§ 2. Поняття судових доказів

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і запере­чення сторін, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи (ст. 57 ЦПК).

Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до наведеної статті основна ознака судових доказів по­лягає в тому, що вони є фактичними даними, тобто це відомості про факти. Однак у правовій літературі судові докази розглядались як відо­мі факти, з допомогою яких можливе встановлення невідомих фактів. Наприклад, С. В. Курильов стверджує, що доказ — це відомий суду факт, який перебуває в певному зв’язку з невідомим^[10]. Така точка зору суперечить процесуальному законодавству, оскільки судові докази — це не факти, а відомості про факти, тобто фактичні дані.

Судові докази повинні мати й інші ознаки. За допомогою доказів встановлюються не будь-які факти і обставини, а лише ті, які треба встановити в тій чи іншій цивільній справі. Тому істотною ознакою доказів є те, що ними визнаються не фактичні дані взагалі, а лише ті, за допомогою яких можуть бути встановлені обставини, що мають значення для вирішення цивільної справи. Наприклад, позивач за по­зовом, який виник із договору купівлі-продажу, заперечує факт плате­жу відповідачем. Свідок же показує, що сторони за його присутності уклали договір. Викладені свідком дані прямо і безпосередньо обґрун­товують, з одного боку, відсутність юридичних фактів, що лежать в основі вимог позивача, з другого — наявність юридичних фактів, які лежать в основі заперечень відповідача і є доказами.

Нарешті істотною ознакою судових доказів є те, що за їх допомогою встановлюється наявність або відсутність обставин, які обґрунтовують вимоги або заперечення сторін або інші обставини, які мають значен­ня для справи, тільки в передбачених законом процесуальних формах, тобто у визначеному законом порядку.

Процесуальним законодавством передбачено, що обставини в ци­вільній справі встановлюються не довільним шляхом, а лише тими засобами доказування, які названо самим законом — поясненнями сторін і третіх осіб, показаннями свідків, письмовими доказами, речо­вими доказами і висновками експертів. Крім того, закон передбачає також порядок одержання доказів, дотримання якого необхідно для того, щоб одержати в суді свідчення про факти, які мали доказову силу. Так, закон передбачає порядок допиту свідків (статті 180-184 ЦПК), порядок дослідження висновку експерта (ст. 189 ЦПК) тощо.

Таким чином, докази в цивільному процесі являють собою єдність фактичних даних, які мають значення для правильного вирішення справи, та їх процесуальної форми.

Судові докази, як зазначає М. К. Треушніков, — єдине поняття, в якому взаємопов’язані як зміст і процесуальна форма фактичні дані та засоби доказування^[11]. Дійсно, якщо свідченням про факти не надано від­повідної процесуальної форми, тобто вони не одержані із передбачених законом засобів доказування, якщо засіб доказування не містить свідчень про факти, то вони не можуть бути використані як судові докази.

Отже, ні свідчення про факти окремо від засобів доказування, ні засоби доказування окремо від свідчень про факти не можуть бути доказами.

Науково-практичне значення має класифікація доказів.

Докази можуть класифікуватися за різними підставами. Залежно від характеру зв’язку змісту доказів із тими фактами, які необхідно встано­вити в тій чи іншій справі, докази поділяються на прямі й непрямі.

Докази називаються прямими, якщо вони безпосередньо вказують на той або інший факт, який має значення для справи. Прямими до­казами є показання свідка-очевидця, розписка, акт про нещасний ви­падок, який відбувся на виробництві, тощо.

До непрямих належать докази, які прямо не вказують на обставини, що лежать в основі вимог або заперечень сторін, а встановлюють лише побічні факти, які в їх сукупності і взаємозв’язку дозволяють зробити правильний висновок про обставини справи. Непрямими доказами можуть бути квитанція про поштовий переказ, визнання відповідачем батьківства та ін.

Значення класифікації доказів на прямі й непрямі полягає в тому, що їх різниця повинна враховуватися судом при їх оцінці. Суд має прагнути того, щоб ухвалити рішення у справі на підставі прямих до­казів. Якщо прямі докази зібрати неможливо, то суд повинен прагнути розширити коло непрямих доказів, що дозволило б зробити висновки про права й обов’ язки сторін і виключити всі припущення.

Залежно від засобу утворення доказів вони розподіляються на первісні й похідні. Первісними називають докази, одержані із першо­джерела. Наприклад, первісними будуть дійсні документи, речові до­кази тощо. Докази, які не є першоджерелами і відображають зміст відо­мостей, одержаних з інших джерел, називаються похідними. Напри­клад, похідними будуть копії документів, показання свідків зі слів ін­ших осіб тощо.

Значення поділу доказів на первісні й похідні полягає в тому, що похідні докази відображають встановлені ними обставини не безпо­середньо, а опосередковано. При використанні похідних доказів під­вищується ймовірність неправильного встановлення фактів, тому вони вимагають більш старанної перевірки.

Разом з тим законодавство не містить обмежень використання по­хідних доказів. Однак згідно із ст. 64 ЦПК письмові докази, як прави­ло, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.

Докази можуть класифікуватися і за їх джерелом. Залежно від того, чи є джерелом доказів людина або матеріальний об’ єкт, виділяють особисті й речові докази. Така класифікація тісно пов’ язана з проце­суальною формою, тобто із засобами доказування.

До особистих доказів належать пояснення сторін і третіх осіб, по­казання свідків, висновок експертів, а до речових — письмові й речо­ві докази.

При класифікації доказів за їх джерелом деякі вчені, крім особистих і речових, виділяють змішані докази. Обґрунтовується це тим, що про­цес формування змішаних доказів складається з двох частин і інфор­мація про факти надходить із двох джерел — особистого і речового (наприклад, висновки експерта)^[12].

§ 3. Предмет доказування. Факти, які не потребують доказування

Тривалий час в юридичній літературі як предмет доказування ро­зуміли сукупність обставин (юридичних фактів), встановлення яких є необхідним для вирішення справи судом, винесення законних і об­ґрунтованих рішень. У деяких дослідженнях, присвячених проблемам судового доказування, це положення піддають сумніву.

Окремі автори вважають, що зміст предмета доказування необхід­но диференціювати залежно від осіб, які беруть участь у справі, його формують. Предметом доказування позивача буде підстава позову, предметом доказування відповідача — обставини, які покладені ним в основу заперечення проти позову. Предмет доказування інших осіб, які беруть участь у справі, також підлягає диференціації. Зміст пред­мета доказування кожної особи зумовлюється метою її участі в про­цесі. Що стосується суду, то його предмет доказування широкий і охоп­лює всі обставини, необхідні для винесення законного і обґрунтовано­го рішення^[13].

Предмет доказування структурують також іншим чином, коли в його змісті виділяють юридичні факти матеріально-правового харак­теру, які сторонами покладено в основу своїх вимог і заперечень; процесуально-правові юридичні факти, на які сторони посилаються у своїх вимогах і запереченнях; будь-які юридичні факти, включені до предмета доказування за ініціативою суду; обставини, які не мають юридичного значення, але запропоновані сторонами або судом для їх встановлення шляхом доказування з метою правильного вирішення справи^[14].

Уявляється, що виділення предметів доказування для осіб, які беруть участь у справі, або включення до предмета доказування усіх обставин (фактів), які так чи інакше встановлюються при провадженні цивільної справи, є неправильним. Предмет доказування — специфічна категорія, яка окреслює коло фактів матеріально-правого значення, що підлягають встановленню для вирішення цивільної справи по суті, тобто тільки для вирішення питання про суб’єктивні матеріальні права й обов’язки сторін. Коло обставин, на які сторони посилаються як на підстави своїх вимог і заперечень або на які вказують інші особи, може бути різноманітним, а предмет доказування по конкретній цивільній справі досить визначе­ний. На його склад вказує норма матеріального права, яку слід застосу­вати в даному конкретному випадку.

Таким чином, предмет доказування — це коло фактів матеріально- правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Факти, які належать до предмета доказування, необхідно відрізняти від інших фактів, які встановлюються при розгляді справи, однак не пов’язані з правильним вирішенням питання про права і обов’язки сторін.

Цивільне процесуальне законодавство встановлює підстави звіль­нення від доказування. Згідно із ст. 61 ЦПК обставини, визнані сторо­нами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потре­бують доказування. Обставини, встановлені судовим рішенням у ци­вільній, господарській або адміністративній справі, що набрало за­конної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов’ язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Таким чином, до обставин, які не підлягають доказуванню, нале­жать обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі; загальновідомі факти; преюдиціальні факти, тобто факти, встановлені рішенням або вироком суду по раніше розглянутій справі, постановою у справі про адміністративні правопорушення.

Обставини, визнані сторонами, — це факти, щодо яких доказуван­ня вже здійснене. Це, по суті, факти, що підлягали доказуванню по справі та були доведені визнанням сторін.

Загальновідомі факти не потребують доказування лише тоді, коли вони визнані такими судом. Частіше загальновідомими фактами є різні події (землетрус, посуха тощо). Загальновідомість того чи іншого факту може мати різні межі. Він може бути відомий у межах країни, окремої області, населеного пункту. Це об’єктивні межі загальновідомості пев­ного юридичного факту. Але крім об’єктивних меж загальновідомість певного юридичного факту має і суб’єктивні межі: даний факт повинен бути відомий не тільки певним особам (наприклад, мешканцям населе­ного пункту), а й усьому складу суду, який розглядає справу.

Іноді загальновідомі юридичні факти змішують із подіями, що є загальновідомими, однак не мають юридичного значення для конкрет­ної цивільної справи, або з календарними фактами^[15].

Визнання загальновідомості того чи іншого факту при розгляді цивільної справи має бути оформлене ухвалою суду, винесеною у вста­новленому порядку.

Преюдиціальними фактами визнаються юридичні факти, раніше встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміні­стративній справі або вироком суду по кримінальній справі. Оскільки вони встановлюються в порядку, передбаченому процесуальним за­конодавством, у процесуальній формі, то законодавець обґрунтовано встановив, що вони не повинні доказуватися вдруге.

Преюдиціальний зв’язок рішень і вироків виникає з різних цивіль­них справ, оскільки ті самі юридичні факти можуть мати різні правові наслідки. Наприклад, факт заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки входить до предмета доказування і у справі за позовом про відшкодування збитків, і у справі за позовом власника джерела підви­щеної небезпеки до безпосереднього заподіювача шкоди. Факт роз­крадання є і підставою притягнення особи до кримінальної відпові­дальності, і предметом доказування у справі про відшкодування засу­дженим збитків потерпілому від злочину.

Закон встановлює неоднакові правила преюдиції судових рішень. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказують­ся при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Тут правило преюдиції стосується усіх доказів, що входять до предмета доказування, але об’єднуючою ознакою є тотожність суб’єктів правових спорів, які роз­глядаються у різних судочинствах.

Що стосується вироку у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанови суду у справі про адміністративне правопорушен­ня, вони обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно- правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або поста­нову суду, лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Тобто інші, крім названих обставин, не є преюдиціальними і підлягають доказуванню (наприклад, вина, розмір шкоди тощо).