§ 5. Стандарт доказування та оцінка доказів судом

Стандарт доказування характеризує можливість закінчення роз­гляду цивільних справ при наявності певних передумов (системи пе­редумов) для ухвалення рішення на користь тієї чи іншої сторони. Категоріально стандарт доказування — це сукупність критеріїв, на підставі яких суд ухвалює рішення по справі^[16].

Перш за все стандарт доказування визначає кінцеву мету доказуван­ня і можливість ухвалення рішення відповідно до цього. Сучасна систе­ма доказування, про що йшла мова, передбачає як мету цивільного процесу розгляд справи за умов дотримання процесуальної справедли­вості як системи процесуальних гарантій, що випливає із ст. 1 ЦПК.

Система доказування визначально засновується на тягарі доказу­вання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. При цьому ключовою для визначення наслідків реалізації таких специфічних обов’язків (тягаря доказування) виступає заінтересованість у розгляді цивільної справи на свою користь. Ніякої юридичної відповідальності пасивна у доказуванні сторона не несе, оскільки тягар доказування не аналог юридичних обов’язків, сторони не несуть юридичних обов’язків щодо подання доказів і розкриття всіх обставин справи, зокрема і тих, які не бажані для сторін з точки зору їх правової позиції та процесу­альної заінтересованості або не є бажаними для сприятливого завер­шення процесу. Таким чином, сторони можуть притримувати докази на свою користь.

Умовою стандарту доказування є те, що спір підлягає розгляду судом лише у межах заявлених позовних вимог та наданих сторонами доказів. Суд ухвалює рішення на основі досліджуваних доказів і до­ведених сторонами обставин цивільної справи. При цьому, вирішуючи справу, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням.

Як видно, стандарт доказування визначає можливість ухвалення судового рішення залежно від того, якою мірою сторона спромоглася виконати свої функції у процесуальному доказуванні.

Така модель стандарту доказування ставить питання, які вже по­чали обговорюватися в процесуальній літературі, про ймовірність у правосудді при розгляді цивільних справ і можливість ухвалення рішення на основі ймовірності встановлення фактів, що входять до предмета доказування, та використання статистичних даних для вста­новлення фактів, що мають значення для справи^[17].

Що стосується оцінки доказів судом, то цивільне процесуальне законодавство передбачає, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення (ст. 212 ЦПК).

Оцінка доказів складається з визначення судом достовірності й до­статності доказів. Визначення достовірності доказів зводиться до перевірки доброякіс­ності джерела доказів, а також самого процесу формування доказів. На­приклад, даючи оцінку достовірності показання свідка, суд повинен пере­вірити, чи міг свідок правильно сприймати факти, чи в змозі даний свідок їх запам’ятати, а також чи правдиво він дає про них показання. При оцін­ці достовірності висновку експерта суд має перевірити компетентність експерта, при оцінці письмових доказів — їх справжність тощо.

Після встановлення достовірності доказів суд визначає їх достат­ність, тобто вирішує питання про те, чи є можливість на підставі зі­браних по конкретній справі доказів зробити певний висновок про наявність фактів, які належать до предмета доказування, про права і обов’язки сторін. Але цей умовивід суд робить, враховуючи стандарт доказування.

Оцінка доказів судом може бути попередньою, остаточною і конт­рольною. Попередню оцінку доказів здійснює суд до виходу до на- радчої кімнати. Остаточна оцінка здійснюється судом у нарадчій кім­наті і є підставою для ухвалення рішення по справі. Контрольну оцін­ку доказів здійснюють вищестоящі суди при перевірці законності й обґрунтованості судових рішень.

Визначення судом достовірності й достатності доказів складає сутність оцінки доказів у цивільній справі. Однак для правильного розуміння механізму оцінки доказів необхідно керуватися передбаче­ними законом положеннями оцінки доказів. Ці положення закріплені у вже згадуваній ст. 212 ЦПК.

Перш за все судова оцінка доказів здійснюється за внутрішнім переконанням суддів. Внутрішнє переконання — це заснований на доказах висновок суду про обставини справи. Положення про оцінку доказів за внутрішнім переконанням випливає з принципу здійснення правосуддя тільки судом, повноважень суду остаточно вирішувати питання про права й обов’язки сторін.

Докази повинні бути оцінені судом всебічно, у повному обсязі й об’єктивно. Положення про повноту оцінки доказів означає, що суд повинен вивчити і використати докази в повному обсязі, який є до­статнім для правильних висновків суду по суті справи. Положення про всебічність і об’ єктивність розгляду в судовому засіданні всіх обставин справи означає, що суд повинен взяти до уваги всі докази, які обґрун­товують як вимоги позивача, так і заперечення відповідача.

Нарешті при оцінці доказів суд повинен керуватися тим положен­ням, що жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Це означає, що докази повинні оцінюватися за їх властивостями, і жо­ден із доказів не має переваги над іншим. Вищестоящі суди наперед не мають права вирішувати питання про достовірність, недостовірність або перевагу того чи іншого доказу.