Глава ХХ ЗАХОДИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ

§ 1. Поняття процесуального примусу

§ 2. Підстави застосування заходів процесуального примусу

§ 3. Види заходів процесуального примусу

§ 4. Відшкодування майнових збитків

§ 1. Поняття процесуального примусу

До прийняття ЦПК України 2004 р. цивільне процесуальне законо­давство не містило такого консолідованого інституту, як заходи про­цесуального примусу, хоча в процесуальній літературі у різні часи ставилось питання про необхідність дослідження проблематики ци­вільної процесуальної відповідальності. Досліджуючи проблему про­цесуальної відповідальності, усі автори погоджувалися з тим, що вид відповідальності доцільно виділяти на підставі галузевих критеріїв та розглядати цивільну процесуальну відповідальність як різновид юри­дичної відповідальності. Так, М. Й. Штефан зазначає, що вихідною основою для правильного розуміння цивільної процесуальної відпо­відальності є норми цивільного процесуального права, що передбача­ють відповідальність за окремі види цивільних процесуальних право- порушень^[1].

Доктринальну адаптацію таких методологічних підходів можна знайти у постанові Міжпарламентської асамблеї держав — учасниць СНД від 16 червня 2003 р. № 21-6, якою затверджений перероблений варіант концепції та структури Модельного кодексу цивільного судо­чинства для держав — учасниць СНД. У Модельному кодексі пропо­нується спеціальна глава «Підстави та заходи процесуальної відпові­дальності», яка має містити поняття та склад процесуального право­порушення, підстави та заходи відповідальності, порядок розгляду заяв про застосування заходів відповідальності.

Проблема заходів процесуального примусу знайшла своє відбиття у Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедли­вого суду в Україні відповідно до європейських стандартів. Згідно з п. 6 розд. 4 Концепції необхідно посилити відповідальність учасників процесу за недобросовісне користування процесуальними правами та за невиконання процесуальних обов’язків (наприклад, за навмисне зволікання процесу). Формами відповідальності можуть бути не лише існуючі заходи процесуального примусу, а й застосування судом стяг­нень за невиконання вимог суду, покладання на учасників процесу відшкодування судових витрат у підвищеному розмірі.

Деякі автори, враховуючи невдалі спроби довести необхідність регламентації інституту процесуальної відповідальності у попередні роки, знову підтримують розробку доктрини цивільної процесуальної відповідальності. Так, Д. Д. Луспеник вважає необхідним доповнити ЦПК нормою, яка б передбачала цивільну процесуальну відповідаль­ність особи, що зловживає своїми процесуальними правами або не виконує покладені на неї процесуальні обов’язки^[2].

Консолідована регламентація заходів процесуального примусу здійснювалась під впливом положень, які висловлювались науковцями. При цьому слід звернути увагу на те, що при розробці ЦПК підхід розробників до цієї проблеми змінювався. У проекті ЦПК, який ви­носився на перше читання, відповідна глава мала назву «Заходи про­цесуальної відповідальності» і передбачала штраф як один із видів процесуальної відповідальності. При виборі виду і меж процесуальної відповідальності за судом закріплювалась необхідність враховувати ступінь тяжкості вчиненого процесуального порушення і можливість звільнення від процесуальної відповідальності та її пом’якшення.

У більшості країн Європи, США такий інститут, як процесуальна відповідальність чи заходи процесуального примусу, відсутній. Так, ЦПК Франції, Німеччини, Польщі, Росії передбачають окремі заходи процесуального примусу, як правило, у главі, яка регулює судовий розгляд. ЦПК Франції, закріпивши принцип належної поваги до суду, передбачає можливість головуючого видалити із зали будь-яку особу, яка не виконує його розпоряджень, і можливості порушення проти такої особи кримінального чи дисциплінарного переслідування (ч. 2 ст. 439 ЦПК Франції).

У правовій теорії під правовим примусом розуміють конкретні за­соби впливу, які пов’ язані з обмеженнями в тій чи іншій формі свобо­ди особи. Як і правовий примус, цивільний процесуальний примус теоретично має бути спрямований на обмеженням в тій чи іншій фор­мі свободи осіб — учасників цивільного процесу. При цьому слід за­значити, що примус у цивільному судочинстві має місце не тільки в тих випадках, коли той чи інший засіб впливу спрямований на обмеження передбачених законом прав та свобод, а й і тоді, коли самим законом обмежується можливість вибору поведінки. Тобто примус у цивільно­му судочинстві може мати різний ступінь визначеності.

Правовий примус як такий перш за все виявляється у різних формах юридичної відповідальності: кримінальної, адміністративної, дисци­плінарної і майнової, а також у застосуванні уповноваженими держав­ними органами та посадовими особами інших заходів примусового впливу щодо осіб, які не виконують вимоги правових норм^[3].

Крім того, правовий примус — складне за своєю структурою яви­ще, яке охоплює заходи юридичної відповідальності та заходи захисту (відновлення) правопорядку. Юридична відповідальність полягає у за­стосуванні заходів правового примусу до правопорушників з метою покарання особи, яка вчинила правопорушення. Заходи захисту (від­новлення) правопорядку — це різновид правового примусу, який за­стосовується для поновлення нормального стану правовідносин через спонукання суб’єктів права до виконання тих чи інших обов’язків. Виходячи з цього, юридична відповідальність відрізняється від заходів захисту такими ознаками: а) за спрямованістю (відповідальність спря­мована передусім до порушника, а захист права не тільки і не стільки до порушника, скільки до управомоченого); б) за підставами застосу­вання — юридична відповідальність настає лише за наявності право­порушення (винне, осудне діяння, яке завдає шкоди суспільству), за­стосування заходів правового захисту допускається і в силу об’єктивно- протиправного діяння, а в деяких випадках і за відсутності протиправ- ності; в) за функціями (функція юридичної відповідальності — штраф­на, кримінальна, заходів захисту — забезпечення виконання юридич­ного обов’язку); г) за способами впливу на поведінку суб’єктів права (юридична відповідальність завжди передбачає морально-психологічний вплив на особу та пов’язана з осудом правопорушника, спричиненням певних позбавлень. Заходи правового захисту забезпечують поновлен­ня права і мають більш загальний характер, наприклад, визнання пра­ва його примусовим виконанням^[4].

Виходячи з наведених теоретичних міркувань, правовий примус, що застосовується в цивільному процесуальному судочинстві, можна умовно розділити на два поняття: родове — «примус у цивільному судочинстві» та видове — «процесуальний примус». Усю сферу при­мусу в цивільному судочинстві, виходячи із загальних теоретичних підходів, слід також структурувати на заходи юридичної відповідаль­ності та заходи захисту (відновлення) правопорядку, які не є формами юридичної відповідальності. При цьому, говорячи про юридичну від­повідальність у цивільному судочинстві як різновид правового при­мусу, слід відмітити, що підстави для застосування такого заходу правового примусу виникають у цивільному процесі, але вона потребує певних самостійних процедур реалізації відповідальності (криміналь­ної, адміністративної, дисциплінарної). Так, питання про притягнення особи до відповідальності за прояв неповаги до суду вирішується судом негайно після вчинення порушення, для чого у судовому засіданні із розгляду цивільної справи оголошується перерва (ч. 3 ст. 162 ЦПК). І тому в механізмі власне цивільного процесуального регулювання підстави існування процесуальної відповідальності відсутні. Виходячи з цього, не можна погодитись із пропозиціями щодо необхідності й до­цільності регламентації тих чи інших форм цивільної процесуальної відповідальності і, зокрема, виділяти таку її підставу, як зловживання процесуальними правами. Припускаючи існування цивільної проце­суальної відповідальності особи, що зловживає своїми процесуальни­ми правами або не виконує покладені на неї обов’ язки, слід виходити з існування самостійного виду правопорушення — цивільного про­цесуального, однак законодавство такого не передбачає. При цьому встановлення процесуальної відповідальності має пов’язуватися з на­слідками нездійснення або неналежного здійснення особистого інте­ресу, що в цілому не відповідає теорії юридичної відповідальності. Крім того, примус щодо сторін та інших осіб, які беруть участь у спра­ві, і які мають юридичну заінтересованість у вирішенні справи, до реалізації своїх прав та виконання своїх обов’язків під загрозою за­стосування заходів процесуальної відповідальності, не відповідає ні методу правового регулювання цивільних процесуальних відносин, ні принципам цивільного процесу та протирічить загальній конструкції юридичної відповідальності.

Цивільний процесуальний примус — це сукупність передбачених ЦПК заходів примусового впливу, які покликані забезпечити виконан­ня обов’язків учасниками процесу та належне виконання завдань ци­вільного судочинства. Процесуальний примус включає різні за ступе­нем правові обмеження. Крім того, він повинен, по-перше, мати певні межі ефективності в механізмі правового регулювання цивільних про­цесуальних правовідносин, тобто бути оптимальним за результатами свого правового впливу. По-друге, загальна спрямованість примусу повинна визначатися завданнями, які стоять перед судочинством як справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспо­рюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК).

Такий підхід має концептуальний характер і є підґрунтям для ви­сновку, що процесуальний примус у регулюванні цивільних процесу­альних відносин не може засновуватися на конструкції юридичної відповідальності. Разом з тим у сфері цивільного судочинства можуть бути використані і використовуються в межах їх ефективності такі заходи правового примусу, які спрямовані на захист правопорядку, тобто заходи захисту, які не мають характеру юридичної відповідаль­ності. До них належать скасування незаконних судових рішень, про­цесуальні тяжкості і превентивні заходи.

Найбільш характерною та специфічною формою процесуального примусу як різновиду заходів захисту (відновлення) правопорядку, є скасування або зміна незаконного або необгрунтованого судового рішення. Скасування або зміна незаконного або необґрунтованого рішення — це найбільш типова санкція, яка має примусовий, обов’язковий характер для режиму цивільного судочинства. Оскіль­ки в рішеннях об’єктивується воля суду, яка впливає на розвиток процесуальних відносин і через них — на матеріально-правову сфе­ру головних учасників процесу, то у поновленні режиму законності судочинства та правопорядку в цілому санкція скасування має най­більшу вагу. її потенціал полягає і в тому, що вона безпосередньо забезпечує реалізацію завдань, передбачених ст. 1 ЦПК. Ця санкція має більш загальне значення у правовому регулюванні, ніж інші про­цесуальні санкції, за цілями застосування. Значення вказаної санкції полягає в тому, що вона характеризує режим процесуального регу­лювання в цілому, максимально сприяє здійсненню функції право­суддя по цивільних справах, захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтер­есів юридичних осіб, інтересів держави^[5].

Процесуальні тяжкості — специфічний для цивільного судочинства різновид процесуального примусу, який також не можна ототожнювати з процесуальною (юридичною) відповідальністю. Особливість проце­суальних тяжкостей полягає в тому, що вони покладаються на особу як наслідок здійснення належного їй права без додержання вимог проце­суального закону. До процесуальних тяжкостей належать: відмова у від­критті провадження (ст. 122 ЦПК), залишення позовної заяви без руху (ч. 1 ст. 121 ЦПК), повернення заяви (ч. 3 ст. 121 ЦПК), залишення за­яви без розгляду (ст. 207 ЦПК), закриття провадження у справі (ст. 205 ЦПК), позбавлення права та деякі інші процесуальні наслідки. Основний зміст регулювання цивільних процесуальних відносин виявляється саме в аспекті зазначених санкцій, які характеризують значну послабленість правового примусу в процесуальному регулюванні. Єдиним процесу­альним засобом, який дозволяє уникнути таких негативних наслідків для зацікавлених осіб, — це дотримання ними форм судочинства, які базуються на засадах змагальності та диспозитивності.

Превентивні заходи — заходи процесуального примусу, які засто­совуються для припинення протиправних дій або для запобігання їх негативним наслідкам. Їх система закріплена у ст. 91 ЦПК. Вони не мають на меті покарання правопорушника, хоча й застосовуються у зв’ язку з порушенням встановлених у суді правил або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства.

Таким чином, уперше закріпивши на законодавчому рівні заходи про­цесуального примусу, їх зміст та систему (статті 90, 91 ЦПК), законодавець звузив систему засобів процесуального примусу тільки до тих, які мають превентивну функцію. Усе це піддає сумніву необхідність виділення в окрему главу заходів процесуального примусу, оскільки в такому ви­гляді вони в цілому не відтворюють окремий інститут цивільного про­цесуального права. Глава 9 ЦПК має назву «Заходи процесуального при­мусу», а по суті в ній закріплені тільки превентивні заходи, які є лише одним із різновидів заходів процесуального примусу.

Відповідно до вищенаведеного, ознаками заходів процесуального примусу, які передбачені главою 9 ЦПК, є такі: 1) це різновид право­вого примусу; 2) їх застосування можливе тільки в рамках цивільного процесу; 3) суб’єктом застосування заходів процесуального примусу виступає суд; 4) види примусових процесуальних заходів визначені законом; 5) застосування заходів примусу допускається тільки до суб’єктів, вказаних у законі; 6) застосування заходів примусу здійсню­ється на підставі та в порядку, вказаному законом; 7) державно-владний характер відносин; 8) процесуальний примус може виявлятися у фі­зичному або психологічному впливі на певного учасника судочинства; 9)   примус застосовується на підставі процесуального акта-ухвали;10)   сфера застосування процесуального примусу має обмежений ха­рактер і в цілому не характеризує специфіку правового регулювання у сфері цивільного судочинства.