргові раби отримували волю, а борг вважався погашеним. У разі смерті заручника від побоїв чи по­ганого ставлення до нього кредитор ніс відповідальність. Якщо вмирав син боржника, то страчували сина лихваря; якщо вмирав раб, то ви­плачувалася грошова компенсація. Крім того, кредитор втрачав право на отримання боргу.

Мушкенум («той, хто падає ниць») - неповноправна вільна люди­на, яка вийшла з громади, але поступила у служіння до царського господарства. Можливо, становище мушкенум отримували раби - ін- шоплемінники, посаджені на двірську чи храмову землю. Мушкенум володів невідчужуваним земельним наділом з царсько-храмового фон­ду на умовах виплати частки врожаю до скарбниці. Тому землеволо­діння мушкенум охоронялося разом із царсько-храмовою власністю. Особу та майно мушкенум у Законах Хаммурапі оцінюють нижче, ніж у авілум.

Менша правоздатність мушкенум визначалася тим, що ця категорія населення не зберігала зв’ язку з громадою та не користувалася її за­хистом. У той же час ставлення до царської служби, високий адмі­ністративний статус визначали особливу турботу про мушкенум з боку держави.

Закони Хаммурапі розрізняють також групи населення за профе­сійною ознакою. Це перш за все професійні воїни - редум, баірум (солдати), деккум, лубуттум (офіцери). Їх правове становище докладно регламентовано Законами Хаммурапі. За свою службу вони отримува­ли натуральну плату - будинок, поле, сад, які перебували в їх безпосередньому володінні, але власністю не були. Відмова редум, баірум виступити у царський похід каралася смертю, навіть якщо на заміну вони надавали найманця. Воїн, який потрапляв у полон, під­лягав викупу, як правило, за рахунок місцевого храму чи скарбниці. Будь-які утиски редум з боку військових начальників каралися смертю останніх: воїна не можна було здати в найм, відлучити від царської служби, забрати у нього царські подарунки. За царську службу воїни отримували майно (худобу, будинок) та земельний наділ на правах ілку (службове дарування), тобто воно не підлягало відчуженню, будь-які правочини з ним вважалися недійсними. Пожалуване царем майно не могло бути передано на забезпечення боргу воїна або віддано за викуп його з полону. Боргові обов’язки редум, баірум забезпечувалися їх власними прибутками. За тривалої відсутності воїна його майно пере­давалося іншій людині, здатній нести царську службу. Але протягом трьох років за воїном зберігалися права на наділ. Винятки становили випадки, коли воїн потрапляв до полону під час царської служби. Во­їну, який повернувся з полону, майно поверталося, і він, як і раніше, був зобов’язаний служити царю. Наділ редум, баірум міг бути переда­ний у спадщину тільки сину за умови, що спадкоємець здатний нести військову службу свого батька. Малолітній син прав на наділ не мав, але його матері передавалася третя частина землеволодіння. Дружині та донькам воїна могло бути передано лише те майно, яке він придбав самостійно.

Закони Хаммурапі виділяють ще одну категорію населення - там- карів, торговельних агентів, що перебували на царській службі з обов’язком відраховувати до скарбниці частину прибутку від торго­вельних правочинів. Тамкарі були пов’язані з ринком та, крім цар­ських доручень, могли здійснювати власні торговельні та лихварські операції.

Рабство у Вавилоні мало патріархальний характер. Раби перебува­ли у становищі молодших членів родини, мали право на родину та майно, яке вважалося власністю їх господаря. Закони Хаммурапі роз­глядали раба нарівні з майном, яке могло вільно відчужуватися. Запо­діяння тілесних ушкоджень або вбивство раба розцінювалося як нане­сення майнового збитку та підлягало відповідному відшкодуванню. Разом з тим раб особисто відповідав за вчинені ним злочини і до ньо­го застосовувалися найжорстокіші заходи покарання. Він міг запере­чувати у суді своє рабське становище, але у разі програшу справи його суворо карали. Закони Хаммурапі особливо виділяють категорію двір­ських рабів та рабів мушкенум. Їх викрадення та приховування кара­лося смертною карою. Двірські раби та раби мушкенум могли укладати шлюби з вільними жінками, і діти від таких шлюбів вважалися вільним. Удова раба мала право на своє придане та половину нажитого спільно з чоловіком майна, інша половина передавалася господарю раба. Зрів­няння правового статусу двірських рабів та рабів мушкенум поясню­валося тим, що вони розглядалися як царська (державна) власність і тому підлягали правовому захисту.

Регулювання майнових відносин за Законами Хаммурапі. У пе­ріод правління ІІІ династії Ура Вавилон перетворився на повністю «одержавлене» суспільство: управління господарством перейшло до рук держави, були заборонені приватне господарство, ремісництво, землеробство, внутрішня та зовнішня торгівля. На державних полях під контролем доглядачів працювали бригади общинників-гурушів, які отримували за свою працю державний пайок. За Хаммурапі хоча й залишався державний контроль за господарством, але значний роз­виток отримали елементи приватної власності. Держава не напряму опановує економіку, як при ІІІ династії Ура, а через оренду державної земельної та іншої власності.

Більшу частину Законів Хаммурапі присвячено регулюванню зем­леволодіння. У них відсутній інститут приватної власності на землю. Це пов’ язано із тим, що для Сходу характерна множинність власниць­ких прав. Верховним власником землі був цар, який мав право пере­розподіляти земельний фонд між громадами та особами, що перебу­вали на царській службі. Однак розвиток товарно-грошових відносин поступово руйнував громаду і робив неефективним існування великих царсько-храмових господарств. Тому метою Законів Хаммурапі було врегулювати нові форми господарювання в інтересах держави.

Предметом особливої турботи були царсько-храмові землі, які становили 30-40 % оброблюваних земель. Під час правління Хамму- рапі широко застосовувалася практика дроблення таких земель на невеликі ділянки з подальшим роздаванням за службу (мушкенум, тамкарам, жрецям, редум та баірум) на певних умовах або здаванням в оренду. Землі з царсько-храмового фонду, як правило, виключалися з торговельного обігу. Жрецям і тамкарам дозволялося продавати зем­лі за умови, що до покупця переходили обов’ язки царської служби.

Общинна земля розділялася на колективне та індивідуальне сімейне землеволодіння. Землевласник був зобов’язаний стежити за зрошувальною системою і відшкодовувати збитки, завдані сусідам через його недбалість. Закони Хаммурапі надавали общиннику широкі права відносно своєї земельної ділянки: її можна було здавати в оренду, міняти, закладати, передавати у спадщину. Купівля-продаж землі припускалася, але не була поширеною. Як правило, земля не виходила за межі громади, а селянин, який залишав громаду, втрачав права на землю.

У Законах Хаммурапі достатньо розроблено договірне право. До­говори укладалися в письмовій формі або в усній, при свідках. Суб’єктами правочинів могли виступати тільки повноправні особи (правочини з особою, що перебувала в рабській чи патріархальній за­лежності, вважалися недійсними).

Закони Хаммурапі не передбачали такі види договорів.

1. Договір купівлі-продажу. Він ще не відокремився від договору міни, оскільки ціна призначалася не тільки у сріблі, а й у хлібі чи іншому майні. Купівля здійснювалася при свідках, і продавець мав гарантувати, що він є власником речі. В іншому разі правочин роз­глядався як злодійство та карався смертю.

2. Договір позики. Закони Хаммурапі встановлювали максимальні розміри відсотків (20 % у сріблі та 33,5 % у натуральній позиці). Креди­тор, який перевищував цю норму або якого викривали у шахрайстві, втрачав право на повернення позики. У забезпечення позики голова родини міг віддати у заручники чи боргове рабство членів родини або рабів. Заручник знаходився у кредитора до повернення боргу. Боргове рабство обмежувалося трьома роками, з плином яких борг вважався повернутим, а боржники звільнялися.

3. Договір житлового найму. Господар, який потребував звільни­ти помешкання раніше строку, втрачав право на отримання оплати.

4. Договір особистого найму. Закони Хаммурапі встановлювали розміри оплати різних видів робіт ремісників, будівельників, човнярів, лікарів.

5. Договір зберігання укладався при свідках. Відмова від нього породжувала обов’язок відшкодування збитку в подвійному розмірі.

6. Договір оренди. Орендар був зобов’язаний оброблювати землю, вносити плату за договором у 1/3 чи 1/2 врожаю (якщо врожаю не було, то розрахунок здійснювався на підставі врожаю у сусідів).

7. Договір доручення. Укладався між тамкаром та дрібним торго­вельним агентом - шамаллум і передбачав передавання товарів або грошей для отримання торговельного прибутку.

8. Договір товариства. Припускав спільний внесок грошей з ме­тою отримання прибутку. Прибутки та збитки ділилися навпіл.

Закони Хаммурапі розрізняли зобов’ язання з договорів та через заподіяння шкоди. Порушення умов договору тягло за собою або крат­не відшкодування, або втрату наданих за договором грошей чи майна. Заподіяння шкоди іншій особі чи чужому майну породжувало зобов’язання відшкодувати збиток. Передбачалася відповідальність за небдало виконані роботи.

Злочини і покарання за Законами Хаммурапі. Під злочином у За­конах Хаммурапі розумілися порушення традиційного порядку, запо­діяння збитків особі, майну. У них відсутня відмінність між приватно­правовим правопорушенням (деліктом) та злочином. Злочин називав­ся гріхом. Перелік гріхів у вавилонській релігійній книзі «Шурпу» та перелік злочинів у Законах Хаммурапі збігалися. З’ являється розумін­ня обставин, що пом’ якшували та обтяжували злочин. Закони наводять відмінності між умисними та неумисними злочинами. У певних ви­падках досить було принести клятву, аби довести відсутність наміру, хоча це не завжди пом’якшувало покарання. Наприклад, неумисне на­несення рани у бійці каралося тільки сплатою послуг лікаря. Лікарю ж, який зробив невдалу операцію, відрубали кисть руки. Присутнє розуміння співучасті (приховування, пособництво). Суб’єктом злочину виступала будь-яка людина, включаючи рабів.

Класифікація злочинів:

1)  злочини проти особи: вбивство, покалічення, образа словом чи дією, наклеп, псевдосвідчення;

2)  майнові злочини: крадіжка, грабіж, заподіяння збитку чужому майну (включаючи рабів);

3)  злочини проти родинних підвалин: перелюбство, кровозмішен­ня, зґвалтування, порушення синівського обов’язку, підміна або кра­діжка дитини.

У Законах Хаммурапі існує система правових привілеїв - міра від­повідальності залежала від соціального і родинного статусу, статі зло­чинця та потерпілого. За аналогічний злочин раб та вільний несли різне покарання (якщо вільна людина сплачував штраф, то до раба застосову­валося покалічення). За злочини проти авілум карали тяжче, ніж стосов­но мушкенум. Покарання за Законами Хаммурапі характеризувалися жорстокістю. Часто вони застосовувалися за принципом таліону - від­плата відповідно заподіяній шкоді («око за око»). В основному в Законах Хаммурапі проводиться принцип індивідуалізації покарання, хоча в окре­мих випадках зберігся принцип кругової поруки, який бере початок від родового устрою. Наприклад, якщо грабіжника не було схоплено, то громада відшкодовувала викрадене на його території майно.

Система покарань:

1) смертна кара (спалення, утоплення, саджання на кіл);

2)  покалічення (відрізання вуха, язика, пальців, рук та ін.);

3)  вигнання із громади;

4)  штрафи (накладалися не тільки за заподіяння збитку майну, а й за образу словом чи дією, нанесення тілесних пошкоджень мушке- нум).

У Законах Хаммурапі широко застосовувався принцип таліону, тобто буквально «воздаяння рівним». Так, якщо винуватий завдав шкоди сину людини, то карається відповідно син винуватого. З погля­ду сучасного права це безглуздо, але у давнину діти розглядалися як майно батька, і збиток виливався у збиток.