7. 8. Поняття дійсності та чинності господарських договорів. Визнання господарських договорів недійсними та неукладеними: правові підстави та наслідки

Вітчизняне законодавство не розмежовує дійсність та чинність правочину/угоди (використовує їх як синоніми). Так, у ст. 203 ЦК Укра­їни перелічено загальні вимоги, дотримання яких є обов’язковою умо­вою чинності правочину, а у ст. 215 ЦК України встановлено, що від­сутність вимог, встановлених у вищевказаній статті (вимоги чинності) у момент учинення правочину, є підставою його недійсності. Згідно з п. 2 ст. 631 ЦК України договір набирає чинності з моменту його укла­дення, при цьому відсутнє логічне продовження — за умови дотриман­ня загальних вимог його чинності, передбачених ст. 203 ЦК України. ГК України взагалі оперує одним поняттям «недійсність господарсько­го зобов’язання», при цьому в одних випадках судовими рішеннями господарські договори визнаються недійсними, в інших — нечинними. Утім, поняття «чинність договору» є більш ширшим та поглинає своїм змістом поняття «дійсність договору». Це означає, що нечинним може бути не тільки недійсний договір. Чинним є діючий договір, який набув юридичної сили (юридична сила договору означає обов’язковість його дії щодо учасників) і має її зараз. Тільки договір, що набув юридичної сили, створює юридичні наслідки для його сторін.

Отже, чинність — показник юридичної сили договору (домовленість між сторонами може ще не набути юридичної сили договору або рані­ше чинний договір може її втратити), а дійсність — показник його правомірної природи та обов’язкова умова чинності договору. Дійсність господарського договору слід розуміти як його здатність у випадку до­тримання всіх умов, передбачених законодавством, установлювати, змінювати, припиняти правовідносини у сфері господарювання та спричиняти той правовий результат, настання якого прагнули сторони договорів, юридична сила яких забезпечується державою.

Недійсний договір — це договір, що має неправомірну природу, оскільки в результаті його укладення та (або) його виконання, здійсню­ється (може бути здійснено, якщо договір ще не виконано) правопору- шення^[51].

Дійсний Господарський договір залишається чинним, доки не при­пиняться всі господарсько-договірні зобов’язання, що виникли на його підставі, незалежно від того, чи минули встановлені сторонами терміни виконання окремих договірних зобов’язань (які слід відрізняти від за­гального терміну дії договору). Згідно зі ст. 202 ГК України господар­ське зобов’язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов’язання; у разі поєднання управленої та зобов’язаної сторони в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених ГК України або іншими законами.

Відповідно до ч. 7 ст. 180 ГК України терміном дії господарського договору є час, упродовж якого існують господарські зобов’язання сторін, що виникли на основі цього договору. Однак більш точним є визначення терміну дії договору як періоду часу, на який установлю­ється господарсько-договірний зв’язок між сторонами і протягом якого договір підлягає виконанню в повному обсязі, тобто термін, протягом якого договір залишається чинним за умови відсутності обставин, які припиняють його дію (наприклад, форс-мажорних обставин). Після закінчення терміну дії договір утрачає чинність, якщо тільки такий термін не пролонговано. Так, орендар може реалізувати надане йому переважне право на продовження терміну дії договору оренди тільки у випадку, коли після його закінчення орендодавець має намір передати об’єкт оренди іншій особі. Отже, у випадку, якщо орендар продовжує використовувати приміщення (об’єкт оренди) після закінчення догово­ру оренди, орендодавець, який збирається використовувати спірні при­міщення для власних потреб, а не здавати їх в оренду, може звернутися до суду з позовом про визнання договору нечинним унаслідок закін­чення терміну його дії та відсутності підстав для пролонгації. Закінчен­ня терміну дії договору припиняє виконання сторонами договірних зобов’язань, що, однак, не звільняє їх від відповідальності за порушен­ня конкретних договірних обов’язків. Для договорів, які опосередкову­ють господарську операцію, що здійснюється шляхом виконання сто­ронами своїх договірних обов’язків, які не тривають у часі, істотними також є умови про терміни виконання окремих договірних обов’язків, закінчення яких (якщо обов’язки, що складають їх зміст ще не викона­но) не зумовлює нечинність договору, якщо ще не закінчився загальний термін дії договору. Проте у низці договорів (наприклад, у договорах про сумісну підприємницьку діяльність, у генеральних договорах, у договорах, за якими реалізація права управненої сторони (приміром, користування майном, отриманим за договором лізингу) є тривалим процесом, який неможливо поділити на часові проміжки), визначаєть­ся тільки загальний термін їх дії.

Слід виокремити такі види нечинного договору:

1) неукладений;

2)  укладений під відкладальну умову, яка ще не настала (або під скасу- вальну умову, яка вже настала);

3) розірваний або за взаємною згодою сторін, або в односторонньому порядку, якщо це можливо за законом чи умовами самого договору, або за рішенням суду;

4) договір, термін дії (чинності) якого закінчився;

5) договір, виконаний належним чином (зокрема зарахуванням зустрічної однорідної вимоги);

6) договір, який утратив чинність через настання форс-мажорних обставин;

7) субдоговір, якщо нечинним є основний договір, на підставі якого його укладе­но;

8) недійсний договір.

Одним із видів нечинного договору є неукладений договір. Він не спричиняє правових наслідків, притаманних укладеному, а особи, які вважають себе його сторонами, насправді не перебувають у договірних відносинах. Однак труднощі виникають, якщо за неукладеним догово­ром було передано майно, тоді наслідком передання такого майна, як і наслідком недійсності договору, буде повернення сторонами всього отриманого на підставі норм про набуття, збереження майна без до­статньої правової підстави. Крім того, неукладений договір, який ще не виконувався, перебуває поза увагою закону, оскільки він не порушує нічиїх прав та законних інтересів. На відміну від нього, недійсний до­говір, який виконано, є неправомірною дією, відповідно неукладений і недійсний договір є поняттями, що взаємно виключають одне одного.

Згідно зі ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди щодо всіх істотних умов договору (кур­сив мій — В. М). Якщо ж сторонами не досягнуто згоди щодо тих чи інших істотних умов, то договір вважається неукладеним, тобто таким, що не відбувся (не набув юридичної сили). Для окремих різновидів договорів закон окремо називає передумови набуття саме ними чинно­сті. Так, договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового внеску, якщо інше не передбачено в ньому. Деякі договори набувають чинності тільки з моменту їх державної реєстрації (наприклад, договір оренди землі та ін.).

Під час укладання договору сторони мають дійти згоди щодо всіх його істотних умов у належній формі, якою для господарського дого­вору є письмова (обов’язкова). Згідно зі ст. 181 ГК України господар­ський договір укладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладання госпо­дарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладання дого­ворів цього різновиду. Отже, існує два види письмової форми госпо­дарського договору: повна (у вигляді єдиного документа), та спрощена (у вигляді обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефоногра­мами тощо), яка допускається тільки під час укладання господарських договорів, для яких законом не передбачено обов’язкової повної письмо­вої форми.

Нормами чинного цивільного законодавства чітко не встановлено, чи дотримання встановленої законом форми договору стосується еле­мента його дійсності або інституту визнання його неукладеним. Так, за ст. 218 ЦК України недотримання сторонами письмової форми право- чину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, установлених законом (форма пов’язується з дійсністю до­говору). Але за ч. 2 ст. 639 ЦК України, якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для такого ви­ду договорів не вимагається (форма пов’язується з визнанням договору укладеним). У цілому більшість правників розглядають порушення ви­мог щодо форми угоди (правочину) у контексті визнання таких догово­рів недійсними. Проте на сторінках наукової періодики трапляється і кваліфікація угод (правочинів), укладених з порушенням обов’язкової форми, як таких, що «не відбулися» або ще «не завершені».

Під час визначення наслідків недотримання обов’язкової форми господарського договору (чи є це підставою недійсності договору або визнання його неукладеним) слід звернути увагу на такі моменти:

1) фор­ма договору — це спосіб: вираження волі і фіксації волевиявлення; підтвердженням згоди сторін щодо всіх істотних умов договору;

2) дій­сність договору — це показник його правомірної природи;

3) недотри­мання форми договору не завжди свідчить про протиправну природу самого договору.

ГК України не визначає правових наслідків порушення обов’язкової письмової форми господарського договору. На практиці використову­ються загальні положення ЦК України про правочини, за якими недо­тримання сторонами письмової форми правочину, встановленої за­коном, не має наслідком його недійсність, крім випадків, установлених законом.

Відповідно до ст. 220 ЦК України у разі недотримання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися стосовно всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним (у цьому разі нотаріального посвідчення договору не вимагається). Од­нак слід звернути увагу, що нотаріальне посвідчення договору забез­печує чіткість і визначеність у взаємовідносинах учасників правовід­носин, запобігає виникненню можливих спорів з приводу наявності самого факту укладення договору або його змісту. Інакше кажучи, но­таріальне посвідчення виконує функцію забезпечення достовірності (реальності) домовленості між сторонами договору, втім, його відсут­ність ще не свідчить про протиправну природу самого договору (проти­правною є дія, яка не тільки суперечить правовим приписам, а й одно­часно порушує приватні або (та) публічні інтереси).

Сьогодні ані ЦК України, ані ГК України не вирішують проблему, пов’язану з відсутністю державної реєстрації договорів, для яких остан­ня передбачена чинним законодавством. У цілому обов’язковій держав­ній реєстрації підлягають угоди щодо нерухомого майна. Така реєстра­ція здійснюється в порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмеження» від 1 липня 2004 р.^[52] Державній реєстрації також підлягають змішані договори, одним із об’єктів яких є нерухоме майно, а також субдогово- ри, що мають такий об’єкт тощо. Згідно з роз’ясненнями Вищого арбі­тражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними» № 02-5/111 від 12 березня 1999 р. (п. 8), угода, укладена з порушенням правил щодо обов’язкової державної реєстрації, може бути визнана недійсною лише в тому ви­падку, коли такі наслідки прямо передбачаються нормативним актом. Якщо незареєстровану угоду повністю або частково виконано, а сторо­на, яка отримала виконання, ухиляється від державної реєстрації цієї угоди, то друга сторона має право звернутися до господарського суду стосовно захисту своїх інтересів. У цьому разі суд може визнати угоду, що не пройшла державної реєстрації, дійсною, і такого рішення до­статньо для виникнення в реєструючому органі обов’язку щодо здій­снення державної реєстрації угоди, незважаючи на волю іншої сторони. Проте державна реєстрація є не різновидом форми договору, а додат­ковою вимогою, виконання якої необхідне для набуття договором юри­дичної сили. Це означає, що договір, який підлягає державній реєстра­ції, за загальними правилами має вважатися укладеним з моменту її вчинення. Отже, більш логічним було б віднесення невиконання ви­моги щодо державної реєстрації договору до підстав визнання його неукладеним (за винятком випадків, коли одна зі сторін навмисно ухи­ляється від такої реєстрації), а не недійсним.

До випадків передачі майна за неукладеними договорами мають застосовуватися положення глави 83 ЦК України про набуття та збере­ження майна без достатньої правової підстави.

У чинному ГК України не розмежовано дефектні договори на ні­кчемні та оспорювані. Більше того, у ГК України мова йде не про ви­знання недійсними господарських договорів, а про визнання недійсни­ми господарсько-договірних зобов’язань, що виникають на їх підставі.

Відповідно до ст. 207 ГК України господарське зобов’язання, що або не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка наперед суперечить інтересам держави та суспільства, або укладено учасника­ми господарських відносин з порушенням хоча б одним із них госпо­дарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї зі сторін чи органу державної влади визнано судом не­дійсним повністю або частково. Втім недійсним має вважатися саме договір, а вже, як наслідок, недійсними стають зобов’язання, що ви­никли на його основі, а не навпаки. Більше того, господарський договір може бути підставою виникнення не одного, а декількох договірних зобов’язань. Отже, виникає питання: як кваліфікувати договір, якщо тільки одне з декількох зобов’язань, що виникли на його підставі, буде визнано недійсним за ст. 207 ГК України? Для того щоб не починати такі «непродуктивні» дискусії, потрібно змінити назву ст. 207 ГК Укра­їни «Недійсність господарського зобов’язання» на «Недійсність госпо­дарського договору» та відповідно відкоригувати її зміст.

Враховуючи потребу уніфікації міжгалузевого понятійного апарату (однакового розуміння міжгалузевої термінології, використання одна­кових назв для позначення тих самих частин правової матерії) та між­народної гармонізації правового регулювання (у більшості європей­ських континентальних країн дефектні договори поділено на нікчемні «void contract» та оспорювані «voidable contract»), вітчизняне господар­ське законодавство невиправдано «проігнорувало» такий розподіл до­говорів.

У ГК України головну увагу приділено питанням визнання недійсни­ми окремих договірних умов, при цьому незрозумілим є сам характер співвідношення термінів «недійсна» та «нікчемна» умова (ст. 207).

Цивільне законодавство хоча і розмежовує нікчемні та оспорювані правочини, однак, не містить чіткого та логічного розв’язання цієї проб­леми. У науці цивільного права не вироблено єдиної позиції стосовно юридичного змісту нікчемних та оспорюваних правочинів. Нікчемним ЦК України називає правочин, недійсність якого встановлено законом. Закон не вимагає додаткового визнання такого правочину недійсним у судовому порядку. А оспорюваним вважається правочин, недійсність якого прямо не встановлено законом, однак дійсність якого заперечує одна зі сторін або інша зацікавлена особа на підставах, визначених у законі. Цей правочин може бути визнано судом недійсним. ЦК України встановлює такі випадки нікчемності правочину: недотримання сторо­нами вимоги щодо нотаріального посвідчення правочину, за винятком певних нормативно встановлених випадків (ст. 220 ЦК); вчинення пра­вочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності та у разі відсутності його схвалення законними представниками (ст. 221 ЦК); вчинення правочину недієздатною фізичною особою без дозволу органів опіки та піклування (ст. 224 ЦК) чи наступного схвалення (як­що йдеться про дрібні побутові правочини) (ст. 226 ЦК); порушення ним публічного порядку (ст. 228 ЦК). Встановлюючі підстави оспо- рюваності правочину, законодавець в одних випадках зазначає, що останній «може бути визнаний судом недійсним» (ст. 227 ЦК; п. 2 ст. 222 ЦК; п. 1 ст. 225 ЦК; п. 1 ст. 229 ЦК), а в інших передбачає, що правочин за наявності встановлених законом підстав «визнається судом недійсним». Отже, за наявності одних підстав правочин апріорі має бути визнаний недійсним, а за наявності інших — суду надається пра­во на власний розсуд вирішувати питання, пов’язані з дійсністю право­чину. Відразу постає декілька питань. По-перше, якщо за наявності певних підстав правочин у судовому порядку апріорі буде визнано не­дійсним, чому він на нормативному рівні отримав статус оспорювано­го? По-друге, якщо законодавець чітко визначає підставу, за наявності якої суд «може визнати правочин недійсним», виникає питання: за яких умов суд повинен це зробити, а за яких - відмовити позивачеві в задо­воленні його позивних вимог?

Під час виявлення підстав нікчемності правочину є необхідними: встановлення факту вчинення правочину, який не відповідає вимогам закону (встановлення такого факту необхідно в кожному окремому випадку, адже він не належить до категорії фактів, що не потребують доведення); та виявлення норми закону, у якій передбачено нікчем­ність такого правочину. Наприклад, договір, що порушує публічний порядок, є нікчемним (відповідно за чинним законодавством визнання його недійсним в судовому порядку не потрібне). Однак у кожному окремому випадку слід установити сам факт порушення публічного порядку, який має юридичне значення та спричиняє нікчемність до­говору. Тільки суд може констатувати наявність умов та передумов, які відповідно до закону в обов’язковому порядку призводять угоду/ правочин до недійсності.

Дискусійним є також питання про критерій поділу недійсних угод/ правочинів на нікчемні та оспорювані. Так, одні науковці зауважують, що нікчемні угоди є більш протизаконними, ніж оспорювані; другі по­яснюють потребу виокремлення оспорюваних угод (правочинів) тим, що визнання їх недійсними неможливе, якщо немає відповідної заяви  зацікавленої особи; треті правники звертають увагу на те, що сам по­рядок визнання угод (правочинів) не може бути надійним критерієм їх поділу на оспорювані та нікчемні. Основний акцент під час проведення такого розмежування повинен припадати не на процесуальні аспекти (порядок визнання їх недійсними, строк позовної давності, коло осіб, які мають право ініціювати відповідні позови), а на сам критерій поді­лу договорів на нікчемні й оспорювані та чітке окреслення самих під­став, що зумовлюють нікчемність чи оспорюваність.

---

^[1] Див.: Бервено С. М. Проблеми договірного права України. - К.: Юрінком Ін- тер, 2006. - С. 52-86.

^[2] Див.: Беляневич О. А. Господарське договірне право України (теоретичні ас­пекти). - К.: Юрінком Інтер, 2006. - С. 525-527.

^[3] Позаюридичними є форми права, зміст яких не санкціонований державою та складається з певних правил поведінки (мікронорм), що виходять від самих учасни­ків суспільних відносин.

^[4] Офіційний вісник України. - 1998. - № 13. - Ст. 507. - С. 160.

^[5] Там само. - 2003. - № 21. - Ст. 933.

^[6] Там само. - 2000. - № 52. - Ст. 2281. - С. 229.

^[7] Організаційними загальноцільовими є правовідносини, що виникають з при­воду сумісної організації (впорядкування) основних засад (умов) співробітництва (взаємовідносин) сторін у певній сфері протягом тривалого часу.

^[8] Меморандум про взаєморозуміння - це угода про ведення переговорів, якою визначається процедура ведення переговорів, терміни, протягом яких вони мають бути розпочаті та закінчені, а також умови щодо конфіденційності інформації, яку буде отримано під час переговорів.

^[9] Протокол про наміри - це угода, якою закріплюють проміжний результат, яко­го досягнуто в процесі ведення переговорів (коли сторонам не вдалося досягти до­мовленості щодо усіх істотніх умов договору), та яка виражає намір сторін протягом обумовленого у ньому терміну поновити переговори.

^[10] Згідно зі ст. 261 ГК України до сфери матеріального виробництва нале­жать галузі, які визначаються видами діяльності, що створюють, відновлюють або знаходять матеріальні блага (продукцію, енергію, природні ресурси), а та­кож продовжують виробництво у сфері обігу (реалізації) шляхом переміщення, зберігання, сортування, пакування продукції чи інших видів діяльності. У п. 2 цієї статті зазначається, що усі інші види діяльності становлять сферу немате­ріального виробництва, яку названо невиробничою сферою. Втім, у колі еко­номістів неодноразово наголошувалося про некоректність використання щодо сфери нематеріального виробництва поняття «невиробнича сфера», яке за своїм змістовим навантаженням охоплює відносини, що складаються за межами сус­пільного виробництва як такого (приміром відносини, що складаються в процесі діяльності благодійних та релігійних організацій чи в результаті перерозподілу існуючих економічних благ, зокрема в процесі приватизації, а не створення та наступної реалізації результатів виробничої діяльності).

^[11] Див.: МілашВ. С. Комерційний договір у контексті сучасних ринкових умов. - Х.: Видавець ФО-П Вапнярчук Н. М., 2007. - С. 97-140.

^[12] Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 23. - Ст. 148.

^[13] Згідно зі ст. 633 ЦК України публічним визнається договір, у якому одна зі сто­рін - підприємець взяла на себе обов’язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться. Однак у даному випадку очевидним є те, що договору як такого ще не існує (ним є домовленість двох або більше сторін), а йдеться про один із різновидів оферти - публічна (абстрактна).

^[14] Наказ Міністерства України у справах науки і технологій від 3 березня 1998 р. № 59 // Офіційний вісник України. - 1998. - № 13. - Ст. 507. - С. 160.

^[15] Наказ Фонду держмайна України від 22 серпня 2005 р. № 2411 // Офіційний вісник України. - 2005. - № 38. - Ст. 2394.

^[16] Наказ Держнафтогазпрому України від 10 квітня 1995 р. № 42 // www. nau. kiev. ua.

^[17] Постанова Кабінету Міністрів України від 5 липня 1999 р. № 1119 (у новій редакції від 15 травня 2003 р. № 704) // Офіційний вісник України. - 2003. - № 21. - Ст. 933.

^[18] Наказ Державного комітету зв’язку та інформації України від 13 липня 1999 р. № 10 // Офіційний вісник України. - 1999. - № 35. - Ст. 1821.

^[19] Див.: Ильин Ю. Д. Лекции по международному публичному праву. - Харьков: Консум, 1996. - С. 31.

^[20] Офіційний вісник України. - 2001. - № 39. - Ст. 1784.

^[21] Зб. Постанов Уряду України. - 1995. - № 9. - Ст. 243.

^[22] Большой юридический словарь / Под ред. А. Я. Сухарева. - М.: ИНФРА - М, 1999. - С. 444.

^[23] Универсальньш бизнес-словарь / Сост. Лозовской Л. Ш., Розенберг Б. Я., Рат- новский А. А. - М.: Инфра - М, 1997. - С. 445.

^[24] Большой коммерческий словарь / Под ред. Т. Ф. Рябовой. - М.: Война и Мир, 1996. - С. 178.

^[25] Див.: Мілаш В. С. Захисні застереження в зовнішньоекономічному договорі. - Полтава: АСМІ, 2004. - С. 51.

^[26] !3кспортно-импортньіе операции. Правовое регулирование / Под ред. В. С. По- зднякова. - М.: Междунар. отношения, 1970. - С. 81-82.

^[27] ІНКОТЕРМС-2000: Офіційні правила тлумачення торговельних термінів // Урядовий кур’єр. - 2002. - № 63. - С. 5-8 (початок); Там само. - 2002. - № 68. - С. 5-12 (закінчення).

^[28] Див.: Герчикова И. Н. Международное коммерческое дело. - М.: Юнити, 1996. - С. 225.

^[29] Внешне^кономическая деятельность: международное частное право и россий- ское законодательство // Сб. норм. документов. - М.: Манускрипт, 1997. - С. 182.

^[30] Типовой дистрибьюторский контракт. Монопольний импорт - дистрибьютор / Под ред. Н. Г Васильева. - М.: Консалтбанкир, 1996. - С. 28.

^[31] Внешне^кономическая деятельность: международное частное право и россий- ское законодательство // Сб. норм. документов. - М.: Манускрипт, 1997. - С. 182.

^[32] Див.: Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Книга первая: Общие положения. - М.: Статут, 2002. - С. 246.

^[33] Див.: Танага А. Н. Принцип свободи договора в гражданском праве России. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. - С. 70.

^[34] Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 35. - Ст. 258.

^[35] Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 36. - Ст. 275.

^[36] Там само. - Ст. 276.

^[37] Там само. - 1995. - № 15. - Ст. 99.

^[38] Офіційний вісник України. - 2001. - № 9. - Ст. 383.

^[39] Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 44. - Ст. 391.

^[40] Див.: Кучер А. Н. Теория и практика преддоговорного ^тапа: юридический аспект. - М.: Статут, 2005. - С. 298-302.

^[41] Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 44. - Ст. 391.

^[42] Там само. - № 41. - Ст. 372.

^[43] Там само. - 1997. - № 17. - Ст. 122.

^[44] Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 3. - Ст. 9.

^[45] Офіційний вісник України. - 2001. - № 51. - Ст. 2271.

^[46] Державний контракт, на відміну від інших договорів про закупівлю товарів (робіт, послуг) за державні кошти, завжди укладається на основі державного замов­лення та з метою його виконання.

^[47] Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 20. - Ст. 148.

^[48] Відомості Верховної Ради України. - 1999. -№ 17. - Ст. 111.

^[49] Там само. - 1992. - № 10. - Ст. 139.

^[50] Там само. - 2006. - № 31. - Ст. 268.

^[51] Склад правопорушення утворює: а) протиправне діяння; б) суспільно- шкідливий результат (шкоду може бути завдано як законним приватним інтересам контрагента, так і публічним інтересам); в) причинний зв’язок між протиправною поведінкою та її результатом; г) вина правопорушника.

^[52] Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 51. - Ст. 553.