§ 1. Оренда майна та лізинг

Господарський кодекс України, визначаючи, що основу правового режиму майна суб'єктів господарювання становить право власності, закріплює також їх право здійснювати господарську діяльність на основі інших речових прав, зокрема володіння, користування. Майно суб'єктів господарювання може бути закріплено відповідно до умов договору (оренди та ін.) з власником майна (ст. 133).

З іншого боку, власник майна має дбати про те, щоб належне йому майно використовувалося з найбільшою ефективністю. Одним із засобів її підвищення є договір оренди та інші договори, за якими державне чи комунальне майно передається в строкове платне користування суб'єкту господарювання для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Закон України від 14 березня 1995 року «Про оренду державного та ко­мунального майна»¹ так і визначає його покликання: забезпечити підви­щення ефективності використання державного та комунального майна шляхом передачі його в оренду фізичним та юридичним особам. Відпо­відно до цього і поняття «оренда» (від пізньолат. оrrendare — здавати в найом, наймати) в господарському законодавстві визначається як до­говір, за яким одна сторона (орендодавець) передає майно другій стороні (орендаторові) за плату на певний строк у користування для здійснення господарської діяльності (ст. 283 ГК України). Тобто договір оренди є одним із різновидів договору майнового найму. Відмінність цього дого­вору від інших видів найму майна полягає в тому, що при наймі наймач має право лише користуватися майном, а при оренді — ще й здобувати і споживати наслідки його використання в господарській діяльності.

Ця відмінність досить суттєва в господарських відносинах. Об'єктом оренди є таке майно, яке за своєю природою може бути використане для одержання прибутку².

Договір оренди в господарських відносинах щодо державного та комунального майна регламентований Законом України від 10 квітня 1992 року «Про оренду державного та комунального майна» (в редакції від 14 березня 1995 року з наступними змінами та доповненнями). У первісному вигляді він мав назву Закон «Про оренду майна держав­них підприємств і організацій» і нагадував законодавство перших років радянської влади, коли державні підприємства теж здавали майно в орен­ду з метою залучення приватного капіталу для відновлення державного майна і доведення його до належного господарського рівня. Але мета оренди в наш час суттєво змінилася. При прийнятті зазначеного Закону вона визначалася як забезпечення підвищення ефективності викорис­тання майна державних підприємств, організацій шляхом передачі його в оренду фізичним та юридичним особам, створення передумови для можливої приватизації цього майна. І це при переході економіки України на ринкові рейки цілком виправдано.

Об'єктами оренди, за цим Законом, є:

цілісні майнові комплекси державних чи комунальних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць);

нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);

інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічно­го призначення, що належить суб'єктам господарювання.

Не можуть здаватися в оренду цілісні майнові комплекси тих дер­жавних і казенних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), що здійснюють діяльність, яку, за законодавством, можуть здійснювати тільки державні підприємства.

Орендодавцями в цьому договорі виступають:

Фонд державного майна України, його регіональні відділення та пред­ставництва — щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх струк­турних підрозділів та нерухомого майна, яке є державною власністю;

органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном, — щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке відповідно належать Автономній Республіці Крим або перебуває в комунальній власності;

підприємства — щодо окремого індивідуально визначеного та неру­хомого майна площею до 200 м², а з дозволу орендодавців, зазначених вище, — також щодо цілісних майнових комплексів їх структурних підрозділів та нерухомого майна, що перевищує площу 200 м².

Орендарями, згідно із Законом, можуть бути господарські товари­ства, створені членами трудового колективу державного підприємства, його підрозділу, інші юридичні особи та громадяни України, фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства.

Фізична особа, яка хоче укласти договір оренди державного майна, до його укладення зобов'язана зареєструватися як суб'єкт підприєм­ницької діяльності.

Договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домо­вленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору. Це означає, що він є договором консенсуальним, тобто таким, у якому права і обов'язки сторін виникають з моменту досягнення ними згоди щодо всіх істотних його умов.

Істотними умовами цього договору є об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням його індексації), строк, на який укладений договір, орендна плата з урахуванням її індексації, порядок використання амор­тизаційних відрахувань, відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу (ст. 284 ГК України). За згодою сторін у дого­ворі оренди можуть бути передбачені й інші умови.

Доцільність надання орендарю права укладати договір оренди з на­ступним викупом полягає в тому, що за такої умови він буде зацікавле­ний у найкращому виконанні свого обов'язку за договором — сумлінно використовувати і зберігати орендоване майно, запобігати його пошко­дженню, псуванню тощо з огляду на те, що в перспективі це майно стане його власністю.

У наступних положеннях Закону про оренду йдеться про передачу об'єкта оренди орендодавцем орендареві, яка здійснюється в строки і на умовах, визначених у договорі. При цьому орендоване майно вклю­чається до балансу підприємства-орендаря із зазначенням, що це май­но є орендованим.

У цьому Законі регламентується максимальний розмір орендної плати і порядок її внесення орендарем. Орендар має її вносити незалеж­но від наслідків господарської діяльності, але вона не повинна переви­щувати п'яти відсотків від вартості орендованого майна. Орендна пла­та зараховується на спеціальні рахунки і використовується для фінан­сування капітальних вкладень (ст. 19).

Прикінцеві умови будь-якого договору — це умови про його припи­нення. В Господарському кодексі (ст. 291) визначено, що договір орен­ди припиняється в разі закінчення його строку, викупу (приватизації) об'єкта оренди орендарем, ліквідації суб'єкта господарювання — орен­даря та загибелі (знищення) об'єкта оренди. З цих положень випливає, що в усіх випадках, крім викупу (приватизації) та загибелі майна, орен­дар після припинення договору повинен повернути його орендодавцю.

Багато спільного з орендою має договір лізингу (англ. leasing, big lease — здавати в оренду, орендувати). Лізинг — це господарська діяль­ність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів (ст. 292 ГК України). Лізинг давно відомий і широко викорис­товуваний за кордоном, в Україні набув визнання порівняно недавно. Закон України «Про лізинг» був прийнятий 16 грудня 1997 року, але лізингова діяльність у вітчизняній економіці почала розвиватися ще до його прийняття. Це пояснюється закладеними в ній можливостями ста­ти значним імпульсом до технічного переоснащення виробництва.

Нині чинним є Закон України «Про фінансовий лізинг». Нова на­зва та нова редакція внесені Законом від 11 грудня 2003 року «Про вне­сення змін до Закону України «Про лізинг»¹. Фінансовий лізинг поля­гає в наданні лізингодавцем у користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем лізингових платежів. Лізингові відносини відбуваються на основі лізин­гового договору, що укладається у формі багатосторонньої угоди за уча­стю лізингодавця, лізингоодержувача, продавця об'єкта лізингу або дво­сторонньої угоди між лізингодавцем і лізингоодержувачем.

Крім фінансового розрізняють лізинг оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим тощо.

Предметом цього договору може бути будь-яке нерухоме і рухо­ме майно, віднесене до основних фондів. Зазначене майно, яке є в державній або комунальній власності, може бути предметом лізин­гу, якщо щодо нього відсутня заборона передачі в користування чи володіння.

Таким чином, договір лізингу має спільні риси з договором оренди, особливо тоді, коли його укладають як двосторонню угоду між лізинго­давцем і лізингоодержувачем. Різниця полягає в тому, що лізингодавець передає в оренду майно, яке він для цієї мети і закуповує.

Крім того, за цим законом, не можуть бути предметом лізингу май­нові комплекси державних та комунальних підприємств та їх структур­них підрозділів.

Відрізняється договір лізингу від договору оренди тоді, коли він є багатосторонньою угодою (за участю і продавця об'єкта лізингу).

За свідченням літературних джерел широке застосування лізингу почалося після Другої світової війни. Економічними передумовами його запровадження стали економічні кризи в більшості держав у повоєнні роки. Економіка обтяжувалась енергетичною кризою, морально за­старілим енергомістким обладнанням, гіперінфляцією. Виникла ситу­ація, коли на одному полюсі були високопродуктивні сили, що не мали основних засобів виробництва, на другому — фінансовий капітал, який існував за рахунок короткострокових кредитів, а на третьому — вироб­ники високотехнологічного обладнання та іншої техніки без оборотного капіталу. За цих умов і набув свого розвитку лізинг у зарубіжних країнах. Довів він життєздатність і на вітчизняному ґрунті.

Для наших підприємств та підприємців, надто в період спаду вироб­ництва, нестабільності фінансового сектора, лізинг привабливий вели­кими можливостями, закладеними в ньому.

Як показує практика, він, по-перше, надає можливість підприємствам, що не мають достатнього капіталу для купівлі обладнання, отримати його шляхом оренди, при чому на більш вигідних умовах, ніж за контрактами купівлі–продажу. Якщо підприємство закуповує необхідне устаткування за рахунок власних коштів та довгострокових банківських кредитів, то здійснює це із фонду розвитку виробництва, який формується з прибутку після його оподаткування у встановленому законом порядку, а крім того, сплачує ще й податок на додану вартість із купівлі-продажу. При укладенні ж договору лізингу орендні платежі, сплачувані орендарем, входять у собівартість продукції, яку він випускає, чи послуг, які надає, а після повної сплати вартості орендованого устаткування підприємство, як правило, стає його власником. У цьому разі кошти, що витрачаються як на орендні платежі, так і на викуп орендованого устаткування, формуються з прибутку підприємства до його оподаткування.

По-друге, до лізингових операцій залучаються великі кошти банків, страхових, акціонерних та інших товариств, що знаходяться в Україні.

По-третє, лізинг дає можливість отримати додаткові інвестиції від іноземних партнерів, при чому не в грошовому вигляді, що викликає певні складнощі, а в машинах та устаткуванні, які потрібні для виробничої діяльності.

Лізинг вигідний і орендодавцю, бо передбачає стовідсоткове покриття всіх капітальних та інших витрат і отримання прибутку не меншого, ніж від інших операцій.