§ 5. Процесуальне правонаступництво

Згідно із ч. 1 ст. 37 ЦПК у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні, а та­кож в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сто­рони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу.

Сторона або третя особа може вибути з процесу з різних причин: у зв’язку зі смертю (фізичні особи), у зв’язку з реорганізацією (юри­дичні особи). Відповідно до статей 512 та 520 ЦК у зобов’язанні може мати місце уступка вимог позивача і переведення боргу відповідача. У названих випадках може відбутися правонаступництво, інакше ка­жучи, перехід прав та обов’ язків однієї особи (правопопередника) до іншої (правонаступника).

Зміст ч. 1 ст. 37 ЦПК дозволяє сказати, що можливість процесуаль­ного правонаступництва визначається можливістю правонаступництва в матеріальному праві. У матеріальному праві виділяють універсальне та сингулярне правонаступництво. Універсальне правонаступництво має місце в тих випадках, коли перехід прав та обов’ язків однієї юри­дичної особи до іншої відбувається в результаті реорганізації, а поміж фізичними особами — в порядку спадкування. Сингулярне правонас- тупництво має місце, коли сторона перепоступається правом вимоги, чи здійснює переведення боргу, або приймає борг іншої особи на себе. Розподіл матеріального правонаступництва на універсальне та сингу­лярне пов’язаний з об’єктом прав та обов’язків, що переходять до правонаступника.

Вирішуючи питання про можливість процесуального правонаступ- ництва в кожному конкретному випадку, слід мати на увазі, що смерть боржника викликає припинення зобов’язання, якщо воно нерозривно пов’язане з його особою і у зв’язку з цим не може бути виконано дру­гою особою. Зобов’язання припиняється смертю кредитора, якщо воно нерозривно пов’язано з особою кредитора (ст. 608 ЦК). Зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи, крім випадків, коли за­коном чи іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язань ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов’язанням відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я чи смертю (ст. 609 ЦК).

Процесуальне правонаступництво неможливе за позовами про стягнення аліментів, про відновлення на роботі тощо, оскільки ці ви­моги тісно пов’язані з особою позивача чи відповідача.

Слід також урахувати, що процесуальне правонаступництво не­можливе й у порядку уступки вимоги, якщо зобов’язання нерозривно пов’язане з особою кредитора, зокрема у зобов’язаннях щодо відшко­дування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я чи смертю (ст. 515 ЦК).

Однак в окремих випадках закон зобов’язує кредитора передати свої вимоги іншій особі. Наприклад, до поручителя, який виконав зобов’язання, що забезпечено порукою, переходять всі права кредито­ра в цьому зобов’язанні, у тому числі і ті, які забезпечували його ви­конання (ст. 556 ЦК).

Переведення боргу як підстава процесуального правонаступництва допускається лише за згодою кредитора (ст. 520 ЦК).

Таким чином, в основі процесуального правонаступництва лежить правонаступництво в матеріальному праві, яке настало після відкрит­тя провадження в цивільній справі. Матеріальне правонаступництво може бути універсальним чи сингулярним, однак процесуальне право- наступництво, хоча і є необхідним наслідком правонаступництва в ма­теріальному праві, завжди універсальне: в рамках процесу правонас­тупник в усіх випадках цілком заміняє правопопередника і користу­ється комплексом процесуальних прав та обов’язків сторони чи третьої особи.

Процесуальне правонаступництво може мати місце на будь-якій стадії цивільного процесу — в суді першої інстанції, в апеляційному та касаційному провадженні, при перегляді у зв’язку з нововиявлени- ми обставинами та перегляді рішень Верховним Судом України, а та­кож у виконавчому провадженні. Такий висновок безпосередньо ви­пливає із ч. 1 ст. 37 ЦПК.

Правонаступництво в матеріальному праві, хоча і є основою про­цесуального правонаступництва, все ж не повинно розглядатися як безумовна підстава для процесуального правонаступництва. Згідно із пп. 1, 2 ст. 201 ЦПК у випадку смерті або оголошення фізичної особи померлою, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво, та закриття, приєднання, поділу, пере­творення юридичної особи, яка була стороною у справі, суд зобов’язаний зупинити провадження в справі. Провадження в справі зупиняється до вступу в справу або притягнення до справи правонаступника чи за­конного представника (ст. 203 ЦПК).

У випадку ж сингулярного правонаступництва (уступка вимоги, переведення боргу) вступ або притягнення до процесу правонаступ­ника відбувається без зупинення провадження у справі.

Після оформлення матеріального правонаступництва провадження в справі повинно відновитися і настає процесуальне правонаступни­цтво. Такий висновок випливає із змісту ст. 204 ЦПК.

На підставі принципу диспозитивності процесуальні правонаступ­ники користуються своїми правами тільки з власної ініціативи. Якщо позивач (правонаступник) не бажає вступати в процес, справа закри­вається за п. 3 ст. 205 ЦПК. У випадку повторної неявки в судове за­сідання позивача, якщо від нього не надійшла заява про розгляд спра­ви за його відсутності, суд залишає заяву без розгляду (п. 3 ст. 207 ЦПК).

Процесуальне правонаступництво відповідача також можливе лише в тому випадку, коли позивач дає згоду на провадження процесу з но­вим відповідачем. У випадку відсутності такої згоди справа повинна бути закрита за п. 3 ст. 205 ЦПК, оскільки позивач фактично відмов­ляється від позову до іншого відповідача.

Питання про вступ правонаступника в процес вирішується в судо­вому засіданні. Правонаступник повинен пред’ явити в суд докази, які підтверджували б правонаступництво в матеріальному праві (свідоцтво про право власності, документ про реорганізацію юридичної особи, переуступний напис), а суд виносить ухвалу про те, що правонаступник замінив у спірних правовідносинах сторону, що вибула. Відмова суду в допуску правонаступника до процесу може бути оскаржена чи опро­тестована в касаційному порядку.

Системне тлумачення статей 37, 26, 27, 31 ЦПК дозволяє зробити висновок, що правонаступник сторони чи третьої особи, який вступив у процес, набуває всіх процесуальних прав та обов’язків свого право- попередника. Відповідно до ч. 2 ст. 37 ЦПК усі дії, вчинені в цивіль­ному процесі до вступу правонаступника, обов’язкові для нього так само, як вони були обов’язкові для особи, яку він замінив.

Розгляд процесуального правонаступництва порушує й питання про те, у чому полягає відмінність даного інституту від заміни нена­лежного відповідача. Ці відмінності можна звести до наступного.

Процесуальне правонаступництво і заміна неналежного відповіда­ча мають різні процесуальні умови та підстави. Різними є і процесу­альні наслідки правонаступництва та заміни неналежного відповідача: при процесуальному правонаступництві правонаступник продовжує участь у процесі правопопередника, а процес продовжується з тієї стадії, на якій правонаступник вступив у справу. Тому дії, що були вчинені правопопередником, для правонаступника є обов’язковими. При заміні неналежного відповідача справа за клопотанням нового відповідача розглядається спочатку і процесуальні дії неналежного відповідача та їх наслідки не є обов’язковими для нового відповідача, якого залучено до процесу.

Таким чином, процесуальне правонаступництво — це заміна в про­цесі особи, яка є стороною чи третьою особою, іншою особою з пере­ходом до неї всіх процесуальних прав і обов’язків тієї особи, яку вона замінює.

^[1] Див.: Практика судів України в цивільних справах [Текст] // Бюл. законодавства

і юрид. практики України. - 1995. - № 2. - С. 73-74.

^[2] Там само. - С. 164-165.

^[3] Рад. право. - 1988. - № 10. - С. 75.

^[4] Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах [Текст] // Бюл. законодавства і юрид. практики України. - 1995. - № 1. - С. 438-439.

Питання для самоконтролю

1. Чому сторін визнають головними учасниками цивільного судочинства?
2. Як відбивається на процесуальному статусі сторін те, що вони є учасниками (суб’ єктами) спору про право?
3. Якою є природа процесуальної співучасті?
4. Якими є матеріально-правові та процесуальні підстави і наслідки визнання відповідача неналежним?
5. У чому виявляються особливості процесуального право- наступництва і його відмінності від правонаступництва у цивільному праві?