§ 3. Принцип права на суд

Звертає на себе увагу той факт, що вже починаючи з рішення у справі Голдер проти Сполученого Королівства, в якому ЄСПЛ вперше звертається до верховенства права, зауважуючи, що уряди, які підпи­сали ЄКПЛ, виходили із глибокої віри у даний принцип, його дотри­мання пов’язується із такими категоріями, як «доступ до суду», «пра­во на справедливий судовий розгляд» та «право на суд». Причому в більш пізніх рішеннях тенденція до співвіднесення елементів права на суд та вимог принципу верховенства права посилюється.

За своєю природою право на суд також є загальновизнаною нормою міжнародного права jus cogens, яка іманентно пов’язана з міжнародним принципом верховенства права, є надімперативною нормою, якій має відповідати національне законодавство держав.

У статті 8 Загальної декларації прав людини 1948 р. зазначається, що кожна людина має право на ефективне відновлення компетентними національними судами порушених її основних прав, наданих законом. Це положення в подальшому набуло розвитку в ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., що мало на меті не тільки надати стандартам юридично обов’язкового характеру, а й ви­робити механізм їх забезпечення. Зокрема, ця стаття закріплює поло­ження про те, що всі особи є рівними перед судами та трибуналами, кожен має право при визначенні його прав та обов’язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий та публічний розгляд справикомпетентним, незалежним та безстороннім судом, створеним на під­ставі закону.

В європейському регіоні розвиток права на суд пов’язується зі ст. 6 ЄКПЛ та практикою ЄСПЛ. Варто зауважити, що аналогічні положен­ня містяться в Американській конвенції прав людини, у ст. 8 якої за­кріплене право на справедливий суд, і в Африканській хартії прав людини та народів, ст. 7 якої закріплює право на суд.

Право на суд у цивільному судочинстві є фундаментальним правом людини, закріпленим у п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, відповідно до якого кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’ язків цивільного характеру.

Звертає на себе увагу той факт, що, як неодноразово зауважувало­ся самим ЄСПЛ, принцип верховенства права є базовим при тлумачен­ні права на суд, який вважається його частиною. З огляду на це при­кметно, що ЄСПЛ у своїх рішеннях підкреслює, що без абсолютизації принципу права на суд стають ефемерними і права людини, і верхо­венство права.

Принцип права на суд передбачає ті мінімальні гарантії, які держа­ви повинні забезпечити на рівні національних законодавств для забез­печення ефективного відправлення правосуддя з метою захисту прав та свобод людини і громадянина.

Право на суд має досить складну структуру, яка виявляється в су­купності інституціональних та процедурних елементів. Серед інсти- туційних елементів можна виділити доступ до суду, незалежний, без­сторонній суд, створений на підставі закону. До процедурних елемен­тів, які безпосередньо забезпечують належний судовий розгляд у ци­вільному судочинстві, слід віднести рівноправність сторін і змагаль­ність, публічність (гласність), вмотивованість та здійсненність судових рішень, розумний строк судового розгляду тощо^[1].

Багато з цих елементів тлумачаться безпосередньо у прямому зв’язку з принципом верховенства права. Так, першим рішенням, в яко­му було приділено увагу принципу верховенства права та праву на доступ до суду, було рішення у справі Голдер проти Сполученого Ко­ролівства. Ця справа має вирішальне значення для розвитку права на суд, адже у ній зазначається, що процесуальні вимоги самі по собі є недостатніми для встановлення повного змісту п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, це лише елементарні гарантії, такі ж як ті, що відрізняють судовий процес від інших способів визначення юридичного становища особи. Саме ці вимоги, у поєднанні з доступом до судів, становлять сутність верхо­венства права.

У більш пізніх рішеннях (Ієло проти Італії, Кордова проти Іспанії, Уайт та Кеннеді проти Німеччини, Феімблат проти Румунії, С. Г І. Л. і Кофератті проти Італії) ЄСПЛ знову і знову ставить питання про те, чи не були певні процедури національних систем такими, що об­межують ступінь доступу до суду, щоб забезпечити право заявників на суд, з урахуванням принципу верховенства права у демократичному суспільстві.

Верховенство права у практиці ЄСПЛ пов’ язується також з неупе­редженістю суддів. Так, стосовно суб’єктивної неупередженості суду в рішенні у справі Пуллар проти Сполученого Королівства ЄСПЛ зазначає, що принцип, згідно з яким суд вважається вільним від осо­бистих переконань та упередженості, має давню історію у судовій практиці ЄСПЛ. Він відображає важливий елемент верховенства пра­ва, а саме те, що рішення суду має бути остаточним та обов’язковим, якщо воно не скасоване вищестоящим судом через неправильність або несправедливість. Цей принцип повинен однаково застосовуватися до всіх форм суду, у тому числі й до суду присяжних.

Ще однією з основних вимог, яка випливає з концепту верховенства права і складає важливий елемент принципу права на суд, є заборона втручання законодавця у процес відправлення правосуддя. Це поло­ження було виведене у рішенні у справі Грецькі нафтопереробні за­води “Стрен ” і Стратіс Андреадіс проти Греції, де зазначається, що принцип верховенства права та поняття справедливого судового роз­гляду, закріплене у п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, виключає будь-яке втручання з боку законодавчого органу у процес відправлення правосуддя з метою впли­нути на вирішення спору судом.

Таким чином, з огляду на вищезазначене, можна зробити висновок, що ЄСПЛ у багатьох своїх рішеннях розглядає елементи права на суд як складові принципу верховенства права. Це свідчить про існуючу дихотомію між правом на суд та принципом верховенства права. Зва­жаючи на це право на суд можна розглядати як підсистему принципу верховенства права, яка характеризується складною структурою та дозволяє оцінити конкретний судовий розгляд на відповідність між­народним стандартам справедливого судочинства

^[1] Докладніше про це див. главу ІІ цього підручника.