Розділ 7. Господарські договори - 7.2. Поняття та види господарських договорів
7.2. Поняття та види господарських договорів
Господарський договір є одним з найбільш поширених юридичних підстав виникнення господарських зобов’язань, правовою формою існування значного масиву господарських відносин. За допомогою договірної конструкції здійснюється ринковий обмін результатів суспільного виробництва, що набувають товарної форми на грошовий еквівалент; формується майнова основа господарювання; створюється ринкова инфраструктура, оформлюються організаційні зв’язки між учасниками відносин у сфері господарювання.
Хоча загальні положення про господарський договір виділено в окрему главу ГК України, в самому ГК України не розкрито зміст поняття «господарський договір» (висвітлено лише поняття господарсько- договірних зобов’язань). Більше того, аналіз положень чинного ГК України свідчить про відсутність єдиного підходу щодо його розуміння. Так, в одному випадку договір розглядається як юридичний факт, на підставі якого виникають господарсько-договірні зобов’язання (статті 179, 180 ГК України), в другому — відбувається його ототожнення з господарським зобов’язанням (ст. 189 ГК України має назву «Ціна у господарських зобов’язаннях», незважаючи на те, що фактично йдеться про ціну як істотну умову господарського договору; в ст. 207 ГК України передбачена можливість визнання недійсними господарського зобов’язання, яке укладено учасниками господарсько-договірних відносин із порушенням хоча б одним із них господарської компетенції, а також окремих умов господарського зобов’язання (проте, по-перше, зобов’язання не укладаються, а виникають на підставі договору чи з інших підстав, по-друге, зміст будь-якого зобов’язання утворюють не умови, а взаємно кореспондуючі права та обов’язки його сторін—В. М.), у третьому —як форма, яку набувають зобов’язання (у ст. 186 ГК України, яка, до речі, має назву «Укладення організаційно-господарських договорів», передбачено, що договірне оформлення організаційно-господарських зобов’язань може здійснюватися учасниками господарських відносин на основі вільного волевиявлення...). Втім на нормативному рівні, з метою однозначного розуміння юридичної термінології та запобігання виникненню юридичних колізій, має послідовно відбиватися розуміння тільки однієї, найбільш ключової правової іпостасі договору. Отже, перед наукою господарського права постала проблема вибору теорії договору, яка б відповідала сутності даного правового засобу як регулятора господарських відносин. Наукові міркування щодо її вирішення концентруються, головним чином, навколо обґрунтування однієї із двох теорій (угодницької або зобов’язальної). Під час вирішення означеної проблеми слід звернути увагу на цілу низку обставин.
По-перше, будь-який договір укладається не заради встановлення договірних зобов’язань, а для отримання потрібних сторонам правових та економічних результатів, які у деяких випадках об’єктивується у набутті управненою стороною речових прав (прав власності, прав користування майном, прав оренди тощо) або виключних прав. Якщо традиційно договір визнавався підставою виникнення зобов’язальних відносин, то деякі сучасні іноземні законодавства розширили його розуміння до встановлення не тільки зобов’язальних, а й речових правовідносин шляхом визнання за набувачем права власності на рухомі речі з моменту укладення договору без будь-яких додаткових підстав (зокрема передачі речі). Згідно зі ст. 334 ЦК України право власності у набувача за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно сторони договору, якщо інше не передбачено законом, вільні у визначенні моменту, з якого виникає право власності управленої сторони (набувача) на майно. Якщо сторони домовилися, що таке право виникає з моменту укладення договору, останній породжує як речові правовідносини (відносини власності), так і зобов’язальні (щодо фактичної передачі майна). У більшості ж випадків отримання потрібних сторонам економіко-правових результатів відбувається на етапі виконання договору. Отже, виникнення і зобов’язальних, і речових правовідносин — це тільки результати етапів укладання чи виконання договору, сутністю якого є взаємна згода сторін як щодо регламентації їхньої поведінки (встановлення прав та обов’язків у тій чи іншій сфері суспільних відносин), так і щодо їх виконання для досягнення потрібних правових ефектів.
По-друге, якщо зміст договору становлять договірні умови, то зміст зобов’язання — права і обов’язки сторін. Договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто домовленість (угоду) щодо всіх його істотних умов. В окремих випадках для виникнення договірних зобов’язань недостатньо одного факта укладення договору. Так, сторони можуть поставити виникнення прав та обов’язків у залежність від обставини щодо якої невідомо, з’явиться вона чи не з’явиться. Такий договір визнається укладеним під відкладальну (суспензивну) умову. Права та обов’язки в момент укладення такого договору виникають умовно, а починають належати стороні тільки після наступу певної обставини, що передбачена відкладальною умовою.
По-третє, договір не просто формує правила поведінки сторін, а безперервно впливає на взаємовідносини сторін, що виникли на його основі. Домовленість не зникає з моменту виникнення зобов’язальних правовідносин, і тільки її існування продовжує дію договірних зобов’язань. Так, під час виконання договору сторони шляхом взаємної згоди можуть змінювати (коректувати) договірні умови, якими встановлено їхні права та обов’язки, що утворюють зміст договірних зобов’язань. Припинення договірних зобов’язань відбувається як за умови їх належного виконання, так і у зв’язку з розірванням договору (досягнутої між сторонами домовленості), а від дійсності договору залежить дійсність договірних зобов’язань. При цьому, якщо розірвання договору завжди призводить до припинення договірних зобов’язань сторін, то одностороння відмова від виконання свого зобов’язання (як вид оперативно-господарських санкцій) не припиняє дію самого договору, а є заходом оперативного впливу на порушника, що застосовується до моменту припинення ним порушення. Зазначені обставини свідчать про неможливість ототожнення договору та договірних зобов’язань, які виникли на його підставі.
Утім, цивілістична концепція договору не дозволяє пояснити проникнення договору у сфери, де переважно сконцентровані публічні інтереси, реалізація яких стає можливою, у тому числі завдяки договору.
По-перше, під час використання понять «угода», «домовленість» головна увага акцентується на досягненні між сторонами консенсусу щодо встановлення взаємних прав та обов’язків. Угода — це взаємна згода сторін, що досягається в процесі узгодження волі його учасників (переговорів, попередніх обговорень).
Однак під час укладання господарських договорів, по-перше, сторони можуть визначати зміст не тільки на підставі вільного волевиявлення (коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству), а й примірного договору, рекомендованого органом управління суб’єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів (коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені при- мірним договором, або доповнювати його зміст), типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади (коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови), та договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб’єктів (коли ці суб’єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на змінах у його змісті).
По-друге, навіть якщо у сфері підприємницької діяльності договір став результатом переговорів, чітке нормування окремих параметрів здійснення такої діяльності (запровадження технічних регламентів, механізму квотування, державного регулювання цін та ін.) безпосередньо впливає на зміст окремих договірних умов («якість», «кількість», «ціна» тощо).
По-третє, істотні умови з’являються у господарському договорі внаслідок узгодженої волі його сторін чи державного примусу (імперативної норми). Імперативна (примусова) норма діє незалежно від волі сторін (виключає автономію їх волі), відповідно існує презумпція, що при укладанні певного різновиду договору сторони погодилися на дію чинних імперативних настанов (велінь) договірного права. Веління, які містить імперативна норма договірного права, як правило, стосуються або обов’язковості включення в договір певних умов з наданням сторонам свободи у формулюванні їх змісту (найбільш поширений вид велінь), або обов’язковості включення в договір певних умов з уже чітко сформульованим змістом.
По-четверте, в окремих випадках укладання договору для однієї зі сторін має обов’язковий характер. Так, виконання державного замовлення є обов’язковим для суб’єктів господарювання, повністю або частково заснованих на державній власності, а також для монополістів на відповідному ринку (товарів, робіт, послуг). Іншим прикладом є те, що суб’єкти господарювання, які забезпечують споживачів електроенергією, зв’язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також й інші суб’єкти зобов’язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг).
Нарешті, в окремих випадках укладання господарського договору проходить стадію судового рішення (в такому разі договір вважається укладеним з моменту винесення судового рішення, яким задоволено позовні вимоги сторони). Так, згідно зі ст. 187 ГК України предметом судового розгляду можуть бути переддоговірні спори, пов’язані зі спонуканням до укладення договору (якщо хоча б одна зі сторін є зобов’язаною його укласти), а також стосовно врегулювання розбіжностей щодо договірних умов, які виникають під час укладання державних контрактів, договорів, де однією зі сторін є суб’єкт, що займає монопольне (домінуюче) становище на відповідному ринку товарів, робіт, послуг, а також під час укладання усіх інших договорів, сторони яких не дійшли згоди щодо врегулювання розбіжностей стосовно окремих договірних умов, та не заперечують проти їх усунення у судовому порядку.
Як бачимо, договір — це багатогранний правовий феномен, який одночасно є актом правовстановлення (у ньому виявляється автономія волі сторін щодо врегулювання їхніх взаємовідносин на власний розсуд у межах, дозволених законом, — індивідуальне правове регулювання) та актом правореалізації (у таких її формах, як дотримання, виконання й використання). Відтак обов’язковим елементом договірної конструкції є акт згоди, який поєднує волю його учасників щодо встановлення, зміни або припинення їхніх взаємних прав та обов’язків у межах, окреслених законом, завдяки чому між ними утворюється правовий зв’язок. Інакше кажучи, «акт згоди» своїм змістовим навантаженням охоплює як угоду (згоду сторін між собою), так і згоду на виконання висунутих законодавцем імперативних вимог. Отже, господарський договір є актом згоди суб’єктів господарського права, спрямованим на індивідуальне регулювання їх поведінки під час організації та (або) здійснення господарської діяльності, завдяки якому досягаються необхідні правові результати:
- установлення мікронорм (індивідуальних правил поведінки, що походять від самих учасників суспільних відносин, та є проявом автономії волі сторін);
- створення цілісної моделі поведінки (усієї сукупності прав та обов’язків) сторін договору шляхом інтеграції мікронорм та юридичних норм;
- виникнення господарських правовідносин зобов’язального, а іноді й речового або загальноцільового організаційного характеру[7].
Речові відносини виникають під час укладення договорів, які передбачають перехід права власності на рухоме майно в момент їх укладення. Так, згідно зі ст. 334 ЦК України право власності у набувача за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно сторони договору, якщо законом у категоричній формі не встановлено інше, вільні у визначенні моменту, з якого виникає право власності управленої сторони (набувача) на майно. Якщо ж таке право виникає з моменту укладення договору, останній породжує як речові правовідносини (відносини власності), і зобов’язальні (щодо фактичної передачі майна). Підставою виникнення загальноцільових правовідносин організаційного характеру є договір про сумісну діяльність, генеральні договори тощо (якими визначаються умови сумісної діяльності сторін, основні засади їхнього співробітництва протягом тривалого терміну) тощо.
Як бачимо, конструкцією зобов’язань неможливо охопити всі правові результати, до яких призводить укладення договору. При цьому не викликає сумнівів, що договорами слід вважати тільки ті акти згоди управнених суб’єктів, що є підставою виникнення (зміни чи припинення) правовідносин. У господарській практиці набули поширення такі види переддоговірних угод (які досягаються до моменту підписання кінцевого договору), як меморандум про взаєморозуміння[8] та протокол про наміри[9], які однак не спричиняють юридичних наслідків (ч. 6 ст. 182 ГК України).
У статті 179 ГК України передбачається можливість укладення господарського договору як між суб’єктами господарювання, так і між ними та негосподарюючими суб’єктами — юридичними особами (до таких суб’єктів належать об’єднання громадян, релігійні установи тощо), основна діяльність яких здійснюється поза сферою суспільного виробництва та не має за мету виробництво та (або) реалізацію суспільного продукту (товарів, робіт, послуг), що володіють споживчою та міновою вартістю. Негосподарюючі суб’єкти укладають господарські договори з метою господарського забезпечення своєї основної діяльності, тобто для створення та підтримання необхідних матеріально- технічних умов свого функціонування. Однак суб’єктний склад господарських договорів є ширшим, ніж той, що передбачений у ст. 179 ГК України. Це пов’язано з тим, що у ст. 179 ГК України йдеться тільки про господарські договори, які є підставою майново-господарських зобов’язань, тоді як договірної форми набуває більшість господарських відносин.
Складний характер господарського обороту об’єктивно потребує проведення функціональної спеціалізації правового регулювання відносин, що виникають в його межах. Законодавець диференціював загальний предмет правового впливу господарського права. Проявом функціональної диференціації стало також проведення розмежування між некомерційним та комерційним господарюванням. Згідно зі ст. 258 ГК України особливості правового регулювання господарських відносин визначаються залежно від сфери суспільного виробництва, в якій складаються ці відносини, особливостей галузі господарювання, виду господарської діяльності, економічної форми результату господарської діяльності, простору, на якому складаються господарські відносини (внутрішньому чи зовнішньому ринку), особливостей суб’єктів, між якими виникають господарські відносини. Однак функціональна спеціалізація супроводжується як деталізацією та конкретизацією загального предмета галузевого правового впливу, так і подальшим розвитком системи галузевих правових засобів, формуванням галузевих режимів правового регулювання відносин, що охоплено галузевим правовим впливом. На сьогодні у ГК України відсутня системна класифікація господарських договорів, що призвело до безсистемного розміщення статей, присвячених регламентації тих чи інших договірних форм. До того ж положення щодо окремих договорів, які використовуються лише в комерційному обороті, містяться водночас як у статтях Цивільного, так і Господарського кодексів України. Отже, першим кроком на шляху правового впорядкування різноманітних господарсько-договріних відносин у напрямку спеціалізації має стати чітка систематизація господарських договорів. Класифікація господарських договорів дасть можливість визначити місце, яке посідає той чи інший договір у загальній системі господарських договорів, з’ясувати його основне функціональне призначення, забезпечити адекватну правову регламентацію відповідним господарсько-договірним відносинам та чітко окреслити коло норм, покликаних їх урегулювати (що значно полегшує роботу правозасто- совних органів та учасників договірного процесу), і врешті-решт упорядкувати структуру господарського договірного права.
Складний характер господарського обороту об’єктивно вимагає залучення під час побудови системи господарських договорів «поетапного (ступінчастого)» методу класифікування. Система господарських договорів є сукупністю елементів системи договірного права (договірних типів, видів (підвидів) та різновидів), кожен з яких має свої правові особливості, які виражаються у застосуванні щодо відповідних господарсько-договірних відносин відповідної конфігурації правових засобів, які формують бажану модель договірного зв’язку.
Ефективність правового регулювання безпосередньо залежить від того, наскільки правильно виявлено специфіку договірних відносин, та наскільки адекватно їх відображено у нормах права. Отже, першим етапом класифікації системи господарських договорів має стати її типізація, яку, вважаємо, слід здійснювати за ключовим критерієм, який відбиває фактичну природу відносин, що набувають договірної форми. У зв’язку із цим пропонуємо розглядати тип господарського договору, як певне угруповання договорів у межах загальної системи господарських договорів, об’єднаних за наявністю або відсутністю критерію, що відбиває загальну, найбільш суттєву рису фактичних відносин, які набувають договірної форми. Таким критерієм, на нашу думку, слід вважати безпосередній зв’язок об’єкта договору (те, з приводу чого він укладається) з виробничим процесом (процесом створення економічних благ, що мають споживчу та мінову вартість), для їх наступного відчуження у межах оптового (виробничого) або роздрібного (споживчого) ринків.
За цим критерієм уся система господарських договорів поділяється на два великих договірних типи — виробничі[10] та невиробничі договори.
Виробничим договором є акт згоди суб’єктів господарського права щодо здійснення товарного обміну результатів виробничої діяльності (різноманітних економічних благ, створених у сфері як матеріального, так і нематеріального виробництва) на грошовий чи інший еквівалент. Інакше кажучи, виробничі договори є правовою формою товарного обміну у межах виробничих та споживчих ринків. Відповідно невиробничий договір є актом згоди суб’єктів господарського права щодо організації виробничої діяльності, управління нею та (або) формування майнової основи господарювання, який здійснюється поза межами виробничого процесу.
Другим етапом має стати виділення в межах кожного типу договірних видів (у межах окремих видів можливе виділення підвидів). Вид господарського договору — це певне угруповання договорів у межах договірного типу, яке виокремлюється за кількома критеріями (системними ознаками), що відбивають особливості цієї договірної конструкції, і цим зумовлюють потребу спеціалізації правового регулювання відповідних договірних відносин.
Система господарських договорів має відбудовуватися на основі ознак, які визначають особливості правового регулювання господарсько- договірних відносин. Ознаками (критеріями), які дають змогу найповніше «оголити» особливості господарських відносин, що набувають договірної форми, відповідно виокремити в межах договірних типів декілька договірних видів (підвидів у межах виду) і забезпечити щодо зазначених відносин адекватну правову регламентацію, є:
1) суб’єктний склад;
2) типізація приватних і публічних інтересів, які реалізуються за допомогою договорів;
3) мета договору (договірні цілі)[11].
I. За суб’єктним складом, типізацією приватних та публічних інтересів, які реалізуються за допомогою договорів, та їх метою (договірними цілями) у межах господарських невиробничих договорів пропонуємо виділяти такі види:
1. Господарський організаційний договір — це досягнутий між суб’єктами господарського права акт згоди щодо створення нового елементу господарської інфраструктури (господарських товариств, асоціацій, корпорацій тощо) чи встановлення потрібних організаційних зв’язків між уже наявними суб’єктами господарювання. Прикладами таких договорів є договір про спільну підприємницьку діяльність, договір між банківськими установами щодо встановлення кореспондентських зв’язків, окремі генеральні договори, якими не передбачено безпосереднє здійснення економічної операції (операцій), а тільки визначено основні умови майбутнього співробітництва протягом певного терміну. Так, Законом України «Про транспортно-експедиторську діяльність» передбачено можливість укладення для систематичного надання послуг експедитора довгострокових (генеральних) договорів транспортного експедирування. Такі договори є господарськими організаційними, оскільки спрямовані лише на погодження обсягів перевезень і регулювання взаємовідносин сторін щодо створення обов’язкових умов майбутніх перевезень, а також встановлення загальних правил здійснення багатьох операцій щодо транспортного експедирування. А вже ці операції здійснюються безпосередньо за договором транспортного експедирування, де одна сторона (експедитор) зобов’язується за плату і за рахунок іншої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов’язаних із перевезенням вантажу.
Сторонами господарських організаційних договорів (простого товариства, про спільну діяльність та ін.), як правило, є суб’єкти господарювання, наміри яких спрямовано на породження внутрішнього зв’язку між собою, а не утворення нового суб’єкта господарського права. Єдиним прикладом господарського організаційного договору, сторонами якого можуть бути фізичні особи, які не мають статусу суб’єктів господарювання, є установчий договір. Однією з найбільш виразних особливостей останнього є те, що його положень мають дотримуватися як безпосередні учасники (засновники), так і майбутня господарська організація, яка ним засновується.
У найбільш узагальненому вигляді приватні інтереси сторін організаційних договорів полягають у створенні господарсько-організаційних зв’язків, організаційних умов їх майбутнього співробітництва в процесі здійснення господарської діяльності (включаючи розподіл можливих ризиків та ін.), у низці випадків у визначенні порядку й умов реалізації корпоративних прав щодо участі в управлінні створеної за організаційним договором господарської організації та отримання певної частки прибутку (дивідендів) цієї організації шляхом їх чіткої регламентації.
Публічний інтерес, який реалізується в господарських організаційних договорах, полягає насамперед у підтримці конкурентного середовища шляхом створення розширеної господарської інфраструктури та забезпечення законного співробітництва суб’єктів господарювання у її межах. Для реалізації такого інтересу залучаються окремі засоби державного регулювання, серед яких слід відзначити контроль за концентрацією суб’єктів господарювання. У Законі України «Про захист економічної конкуренції» з метою запобігання монополізації товарних ринків, зловживання монопольним (домінуючим) становищем, обмеження конкуренції чітко окреслюється коло випадків, у яких потрібно отримання дозволу на концентрацію, надання якого можливе тільки за умови, що запланована концентрація не призведе до монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи у значній його частині.
Прикладом господарського організаційного договору є також договір про створення оптового ринку електричної енергії. Згідно зі ст. 15 Закону України «Про електроенергетику» оптовий ринок електричної енергії України створюється на підставі договору, сторонами якого є суб’єкти господарської діяльності, пов’язаної з диспетчерським управлінням об’єднаною енергетичною системою України, виробництвом електричної енергії на електростанціях, переданням і постачанням електричної енергії. У договорі оптового ринку зазначають: предмет, мету та умови діяльності учасників оптового ринку; порядок утворення й функціонування організаційної структури оптового ринку; порядок утворення та компетенцію органів оптового ринку; порядок участі в оптовому ринку; права, обов’язки і відповідальність сторін Договору; інші положення, зокрема можливість розгляду спорів третейським арбітражем оптового ринку. Договір оптового ринку затверджується загальними зборами учасників цього ринку та погоджується із центральними органами виконавчої влади, що здійснюють управління в електроенергетиці, Національною комісією регулювання електроенергетики України, Антимонопольним комітетом України.
Отже, загальною метою (ціллю) господарського організаційного договору (як загальноцільового договору) є створення організаційних засад майбутньої господарської діяльності, майбутнього співробітництва сторін під час здійснення господарської діяльності.
2. Господарський організаційно-управлінський договір — це досягнутий між суб’єктом організаційно-господарських повноважень у сфері управління господарською діяльністю (органом державної влади чи місцевого самоврядування) та суб’єктом господарювання акт згоди щодо основних умов майбутнього здійснення господарської діяльності (окремих її ділянок) таким суб’єктом найбільш раціональними та економічно обґрунтованими способами для досягнення потрібних соціально-економічних результатів.
Прикладом таких договорів є договір на реалізацію інвестиційного проекту у спеціальних економічних зонах, угода між органами державної влади (місцевого самоврядування) та спеціалізованим підприємством щодо поводження з радіоактивними відходами, угода про умови користування нафтогазоносними надрами, договори між органами місцевого самоврядування та підприємствами різних форм власності на вироблення та (або) виконання житлово-комунальних послуг тощо.
Слід зазначити, що в деяких випадках органи державної влади і місцевого самоврядування можуть бути на стороні господарського договору, за яким відбувається обмін товару (у широкому значенні слова) на грошовий чи (та) інший еквівалент. Так, за угодами про розподіл продукції товаром фактично є підприємницька діяльність інвестора (як один із видів виробничих ресурсів), яку він пропонує державі в обмін на частину продукції (корисних копалин). За господарським організаційно-управлінським договором не відбувається ніякого обміну, а визначаються основні організаційні умови діяльності суб’єкта господарювання, контрагентом якого завжди є орган державної влади чи місцевого самоврядування.
У більшості випадків укладання організаційно-управлінських договорів є обов’язковим етапом, який має передувати провадженню подальшої господарської діяльності певних учасників відносин у сфері господарювання. Приватний інтерес суб’єкта господарювання в таких договорах становить отримання реальної можливості провадити певні економічні операції, здійсненню яких має передувати встановлення відповідних організаційно-управлінських зв’язків. Публічним інтересом, який реалізується в таких договорах, є організація виробничої діяльності суб’єкта господарювання економічно найдоцільнішим, раціональним та екологічно безпечним засобом, який дозволяє забезпечити не тільки отримання прибутку, а й досягнення певних соціально- економічних результатів.
Господарські організаційно-управлінські договори зазвичай мають природу генеральних, оскільки розраховані на весь період діяльності, яка впорядковується договором. Однак, на відміну від організаційних договорів, в управлінсько-організаційних є не тільки організаційний, а й управлінський компонент (за допомогою зазначеного договору здійснюється управління у сфері господарювання). Так, за договором на реалізацію інвестиційного проекту у спеціальних економічних зонах відбувається не реалізація інвестицій, а встановлення (організація) самого порядку майбутнього інвестування. Укладання такого договору є обов’язковим відповідно до ЗУ «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» для осіб, які мають намір реалізовувати інвестиції на зазначених територіях. Інвестор згідно з цим договором бере на себе зобов’язання на власний ризик і за власні кошти відповідно до умов договору забезпечити реалізацію інвестиційного проекту, а орган управління — забезпечити необхідні умови для реалізації.
Інший приклад — угода про умови користування нафтогазоносними надрами. Згідно із Законом України «Про нафту і газ», угода про умови користування нафтогазоносними надрами є невід’ємним додатком до спеціального дозволу на користування нафтогазоносними надрами, який регулює й конкретизує передбачені законодавством України та спеціальним дозволом технічні, технологічні, організаційні, фінансові, економічні, соціальні, екологічні аспекти користування нафтогазоносними надрами на відповідній ділянці нафтогазоносних надр.
Ще одним прикладом господарського організаційно-управлінського договору є угода між органами державної влади (місцевого самоврядування) та спеціалізованим підприємством щодо поводження з радіоактивними відходами, про співробітництво та взаємовідносини з питань, що стосуються об’єкта, призначеного для поводження з радіоактивними відходами, усієї технічної та господарської діяльності, спільного розгляду проектів для усунення розбіжностей на будь-якому етапі проектування, вибору майданчика для будівництва, експлуатації, зняття з експлуатації чи закриття такого об’єкта на підпорядкованій цим органам державної влади (місцевого самоврядування) території. Укладання такої угоди передбачено Законом України «Про поводження з радіоактивними відходами».
Відповідно до Закону України «Про житлово-комунальні послуги» до повноважень органів місцевого самоврядування у сфері житлово- комунальних послуг належить укладання договорів з підприємствами різних форм власності на вироблення та (або) виконання житлово- комунальних послуг, у якому встановлюються перелік житлово- комунальних послуг, що будуть надаватися, вимоги до обсягів надання таких послуг і до якості виконання з урахуванням чинних стандартів, нормативів, норм, правил тощо. При цьому перелік житлово-комунальних послуг, право на здійснення (вироблення) яких виборюється на конкурсних засадах, визначає орган місцевого самоврядування. Безпосереднє надання житлово-комунальних послуг здійснюється на підставі договору, укладеного між споживачем та виконавцем про надання житлово-комунальних послуг, який за своєю природою є господарським товарообмінним (товаром, що обмінюється на грошовий еквівалент, є сама послуга). Безумовно, будь-який організаційно-управлінський договір містить елементи адміністрування, однак його головною метою є забезпечення взаємодії суб’єктів організаційно-господарських повноважень та суб’єктів господарювання на принципах партнерства, взаємо- відповідальності для досягнення потрібних соціально-економічних ефектів.
II. За критеріями суб’єктного складу, типізації приватних і публічних інтересів, які реалізуються в договорах, та договірної мети, пропонуємо в межах господарського виробничого договору виокремити такі види:
1. Господарсько-виробничий договір за участю підприємця (комерсанта) — досягнутий між суб’єктом підприємницької діяльності та іншим учасником відносин у сфері господарювання акт згоди щодо здійснення товарного обміну результатів виробничої діяльності підприємця. При цьому залежно від правового статусу контрагента суб’єкта підприємницької діяльності й мети, для реалізації якої такий контрагент вступає у такі договірні відносини, на останні поширюється той чи інший правовий режим.
Найбільш поширеним підвидом договорів за участю підприємця є господарсько-споживчий договір, яким визначаються умови здійснення товарообмінної операції (у широкому значенні слова) у межах споживчого ринку, учасниками якої, з одного боку, є суб’єкт господарювання, з іншого — споживач результатів його господарської діяльності.
У статті 2 ГК України споживачів названо учасниками відносин у сфері господарювання, проте не визначено різновид господарських відносин, учасниками якого вони є. Незалежно від того, хто і з якою метою виступає на боці покупця, для продавця — суб’єкта господарювання, діяльність щодо реалізації (збуту) товару є господарською та зазвичай має характер масового виробництва. Ця діяльність здійснюється в межах споживчого ринку, який є сферою особливої уваги держави. Сам споживчий ринок — це сфера взаємодії продавця товару (яким є суб’єкт господарювання) та споживача, який купує товар (у широкому значенні слова) з метою особистого споживання (побутового використання) або з іншою метою, безпосередньо не пов’язаною з отриманням прибутку.
Договори, за допомогою яких відбувається переміщення товару зі сфери виробництва (виробничого ринку) у сферу споживання (господарсько-споживчі договори), мають складну подвійну природу: з одного боку — такими договорами опосередковується господарська діяльність продавця товару (у широкому значенні слова), з іншого — сам товар переходить у сферу споживання (побутову сферу). Продавець та покупець у таких договорах підпорядковуються різним правовим режимам. Перший діє на підставі публічних і приватноправових норм, другий — не виходить за межі приватної сфери. Різниця у правовому режимі, на якому діє підприємець, з одного боку, та його договірні партнери (громадяни, некомерційні організації), з другого боку, обумовлюється різницею цілей, які поставлено перед ними: підприємцю потрібний прибуток, а партнерам — його товари. При цьому масовий характер як самого виробництва, так і споживання зумовлює потребу захисту інтересів споживачів, що у зазначеній царині набувають публічної природи (такими є інтереси, пов’язані із загальною безпекою споживання, побутового використання). Безпека продукції визначається чинним законодавством як відсутність будь-якого ризику для життя, здоров’я, майна споживача і навколишнього природного середовища за звичайних умов використання, зберігання, транспортування, виготовлення і утилізації продукції. Утім цивільне право не має на меті забезпечувати реалізацію публічних інтересів, тому до виготовлення поза межами господарсько-виробничої діяльності тих чи інших об’єктів (для власного споживання) не застосовуються засоби державного регулювання. Так, наприклад, дія Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» не поширюється на виробництво вин виноградних і плодово-ягідних, наливок і настоянок, виготовлених громадянами в домашніх умовах для власного споживання.
Важливим у контексті цієї проблематики є встановлення змістового навантаження терміна «споживач». Згідно із Законом України «Про захист прав споживачів» споживачем є фізична особа, яка придбає, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника. У директиві Європейського співтовариства «Про несправедливі умови в договорах зі споживачами», «Про захист прав споживачів у дистанційних контрактах» споживачами названо фізичних осіб, які укладають договір
з метою, що не стосується їхньої комерційної або професійної діяльності. За Угодою «Про основні напрямки співробітництва держав- учасниць Співдружності незалежних держав у галузі захисту прав споживачів» споживачем названо громадянина, який має намір замовити чи придбати або який замовляє, одержує чи використовує товари (роботи, послуги) виключно для особистих (побутових) потреб, що не пов’язані зі здійсненням підприємницької діяльності. Як бачимо, перелічені акти називають споживачем тільки фізичну особу. На нашу думку, визначення поняття «споживач» лише зважаючи на те, ким є суб’єкт відносин (фізичною чи юридичною особою), має поверховий характер. Кваліфікуючи особу (фізичну чи юридичну) як споживача, по-перше, слід звернути увагу на природу товару, який нею купується. Так, у деяких випадках законодавець об’єднує під назвою «споживач» різних суб’єктів не за природою потреб (побутових чи виробничих), які задовольняються ними, а за природою об’єкта, що споживається. Тут мова йде про ресурси загального призначення (об’єкти життєзабезпечення), які є товаром публічного споживання та мають загальну споживчу вартість для всіх покупців. На відміну від товарів суто виробничого чи споживчого призначення (ідеться про побутове споживання), ресурси загального призначення є товаром універсальної природи, потребу в якому відчувають усі суб’єкти, незалежно від сфер їх життєдіяльності. Цінність ресурсів загального призначення не залежить від взаємодії з іншими ресурсами (приміром, електроенергія має цінність як для промислових, сільськогосподарських та інших підприємств, так і для звичайних громадян, які не займаються підприємницькою діяльністю). Саме з цих міркувань у деяких нормативних актах споживачами таких ресурсів названо як фізичних, так і юридичних осіб. У Законі України «Про електроенергетику» споживачами енергії називають суб’єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб, що використовують енергію для власних потреб на підставі договору про її продаж та купівлю. За Законом України «Про питну воду та питне водопостачання» споживачем питної води є юридична або фізична особа, яка використовує питну воду для забезпечення фізіологічних, санітарно- гігієнічних, побутових і господарських потреб. Згідно із Законом України «Про теплопостачання» споживачем теплової енергії є як фізична, так і юридична особа, яка використовує теплову енергію на підставі договору. Більше того, п. 6 ст. 179 ГК України містить загальне правило, за яким суб’єкти господарювання, які забезпечують споживачів, зазначених у частині першій цієї статті (де мова йде про негосподарю- ючих суб’єктів-юридичних осіб), електроенергією, зв’язком, послугами залізничного та іншого видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб’єкти зобов’язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції.
Іншим самостійним критерієм, за яким особа в конкретних договірних відносинах має кваліфікуватися як споживач (відповідно сам договір, що їх опосередковує, — господарсько-споживчим), є природа потреб, які задовольняються купівлею товару (у широкому значенні слова). Цей критерій має використовуватися у всіх тих випадках, коли не йдеться про об’єкти життєзабезпечення. На сьогодні цей критерій знайшов своє відбиття тільки в міжнародно-правових актах, спрямованих на регламентацію міжнародного комерційного обороту. Так, Віденська конвенція «Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів» 1980 р. не застосовується до продажу товарів, які купуються для особистого, сімейного або домашнього споживання, за винятком випадків, коли продавець у будь-який час до або в момент укладання договору не знав та не повинен був знати, що товари купуються для такого використання. Таке саме положення закріплено в Гаазькій конвенції «Про право, що застосовується до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів» 1986 р. У Римській Конвенції «Про право, що застосовується до договірних зобов’язань» 1980 р. виокремлюються договори для особистого використання як договори, що мають своїм предметом постачання товарів або послуг якій-небудь особі з метою, яка не стосується його комерційної або професійної діяльності, а також договорів щодо надання кредиту з цією самою метою. Конвенція «Про міжнародний фінансовий лізинг» 1988 р. не застосовується до угод фінансового лізингу обладнання, яке має використовуватися переважно для особистих, сімейних чи побутових потреб (оренда для споживчих цілей). Міжнародні транспортні конвенції, спрямовані на врегулювання договірних відносин щодо перевезення вантажу в переліку умов їх незастосування передбачають перевезення з метою переїзду тощо. Договори перевезення мають комерційну природу, якщо їх метою є обслуговування процесу товарообміну між суб’єктами господарювання. Намір зробити «комерційний» характер угоди залежним від того, чи мають її сторони офіційний статус «комерсантів», відсутній у Принципах міжнародних комерційних договорів (УНІДРУА). Закладена в них ідея полягає в тому, щоб виключити зі сфери застосування Принципів так звані «споживчі угоди», які в різних правових системах є предметом спеціального правового регулювання, що має здебільшого імперативний характер та спрямовані на захист прав споживача, тобто сторони, яка вступає у договір не у процесі здійснення підприємницької або професійної діяльності.
Як бачимо, сам споживчий ринок як одна зі сфер ринкового обміну виокремлюється як за метою функціонування, так і за специфікою об’єктів, що набувають товарної форми. Такими об’єктами, по-перше, є ресурси загального користування, що забезпечують життєдіяльність усіх сфер суспільних відносин; по-друге, об’єкти побутового (особистого) призначення, які не залучено до процесу виробництва інших товарів, не сприяють товарообміну (побутові послуги). Більше того, діяльність деяких суб’єктів господарювання спрямовано виключно на задоволення потреб, що виникають у межах споживчого ринку. Із цих міркувань, ми вважаємо, що термін «споживач» слід тлумачити ширше для того, щоб його зміст охоплював усіх суб’єктів, які є покупцями такого товару
Зважаючи на зазначене, невиправданим здається вилучення договору, яким опосередковується здійснення господарської діяльності одного із контрагентів (виробника товарів) із системи господарських, тільки у зв’язку із тим, що іншою стороною є споживач. Споживачеві як економічно слабшій стороні надається розгорнута система засобів захисту приватних інтересів. Тільки в окремих випадках (наприклад, у договорі щодо надання споживчого кредиту) захищаються інтереси суб’єкта підприємницької діяльності за допомогою застави та поруки. Наділення суб’єктів зазначеним статусом спрямоване на забезпечення: а) рівного доступу щодо об’єктів, які є товаром у межах споживчого ринку; б) однаковими гарантованими засобами захисту їхніх споживчих прав. З метою захисту споживчих прав споживачам товарів загального призначення (життєзабезпечення) надано право в судовому порядку вимагати укладення договорів від виробників (суб’єктів господарювання), публічні зобов’язання яких ґрунтуються на законі (статті 178, 187 ГК України).
Господарсько-споживчий договір не слід розглядати як синонім загальноцивільного, де обидві сторони мають на меті задоволення тільки власних побутових потреб. При цьому наявність у сторін договору офіційного статусу підприємців ще не свідчить про його господарсько-правову природу. Так, підприємці можуть укладати між собою загальноцивільні договори (дарування, позики коштів, наймання житлового приміщення), трудові чи шлюбні контракти тощо, які не перетворюються на господарські тільки через наявний суб’єктний склад. Якщо комерційний договір під час формування виробничих відносин є одним із засобів впливу на виробничий ринок, договір за участю споживача стає головним юридичним засобом впливу на споживчий ринок. Договори за участю споживача є економіко-правовою моделлю споживчого ринку, де споживачі та їхні контрагенти забезпечують пересування матеріальних та ідеальних благ на кінцевій стадії виробництва — споживанні, при цьому така модель стимулює економічний розвиток у цілому.
Особливе значення в системі договорів за участю підприємця належить державним контрактам.
Державний контракт — це досягнутий в процесі державних закупівель акт згоди між державним замовником від імені держави та виконавцем державного замовлення щодо виконання останнім державного замовлення. Державними замовниками можуть бути Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та установи, визначені законом про Державний бюджет України, а також державні організації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення. Виконавцями державного замовлення є суб’єкти господарської діяльності України всіх форм власності, які виготовляють і постачають продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту. Основним публічним інтересом, який реалізується в цих договорах є забезпечення державних потреб у продукції, необхідній для розв’язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення й підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України. Слід зауважити, що така продукція і є об’єктом державних контрактів. Для забезпечення отримання державою в потрібних обсягах такої продукції використовується специфічний засіб державного регулювання — державне замовлення, яке є формуванням на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на її постачання (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб’єктів господарської діяльності України всіх форм власності. Основною метою державного контракту є виконання державних замовлень для задоволення публічних інтересів. Крім того, виконавець державного замовлення має на меті реалізувати приватний інтерес шляхом виконання таких замовлень.
Для створення конкурентного середовища у сфері державних закупівель, недопущення корупції в цій царині, забезпечення прозорості процедур закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти та досягнення оптимального й раціонального їх використання, використовуються такі процедури здійснення закупівлі: відкриті торги, торги з обмеженою участю, двоступеневі торги, запит цінових пропозицій (котирувань), закупівля в одного постачальника (учасника). Під час укладання комерційного договору вибір контрагента кожною зі сторін здійснюється самостійно на підставі оцінювання ділової репутації можливого майбутнього контрагента, його платоспроможності, якісних характеристик товару, який він пропонує тощо. Однак якщо однією із сторін договору за участю підприємця є орган державної влади чи місцевого самоврядування, то проведення конкурсу, за яким буде визначений його контрагент (переможець), здебільшого є обов’язковим етапом договірного процесу. Проведення конкурсу є одним із засобів розширення сфери реальної конкуренції та створення умов для підвищення ефективності господарювання, який в економічних джерелах отримав назву нетрадиційної (штучної) конкуренції. Сьогодні однією з найбільш поширених сфер застосування штучної конкуренції є концесійна діяльність.
2. Господарський некомерційний договір—досягнутий між суб’єктами некомерційної господарської інфраструктури акт згоди щодо здійснення некомерційної товарообмінної операції для досягнення певних соціально- економічних результатів, не пов’язаних з отриманням прибутку.
Згідно зі ст. 52 ГК України некомерційне господарювання — це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку. До не- комерційних суб’єктів господарювання чинне законодавство відносить, по-перше, суб’єктів державного чи комунального секторів економіки, статус яких (як некомерційних суб’єктів господарювання) визначається рішенням відповідного органу державної влади, місцевого самоврядування, на підставі наявних заборон щодо здійснення підприємництва у видах (галузях) діяльності, які можуть провадитися такими суб’єктами. По-друге, до некомерційних суб’єктів господарювання віднесено суб’єктів (незалежно від секторів економіки, до яких вони належать), яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва заборонено (такі заборони пов’язані або з організаційно-правовою формою цих суб’єктів, або з правовим статусом їх засновників та метою їх заснування).
Так, за п. 2 ст. 52 ГК України некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами господарювання державного або комунального секторів економіки в галузях (видах діяльності), у яких відповідно до ст. 12 ГК України забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи місцевого самоврядування. У свою чергу в п. 4 ст. 12 ГК України (до якої відсилає п. 2 ст. 52 ГК України) мова йде про обмеження щодо здійснення підприємництва та заборони на його здійснення у видах діяльності, що встановлюється Конституцією України та законом. Утім обмеження щодо здійснення підприємництва і некомерційна господарська діяльність — це різнопланові явища, які не можна розглядати разом, що, на жаль, не враховано на законодавчому рівні. Так, за ст. 42 Конституції України підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом. Водночас ч. 3 ст. 52 ГК України забороняє здійснювати цим самим особам і некомерційну господарську діяльність. Певні обмеження щодо здійснення господарської діяльності містяться у ст. 4 Закону України «Про підприємництво» (Закон втратив чинність 01. 01. 2004 р., окрім ст. 4), за якою діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, здійснюється відповідно до Закону України «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів». Згідно зі ст. 6 цього Закону діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин (за винятком психотропних речовин, включених до списку № 2 таблиці III Переліку) і прекурсорів (включених до списку № 1 таблиці IV Переліку), здійснюється підприємствами державної та комунальної форм власності за наявності в них ліцензії на здійснення відповідних видів діяльності. Діяльність, пов’язана з охороною окремих особливо важливих об’єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов’язана із проведенням криміналістичних, судово- медичних, судово-психіатричних експертиз і розробленням, випробуванням, виробництвом й експлуатацією ракет-носіїв, зокрема з їх космічними запусками з будь-якою метою, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями, а проведення ломбардних операцій — також і повними товариствами. Діяльність, пов’язана з виробництвом бензинів моторних сумішевих із вмістом не менш як 5 відсотків високооктанових кисневмісних домішок, абсолютованого технічного спирту та етилтретбутилового ефіру, здійснюється нафтопереробними підприємствами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України. Діяльність, пов’язана з виробництвом високооктанових кисневмісних домішок, здійснюється державними спиртовими заводами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України. Однак державна монополія комерційного характеру є не забороною підприємництва, а державним підприємництвом, тобто формою здійснення економічної активності від імені підприємств, заснованих органами державної влади чи місцевого самоврядування, а також інших суб’єктів господарювання, державна частка (відповідно частка комунальної власності) у статутному фонді яких перевищує п’ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі (відповідно органам місцевого самоврядування) право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб’єктів. Державне підприємництво спрямоване на розширення форм і масштабів безпосередньої участі держави в економіці (як одного з найбільших власників) та має здійснюватися в тих секторах економіки, де публічні інтереси потребують найбільшого захисту, або де виробництво певних товарів, послуг є найбільш рентабельним; воно за своєю суттю є одним із інструментів економічної політики. Як бачимо, і в даному випадку мова йде про заборону здійснення приватного підприємництва в окремих галузях економіки, а не підприємництва як такого. Так, за ч. 4 ст. 22 ГК України законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям. Отже, виникають ґрунтовні питання: яке відношення перелічені заборони на здійснення приватного підприємництва мають до некомерційного господарювання (адже саме до цих положень відсилають норми ГК України, присвячені нормуванню некомерційно- го господарювання) та про які сфери (види) діяльності, де заборонене підприємництво, йдеться в ч. 2 ст. 52 ГК України? Згідно з цією статтею некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами господарювання державного чи комунального секторів економіки, на основі рішення відповідного органу державної влади, місцевого самоврядування. Утім йдеться про те, що уповноваженими органами управління визначається правовий статус окремого суб’єкта господарювання у державному або комунальному секторах економіки, а не здійснюється виокремлення сфер діяльності (чи її окремих видів у межах певної сфери), де заборонено здійснення підприємництва (як приватного, так і державного). Такі заборони повинні мати нормативний характер (саме в законі мають бути чітко визначені сфери та види діяльності, де заборонено підприємництво) та поширюватися на діяльність усіх суб’єктів господарювання незалежно від їх належності до певних секторів економіки.
Згідно зі ст. 52 ГК України некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб’єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється. У такому випадку увагу акцентують не на сфері діяльності, а на самих суб’єктах, які створено з підприємницькою чи непідприєм- ницькою метою. Існування господарської організації, мета якої не визначена хоча б у загальних рисах, неможливе. Кожна господарська організація має тільки одну легальну мету своєї діяльності. Чітке окреслення мети господарської організації дає змогу кваліфікувати особу як суб’єкта підприємницької діяльності, відповідно застосовувати щодо неї норми про оподаткування та ін. Однак не слід змішувати поняття «суб’єкт некомерційного господарювання» з категорією «неприбуткова організація», якою оперує податкове законодавство для встановлення порядку оподаткування діяльності тих чи інших суб’єктів.
Економічна мета діяльності некомерційних суб’єктів господарювання спрямована на досягнення будь-яких соціально-економічних результатів, не пов’язаних з отриманням прибутку. Правова мета діяльності таких суб’єктів може полягати: а) або у виробництві суспільно необхідного продукту (у широкому значенні слова), яке за своїми умовами і характером потреб, що задовольняються, не може бути рентабельним (казенні підприємства); або у виробніцтві суспільного продукту (у широкому значенні слова), яке є рентабельним, однак в контексті правової політики у сфері господарювання віднесено законодавцем до сфери некомерційного господарювання з метою розв’язання нагальних соціальних проблем; б) або виключно у забезпеченні потреб їх засновників (споживчі та обслуговуючі кооперативи), чи інших учасників господарського обороту (біржі).
Економічні операції, учасниками яких є виключно суб’єкти неко- мерційної господарської інфраструктури, як правило, мають некомер- ційну природу, яка зумовлюється, по-перше, тим, що інтереси їхніх учасників спрямовані не на отримання прибутку, а на досягнення певних соціально-економічних результатів (реалізація цих інтересів і є метою договору); по-друге, у деяких випадках на самих учасників покладено функцію реалізації публічних інтересів (казенні підприємства); по- третє, в економічних операціях, що провадяться в межах некомерційної інфраструктури, не об’єктивуються закони ринку (конкуренції, попиту і пропозиції, вартості), відповідно як самі операції, так і некомерційна діяльність, у межах якої вони здійснюються, утворюють так званий «позитивний неринковий фрагмент». Відсутність приватного інтересу в отриманні прибутку виключає можливий конфлікт між приватними та публічними інтересами, у зв’язку із цим засоби державного регулювання, що застосовуються у сфері некомерційного господарювання, мають переважно економічно-фінансову природу (державне фінансування, надання дотацій, компенсацій, пільг, у деяких випадках встановлення цін і тарифів на продукцію тощо); при цьому відсутнє жорстке нормування самої договірної діяльності, як і власне змісту договорів. Разом із тим, окремі договори укладені суб’єктами некомерційної інфраструктури між собою, а також з іншими суб’єктами господарського права, можуть мати комерційний характер (якщо їх укладення безпосередньо не заборонено чинним законодавством). Так, обслуговуючі кооперативи утворюються шляхом об’єднання фізичних та (або) юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Втім, обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків загального обороту кооперативу. Основним споживачем (понад п’ятдесят відсотків) продукції казенних підприємств виступає держава. За умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів у сфері, де провадять свою діяльність казенні підприємства. Діяльність цих підприємств полягає у виробництві суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним. Таке підприємство зобов’язане забезпечувати виробництво та поставку продукції відповідно до державних контрактів. Разом із тим за погодженням з органом управління казенне підприємство має право самостійно здійснювати господарську діяльність (укладати договори з іншими суб’єктами) за наявності незавантажених для виконання державних контрактів виробничих потужностей. Казеннє підприємство має право реалізовувати продукцію (виконувати роботи, надавати послуги), вироблену (виконані, надані) поза межами державного контракту, за цінами (тарифами), що встановлюються ним самостійно або на договірній основі, а у випадках, передбачених законодавством України, — за фіксованими (регульованими) державними цінами (тарифами). Значна частина казенних підприємств належать до сфери управління Міністерства оборони України (Казенне підприємство Міністерства оборони України «Балаклійський ремонтний завод», Казенне підприємство «Київська військово-картографічна фабрика Міністерства оборони України», Казенне підприємство Міністерства оборони України «Шепетівський ремонтний завод» та ін.) Інші казенні підприємства також здійснюють свою господарську діяльність у найважливіших стратегічних галузях промисловості (Ізюмський казенний приладобудівний завод, Казенне підприємство «Харківське конструкторське бюро з машинобудування ім. О. О. Морозова», Казенний завод порошкової металургії, Казенне підприємство «Житомирський ремонтний завод радіотехнічного обладнання «Промінь», Донецький казенний завод хімічних виробів, Світловодський казенний комбінат твердих сплавів і тугоплавких металів та ін.), а товари, які вони виробляють, здебільшого є товарами подвійного використання (до них належать окремі види виробів, обладнання, матеріалів, програмного забезпечення і технологій, спеціально не призначені для військового використання, а також роботи і послуги, пов’язані з ними, які, крім цивільного призначення, можуть бути використані у військових або терористичних цілях чи для розроблення, виробництва, використання товарів військового призначення, зброї масового знищення, засобів доставки зазначеної зброї чи ядерних вибухових пристроїв, у тому числі окремі види ядерних матеріалів, хімічних речовин, бактеріологічних, біологічних та токсичних препаратів, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України). З метою забезпечення захисту національних інтересів України, дотримання нею міжнародних зобов’язань щодо нерозповсюдження зброї масового знищення, засобів її доставки, обмеження передач звичайних видів озброєння, а також здійснення заходів щодо недопущення використання зазначених товарів з терористичною та іншою протиправною метою держава регулює діяльність, пов’язану з державним контролем за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання. Правову основу державного експортного контролю становлять Конституція України, Закон України «Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання»[12] від 20 лютого 2003 р. та інші закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України (зокрема, затверджений постановою КМ України № 86 від 28 січня 2004 р. Порядок здійснення державного контролю за міжнародними передачами товарів подвійного використання), інші нормативно-правові акти, а також міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Відповідно до чинного законодавства міжнародна передача таких товарів може здійснюватися суб’єктом здійснення міжнародних передач товарів або іноземним суб’єктом господарської діяльності за наявності у нього відповідного дозволу чи висновку Держ- експортконтролю. Дозвіл чи висновок Держекспортконтролю на право здійснення відповідної міжнародної передачі будь-якого виробу, обладнання чи матеріалу подвійного використання є підставою для передачі імпортеру (кінцевому споживачеві) комплекту технічної документації (технічних даних), необхідної для налагодження, експлуатації та використання такого товару за цільовим призначенням в обсягах, визначених цим дозволом чи висновком. У цілому укладення суб’єктами некомерційного господарювання господарських договорів комерційної спрямованості має розглядатися як виняток із загального правила, адже такі суб’єкти створюються для провадження некомер- ційної господарської діяльності, яка полягає у виробництві та реалізації товарів (в широкому значенні слова) для досягнення певних соціально-економічних результатів без мети отримання прибутку.
3. Комерційний договір — це досягнутий між суб’єктами господарювання акт згоди щодо здійснення (порядку здійснення) ними товарообмінної операції (у широкому значенні слова) з метою отримання прибутку (як безпосередньо, так і опосередковано — шляхом самоін- вестування).
Комерційні договори укладаються в межах оптового (виробничого) ринку. Останній є сферою взаємодії товаровиробників (у широкому значенні слова) однієї чи різних галузей виробництва щодо обміну різноманітних економічних благ у товарній формі з метою їх подальшої реалізації (зазвичай після відповідного перетворення) чи професійного використання.
Специфіку та тенденції розвитку виробничого ринку зумовлюють особливості договірної конструкції, що залучається для його впорядкування:
- Оптовий (виробничий) ринок фактично є ринком сировини, напівфабрикатів, комплектувальних виробів, професійного обладнання, а також послуг і робіт, якими задовольняються виробничі потреби суб’єктів господарювання. Отже, товар (об’єкт договору), який обмінюється в його межах, як правило, — це: або товар виробничого призначення (професійного використання) (до цієї групи товарів належать, приміром, виробниче обладнання, сировина; послуги комерційних посередників; деякі фінансові послуги, зокрема фінансовий лізинг, факторинг; складське зберігання тощо); або товар, ще не підготовлений для публічного побутового (особистого) використання (наприклад, комплектувальні вироби, або інший товар, який ще має оброблятися чи перероблятися перед появою на споживчому ринку); а також товар, який придбається у виробників для подальшого перепродажу.
- Оптовому (виробничому) ринку властива наявність постійних партнерських стосунків, а також утворення підприємницьких мереж, кластерів, учасники яких взаємодіють на постійній основі для виготовлення та реалізації кінцевої продукції. Сторонами комерційного договору є учасники господарсько-виробничих відносин, які купують товар (в широкому значенні слова) для подальшого перепродажу чи професійного використання, та інтереси яких спрямовані на отримання прибутку. Комерційна спрямованість договорів, укладених у сфері оптового (виробничого) ринку, виявляється у самому напрямку активності сторін на отримання максимально можливої за певних умов господарювання економічної вигоди від економічної операції, що набуває договірної форми. При цьому оплачена вартість товарів (у широкому значенні слова), які обмінюються в його межах, утворює частину собівартості товарів, що будуть виготовлені в майбутньому та реалізовані на виробничому чи споживчому ринках з метою отримання прибутку.
- У межах виробничого ринку один акт ринкового обміну, як правило, спричиняє декілька інших (приміром, укладення договору купівлі- продажу обладнання зумовлює укладення договорів на його перевезення, страхування від випадкової загибелі та ін.), що й забезпечує безперервний товарооборот. Взаєморозрахунки між учасниками оптового ринку, за загальними правилами, здійснюються у безготівковій формі.
- Фактичний зміст комерційних договорів, які упорядковують виробничий ринок, становлять ринкові відносини, «життя» яких (поява, розвиток, зміна, припинення) є невипадковими процесами. На ці відносини впливають економічні закони, які визначають головний магістральний напрям розвитку ринкової економіки. Інакше кажучи, ринкові закони об’єктивуються в сучасних тенденціях розвитку ринкових відносин, які й впливають на кон’юнктуру договірних зв’язків.
- Виробничий ринок є зоною підвищених підприємницьких ризиків, які зумовлені чинниками ринкової невизначеності, серед яких домінують такі, як зменшення рівня стабільності вхідного потоку матеріальних та сировинних ресурсів, що використовуються підприємцями у виробничій діяльності; підвищення різноманітності продуктів, які претендують на те саме місце на ринку; зміна потреб і бажань споживачів результатів того чи іншого різновиду господарської діяльності; зміна демографічної ситуації; економічні цикли, потрясіння та невизначеності, що впливають на ринок; технологічні потрясіння, які призводять до зміни ідеології розроблення нового продукту. Більшість комерційних договорів є договорами з тривалими термінами виконання, що посилює ризик їх здійснення. Для захисту приватних інтересів сторін залучаються як засоби державного впливу (у вигляді застовування до порушника господарських санкцій, так і засоби самозахисту, серед яких захисні застереження (валютно-цінові, товарно-цінові, валютно-товарні застереження, застереження про форс-мажор, про ускладнювальні обставини, арбітражне застереження, застереження про оперативно- господарські санкції, про можливість відступу від зазначеної в договорі кількості товару і про допустимі відхилення в якості товару, застереження про більш вигідний продаж, про більш вигідну покупку, про ціни перепродажу, застереження про спеціальні ризики тощо); додатково укладені договори (попередній, генеральний, додаткові договори); участь у підприємницьких мережах.
- Природа інтересів, які реалізуються за допомогою договору, пов’язана не тільки із суб’єктним складом останнього, а й обумовлена сферою відносин, що набувають договірної форми. У ринковій царині відбувається зіткнення приватного інтересу, яким є отримання прибутку, з публічними інтересами — забезпеченням ефективного функціонування господарського механізму, що спроможний гарантувати загальний стан економічної безпеки. Відповідно саме у сфері виробничого ринку «підключається» розгорнута система засобів державного регулювання господарської діяльності. Комерційний договір використовується як правовий засіб реалізації і приватних, і публічних інтересів, відповідно кожна з його функцій водночас має як приватний, так і публічний контекст.
Економічні тенденції розвитку комерційного обороту (як цілісної системи господарсько-виробничих відносин, що виникають між суб’єктами підприємницької діяльності під час її провадження), які визначають особливе функціональне призначення даного правового засобу та зумовлюють потребу у проведенні спеціалізації законодавчого регулювання договірних відносин комерційного характеру.
З економічними тенденціями розвитку комерційного обороту тісно пов’язані основні тенденції їх правового регулювання. Цілісність галузевих механізмів правового регулювання суспільних відносин визначається, передусім, единими цілями, на досягнення яких спрямовані усі галузеві правові засоби (якими репрезентовані ці механізми), основу яких становлять галузеві принципи правового регулювання. Отже, договірна конструкція, яка упорядковує відносини, що виникають під час провадження підприємницької діяльності, ґрунтується на принципах правового регулювання цієї діяльності.
Нарешті, на третьому етапі систематизації господарських договорів при залученні різних критеріїв слід виокремлювати різновиди договорів, які можуть траплятися в межах різних договірних видів. Отже, різновид господарського договору — є певним угрупованням договорів, яке зустрічається у межах одного або декількох договірних видів, та є об’єднаним за однією з кваліфікуючих ознак (економіко-правовийрезультат договору, ринковий сегмент, який упорядковує договір і т. ін.), що зумовлює особливість відповідних договірних відносин та певним чином відбивається на договірній конструкції.
Так, за ринковими сегментами (підсферами виробничого ринку), які утворюють виробничий ринок, господарські договори поділяються на:
- договори у сфері створення та використання інноваційного продукту;
- договори у сфері енергозабезпечення;
- договори у сфері ринку фінансових послуг;
- договори у сфері ринку лікарських засобів;
- договори у сфері продовольчих ринків (зерна, м’яса, молока, цукру тощо);
- договори у сфері торгівлі непродовольчими товарами (обладнанням для агропромислового комплексу, авіаційною технікою, інженерним обладнанням та ін., його комплектувальними виробами тощо);
- договори у сфері ринку інформаційних послуг;
- договори у сфері інвестиційної діяльності.
Зазначений перелік, безумовно, є невичерпним.
За економіко-правовими результатами пропонуємо виокремлювати такі різновиди господарських договорів:
1. Збутові, за допомогою яких здійснюється збут результатів (оплат- не відчуження) господарської діяльності, які набули майново-товарної форми. За цими договорами відбувається перехід права власності на товар від одних суб’єктів економічної діяльності до інших. Такі договори можуть мати: а) позамережну природу (сторони такого договору не є учасниками підприємницьких мереж); б) внутрішньомережну природу (де сторони договору є учасниками виробничих мереж, кластерів, ТНК; об’єктом таких договорів є не кінцева, а проміжна продукція).
2. Договори на передання майна в користування. До цієї групи належать договори, за якими відбувається надання майна (у широкому значенні слова) у платне користування. Типовими прикладами таких договорів є договір оренди, за яким одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний термін у користування майно для здійснення господарської діяльності; договори щодо надання в користування майнових прав інтелектуальної власності тощо.
3. Договори на надання послуг покликані «обслуговувати» ринковий обмін майна (у широкому значенні слова) в товарній формі. Укладання таких договорів, як правило, зумовлене укладанням інших договорів (збутових і на передання майна в користування). До цього угруповання належать договори транспортного експедирування, складського зберігання, банківського рахунку, страхування комерційних ризиків, договори щодо надання послуг з оцінювання вартості майна, на управління майном, (наприклад, цінними паперами), а також посередницькі договори, які сприяють ринковому обміну результатів як матеріального, так і нематеріального виробництва (комісія, доручення, агентські та дистриб’юторські договори та ін.) тощо.
4. Договори на виконання робіт пов’язані, як правило, із проектуванням, будівництвом нових, розширенням, реконструкцією, капітальним ремонтом та реставрацією чинних об’єктів і споруд як виробничого, так і невиробничого призначення (невиробничі фонди), із ремонтом або поліпшенням якісних характеристик виробничого обладнання тощо.
За формою та ступенем організації ринку, у межах якого укладено договір, виділяємо:
1. Біржові договори: а) з реальним товаром; б) ф’ючерсні контракти, об’єктом яких є товар, що буде виготовлено у майбутньому.
2. Договори, укладені в межах звичайних виробничих ринків (ринків робіт, послуг).
3. Договори, укладені в межах електронного ринку, тобто через мережу Інтернет.
Крім того, деякі з кваліфікаційних критеріїв сформовано внаслідок регулюючого впливу правових норм. Однак і ці критерії зумовлюють потребу диференційованого підходу у вирішенні низки питань договірного права (приміром, мають вирізнятися підстави та порядок визнання окремих договірних умов недійсними залежно від того, узгоджувалися вони в індивідуальному порядку або встановлювалися типовим договором).
Отже, за порядком узгодження договірних умов комерційні договори диференціюємо на:
1. Взаємоузгоджені — договори, умови яких узгоджуються в індивідуальному порядку між сторонами договору, зокрема і під час залучення проформ, що мають рекомендаційний характер.
2. Рамкові договори, які поділяються на: а) договори приєднання, умови якого встановлені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних документах і який може бути укладений тільки шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому; б) нормативно-рамкові договори, сторони яких не можуть відступити від змісту типового договору (що утворює його змістовий каркас), затвердженого Кабінетом Міністрів України чи іншим органом державної влади, або мають тільки право конкретизувати (доповнювати) зміст чи змінювати за взаємною згодою окремі договірні умови примірного договору, рекомендованого органом управління суб’єктові господарювання.
За порядком визначення ціни товару серед комерційних договорів вирізняємо:
1. Договори з вільними ринковими цінами: а) з твердою ціною (договірна ціна, визначена на основі твердого кошторису, який може коригуватися тільки в окремих випадках за згодою сторін, у визначеному договором порядку. Зміна такої ціни після укладення договору дозволяється тільки у випадках та на умовах, визначених договором або нормами чинного законодавства; б) з приблизною (динамічною) ціною (договірна ціна, визначена на основі кошторису, що підлягає коригуванню з урахуванням наступних уточнень обсягів робіт, цін на ресурси та за іншими підставами, передбаченими в договорі).
2. Договори з державними цінами: а) фіксованими; б) регульованими (регулювання цін і тарифів є одним з основних засобів державного регулювання господарської діяльності).
За характеристикою оферти, яка використовується під час укладання тих чи інших різновидів господарських виробничих договорів, вирізняємо:
1. Договір з індивідуалізованою офертою (індивідуалізованою офертою є пропозиція щодо укладення договору, звернена до конкретного адресата). Переважна більшість комерційних договорів є договорами з індивідуалізованою офертою.
2. Договір з колективною офертою (колективною офертою є пропозиція щодо укладення договору, звернена одразу до кількох заздалегідь відомих адресатів (так званого колективу) на аукціонах (публічних торгах), біржах тощо, з метою укладення договору тільки з одним із них (звичайно з тим, хто запропонує найкращу ціну).
3. Договір з конкурсною офертою (конкурсною офертою є пропозиція щодо укладення договору, звернена в умовах конкурсу оферентів одному адресату, який за результатами конкурсу визначає найкращу з оферт, яку акцептує. Конкурсна оферта використовується при укладенні низки господарських договорів, де однією із сторін є орган державної влади місцевого самоврядування, який зобов’язується укласти зазначений договір не з кожним, хто до нього звернеться, а з тим суб’єктом економічної діяльності (оферентом), який запропонує найкращі умови своєї участі у договорі, що якнайкраще дозволить забезпечити реалізацію загальносуспільних потреб. Одним із різновидів конкурсної оферти, яка використовується під час проведення торгів (тендерів), є тендерна. Відповідно до Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» тендерною є пропозиція щодо певного предмета закупівлі, яка готується та подається учасником замовникові відповідно до вимог тендерної документації. Тендерна пропозиція вважається акцептованою, якщо замовником в установлений у тендерних документах термін подано письмове підтвердження учаснику в акцепті тендерної пропозиції після визначення його переможцем процедури закупівлі.
4. Договір із публічною офертою[13]. Публічною офертою є пропозиція, звернена до так званої «публіки» (необмеженого кола адресатів), яка виражає намір оферента вважати себе зобов’язаним у разі її прийняття будь-якою іншою особою. Публічна оферта є різновидом оферт, що використовуються під час укладання договорів, про чинність яких може йтися тільки за наявності другого елементу домовленості — акцепту (лише у такому випадку виникає договір як такий). Особливістю договору з публічною офертою є те, що його умови однакові для «публіки», якою є заздалегідь невідоме коло осіб, що відчувають потребу в товарах (у широкому значенні слова), які запропоновано придбати (якщо тільки чинним законодавством їм не надано відповідні пільги). Сторона, яка надає вирішальне виконання за договором (такою стороною є суб’єкт підприємницької діяльності), не має права:
а) надавати переваги одному покупцеві перед іншим щодо укладання публічного договору, якщо інше не встановлено законом;
б) відмовитися від укладення такого договору за наявності в нього можливостей надання покупцю відповідних товарів (робіт, послуг).
Покупцем за таким договором, як правило, є «споживач» (зміст цієї категорії нами вже було розкрито в даному розділі), однак ним також може бути й інший суб’єкт господарювання, який задовольняє виробничі потреби в товарах, що мають спеціальну споживчу вартість. Так, згідно зі ст. 26 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні» договір складського зберігання зерна є публічним договором, типова форма якого затверджується Кабінетом Міністрів України. За цим договором зерновий склад зобов’язується за плату зберігати зерно, що передане йому суб’єктом ринку зерна. Як бачимо, конструкція договору із публічною офертою може використовуватися під час укладання як господарсько- споживчих, так і комерційних договорів.
Наведені вище класифікаційні критерії не є вичерпними, адже сама система господарських договорів постійно розвивається, що зумовлено безперервною еволюцією господарського обороту. Виявлення спільних рис договорів і відмінностей між ними створює можливість на науковій основі здійснити спеціалізацію правового регулювання господарсько- договірних відносин, систематизувати господарське законодавство в частині регулювання означених відносин, забезпечити його узгодженість, полегшити процес застосування окремих норм щодо того чи іншого типу, виду (підвиду), різновиду господарських договорів.