Розділ 7. Господарські договори - 7.2. Поняття та види господарських договорів

Posted in Хозяйственное право - Господарське право: ч.1 (В.С. Мілаш)

Рейтинг пользователей: / 3
ХудшийЛучший 

 

7.2.   Поняття та види господарських договорів


Господарський договір є одним з найбільш поширених юридичних підстав виникнення господарських зобов’язань, правовою формою існування значного масиву господарських відносин. За допомогою договірної конструкції здійснюється ринковий обмін результатів сус­пільного виробництва, що набувають товарної форми на грошовий еквівалент; формується майнова основа господарювання; створюється ринкова инфраструктура, оформлюються організаційні зв’язки між учасниками відносин у сфері господарювання.

Хоча загальні положення про господарський договір виділено в окрему главу ГК України, в самому ГК України не розкрито зміст по­няття «господарський договір» (висвітлено лише поняття господарсько- договірних зобов’язань). Більше того, аналіз положень чинного ГК Укра­їни свідчить про відсутність єдиного підходу щодо його розуміння. Так, в одному випадку договір розглядається як юридичний факт, на під­ставі якого виникають господарсько-договірні зобов’язання (статті 179, 180 ГК України), в другому — відбувається його ототожнення з гос­подарським зобов’язанням (ст. 189 ГК України має назву «Ціна у гос­подарських зобов’язаннях», незважаючи на те, що фактично йдеться про ціну як істотну умову господарського договору; в ст. 207 ГК Укра­їни передбачена можливість визнання недійсними господарського зобов’язання, яке укладено учасниками господарсько-договірних від­носин із порушенням хоча б одним із них господарської компетенції, а також окремих умов господарського зобов’язання (проте, по-перше, зобов’язання не укладаються, а виникають на підставі договору чи з інших підстав, по-друге, зміст будь-якого зобов’язання утворюють не умови, а взаємно кореспондуючі права та обов’язки його сторін—В. М.), у третьо­му —як форма, яку набувають зобов’язання (у ст. 186 ГК України, яка, до речі, має назву «Укладення організаційно-господарських договорів», пе­редбачено, що договірне оформлення організаційно-господарських зобов’язань може здійснюватися учасниками господарських відносин на основі вільного волевиявлення...). Втім на нормативному рівні, з метою однозначного розуміння юридичної термінології та запобігання виникненню юридичних колізій, має послідовно відбиватися розуміння тільки однієї, найбільш ключової правової іпостасі договору. Отже, перед наукою господарського права постала проблема вибору теорії договору, яка б відповідала сутності даного правового засобу як регу­лятора господарських відносин. Наукові міркування щодо її вирішення концентруються, головним чином, навколо обґрунтування однієї із двох теорій (угодницької або зобов’язальної). Під час вирішення означеної проблеми слід звернути увагу на цілу низку обставин.

По-перше, будь-який договір укладається не заради встановлення договірних зобов’язань, а для отримання потрібних сторонам правових та економічних результатів, які у деяких випадках об’єктивується у набутті управненою стороною речових прав (прав власності, прав ко­ристування майном, прав оренди тощо) або виключних прав. Якщо традиційно договір визнавався підставою виникнення зобов’язальних відносин, то деякі сучасні іноземні законодавства розширили його ро­зуміння до встановлення не тільки зобов’язальних, а й речових право­відносин шляхом визнання за набувачем права власності на рухомі речі з моменту укладення договору без будь-яких додаткових підстав (зокрема передачі речі). Згідно зі ст. 334 ЦК України право власності у набувача за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно сторони договору, якщо інше не передбачено законом, вільні у визначенні моменту, з яко­го виникає право власності управленої сторони (набувача) на майно. Якщо сторони домовилися, що таке право виникає з моменту укладен­ня договору, останній породжує як речові правовідносини (відносини власності), так і зобов’язальні (щодо фактичної передачі майна). У біль­шості ж випадків отримання потрібних сторонам економіко-правових результатів відбувається на етапі виконання договору. Отже, виникнен­ня і зобов’язальних, і речових правовідносин — це тільки результати етапів укладання чи виконання договору, сутністю якого є взаємна згода сторін як щодо регламентації їхньої поведінки (встановлення прав та обов’язків у тій чи іншій сфері суспільних відносин), так і що­до їх виконання для досягнення потрібних правових ефектів.

По-друге, якщо зміст договору становлять договірні умови, то зміст зобов’язання — права і обов’язки сторін. Договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто домовленість (угоду) щодо всіх його істотних умов. В окремих випадках для виникнення договірних зобов’язань недостат­ньо одного факта укладення договору. Так, сторони можуть поставити виникнення прав та обов’язків у залежність від обставини щодо якої невідомо, з’явиться вона чи не з’явиться. Такий договір визнається укладеним під відкладальну (суспензивну) умову. Права та обов’язки в момент укладення такого договору виникають умовно, а починають належати стороні тільки після наступу певної обставини, що передба­чена відкладальною умовою.

По-третє, договір не просто формує правила поведінки сторін, а безперервно впливає на взаємовідносини сторін, що виникли на його основі. Домовленість не зникає з моменту виникнення зобов’язальних правовідносин, і тільки її існування продовжує дію договірних зобов’язань. Так, під час виконання договору сторони шляхом взаємної згоди можуть змінювати (коректувати) договірні умови, якими встанов­лено їхні права та обов’язки, що утворюють зміст договірних зобов’язань. Припинення договірних зобов’язань відбувається як за умови їх на­лежного виконання, так і у зв’язку з розірванням договору (досягнутої між сторонами домовленості), а від дійсності договору залежить дій­сність договірних зобов’язань. При цьому, якщо розірвання договору завжди призводить до припинення договірних зобов’язань сторін, то одностороння відмова від виконання свого зобов’язання (як вид оперативно-господарських санкцій) не припиняє дію самого договору, а є заходом оперативного впливу на порушника, що застосовується до моменту припинення ним порушення. Зазначені обставини свідчать про неможливість ототожнення договору та договірних зобов’язань, які виникли на його підставі.

Утім, цивілістична концепція договору не дозволяє пояснити про­никнення договору у сфери, де переважно сконцентровані публічні інтере­си, реалізація яких стає можливою, у тому числі завдяки договору.

По-перше, під час використання понять «угода», «домовленість» головна увага акцентується на досягненні між сторонами консенсусу щодо встановлення взаємних прав та обов’язків. Угода — це взаємна згода сторін, що досягається в процесі узгодження волі його учасників (переговорів, попередніх обговорень).

Однак під час укладання господарських договорів, по-перше, сто­рони можуть визначати зміст не тільки на підставі вільного волевияв­лення (коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству), а й примірного до­говору, рекомендованого органом управління суб’єктам господарюван­ня для використання при укладенні ними договорів (коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені при- мірним договором, або доповнювати його зміст), типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України чи у випадках, передбаче­них законом, іншим органом державної влади (коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкрети­зувати його умови), та договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб’єктів (коли ці суб’єкти у разі всту­пу в договір не мають права наполягати на змінах у його змісті).

По-друге, навіть якщо у сфері підприємницької діяльності договір став результатом переговорів, чітке нормування окремих параметрів здійснення такої діяльності (запровадження технічних регламентів, механізму квотування, державного регулювання цін та ін.) безпосеред­ньо впливає на зміст окремих договірних умов («якість», «кількість», «ціна» тощо).

По-третє, істотні умови з’являються у господарському договорі внаслідок узгодженої волі його сторін чи державного примусу (імпера­тивної норми). Імперативна (примусова) норма діє незалежно від волі сторін (виключає автономію їх волі), відповідно існує презумпція, що при укладанні певного різновиду договору сторони погодилися на дію чинних імперативних настанов (велінь) договірного права. Веління, які містить імперативна норма договірного права, як правило, стосуються або обов’язковості включення в договір певних умов з наданням сто­ронам свободи у формулюванні їх змісту (найбільш поширений вид велінь), або обов’язковості включення в договір певних умов з уже чітко сформульованим змістом.

По-четверте, в окремих випадках укладання договору для однієї зі сторін має обов’язковий характер. Так, виконання державного замов­лення є обов’язковим для суб’єктів господарювання, повністю або частково заснованих на державній власності, а також для монополістів на відповідному ринку (товарів, робіт, послуг). Іншим прикладом є те, що суб’єкти господарювання, які забезпечують споживачів електроенер­гією, зв’язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також й інші суб’єкти зобов’язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг).

Нарешті, в окремих випадках укладання господарського договору проходить стадію судового рішення (в такому разі договір вважається укладеним з моменту винесення судового рішення, яким задоволено по­зовні вимоги сторони). Так, згідно зі ст. 187 ГК України предметом судо­вого розгляду можуть бути переддоговірні спори, пов’язані зі спонукан­ням до укладення договору (якщо хоча б одна зі сторін є зобов’язаною його укласти), а також стосовно врегулювання розбіжностей щодо до­говірних умов, які виникають під час укладання державних контрактів, договорів, де однією зі сторін є суб’єкт, що займає монопольне (доміну­юче) становище на відповідному ринку товарів, робіт, послуг, а також під час укладання усіх інших договорів, сторони яких не дійшли згоди щодо врегулювання розбіжностей стосовно окремих договірних умов, та не заперечують проти їх усунення у судовому порядку.

Як бачимо, договір — це багатогранний правовий феномен, який одночасно є актом правовстановлення (у ньому виявляється автономія волі сторін щодо врегулювання їхніх взаємовідносин на власний розсуд у межах, дозволених законом, — індивідуальне правове регулювання) та актом правореалізації (у таких її формах, як дотримання, виконан­ня й використання). Відтак обов’язковим елементом договірної кон­струкції є акт згоди, який поєднує волю його учасників щодо встанов­лення, зміни або припинення їхніх взаємних прав та обов’язків у межах, окреслених законом, завдяки чому між ними утворюється правовий зв’язок. Інакше кажучи, «акт згоди» своїм змістовим навантаженням охоплює як угоду (згоду сторін між собою), так і згоду на виконання висунутих законодавцем імперативних вимог. Отже, господарський договір є актом згоди суб’єктів господарського права, спрямованим на індивідуальне регулювання їх поведінки під час організації та (або) здійснення господарської діяльності, завдяки якому досягаються необ­хідні правові результати:

-   установлення мікронорм (індивідуальних правил поведінки, що походять від самих учасників суспільних відносин, та є проявом авто­номії волі сторін);

-    створення цілісної моделі поведінки (усієї сукупності прав та обов’язків) сторін договору шляхом інтеграції мікронорм та юридич­них норм;

-   виникнення господарських правовідносин зобов’язального, а іноді й речового або загальноцільового організаційного характеру[7].

Речові відносини виникають під час укладення договорів, які передбачають перехід права власності на рухоме майно в момент їх укладення. Так, згідно зі ст. 334 ЦК України право власності у набувача за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено дого­вором або законом. Відповідно сторони договору, якщо законом у ка­тегоричній формі не встановлено інше, вільні у визначенні моменту, з якого виникає право власності управленої сторони (набувача) на май­но. Якщо ж таке право виникає з моменту укладення договору, останній породжує як речові правовідносини (відносини власності), і зобов’язальні (щодо фактичної передачі майна). Підставою виникнення загальноцільових правовідносин організаційного характеру є договір про сумісну діяльність, генеральні договори тощо (якими визначаються умови су­місної діяльності сторін, основні засади їхнього співробітництва про­тягом тривалого терміну) тощо.

Як бачимо, конструкцією зобов’язань неможливо охопити всі право­ві результати, до яких призводить укладення договору. При цьому не викликає сумнівів, що договорами слід вважати тільки ті акти згоди управнених суб’єктів, що є підставою виникнення (зміни чи припинен­ня) правовідносин. У господарській практиці набули поширення такі види переддоговірних угод (які досягаються до моменту підписання кінцевого договору), як меморандум про взаєморозуміння[8] та протокол про наміри[9], які однак не спричиняють юридичних наслідків (ч. 6 ст. 182 ГК України).

У статті 179 ГК України передбачається можливість укладення господарського договору як між суб’єктами господарювання, так і між ними та негосподарюючими суб’єктами — юридичними особами (до таких суб’єктів належать об’єднання громадян, релігійні установи то­що), основна діяльність яких здійснюється поза сферою суспільного виробництва та не має за мету виробництво та (або) реалізацію суспіль­ного продукту (товарів, робіт, послуг), що володіють споживчою та міновою вартістю. Негосподарюючі суб’єкти укладають господарські договори з метою господарського забезпечення своєї основної діяль­ності, тобто для створення та підтримання необхідних матеріально- технічних умов свого функціонування. Однак суб’єктний склад госпо­дарських договорів є ширшим, ніж той, що передбачений у ст. 179 ГК України. Це пов’язано з тим, що у ст. 179 ГК України йдеться тіль­ки про господарські договори, які є підставою майново-господарських зобов’язань, тоді як договірної форми набуває більшість господарських відносин.

Складний характер господарського обороту об’єктивно потребує проведення функціональної спеціалізації правового регулювання від­носин, що виникають в його межах. Законодавець диференціював за­гальний предмет правового впливу господарського права. Проявом функціональної диференціації стало також проведення розмежування між некомерційним та комерційним господарюванням. Згідно зі ст. 258 ГК України особливості правового регулювання господарських від­носин визначаються залежно від сфери суспільного виробництва, в якій складаються ці відносини, особливостей галузі господарювання, виду господарської діяльності, економічної форми результату господарської діяльності, простору, на якому складаються господарські відносини (внутрішньому чи зовнішньому ринку), особливостей суб’єктів, між якими виникають господарські відносини. Однак функціональна спеці­алізація супроводжується як деталізацією та конкретизацією загаль­ного предмета галузевого правового впливу, так і подальшим розвитком системи галузевих правових засобів, формуванням галузевих режимів правового регулювання відносин, що охоплено галузевим правовим впли­вом. На сьогодні у ГК України відсутня системна класифікація госпо­дарських договорів, що призвело до безсистемного розміщення статей, присвячених регламентації тих чи інших договірних форм. До того ж положення щодо окремих договорів, які використовуються лише в ко­мерційному обороті, містяться водночас як у статтях Цивільного, так і Господарського кодексів України. Отже, першим кроком на шляху пра­вового впорядкування різноманітних господарсько-договріних відносин у напрямку спеціалізації має стати чітка систематизація господарських договорів. Класифікація господарських договорів дасть можливість визначити місце, яке посідає той чи інший договір у загальній системі господарських договорів, з’ясувати його основне функціональне при­значення, забезпечити адекватну правову регламентацію відповідним господарсько-договірним відносинам та чітко окреслити коло норм, покликаних їх урегулювати (що значно полегшує роботу правозасто- совних органів та учасників договірного процесу), і врешті-решт упо­рядкувати структуру господарського договірного права.

Складний характер господарського обороту об’єктивно вимагає залучення під час побудови системи господарських договорів «поетап­ного (ступінчастого)» методу класифікування. Система господарських договорів є сукупністю елементів системи договірного права (договір­них типів, видів (підвидів) та різновидів), кожен з яких має свої право­ві особливості, які виражаються у застосуванні щодо відповідних господарсько-договірних відносин відповідної конфігурації правових засобів, які формують бажану модель договірного зв’язку.

Ефективність правового регулювання безпосередньо залежить від того, наскільки правильно виявлено специфіку договірних відносин, та наскільки адекватно їх відображено у нормах права. Отже, першим етапом класифікації системи господарських договорів має стати її типі­зація, яку, вважаємо, слід здійснювати за ключовим критерієм, який від­биває фактичну природу відносин, що набувають договірної форми. У зв’язку із цим пропонуємо розглядати тип господарського договору, як певне угруповання договорів у межах загальної системи господарських договорів, об’єднаних за наявністю або відсутністю критерію, що від­биває загальну, найбільш суттєву рису фактичних відносин, які набува­ють договірної форми. Таким критерієм, на нашу думку, слід вважати безпосередній зв’язок об’єкта договору (те, з приводу чого він уклада­ється) з виробничим процесом (процесом створення економічних благ, що мають споживчу та мінову вартість), для їх наступного відчуження у межах оптового (виробничого) або роздрібного (споживчого) ринків.

За цим критерієм уся система господарських договорів поділяєть­ся на два великих договірних типи — виробничі[10] та невиробничі до­говори.

Виробничим договором є акт згоди суб’єктів господарського права щодо здійснення товарного обміну результатів виробничої діяльності (різноманітних економічних благ, створених у сфері як матеріального, так і нематеріального виробництва) на грошовий чи інший еквівалент. Інакше кажучи, виробничі договори є правовою формою товарного обміну у межах виробничих та споживчих ринків. Відповідно неви­робничий договір є актом згоди суб’єктів господарського права щодо організації виробничої діяльності, управління нею та (або) формування майнової основи господарювання, який здійснюється поза межами ви­робничого процесу.

Другим етапом має стати виділення в межах кожного типу договір­них видів (у межах окремих видів можливе виділення підвидів). Вид господарського договору — це певне угруповання договорів у межах договірного типу, яке виокремлюється за кількома критеріями (сис­темними ознаками), що відбивають особливості цієї договірної кон­струкції, і цим зумовлюють потребу спеціалізації правового регулю­вання відповідних договірних відносин.

Система господарських договорів має відбудовуватися на основі ознак, які визначають особливості правового регулювання господарсько- договірних відносин. Ознаками (критеріями), які дають змогу найпов­ніше «оголити» особливості господарських відносин, що набувають договірної форми, відповідно виокремити в межах договірних типів декілька договірних видів (підвидів у межах виду) і забезпечити щодо зазначених відносин адекватну правову регламентацію, є:

1) суб’єктний склад;

2) типізація приватних і публічних інтересів, які реалізуються за допомогою договорів;

3) мета договору (договірні цілі)[11].

I. За суб’єктним складом, типізацією приватних та публічних інте­ресів, які реалізуються за допомогою договорів, та їх метою (договір­ними цілями) у межах господарських невиробничих договорів пропо­нуємо виділяти такі види:

1.  Господарський організаційний договір — це досягнутий між суб’єктами господарського права акт згоди щодо створення нового елементу господарської інфраструктури (господарських товариств, асоціацій, корпорацій тощо) чи встановлення потрібних організаційних зв’язків між уже наявними суб’єктами господарювання. Прикладами таких договорів є договір про спільну підприємницьку діяльність, до­говір між банківськими установами щодо встановлення кореспондент­ських зв’язків, окремі генеральні договори, якими не передбачено безпосереднє здійснення економічної операції (операцій), а тільки ви­значено основні умови майбутнього співробітництва протягом певного терміну. Так, Законом України «Про транспортно-експедиторську ді­яльність» передбачено можливість укладення для систематичного на­дання послуг експедитора довгострокових (генеральних) договорів транспортного експедирування. Такі договори є господарськими орга­нізаційними, оскільки спрямовані лише на погодження обсягів пере­везень і регулювання взаємовідносин сторін щодо створення обов’язкових умов майбутніх перевезень, а також встановлення загаль­них правил здійснення багатьох операцій щодо транспортного експе­дирування. А вже ці операції здійснюються безпосередньо за договором транспортного експедирування, де одна сторона (експедитор) зобов’язується за плату і за рахунок іншої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов’язаних із перевезенням вантажу.

Сторонами господарських організаційних договорів (простого то­вариства, про спільну діяльність та ін.), як правило, є суб’єкти госпо­дарювання, наміри яких спрямовано на породження внутрішнього зв’язку між собою, а не утворення нового суб’єкта господарського права. Єдиним прикладом господарського організаційного договору, сторонами якого можуть бути фізичні особи, які не мають статусу суб’єктів господарювання, є установчий договір. Однією з найбільш виразних особливостей останнього є те, що його положень мають до­тримуватися як безпосередні учасники (засновники), так і майбутня господарська організація, яка ним засновується.

У найбільш узагальненому вигляді приватні інтереси сторін орга­нізаційних договорів полягають у створенні господарсько-організаційних зв’язків, організаційних умов їх майбутнього співробітництва в про­цесі здійснення господарської діяльності (включаючи розподіл можли­вих ризиків та ін.), у низці випадків у визначенні порядку й умов реа­лізації корпоративних прав щодо участі в управлінні створеної за орга­нізаційним договором господарської організації та отримання певної частки прибутку (дивідендів) цієї організації шляхом їх чіткої регла­ментації.

Публічний інтерес, який реалізується в господарських організацій­них договорах, полягає насамперед у підтримці конкурентного середо­вища шляхом створення розширеної господарської інфраструктури та забезпечення законного співробітництва суб’єктів господарювання у її межах. Для реалізації такого інтересу залучаються окремі засоби дер­жавного регулювання, серед яких слід відзначити контроль за концен­трацією суб’єктів господарювання. У Законі України «Про захист еко­номічної конкуренції» з метою запобігання монополізації товарних ринків, зловживання монопольним (домінуючим) становищем, обме­ження конкуренції чітко окреслюється коло випадків, у яких потрібно отримання дозволу на концентрацію, надання якого можливе тільки за умови, що запланована концентрація не призведе до монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи у значній його частині.

Прикладом господарського організаційного договору є також до­говір про створення оптового ринку електричної енергії. Згідно зі ст. 15 Закону України «Про електроенергетику» оптовий ринок електрич­ної енергії України створюється на підставі договору, сторонами якого є суб’єкти господарської діяльності, пов’язаної з диспетчерським управ­лінням об’єднаною енергетичною системою України, виробництвом електричної енергії на електростанціях, переданням і постачанням електричної енергії. У договорі оптового ринку зазначають: предмет, мету та умови діяльності учасників оптового ринку; порядок утворен­ня й функціонування організаційної структури оптового ринку; порядок утворення та компетенцію органів оптового ринку; порядок участі в оптовому ринку; права, обов’язки і відповідальність сторін Договору; інші положення, зокрема можливість розгляду спорів третейським ар­бітражем оптового ринку. Договір оптового ринку затверджується за­гальними зборами учасників цього ринку та погоджується із централь­ними органами виконавчої влади, що здійснюють управління в електро­енергетиці, Національною комісією регулювання електроенергетики України, Антимонопольним комітетом України.

Отже, загальною метою (ціллю) господарського організаційного договору (як загальноцільового договору) є створення організаційних засад майбутньої господарської діяльності, майбутнього співробітни­цтва сторін під час здійснення господарської діяльності.

2. Господарський організаційно-управлінський договір — це досяг­нутий між суб’єктом організаційно-господарських повноважень у сфері управління господарською діяльністю (органом державної влади чи місцевого самоврядування) та суб’єктом господарювання акт згоди щодо основних умов майбутнього здійснення господарської діяльності (окремих її ділянок) таким суб’єктом найбільш раціональними та еко­номічно обґрунтованими способами для досягнення потрібних соціально-економічних результатів.

Прикладом таких договорів є договір на реалізацію інвестиційного проекту у спеціальних економічних зонах, угода між органами державної влади (місцевого самоврядування) та спеціалізованим підприємством щодо поводження з радіоактивними відходами, угода про умови корис­тування нафтогазоносними надрами, договори між органами місцевого самоврядування та підприємствами різних форм власності на вироблен­ня та (або) виконання житлово-комунальних послуг тощо.

Слід зазначити, що в деяких випадках органи державної влади і місцевого самоврядування можуть бути на стороні господарського до­говору, за яким відбувається обмін товару (у широкому значенні слова) на грошовий чи (та) інший еквівалент. Так, за угодами про розподіл продукції товаром фактично є підприємницька діяльність інвестора (як один із видів виробничих ресурсів), яку він пропонує державі в обмін на частину продукції (корисних копалин). За господарським організаційно-управлінським договором не відбувається ніякого обміну, а визначаються основні організаційні умови діяльності суб’єкта госпо­дарювання, контрагентом якого завжди є орган державної влади чи місцевого самоврядування.

У більшості випадків укладання організаційно-управлінських до­говорів є обов’язковим етапом, який має передувати провадженню подальшої господарської діяльності певних учасників відносин у сфе­рі господарювання. Приватний інтерес суб’єкта господарювання в таких договорах становить отримання реальної можливості провадити певні економічні операції, здійсненню яких має передувати встановлення відповідних організаційно-управлінських зв’язків. Публічним інтере­сом, який реалізується в таких договорах, є організація виробничої діяльності суб’єкта господарювання економічно найдоцільнішим, ра­ціональним та екологічно безпечним засобом, який дозволяє забезпе­чити не тільки отримання прибутку, а й досягнення певних соціально- економічних результатів.

Господарські організаційно-управлінські договори зазвичай мають природу генеральних, оскільки розраховані на весь період діяльності, яка впорядковується договором. Однак, на відміну від організаційних договорів, в управлінсько-організаційних є не тільки організаційний, а й управлінський компонент (за допомогою зазначеного договору здій­снюється управління у сфері господарювання). Так, за договором на реалізацію інвестиційного проекту у спеціальних економічних зонах відбувається не реалізація інвестицій, а встановлення (організація) самого порядку майбутнього інвестування. Укладання такого договору є обов’язковим відповідно до ЗУ «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» для осіб, які мають намір реалізовувати інвестиції на зазначених територіях. Інвес­тор згідно з цим договором бере на себе зобов’язання на власний ризик і за власні кошти відповідно до умов договору забезпечити реалізацію інвестиційного проекту, а орган управління — забезпечити необхідні умови для реалізації.

Інший приклад — угода про умови користування нафтогазоносни­ми надрами. Згідно із Законом України «Про нафту і газ», угода про умови користування нафтогазоносними надрами є невід’ємним додат­ком до спеціального дозволу на користування нафтогазоносними над­рами, який регулює й конкретизує передбачені законодавством України та спеціальним дозволом технічні, технологічні, організаційні, фінан­сові, економічні, соціальні, екологічні аспекти користування нафтога­зоносними надрами на відповідній ділянці нафтогазоносних надр.

Ще одним прикладом господарського організаційно-управлінського договору є угода між органами державної влади (місцевого самовряду­вання) та спеціалізованим підприємством щодо поводження з радіоак­тивними відходами, про співробітництво та взаємовідносини з питань, що стосуються об’єкта, призначеного для поводження з радіоактивни­ми відходами, усієї технічної та господарської діяльності, спільного розгляду проектів для усунення розбіжностей на будь-якому етапі про­ектування, вибору майданчика для будівництва, експлуатації, зняття з експлуатації чи закриття такого об’єкта на підпорядкованій цим органам державної влади (місцевого самоврядування) території. Укладання такої угоди передбачено Законом України «Про поводження з радіоак­тивними відходами».

Відповідно до Закону України «Про житлово-комунальні послуги» до повноважень органів місцевого самоврядування у сфері житлово- комунальних послуг належить укладання договорів з підприємствами різних форм власності на вироблення та (або) виконання житлово- комунальних послуг, у якому встановлюються перелік житлово- комунальних послуг, що будуть надаватися, вимоги до обсягів надання таких послуг і до якості виконання з урахуванням чинних стандартів, нормативів, норм, правил тощо. При цьому перелік житлово-комунальних послуг, право на здійснення (вироблення) яких виборюється на кон­курсних засадах, визначає орган місцевого самоврядування. Безпосеред­нє надання житлово-комунальних послуг здійснюється на підставі договору, укладеного між споживачем та виконавцем про надання житлово-комунальних послуг, який за своєю природою є господарським товарообмінним (товаром, що обмінюється на грошовий еквівалент, є сама послуга). Безумовно, будь-який організаційно-управлінський до­говір містить елементи адміністрування, однак його головною метою є забезпечення взаємодії суб’єктів організаційно-господарських повно­важень та суб’єктів господарювання на принципах партнерства, взаємо- відповідальності для досягнення потрібних соціально-економічних ефектів.

II. За критеріями суб’єктного складу, типізації приватних і публіч­них інтересів, які реалізуються в договорах, та договірної мети, пропо­нуємо в межах господарського виробничого договору виокремити такі види:

1. Господарсько-виробничий договір за участю підприємця (комер­санта) — досягнутий між суб’єктом підприємницької діяльності та іншим учасником відносин у сфері господарювання акт згоди щодо здійснення товарного обміну результатів виробничої діяльності підпри­ємця. При цьому залежно від правового статусу контрагента суб’єкта підприємницької діяльності й мети, для реалізації якої такий контрагент вступає у такі договірні відносини, на останні поширюється той чи інший правовий режим.

Найбільш поширеним підвидом договорів за участю підприємця є господарсько-споживчий договір, яким визначаються умови здійснення товарообмінної операції (у широкому значенні слова) у межах спожив­чого ринку, учасниками якої, з одного боку, є суб’єкт господарювання, з іншого — споживач результатів його господарської діяльності.

У статті 2 ГК України споживачів названо учасниками відносин у сфері господарювання, проте не визначено різновид господарських відносин, учасниками якого вони є. Незалежно від того, хто і з якою метою виступає на боці покупця, для продавця — суб’єкта господарю­вання, діяльність щодо реалізації (збуту) товару є господарською та зазвичай має характер масового виробництва. Ця діяльність здійсню­ється в межах споживчого ринку, який є сферою особливої уваги дер­жави. Сам споживчий ринок — це сфера взаємодії продавця товару (яким є суб’єкт господарювання) та споживача, який купує товар (у ши­рокому значенні слова) з метою особистого споживання (побутового використання) або з іншою метою, безпосередньо не пов’язаною з отриманням прибутку.

Договори, за допомогою яких відбувається переміщення товару зі сфери виробництва (виробничого ринку) у сферу споживання (господарсько-споживчі договори), мають складну подвійну природу: з одного боку — такими договорами опосередковується господарська діяльність продавця товару (у широкому значенні слова), з іншого — сам товар переходить у сферу споживання (побутову сферу). Продавець та покупець у таких договорах підпорядковуються різним правовим режимам. Перший діє на підставі публічних і приватноправових норм, другий — не виходить за межі приватної сфери. Різниця у правовому режимі, на якому діє підприємець, з одного боку, та його договірні партнери (громадяни, некомерційні організації), з другого боку, обу­мовлюється різницею цілей, які поставлено перед ними: підприємцю потрібний прибуток, а партнерам — його товари. При цьому масовий характер як самого виробництва, так і споживання зумовлює потребу захисту інтересів споживачів, що у зазначеній царині набувають публіч­ної природи (такими є інтереси, пов’язані із загальною безпекою спо­живання, побутового використання). Безпека продукції визначається чинним законодавством як відсутність будь-якого ризику для життя, здоров’я, майна споживача і навколишнього природного середовища за звичайних умов використання, зберігання, транспортування, виготов­лення і утилізації продукції. Утім цивільне право не має на меті забез­печувати реалізацію публічних інтересів, тому до виготовлення поза межами господарсько-виробничої діяльності тих чи інших об’єктів (для власного споживання) не застосовуються засоби державного регулю­вання. Так, наприклад, дія Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алко­гольних напоїв та тютюнових виробів» не поширюється на виробництво вин виноградних і плодово-ягідних, наливок і настоянок, виготовлених громадянами в домашніх умовах для власного споживання.

Важливим у контексті цієї проблематики є встановлення змістово­го навантаження терміна «споживач». Згідно із Законом України «Про захист прав споживачів» споживачем є фізична особа, яка придбає, за­мовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника. У дирек­тиві Європейського співтовариства «Про несправедливі умови в дого­ворах зі споживачами», «Про захист прав споживачів у дистанційних контрактах» споживачами названо фізичних осіб, які укладають договір

з метою, що не стосується їхньої комерційної або професійної діяль­ності. За Угодою «Про основні напрямки співробітництва держав- учасниць Співдружності незалежних держав у галузі захисту прав споживачів» споживачем названо громадянина, який має намір замови­ти чи придбати або який замовляє, одержує чи використовує товари (роботи, послуги) виключно для особистих (побутових) потреб, що не пов’язані зі здійсненням підприємницької діяльності. Як бачимо, пере­лічені акти називають споживачем тільки фізичну особу. На нашу думку, визначення поняття «споживач» лише зважаючи на те, ким є суб’єкт відносин (фізичною чи юридичною особою), має поверховий характер. Кваліфікуючи особу (фізичну чи юридичну) як споживача, по-перше, слід звернути увагу на природу товару, який нею купується. Так, у деяких випадках законодавець об’єднує під назвою «споживач» різних суб’єктів не за природою потреб (побутових чи виробничих), які задовольняються ними, а за природою об’єкта, що споживається. Тут мова йде про ресурси загального призначення (об’єкти життєзабезпе­чення), які є товаром публічного споживання та мають загальну спо­живчу вартість для всіх покупців. На відміну від товарів суто виробни­чого чи споживчого призначення (ідеться про побутове споживання), ресурси загального призначення є товаром універсальної природи, по­требу в якому відчувають усі суб’єкти, незалежно від сфер їх життєді­яльності. Цінність ресурсів загального призначення не залежить від взаємодії з іншими ресурсами (приміром, електроенергія має цінність як для промислових, сільськогосподарських та інших підприємств, так і для звичайних громадян, які не займаються підприємницькою діяль­ністю). Саме з цих міркувань у деяких нормативних актах споживачами таких ресурсів названо як фізичних, так і юридичних осіб. У Законі України «Про електроенергетику» споживачами енергії називають суб’єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб, що використо­вують енергію для власних потреб на підставі договору про її продаж та купівлю. За Законом України «Про питну воду та питне водопоста­чання» споживачем питної води є юридична або фізична особа, яка використовує питну воду для забезпечення фізіологічних, санітарно- гігієнічних, побутових і господарських потреб. Згідно із Законом Укра­їни «Про теплопостачання» споживачем теплової енергії є як фізична, так і юридична особа, яка використовує теплову енергію на підставі договору. Більше того, п. 6 ст. 179 ГК України містить загальне прави­ло, за яким суб’єкти господарювання, які забезпечують споживачів, зазначених у частині першій цієї статті (де мова йде про негосподарю- ючих суб’єктів-юридичних осіб), електроенергією, зв’язком, послугами залізничного та іншого видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб’єкти зобов’язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції.

Іншим самостійним критерієм, за яким особа в конкретних дого­вірних відносинах має кваліфікуватися як споживач (відповідно сам договір, що їх опосередковує, — господарсько-споживчим), є природа потреб, які задовольняються купівлею товару (у широкому значенні слова). Цей критерій має використовуватися у всіх тих випадках, коли не йдеться про об’єкти життєзабезпечення. На сьогодні цей критерій знайшов своє відбиття тільки в міжнародно-правових актах, спрямова­них на регламентацію міжнародного комерційного обороту. Так, Віден­ська конвенція «Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів» 1980 р. не застосовується до продажу товарів, які купуються для осо­бистого, сімейного або домашнього споживання, за винятком випадків, коли продавець у будь-який час до або в момент укладання договору не знав та не повинен був знати, що товари купуються для такого викорис­тання. Таке саме положення закріплено в Гаазькій конвенції «Про право, що застосовується до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів» 1986 р. У Римській Конвенції «Про право, що застосовується до договірних зобов’язань» 1980 р. виокремлюються договори для осо­бистого використання як договори, що мають своїм предметом поста­чання товарів або послуг якій-небудь особі з метою, яка не стосується його комерційної або професійної діяльності, а також договорів щодо надання кредиту з цією самою метою. Конвенція «Про міжнародний фінансовий лізинг» 1988 р. не застосовується до угод фінансового лі­зингу обладнання, яке має використовуватися переважно для особистих, сімейних чи побутових потреб (оренда для споживчих цілей). Міжна­родні транспортні конвенції, спрямовані на врегулювання договірних відносин щодо перевезення вантажу в переліку умов їх незастосування передбачають перевезення з метою переїзду тощо. Договори переве­зення мають комерційну природу, якщо їх метою є обслуговування процесу товарообміну між суб’єктами господарювання. Намір зробити «комерційний» характер угоди залежним від того, чи мають її сторони офіційний статус «комерсантів», відсутній у Принципах міжнародних комерційних договорів (УНІДРУА). Закладена в них ідея полягає в тому, щоб виключити зі сфери застосування Принципів так звані «споживчі угоди», які в різних правових системах є предметом спеціального пра­вового регулювання, що має здебільшого імперативний характер та спрямовані на захист прав споживача, тобто сторони, яка вступає у до­говір не у процесі здійснення підприємницької або професійної діяль­ності.

Як бачимо, сам споживчий ринок як одна зі сфер ринкового обміну виокремлюється як за метою функціонування, так і за специфікою об’єктів, що набувають товарної форми. Такими об’єктами, по-перше, є ресурси загального користування, що забезпечують життєдіяльність усіх сфер суспільних відносин; по-друге, об’єкти побутового (особис­того) призначення, які не залучено до процесу виробництва інших то­варів, не сприяють товарообміну (побутові послуги). Більше того, ді­яльність деяких суб’єктів господарювання спрямовано виключно на задоволення потреб, що виникають у межах споживчого ринку. Із цих міркувань, ми вважаємо, що термін «споживач» слід тлумачити ширше для того, щоб його зміст охоплював усіх суб’єктів, які є покупцями такого товару

Зважаючи на зазначене, невиправданим здається вилучення дого­вору, яким опосередковується здійснення господарської діяльності одного із контрагентів (виробника товарів) із системи господарських, тільки у зв’язку із тим, що іншою стороною є споживач. Споживачеві як економічно слабшій стороні надається розгорнута система засобів захисту приватних інтересів. Тільки в окремих випадках (наприклад, у договорі щодо надання споживчого кредиту) захищаються інтереси суб’єкта підприємницької діяльності за допомогою застави та поруки. Наділення суб’єктів зазначеним статусом спрямоване на забезпечення: а) рівного доступу щодо об’єктів, які є товаром у межах споживчого ринку; б) однаковими гарантованими засобами захисту їхніх споживчих прав. З метою захисту споживчих прав споживачам товарів загального призначення (життєзабезпечення) надано право в судовому порядку вимагати укладення договорів від виробників (суб’єктів господарюван­ня), публічні зобов’язання яких ґрунтуються на законі (статті 178, 187 ГК України).

Господарсько-споживчий договір не слід розглядати як синонім загальноцивільного, де обидві сторони мають на меті задоволення тільки власних побутових потреб. При цьому наявність у сторін дого­вору офіційного статусу підприємців ще не свідчить про його господарсько-правову природу. Так, підприємці можуть укладати між собою загальноцивільні договори (дарування, позики коштів, наймання житлового приміщення), трудові чи шлюбні контракти тощо, які не перетворюються на господарські тільки через наявний суб’єктний склад. Якщо комерційний договір під час формування виробничих від­носин є одним із засобів впливу на виробничий ринок, договір за учас­тю споживача стає головним юридичним засобом впливу на споживчий ринок. Договори за участю споживача є економіко-правовою моделлю споживчого ринку, де споживачі та їхні контрагенти забезпечують пере­сування матеріальних та ідеальних благ на кінцевій стадії виробни­цтва — споживанні, при цьому така модель стимулює економічний розвиток у цілому.

Особливе значення в системі договорів за участю підприємця на­лежить державним контрактам.

Державний контракт — це досягнутий в процесі державних заку­півель акт згоди між державним замовником від імені держави та ви­конавцем державного замовлення щодо виконання останнім державно­го замовлення. Державними замовниками можуть бути Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада мі­ністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастополь­ська міські державні адміністрації, державні організації та установи, визначені законом про Державний бюджет України, а також державні організації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення. Виконавцями державного замовлення є суб’єкти господарської діяль­ності України всіх форм власності, які виготовляють і постачають про­дукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного держав­ного контракту. Основним публічним інтересом, який реалізується в цих договорах є забезпечення державних потреб у продукції, необхідній для розв’язання соціально-економічних проблем, підтримання оборо­ноздатності країни та її безпеки, створення й підтримання на належно­му рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України. Слід зауважити, що така продукція і є об’єктом державних контрактів. Для забезпечення отримання державою в потрібних обсягах такої продукції використовується специфічний засіб державного регу­лювання — державне замовлення, яке є формуванням на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції, необхідної для держав­них потреб, розміщення державних контрактів на її постачання (заку­півлю) серед підприємств, організацій та інших суб’єктів господарської діяльності України всіх форм власності. Основною метою державного контракту є виконання державних замовлень для задоволення публічних інтересів. Крім того, виконавець державного замовлення має на меті реалізувати приватний інтерес шляхом виконання таких замовлень.

Для створення конкурентного середовища у сфері державних за­купівель, недопущення корупції в цій царині, забезпечення прозорості процедур закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти та до­сягнення оптимального й раціонального їх використання, використо­вуються такі процедури здійснення закупівлі: відкриті торги, торги з обмеженою участю, двоступеневі торги, запит цінових пропозицій (котирувань), закупівля в одного постачальника (учасника). Під час укладання комерційного договору вибір контрагента кожною зі сторін здійснюється самостійно на підставі оцінювання ділової репутації можливого майбутнього контрагента, його платоспроможності, якісних характеристик товару, який він пропонує тощо. Однак якщо однією із сторін договору за участю підприємця є орган державної влади чи міс­цевого самоврядування, то проведення конкурсу, за яким буде визна­чений його контрагент (переможець), здебільшого є обов’язковим етапом договірного процесу. Проведення конкурсу є одним із засобів розширення сфери реальної конкуренції та створення умов для підви­щення ефективності господарювання, який в економічних джерелах отримав назву нетрадиційної (штучної) конкуренції. Сьогодні однією з найбільш поширених сфер застосування штучної конкуренції є конце­сійна діяльність.

2. Господарський некомерційний договір—досягнутий між суб’єктами некомерційної господарської інфраструктури акт згоди щодо здійснення некомерційної товарообмінної операції для досягнення певних соціально- економічних результатів, не пов’язаних з отриманням прибутку.

Згідно зі ст. 52 ГК України некомерційне господарювання — це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку. До не- комерційних суб’єктів господарювання чинне законодавство відносить, по-перше, суб’єктів державного чи комунального секторів економіки, статус яких (як некомерційних суб’єктів господарювання) визначаєть­ся рішенням відповідного органу державної влади, місцевого самовря­дування, на підставі наявних заборон щодо здійснення підприємництва у видах (галузях) діяльності, які можуть провадитися такими суб’єктами. По-друге, до некомерційних суб’єктів господарювання віднесено суб’єктів (незалежно від секторів економіки, до яких вони належать), яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва за­боронено (такі заборони пов’язані або з організаційно-правовою фор­мою цих суб’єктів, або з правовим статусом їх засновників та метою їх заснування).

Так, за п. 2 ст. 52 ГК України некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами господарювання державного або комунально­го секторів економіки в галузях (видах діяльності), у яких відповідно до ст. 12 ГК України забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи місцевого самоврядування. У свою чергу в п. 4 ст. 12 ГК України (до якої відсилає п. 2 ст. 52 ГК Укра­їни) мова йде про обмеження щодо здійснення підприємництва та за­борони на його здійснення у видах діяльності, що встановлюється Конституцією України та законом. Утім обмеження щодо здійснення підприємництва і некомерційна господарська діяльність — це різно­планові явища, які не можна розглядати разом, що, на жаль, не врахо­вано на законодавчому рівні. Так, за ст. 42 Конституції України підпри­ємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом. Водночас ч. 3 ст. 52 ГК України забороняє здійснювати цим самим особам і некомерційну господарську діяльність. Певні обмежен­ня щодо здійснення господарської діяльності містяться у ст. 4 Закону України «Про підприємництво» (Закон втратив чинність 01. 01. 2004 р., окрім ст. 4), за якою діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, здійснюється відпо­відно до Закону України «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів». Згідно зі ст. 6 цього Закону діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, психотроп­них речовин (за винятком психотропних речовин, включених до списку № 2 таблиці III Переліку) і прекурсорів (включених до списку № 1 та­блиці IV Переліку), здійснюється підприємствами державної та кому­нальної форм власності за наявності в них ліцензії на здійснення від­повідних видів діяльності. Діяльність, пов’язана з охороною окремих особливо важливих об’єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов’язана із проведенням криміналістичних, судово- медичних, судово-психіатричних експертиз і розробленням, випробу­ванням, виробництвом й експлуатацією ракет-носіїв, зокрема з їх кос­мічними запусками з будь-якою метою, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями, а проведення ломбард­них операцій — також і повними товариствами. Діяльність, пов’язана з виробництвом бензинів моторних сумішевих із вмістом не менш як 5   відсотків високооктанових кисневмісних домішок, абсолютованого технічного спирту та етилтретбутилового ефіру, здійснюється нафтопе­реробними підприємствами, перелік яких визначається Кабінетом Міні­стрів України. Діяльність, пов’язана з виробництвом високооктанових кисневмісних домішок, здійснюється державними спиртовими заводами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України. Однак держав­на монополія комерційного характеру є не забороною підприємництва, а державним підприємництвом, тобто формою здійснення економічної активності від імені підприємств, заснованих органами державної влади чи місцевого самоврядування, а також інших суб’єктів господарювання, державна частка (відповідно частка комунальної власності) у статутному фонді яких перевищує п’ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі (відповідно органам місцевого самоврядування) право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб’єктів. Державне підприємництво спрямоване на розширення форм і масштабів безпосередньої участі держави в економіці (як одного з найбільших власників) та має здійснюватися в тих секторах економіки, де публічні інтереси потребують найбільшого захисту, або де виробництво певних товарів, послуг є найбільш рентабельним; воно за своєю суттю є одним із інструментів економічної політики. Як бачимо, і в даному випадку мова йде про заборону здійснення приватного підприємництва в окремих галу­зях економіки, а не підприємництва як такого. Так, за ч. 4 ст. 22 ГК Укра­їни законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, устано­вам і організаціям. Отже, виникають ґрунтовні питання: яке відношен­ня перелічені заборони на здійснення приватного підприємництва ма­ють до некомерційного господарювання (адже саме до цих положень відсилають норми ГК України, присвячені нормуванню некомерційно- го господарювання) та про які сфери (види) діяльності, де заборонене підприємництво, йдеться в ч. 2 ст. 52 ГК України? Згідно з цією статтею некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами госпо­дарювання державного чи комунального секторів економіки, на основі рішення відповідного органу державної влади, місцевого самоврядуван­ня. Утім йдеться про те, що уповноваженими органами управління ви­значається правовий статус окремого суб’єкта господарювання у держав­ному або комунальному секторах економіки, а не здійснюється виокрем­лення сфер діяльності (чи її окремих видів у межах певної сфери), де заборонено здійснення підприємництва (як приватного, так і державного). Такі заборони повинні мати нормативний характер (саме в законі мають бути чітко визначені сфери та види діяльності, де заборонено підпри­ємництво) та поширюватися на діяльність усіх суб’єктів господарюван­ня незалежно від їх належності до певних секторів економіки.

Згідно зі ст. 52 ГК України некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб’єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва заборо­няється. У такому випадку увагу акцентують не на сфері діяльності, а на самих суб’єктах, які створено з підприємницькою чи непідприєм- ницькою метою. Існування господарської організації, мета якої не ви­значена хоча б у загальних рисах, неможливе. Кожна господарська організація має тільки одну легальну мету своєї діяльності. Чітке окрес­лення мети господарської організації дає змогу кваліфікувати особу як суб’єкта підприємницької діяльності, відповідно застосовувати щодо неї норми про оподаткування та ін. Однак не слід змішувати поняття «суб’єкт некомерційного господарювання» з категорією «неприбуткова організація», якою оперує податкове законодавство для встановлення порядку оподаткування діяльності тих чи інших суб’єктів.

Економічна мета діяльності некомерційних суб’єктів господарю­вання спрямована на досягнення будь-яких соціально-економічних результатів, не пов’язаних з отриманням прибутку. Правова мета ді­яльності таких суб’єктів може полягати: а) або у виробництві суспіль­но необхідного продукту (у широкому значенні слова), яке за своїми умовами і характером потреб, що задовольняються, не може бути рен­табельним (казенні підприємства); або у виробніцтві суспільного про­дукту (у широкому значенні слова), яке є рентабельним, однак в кон­тексті правової політики у сфері господарювання віднесено законодав­цем до сфери некомерційного господарювання з метою розв’язання нагальних соціальних проблем; б) або виключно у забезпеченні потреб їх засновників (споживчі та обслуговуючі кооперативи), чи інших учас­ників господарського обороту (біржі).

Економічні операції, учасниками яких є виключно суб’єкти неко- мерційної господарської інфраструктури, як правило, мають некомер- ційну природу, яка зумовлюється, по-перше, тим, що інтереси їхніх учасників спрямовані не на отримання прибутку, а на досягнення певних соціально-економічних результатів (реалізація цих інтересів і є метою договору); по-друге, у деяких випадках на самих учасників покладено функцію реалізації публічних інтересів (казенні підприємства); по- третє, в економічних операціях, що провадяться в межах некомерційної інфраструктури, не об’єктивуються закони ринку (конкуренції, попиту і пропозиції, вартості), відповідно як самі операції, так і некомерційна діяльність, у межах якої вони здійснюються, утворюють так званий «позитивний неринковий фрагмент». Відсутність приватного інтересу в отриманні прибутку виключає можливий конфлікт між приватними та публічними інтересами, у зв’язку із цим засоби державного регулю­вання, що застосовуються у сфері некомерційного господарювання, мають переважно економічно-фінансову природу (державне фінансу­вання, надання дотацій, компенсацій, пільг, у деяких випадках встанов­лення цін і тарифів на продукцію тощо); при цьому відсутнє жорстке нормування самої договірної діяльності, як і власне змісту договорів. Разом із тим, окремі договори укладені суб’єктами некомерційної інф­раструктури між собою, а також з іншими суб’єктами господарського права, можуть мати комерційний характер (якщо їх укладення безпо­середньо не заборонено чинним законодавством). Так, обслуговуючі кооперативи утворюються шляхом об’єднання фізичних та (або) юри­дичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Втім, обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків загального обороту кооперативу. Основним споживачем (понад п’ятдесят відсотків) продукції казенних підприємств виступає держава. За умовами господарювання неможли­ва вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів у сфері, де провадять свою діяльність казенні підприємства. Діяльність цих під­приємств полягає у виробництві суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задоволь­няються, як правило, не може бути рентабельним. Таке підприємство зобов’язане забезпечувати виробництво та поставку продукції відпо­відно до державних контрактів. Разом із тим за погодженням з органом управління казенне підприємство має право самостійно здійснювати господарську діяльність (укладати договори з іншими суб’єктами) за наявності незавантажених для виконання державних контрактів ви­робничих потужностей. Казеннє підприємство має право реалізовува­ти продукцію (виконувати роботи, надавати послуги), вироблену (ви­конані, надані) поза межами державного контракту, за цінами (тарифа­ми), що встановлюються ним самостійно або на договірній основі, а у випадках, передбачених законодавством України, — за фіксованими (регульованими) державними цінами (тарифами). Значна частина ка­зенних підприємств належать до сфери управління Міністерства обо­рони України (Казенне підприємство Міністерства оборони України «Балаклійський ремонтний завод», Казенне підприємство «Київська військово-картографічна фабрика Міністерства оборони України», Казенне підприємство Міністерства оборони України «Шепетівський ремонтний завод» та ін.) Інші казенні підприємства також здійснюють свою господарську діяльність у найважливіших стратегічних галузях промисловості (Ізюмський казенний приладобудівний завод, Казенне підприємство «Харківське конструкторське бюро з машинобудування ім. О. О. Морозова», Казенний завод порошкової металургії, Казенне підприємство «Житомирський ремонтний завод радіотехнічного об­ладнання «Промінь», Донецький казенний завод хімічних виробів, Світловодський казенний комбінат твердих сплавів і тугоплавких мета­лів та ін.), а товари, які вони виробляють, здебільшого є товарами по­двійного використання (до них належать окремі види виробів, облад­нання, матеріалів, програмного забезпечення і технологій, спеціально не призначені для військового використання, а також роботи і послуги, пов’язані з ними, які, крім цивільного призначення, можуть бути ви­користані у військових або терористичних цілях чи для розроблення, виробництва, використання товарів військового призначення, зброї масового знищення, засобів доставки зазначеної зброї чи ядерних ви­бухових пристроїв, у тому числі окремі види ядерних матеріалів, хіміч­них речовин, бактеріологічних, біологічних та токсичних препаратів, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України). З метою за­безпечення захисту національних інтересів України, дотримання нею міжнародних зобов’язань щодо нерозповсюдження зброї масового знищення, засобів її доставки, обмеження передач звичайних видів озброєння, а також здійснення заходів щодо недопущення використан­ня зазначених товарів з терористичною та іншою протиправною метою держава регулює діяльність, пов’язану з державним контролем за між­народними передачами товарів військового призначення та подвійного використання. Правову основу державного експортного контролю ста­новлять Конституція України, Закон України «Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та по­двійного використання»[12] від 20 лютого 2003 р. та інші закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України (зокрема, за­тверджений постановою КМ України № 86 від 28 січня 2004 р. Порядок здійснення державного контролю за міжнародними передачами товарів подвійного використання), інші нормативно-правові акти, а також між­народні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верхов­ною Радою України. Відповідно до чинного законодавства міжнародна передача таких товарів може здійснюватися суб’єктом здійснення між­народних передач товарів або іноземним суб’єктом господарської ді­яльності за наявності у нього відповідного дозволу чи висновку Держ- експортконтролю. Дозвіл чи висновок Держекспортконтролю на пра­во здійснення відповідної міжнародної передачі будь-якого виробу, обладнання чи матеріалу подвійного використання є підставою для передачі імпортеру (кінцевому споживачеві) комплекту технічної до­кументації (технічних даних), необхідної для налагодження, експлуа­тації та використання такого товару за цільовим призначенням в об­сягах, визначених цим дозволом чи висновком. У цілому укладення суб’єктами некомерційного господарювання господарських договорів комерційної спрямованості має розглядатися як виняток із загального правила, адже такі суб’єкти створюються для провадження некомер- ційної господарської діяльності, яка полягає у виробництві та реаліза­ції товарів (в широкому значенні слова) для досягнення певних соціально-економічних результатів без мети отримання прибутку.

3.  Комерційний договір — це досягнутий між суб’єктами господа­рювання акт згоди щодо здійснення (порядку здійснення) ними товаро­обмінної операції (у широкому значенні слова) з метою отримання прибутку (як безпосередньо, так і опосередковано — шляхом самоін- вестування).

Комерційні договори укладаються в межах оптового (виробничого) ринку. Останній є сферою взаємодії товаровиробників (у широкому значенні слова) однієї чи різних галузей виробництва щодо обміну різноманітних економічних благ у товарній формі з метою їх подальшої реалізації (зазвичай після відповідного перетворення) чи професійного використання.

Специфіку та тенденції розвитку виробничого ринку зумовлюють особливості договірної конструкції, що залучається для його впоряд­кування:

-    Оптовий (виробничий) ринок фактично є ринком сировини, на­півфабрикатів, комплектувальних виробів, професійного обладнання, а також послуг і робіт, якими задовольняються виробничі потреби суб’єктів господарювання. Отже, товар (об’єкт договору), який обмі­нюється в його межах, як правило, — це: або товар виробничого при­значення (професійного використання) (до цієї групи товарів належать, приміром, виробниче обладнання, сировина; послуги комерційних по­середників; деякі фінансові послуги, зокрема фінансовий лізинг, фак­торинг; складське зберігання тощо); або товар, ще не підготовлений для публічного побутового (особистого) використання (наприклад, комп­лектувальні вироби, або інший товар, який ще має оброблятися чи пере­роблятися перед появою на споживчому ринку); а також товар, який придбається у виробників для подальшого перепродажу.

-    Оптовому (виробничому) ринку властива наявність постійних партнерських стосунків, а також утворення підприємницьких мереж, кластерів, учасники яких взаємодіють на постійній основі для виго­товлення та реалізації кінцевої продукції. Сторонами комерційного договору є учасники господарсько-виробничих відносин, які купують товар (в широкому значенні слова) для подальшого перепродажу чи професійного використання, та інтереси яких спрямовані на отриман­ня прибутку. Комерційна спрямованість договорів, укладених у сфері оптового (виробничого) ринку, виявляється у самому напрямку актив­ності сторін на отримання максимально можливої за певних умов господарювання економічної вигоди від економічної операції, що на­буває договірної форми. При цьому оплачена вартість товарів (у ши­рокому значенні слова), які обмінюються в його межах, утворює частину собівартості товарів, що будуть виготовлені в майбутньому та реалізовані на виробничому чи споживчому ринках з метою отри­мання прибутку.

-   У межах виробничого ринку один акт ринкового обміну, як пра­вило, спричиняє декілька інших (приміром, укладення договору купівлі- продажу обладнання зумовлює укладення договорів на його перевезен­ня, страхування від випадкової загибелі та ін.), що й забезпечує без­перервний товарооборот. Взаєморозрахунки між учасниками оптового ринку, за загальними правилами, здійснюються у безготівковій формі.

-    Фактичний зміст комерційних договорів, які упорядковують ви­робничий ринок, становлять ринкові відносини, «життя» яких (поява, розвиток, зміна, припинення) є невипадковими процесами. На ці від­носини впливають економічні закони, які визначають головний магі­стральний напрям розвитку ринкової економіки. Інакше кажучи, рин­кові закони об’єктивуються в сучасних тенденціях розвитку ринкових відносин, які й впливають на кон’юнктуру договірних зв’язків.

-   Виробничий ринок є зоною підвищених підприємницьких ризиків, які зумовлені чинниками ринкової невизначеності, серед яких доміну­ють такі, як зменшення рівня стабільності вхідного потоку матеріальних та сировинних ресурсів, що використовуються підприємцями у вироб­ничій діяльності; підвищення різноманітності продуктів, які претенду­ють на те саме місце на ринку; зміна потреб і бажань споживачів ре­зультатів того чи іншого різновиду господарської діяльності; зміна демографічної ситуації; економічні цикли, потрясіння та невизначено­сті, що впливають на ринок; технологічні потрясіння, які призводять до зміни ідеології розроблення нового продукту. Більшість комерційних договорів є договорами з тривалими термінами виконання, що посилює ризик їх здійснення. Для захисту приватних інтересів сторін залуча­ються як засоби державного впливу (у вигляді застовування до поруш­ника господарських санкцій, так і засоби самозахисту, серед яких за­хисні застереження (валютно-цінові, товарно-цінові, валютно-товарні застереження, застереження про форс-мажор, про ускладнювальні об­ставини, арбітражне застереження, застереження про оперативно- господарські санкції, про можливість відступу від зазначеної в догово­рі кількості товару і про допустимі відхилення в якості товару, застере­ження про більш вигідний продаж, про більш вигідну покупку, про ціни перепродажу, застереження про спеціальні ризики тощо); додат­ково укладені договори (попередній, генеральний, додаткові договори); участь у підприємницьких мережах.

-    Природа інтересів, які реалізуються за допомогою договору, пов’язана не тільки із суб’єктним складом останнього, а й обумовлена сферою відносин, що набувають договірної форми. У ринковій царині відбувається зіткнення приватного інтересу, яким є отримання прибут­ку, з публічними інтересами — забезпеченням ефективного функціо­нування господарського механізму, що спроможний гарантувати за­гальний стан економічної безпеки. Відповідно саме у сфері виробни­чого ринку «підключається» розгорнута система засобів державного регулювання господарської діяльності. Комерційний договір викорис­товується як правовий засіб реалізації і приватних, і публічних інтересів, відповідно кожна з його функцій водночас має як приватний, так і пу­блічний контекст.

Економічні тенденції розвитку комерційного обороту (як цілісної системи господарсько-виробничих відносин, що виникають між суб’єктами підприємницької діяльності під час її провадження), які визначають особливе функціональне призначення даного правового засобу та зумовлюють потребу у проведенні спеціалізації законодавчо­го регулювання договірних відносин комерційного характеру.

З економічними тенденціями розвитку комерційного обороту тісно пов’язані основні тенденції їх правового регулювання. Цілісність галу­зевих механізмів правового регулювання суспільних відносин визна­чається, передусім, единими цілями, на досягнення яких спрямовані усі галузеві правові засоби (якими репрезентовані ці механізми), осно­ву яких становлять галузеві принципи правового регулювання. Отже, договірна конструкція, яка упорядковує відносини, що виникають під час провадження підприємницької діяльності, ґрунтується на принципах правового регулювання цієї діяльності.

Нарешті, на третьому етапі систематизації господарських договорів при залученні різних критеріїв слід виокремлювати різновиди догово­рів, які можуть траплятися в межах різних договірних видів. Отже, різновид господарського договору — є певним угрупованням договорів, яке зустрічається у межах одного або декількох договірних видів, та є об’єднаним за однією з кваліфікуючих ознак (економіко-правовийре­зультат договору, ринковий сегмент, який упорядковує договір і т. ін.), що зумовлює особливість відповідних договірних відносин та певним чином відбивається на договірній конструкції.

Так, за ринковими сегментами (підсферами виробничого ринку), які утворюють виробничий ринок, господарські договори поділяються на:

-   договори у сфері створення та використання інноваційного про­дукту;

-   договори у сфері енергозабезпечення;

-   договори у сфері ринку фінансових послуг;

-   договори у сфері ринку лікарських засобів;

-   договори у сфері продовольчих ринків (зерна, м’яса, молока, цукру тощо);

-   договори у сфері торгівлі непродовольчими товарами (обладнан­ням для агропромислового комплексу, авіаційною технікою, інженерним обладнанням та ін., його комплектувальними виробами тощо);

-   договори у сфері ринку інформаційних послуг;

-   договори у сфері інвестиційної діяльності.

Зазначений перелік, безумовно, є невичерпним.

За економіко-правовими результатами пропонуємо виокремлювати такі різновиди господарських договорів:

1. Збутові, за допомогою яких здійснюється збут результатів (оплат- не відчуження) господарської діяльності, які набули майново-товарної форми. За цими договорами відбувається перехід права власності на товар від одних суб’єктів економічної діяльності до інших. Такі дого­вори можуть мати: а) позамережну природу (сторони такого договору не є учасниками підприємницьких мереж); б) внутрішньомережну при­роду (де сторони договору є учасниками виробничих мереж, кластерів, ТНК; об’єктом таких договорів є не кінцева, а проміжна продукція).

2.  Договори на передання майна в користування. До цієї групи на­лежать договори, за якими відбувається надання майна (у широкому значенні слова) у платне користування. Типовими прикладами таких до­говорів є договір оренди, за яким одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний термін у користування майно для здійснення господарської діяльності; договори щодо надання в користування майнових прав інтелектуальної власності тощо.

3. Договори на надання послуг покликані «обслуговувати» ринковий обмін майна (у широкому значенні слова) в товарній формі. Укладання таких договорів, як правило, зумовлене укладанням інших договорів (збутових і на передання майна в користування). До цього угруповання належать договори транспортного експедирування, складського збері­гання, банківського рахунку, страхування комерційних ризиків, дого­вори щодо надання послуг з оцінювання вартості майна, на управління майном, (наприклад, цінними паперами), а також посередницькі дого­вори, які сприяють ринковому обміну результатів як матеріального, так і нематеріального виробництва (комісія, доручення, агентські та дистриб’юторські договори та ін.) тощо.

4. Договори на виконання робіт пов’язані, як правило, із проектуван­ням, будівництвом нових, розширенням, реконструкцією, капітальним ремонтом та реставрацією чинних об’єктів і споруд як виробничого, так і невиробничого призначення (невиробничі фонди), із ремонтом або по­ліпшенням якісних характеристик виробничого обладнання тощо.

За формою та ступенем організації ринку, у межах якого укладено договір, виділяємо:

1. Біржові договори: а) з реальним товаром; б) ф’ючерсні контракти, об’єктом яких є товар, що буде виготовлено у майбутньому.

2. Договори, укладені в межах звичайних виробничих ринків (рин­ків робіт, послуг).

3.  Договори, укладені в межах електронного ринку, тобто через мережу Інтернет.

Крім того, деякі з кваліфікаційних критеріїв сформовано внаслідок регулюючого впливу правових норм. Однак і ці критерії зумовлюють по­требу диференційованого підходу у вирішенні низки питань договірного права (приміром, мають вирізнятися підстави та порядок визнання окремих договірних умов недійсними залежно від того, узгоджувалися вони в ін­дивідуальному порядку або встановлювалися типовим договором).

Отже, за порядком узгодження договірних умов комерційні догово­ри диференціюємо на:

1. Взаємоузгоджені — договори, умови яких узгоджуються в інди­відуальному порядку між сторонами договору, зокрема і під час залу­чення проформ, що мають рекомендаційний характер.

2. Рамкові договори, які поділяються на: а) договори приєднання, умо­ви якого встановлені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних документах і який може бути укладений тільки шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому; б) нормативно-рамкові договори, сторони яких не можуть відступити від змісту типового догово­ру (що утворює його змістовий каркас), затвердженого Кабінетом Міністрів України чи іншим органом державної влади, або мають тільки право кон­кретизувати (доповнювати) зміст чи змінювати за взаємною згодою окре­мі договірні умови примірного договору, рекомендованого органом управ­ління суб’єктові господарювання.

За порядком визначення ціни товару серед комерційних договорів вирізняємо:

1. Договори з вільними ринковими цінами: а) з твердою ціною (до­говірна ціна, визначена на основі твердого кошторису, який може кори­гуватися тільки в окремих випадках за згодою сторін, у визначеному договором порядку. Зміна такої ціни після укладення договору дозво­ляється тільки у випадках та на умовах, визначених договором або нормами чинного законодавства; б) з приблизною (динамічною) ціною (договірна ціна, визначена на основі кошторису, що підлягає коригу­ванню з урахуванням наступних уточнень обсягів робіт, цін на ресурси та за іншими підставами, передбаченими в договорі).

2.  Договори з державними цінами: а) фіксованими; б) регульовани­ми (регулювання цін і тарифів є одним з основних засобів державного регулювання господарської діяльності).

За характеристикою оферти, яка використовується під час укладання тих чи інших різновидів господарських виробничих договорів, вирізняємо:

1. Договір з індивідуалізованою офертою (індивідуалізованою офертою є пропозиція щодо укладення договору, звернена до конкрет­ного адресата). Переважна більшість комерційних договорів є догово­рами з індивідуалізованою офертою.

2.  Договір з колективною офертою (колективною офертою є пропо­зиція щодо укладення договору, звернена одразу до кількох заздалегідь відомих адресатів (так званого колективу) на аукціонах (публічних торгах), біржах тощо, з метою укладення договору тільки з одним із них (звичайно з тим, хто запропонує найкращу ціну).

3. Договір з конкурсною офертою (конкурсною офертою є пропозиція щодо укладення договору, звернена в умовах конкурсу оферентів одному адресату, який за результатами конкурсу визначає найкращу з оферт, яку акцептує. Конкурсна оферта використовується при укладенні низки гос­подарських договорів, де однією із сторін є орган державної влади міс­цевого самоврядування, який зобов’язується укласти зазначений договір не з кожним, хто до нього звернеться, а з тим суб’єктом економічної ді­яльності (оферентом), який запропонує найкращі умови своєї участі у договорі, що якнайкраще дозволить забезпечити реалізацію загально­суспільних потреб. Одним із різновидів конкурсної оферти, яка викорис­товується під час проведення торгів (тендерів), є тендерна. Відповідно до Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» тендерною є пропозиція щодо певного предмета закупівлі, яка готується та подається учасником замовникові відповідно до вимог тен­дерної документації. Тендерна пропозиція вважається акцептованою, якщо замовником в установлений у тендерних документах термін по­дано письмове підтвердження учаснику в акцепті тендерної пропозиції після визначення його переможцем процедури закупівлі.

4.  Договір із публічною офертою[13]. Публічною офертою є пропозиція, звернена до так званої «публіки» (необмеженого кола адресатів), яка виражає намір оферента вважати себе зобов’язаним у разі її прийняття будь-якою іншою особою. Публічна оферта є різновидом оферт, що використовуються під час укладання договорів, про чинність яких може йтися тільки за наяв­ності другого елементу домовленості — акцепту (лише у такому випадку виникає договір як такий). Особливістю договору з публічною офертою є те, що його умови однакові для «публіки», якою є заздалегідь невідоме коло осіб, що відчувають потребу в товарах (у широкому значенні слова), які за­пропоновано придбати (якщо тільки чинним законодавством їм не надано відповідні пільги). Сторона, яка надає вирішальне виконання за договором (такою стороною є суб’єкт підприємницької діяльності), не має права:

а) надавати переваги одному покупцеві перед іншим щодо укладання пу­блічного договору, якщо інше не встановлено законом;

б) відмовитися від укладення такого договору за наявності в нього можливостей надання по­купцю відповідних товарів (робіт, послуг).

Покупцем за таким договором, як правило, є «споживач» (зміст цієї категорії нами вже було розкрито в да­ному розділі), однак ним також може бути й інший суб’єкт господарювання, який задовольняє виробничі потреби в товарах, що мають спеціальну спо­живчу вартість. Так, згідно зі ст. 26 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні» договір складського зберігання зерна є публічним договором, типова форма якого затверджується Кабінетом Міністрів України. За цим договором зерновий склад зобов’язується за плату зберігати зерно, що пере­дане йому суб’єктом ринку зерна. Як бачимо, конструкція договору із пу­блічною офертою може використовуватися під час укладання як господарсько- споживчих, так і комерційних договорів.

Наведені вище класифікаційні критерії не є вичерпними, адже сама система господарських договорів постійно розвивається, що зумовлено безперервною еволюцією господарського обороту. Виявлення спільних рис договорів і відмінностей між ними створює можливість на науковій основі здійснити спеціалізацію правового регулювання господарсько- договірних відносин, систематизувати господарське законодавство в частині регулювання означених відносин, забезпечити його узгодже­ність, полегшити процес застосування окремих норм щодо того чи ін­шого типу, виду (підвиду), різновиду господарських договорів.