§ 5. Принцип пропорційності

Цей загальновизнаний принцип міжнародного права базується на визначальних постулатах верховенства права і, виходячи з пріоритету прав людини, передбачає баланс необхідного державного втручання у приватні справи.

Принцип пропорційності спрямований на забезпечення у право­вому регулюванні розумного балансу приватних і публічних інтересів, відповідно до якого цілі обмежень прав повинні бути істотними, а за­соби їх досягнення — обґрунтованими і мінімально обтяжливими для осіб, чиї права обмежуються. З огляду на це доктринальні характерис­тики цього принципу з точки зору системи його вимог у площині правозастосування зводяться до такого: мета встановлення певних об­межень має бути легітимною й істотною; обмеження, що переслідують істотну мету, мають бути об’єктивно виправданими, обґрунтованими; при застосуванні обмежень має забезпечуватися розумний баланс при­ватних і публічних інтересів^[1].

У розбудову принципу пропорційності неабияких зусиль доклав ЄСПЛ. Дослідники підкреслюють, що при цьому Суд послідовно ви­рішував чотири групи питань:

1) чи було передбачене законом те об­меження (втручання), що заперечується;

2) чи переслідувало воно одну з легітимних цілей, зазначених у ЄКПЛ;

3) чи було воно необхідним у демократичному суспільстві;

4) чи було воно співрозмірним тій пра­вомірній меті, якої досягали^[2].

Хрестоматійною щодо цього є справа Жовнер проти України. За­явниця скаржилася до ЄСПЛ на невиконання рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р., що визнало за нею право на над­бавку за вислугу років.

Суд визнав, що рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р., яке зобов’язало державний заклад сплатити заявниці її над­бавку за вислугу років, стало остаточним і таким, що підлягає при­мусовому виконанню, створило право вимоги, достатнім чином вста­новлене, щоб підлягати задоволенню і вважатися «майном» відповідно до ст. 1 Першого Протоколу. Суд також вважав, що неможливість для заявниці домогтися виконання судового рішення, яке набрало законної сили, було втручанням у її право на майно.

Суд зауважив, що стаття 1 Першого Протоколу містить три чітких положення: перше, яке міститься у першому абзаці першого пункту та має загальний характер, проголошує принцип поваги до права влас­ності; друге, яке міститься у другому абзаці того ж пункту, передбачає можливість позбавлення права власності та встановлює умови для нього; третє, яке міститься у другому пункті, визнає за державами повноваження регулювати користування майном відповідно до загаль­них інтересів. Мова не йде про правила, які не мають зв’язку між со­бою. Друге та третє положення стосуються конкретних випадків по­сягання на право власності; таким чином, вони повинні тлумачитися у світлі принципу, зазначеного у першому положенні.

Суд виходив із того, що стаття 1 Першого Протоколу вимагає, перш за все і особливо, щоб втручання державної влади у використання права на майно було законним і була дотримана справедлива рівно­вага між вимогами загального інтересу і вимогами захисту основних прав громадян. Контролюючи виконання цієї вимоги, Суд визнає за державою певну свободу розсуду як для вибору способів впроваджен­ня, так і для вирішення, чи їх наслідки є виправданими та відповідають загальному інтересу у спробі досягти зазначеної мети закону. Тому Суд нагадав, що в принципі система тимчасового зупинення або відстроч­ка виконання судових рішень не критикується як така, особливо беру­чи до уваги свободу розсуду, дозволену в другому абзаці статті 1. Проте така система має наслідком ризик покладання на власників не­помірного тягаря, зокрема, можливості розпоряджатися своїм майномі, таким чином, повинна передбачати певні процедурні гарантії для спостереження за запровадженням системи та її непередбачуваних наслідків для права власності.

Суд зауважив, що в даному випадку відстрочка виконання рішення не містила жодного точного строку і що зазначене рішення залишалось невиконаним вже протягом шести років. Що, більше того, для заявни­ці немає жодної гарантії, що воно буде виконаним у найближчому майбутньому. Очевидним є те, що ця ситуація важко узгоджується з вимогою передбачуваності, зазначеною у статті 1 Першого Протоко­лу. Виходячи з цього і навіть якщо припустити, що втручання держави у право заявниці на виконання норм щодо її майна буде засноване на законі і служити правомірній меті, Суд вважає, що була порушена точна рівновага між вимогами загального інтересу спільноти і вимо­гами охорони права заявниці на її майно і що заявниця зазнала і про­довжує нести особливий та непомірний тягар. Єдине і просте право, згадане Урядом, — звернутися до суду з метою отримання компенсації за таке запізнення та індексації суми, що вимагається заявницею, не здатне надати адекватного полегшення ситуації.

З огляду на вищезазначене Суд дійшов висновку, що мало місце порушення статті 1 Першого Протоколу.

Показовим є те, що КАС передбачає умови застосування пропор­ційності при розгляді справ про оскарження рішень, дій чи бездіяль­ності суб’єкта владних повноважень, звертаючи увагу на необхідність оцінки рішень чи дій суб’єкта владних повноважень з точки зору до­тримання балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких вони спрямовані (п. 8 ч. 3 ст. 2 КАС).

Слід також зазначити, що прецедентна практика ЄСПЛ щодо прин­ципу пропорційності починає застосовуватися і національними судами. Так, рішенням Господарського суду Донецької області від 06.01.2009 р. у справі № 37/219 задоволені вимоги Товариства з обмеженою відпо­відальністю «Компанія “Лізинговий дім”», м. Львів до Товариства з об­меженою відповідальністю «Донспецпром», м. Донецьк, про стягнення заборгованості зі сплати лізингових платежів в сумі 888 083,73 грн.

Відповідач звернувся до Господарського суду Донецької області із заявою про відстрочку виконання рішення суду строком на 12 місяців та після закінчення терміну відстрочення розстрочити виконання рі­шення строком на строк 12 місяців. На обґрунтування зазначених вимог відповідач посилався на те, що сума, заявлена до стягнення за даним рішенням, є достатньо великою і сплата всієї суми одразу може при­звести до зупинки діяльності Товариства та його неплатоспроможнос­ті, звільнення працівників та негативних фінансових і соціальних на­слідків.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши надані докази, суд дійшов висновку, що заява відповідача підлягає частковому задоволенню. Від­повідно до вимог ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19, п. 1 ч. 3 ст. 129 Конституції Укра­їни суд має здійснювати повноваження виключно на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

Згідно зі ст. 121 Господарського процесуального кодексу України суд за наявності підстав, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою сторони у виняткових випадках, залежно від обставин справи може, серед іншого, відстрочити або роз­строчити виконання рішення.

Враховуючи відомості щодо стану відповідача, суд оцінив обґрун­тованість та адекватність вимог заявника виключно за наявними до­кументами та наголосив, зокрема, на такому: можливість масового вивільнення працівників та зволікання із погашенням перед ними за­боргованості за заробітною платою у разі здійснення одночасного за­доволення вимог позивача, на що звертав увагу голова Куйбишевської районної у м. Донецьку ради у клопотанні про надання відстрочки, призведе до негативних соціальних наслідків, які несумісні із принци­пами ст. 3 Конституції України, дотримання яких віднесено до загально­державних інтересів за змістом ст. 3 Закону України «Про основу національної безпеки України». Водночас, згідно з усталеною практи­кою Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права для національних судів, здійснення державою пропорційного та адекват­ного втручання у право мирного володіння своїм майном, до якого у розумінні Конвенції можуть бути віднесені і борги за судовим рішен­ням (п. 45 Рішення Суду у справі «Агротехсервіс» проти України від 05.07.2005 р.), може бути зумовлено саме загальними інтересами (п. 46 Рішення Суду у справі Жовнер проти України від 29.06.2004 р.), у розглядуваному випадку — працівників відповідача. Отже, Суд вва­жає, що наведені відповідачем обставини є такими, що істотно усклад­нюють негайне виконання рішення про стягнення грошових коштів на користь позивача.

Водночас Суд зауважив, що задоволення заяви відповідача у повно­му обсязі з огляду на тривалість порушення прав позивача на отриман­ня відповідних грошових коштів та інфляційні процеси в економіці призвело б до непропорційного порушення балансу майнових інте­ресів та невиправданих додаткових втрат позивача. У зв’язку із чим відмовив відповідачу у наданні розстрочки виконання рішення^[3].

^[1] Див.: Погребняк, С. П. Основоположні принципи права (змістовна характерис­тика) [Текст] : монографія / С. П. Погребняк. - Х. : Право, 2008. - С. 197-203.

^[2] Варламова, Н. Верховенство право - базовьій принцип европейской системьі защитм прав человека [Текст] / Н. Варламова // Конституционное право: Восточно- европейское обозрение. - 2002. - № 3 (41). - С. 161.

^[3] Режим доступу: http://www.asad.com.ua/page-414.html

Питання для самоконтролю

1. Яким є статус загальновизнаних принципів і норм міжна­родного права в національній правовій системі?
2. Яким є значення загальновизнаних принципів і норм між­народного права в цивільному судочинстві?
3. Охарактеризуйте систему загальновизнаних принципів і норм міжнародного права як принципів цивільного судо­чинства.
4. Як співвідносяться окремі загальновизнані принципи і норми міжнародного права як принцип цивільного судо­чинства?
5. Чи можна стверджувати про пріоритет того чи іншого за­гальновизнаного принципу чи норми міжнародного права у судовому правозастосуванні?