§ 4. Право на справедливий судовий розгляд та його складові

Концепція права на справедливий судовий розгляд розвивалася протягом тривалого часу. Перші спроби закріпити складові та визна­чити сутність вищезазначеного права можна простежити в англійській

Великій хартії вольностей 1215 р., «Петиції про права» (Англія, 1628 р.), Habeas Corpus Act 1679 р., «Білі про права» (США, 1791 р.), п’ятій та чотирнадцятій поправках до Конституції США (1886 р.) тощо.

На міжнародному рівні право на справедливий судовий розгляд вперше було закріплено у ст. 8 Загальної декларації прав людини (1948 р.), ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.). Подальша його інституалізація відбувалася на регіо­нальному рівні. Так, складові вищезазначеного права можна знайти в п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ст. 8 Американської конвенції про права людини (1969 р.), ст. 7 Африканської хартії прав людини та народів (1981 р.), ст. 6 Кон­венції СНД про права та основні свободи людини (1995 р.), ст. 47 Хартії Європейського Союзу (2000 р.) тощо.

Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод серед конвенційних прав, які повинні гарантуватися державами, закріплює право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усьо­го судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадсько­го порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Сфера застосування права на справедливий судовий розгляд визна­чена в п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Аналіз цієї статті дає можливість з’ясувати коло об’єктів, су­довий захист яких має відбуватися з додержанням вимог справедливо­го судового розгляду. Ними виступають права та обов’язки, що мають цивільно-правовий характер.

Зміст категорії «цивільний» є найбільш суперечливим питанням у прецедентній практиці Європейського суду з прав людини. Спочатку під цивільними правами та обов’ язками розумілися виключно такі, що охоплювалися поняттям «приватні права». Сучасна практика Європей­ського суду з прав людини свідчить про те, що як «цивільні права та обов’язки», крім позовів, що безпосередньо випливають із приватно­правових відносин у класичному розумінні слова (право власності, сімейне право та ін.), можуть розглядатися й будь-які інші позови, на­слідки яких впливають на права та обов’язки, що мають приватний характер. Так, до справ, у яких йдеться про «цивільні права та обов’язки», незважаючи на можливість віднесення їх національним законодавством до галузей публічного права, Європейський суд від­носить такі справи: про надання дозволу на зайняття професійною діяльністю, а саме лікарською або адвокатською; про надання чи від­кликання ліцензії або дозволу на право займатися підприємницькою діяльністю, наприклад, відкликання у ресторану ліцензії на продаж алкогольних напоїв; відкликання дозволу утримувати лікувальну клі­ніку; надання дозволу відкрити приватну школу та ін.; про експропрі­ацію, примусове об’ єднання земельних ділянок чи їх планування, про відмову в наданні дозволу на будівництво чи інші види операцій, пов’ язаних із нерухомістю, які мають прямі наслідки для здійснення права володіння власністю; про використання та здійснення права власності; щодо питань соціального забезпечення, у тому числі: надан­ня права на соціальне страхування, на отримання медичної страховки, допомоги з інвалідності та державних пенсій; надання соціальної до­помоги взагалі; зобов’язання сплачувати соціально-страхові внески; щодо передачі дітей на державне забезпечення; доступу батьків до дітей, взятих під опіку державою, та з інших питань щодо процедур опіки, піклування чи усиновлення; щодо дій адміністративних органів з питань, пов’язаних із контрактами, у тому числі про відмову адміні­стративних органів затвердити угоди між приватними особами або відмову адміністративних органів надати дозвіл на утримання влас­ності, придбаної шляхом примусового продажу майна; щодо завдання шкоди внаслідок адміністративних чи кримінальних проваджень; щодо права на відшкодування грошових сум, сплачених як податок; про право індивіда на повагу своєї репутації з боку іншої приватної особи; щодо питань конституційного чи публічного права, якщо їх вирішення може бути вирішальним для цивільних прав та обов’язків.

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не застосовується до податкових спорів, у тому числі про встановлення розмірів податкових ставок, незважа­ючи на те, що вони мають майновий характер. Як було зазначено в рішенні у справі Феррадзіні проти Італії, суд вважає, що податкові питання становлять частину основного пакета прерогатив державних органів. При цьому відносини між платником податків та податковим органом і далі мають переважно публічний характер. Беручи до уваги, що Конвенція та протоколи до неї мають тлумачитися в контексті всієї сукупності їхніх положень, Суд також зазначає, що стаття 1 Протоколу № 1, яка стосується захисту права власності, зберігає право за держа­вою запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для забез­печення сплати податків. Хоча Суд не надає вирішального значення цьому факторові, він все-таки бере його до уваги. Суд вважає, що по­даткові спори виходять за межі сфери цивільних прав та обов’ язків, незважаючи на матеріальні наслідки, які вони обов’язково створюють для платника податків.

При вирішенні питання щодо поширення п. 1 ст. 6 Конвенції до справ державних службовців Європейський суд з прав людини засто­совує функціональний критерій, що ґрунтується на визначенні харак­теру повноважень та обов’язків, які виконуються державним службов­цем. У рішенні в справі Пеллегрін проти Франції Суд підкреслив, що усередині державних органів деякі посади передбачають виконання функцій загального характеру або участь у здійсненні державної влади. Їх носії користуються, таким чином, маленькою часткою імунітету Держави. Останнє, таким чином, має законний інтерес у вимозі від своїх службовців особливого довірливого та порядного ставлення. На­впаки, відносно інших посад, які не передбачають цієї важливості «державного органу», цей інтерес відсутній. Зі сфери застосування п. 1 ст. 6 Конвенції виключаються лише спори, що порушуються держав­ними службовцями, обов’ язки яких є типовими для державної служби, оскільки на неї покладено публічну відповідальність за захист загаль­нодержавних інтересів або інтересів інших державних органів. Яскра­вим прикладом такої діяльності є збройні сили, поліція, суди. На прак­тиці Суд не з’ясовуватиме у кожному випадку, чи посада заявника — з огляду на характер його обов’язків і відповідальності — прямо або опосередковано пов’язана із здійсненням визначених публічним правом повноважень, а також обов’язків щодо забезпечення захисту загально­державних інтересів або інтересів інших державних органів. Відтепер жодні спори між адміністративними органами та службовцями, які обіймають посади, пов’язані із здійсненням визначених публічним правом повноважень, не входять до сфери застосування п. 1 ст. 6. З ін­шого боку, всі спори стосовно пенсій належать до сфери застосування п. 1 ст. 6, оскільки з виходом на пенсію працівників особливі відноси­ни між ними і державними органами припиняються. Крім того, вказа­на стаття застосовується й до судового провадження між звільненим державним службовцем та її/його колишнім працедавцем, коли спір стосувався невиконаних фінансових зобов’язань після звільнення.

Отже, справи, в яких однією зі сторін є державний службовець, будуть підпадати під дію ч. 1 ст. 6 Конвенції за умови, якщо вони сто­суються пенсій або виконання колишнім роботодавцем фінансових зобов’язань після звільнення державного службовця. Інші справи мо­жуть розглядатися із застосуванням гарантій, передбачених ч. 1 ст. 6 Конвенції, якщо державний службовець обіймає посаду, не пов’язану із здійсненням визначених публічним правом повноважень.

Крім наведеного, не підпадають під дію п. 1 ст. 6 Конвенції такі справи: щодо еміграції та громадянства; щодо військового обов’язку; щодо політичних прав, у тому числі обиратися на вищі державні по­сади; щодо права на отримання безоплатної освіти; щодо відмови у видачі паспорту; щодо юридичної допомоги у цивільних справах; щодо права на безоплатне медичне обслуговування; щодо рішення Держави в односторонньому порядку виплатити компенсації жертвам стихійного лиха; щодо видачі патентів.

Цивільні права та обов’язки, що підпадають під сферу застосуван­ня ч. 1 ст. 6 Конвенції, мають бути спірними, тобто має існувати спір відносно них. Спір має бути «справжнього та серйозного характеру». При цьому, як свідчить практика Європейського суду з прав людини, спір про право буде існувати у тому випадку, якщо права, про які йдеть­ся у справі, охороняються чи визнаються внутрішнім законодавством. Таким чином, уявляється, що під спором у сенсі ч. 1 ст. 6 Конвенції слід розуміти розбіжності, суперечки юридично заінтересованих осіб із приводу наявності чи відсутності права, обов’язку, їх сутності, ство­рення, зміни чи припинення правовідносин, що випливають із норми права, або, інакше кажучи, розбіжності, суперечки мають правовий характер.

Право на справедливий судовий розгляд останнім часом стало предметом обговорення багатьох вчених і практиків у різних галузях права. У літературі та на практиці сталою є точка зору, що це право має декілька складових елементів (аспектів): право доступу до судової процедури; право на справедливий розгляд упродовж розумного стро­ку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом; право на публічний розгляд справи; право брати участь у судовому розгляді справи, маючи рівні можливості з іншою стороною, право допитувати свідків та ін. Деякі вчені проводять їх класифікацію, поділяючи на інституціональні, органічні та процесуальні елементи права на спра­ведливий судовий розгляд. Однак єдиної точки зору з приводу того, які це елементи, не існує.

Уявляється, що право на справедливий судовий розгляд слід роз­глядати у широкому й вузькому значенні. У широкому значенні це право закріплене в п. 1 ст. 6 Конвенції і його можна взагалі ототожни­ти з правом на доступ до правосуддя, тобто кожна особа повинна мати можливість ініціювати судовий розгляд справи щодо своїх цивільних прав і свобод та отримати справедливий і ефективний судовий захист. При цьому особа повинна мати безпосередній доступ, не обтяжений якимись юридичними чи фактичними перешкодами, до судової уста­нови і розгляд справи має відбуватися з додержанням усіх вимог, що передбачені п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основопо­ложних свобод, оскільки мова не може йти про справедливий судовий розгляд, якщо справа розглянута, наприклад, з порушенням вимоги публічності, розумності строків, незалежності чи безсторонності суд­дів тощо.

У вузькому значенні право на справедливий судовий розгляд охоп­лює лише вимогу «справедливої» процедури, яка в тексті статті Кон­венції про захист прав людини і основоположних свобод використо­вується поряд із вимогами незалежності та безсторонності суду, пу­блічності й розумності строку судового розгляду. Даючи визначення справедливості у вузькому значенні, Європейський суд з прав людини і виділяє такі вимоги, які не вказані в п. 1 ст. 6 Конвенції, наприклад, належне сповіщення та слухання, прийняття до уваги судом лише до­казів, отриманих законним шляхом, винесення обґрунтованого рішен­ня, принцип рівності сторін у змагальному процесі, заборону втручан­ня законодавця у процес здійснення правосуддя, принцип правової певності. З метою уникнення тавтологій право на справедливий судо­вий розгляд у вузькому значенні має називатися правом на належну судову процедуру.

Отже, можна запропонувати виділяти такі основні складові елементи права на справедливий судовий розгляд у широкому зна­ченні:

-   необтяжений юридичними та економічними перешкодами доступ до судової установи;

-   належна (справедлива) судова процедура;

-   публічний судовий розгляд;

-   розумний строк судового розгляду;

-   розгляд справи незалежним та безстороннім судом, встановленим законом.

Необтяжений юридичними та економічними перешкодами доступ до судової установи. Європейський суд з прав людини у справі Голдер проти Сполученого Королівства зазначив, що було б неприпустимо, щоб ст. 6 (п. 1) Конвенції містила детальний опис гарантій, що нада­ються сторонам у цивільних справах, і не захищала б передусім те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, — доступ до суду. Такі характеристики процесу, як справедливість, публічність, динамізм позбавляються сенсу, якщо немає самого судового розгляду. В іншому рішенні у справі Ейрі проти Ірландії Європейський суд за­значив, що фактичні перешкоди можуть порушувати Конвенцію так само, як і юридичні, і вказав, що Конвенція спрямована на те, щоб гарантувати не теоретичні або ілюзорні права, а права, які є ефектив­ними і здійснюються на практиці. З наведеного випливає, що особа зможе отримати справедливий судовий розгляд лише за умови, якщо матиме реальний доступ до суду. При цьому він не повинен обтяжува­тися якимись перешкодами.

Як юридичні перешкоди, що обмежують реалізацію права на доступ до суду, можна виділити існування на національному рівні норм, які взагалі виключають розгляд тієї чи іншої категорії справ з юрисдикції суду або встановлюють умови, додержання яких дозволяє відкрити провадження у справі (пред’явлення позову законним представником, додержання строків позовної давності тощо). У цьому контексті Євро­пейський суд з прав людини займає таку позицію, що право на доступ до суду не є абсолютним, воно може бути обмежене. Це випливає зі змісту цього права, оскільки воно за своїм характером вимагає регу­лювання з боку держави. При цьому держави користуються певною свободою розсуду при встановленні таких обмежень, але мають вра­ховувати такі вимоги. Так, обмеження права на доступ до суду, що запроваджуються державою, не повинні взагалі позбавляти особу права на захист, тобто завжди мають залишатися альтернативні спосо­би захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи інтересів, розгляд питань про які виключений з юрисдикції суду. Крім того, обмеження не будуть сумісними із п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо вони не мають право­мірної мети і якщо відсутнє пропорційне співвідношення між вжитими засобами та поставленою метою.

До економічних обмежень, що можуть зробити звернення до суду неможливим попри всю формальну доступність останнього, слід віднести необхідність сплати судових витрат або внесення грошових коштів на депозит суду. Європейський суд з прав людини у цьому кон­тексті не вказує на необхідність скасування зазначених вище інститу­тів, але відмічає, що розмір грошових коштів, які сплачуються при зверненні до суду, має бути розумним або, іншими словами, співвід­носним із правом, що захищається. Крім того, мають існувати меха­нізми щодо звільнення від сплати судових витрат, надання розстрочки чи відстрочки від їх сплати залежно від майнового становища особи.

До економічних обмежень та певною мірою юридичних обмежень доступу до правосуддя можна також віднести необхідність обов’язкової участі адвоката у справі, неможливість отримання правової допомоги внаслідок її дорожнечі або відсутність процесуальних механізмів її надання. Незважаючи на те, що обов’язок надання безоплатної право­вої допомоги, закріплений в п. 3 (с) ст. 6 Конвенції, поширюється лише на кримінальне судочинство, Європейський суд з прав людини займає таку позицію, що п. 1 ст. 6 Конвенції слід розуміти таким чином, що держава повинна зробити все для надання юридичної допомоги, якщо вона виявляється доцільною для забезпечення реального доступу до судового розгляду; законом встановлено обов’ язкове представництво заявника адвокатом; внаслідок складності провадження у справі. Втім запровадження системи правової допомоги є одним із засобів, за до­помогою якого держава може забезпечити позивачам реальне право на вирішення спору щодо їхніх цивільних прав та обов’язків шляхом судового розгляду. Крім того, існують інші засоби, наприклад, спро­щення процедури. У будь-якому випадку, право вибору таких заходів залишається за державою.

Належна (справедлива) судова процедура. Право на розгляд спра­ви з додержання справедливої процедури безпосередньо закріплене в п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. При цьому в своїй прецедентній практиці Європейський суд з прав людини достатньо широко тлумачить вищезазначену вимогу.

Так, по-перше, елементом належної судової процедури є група ви­мог, які спочатку були вироблені в процесі розгляду кримінальних справ, але потім були поширені й на провадження у цивільних справах: належне сповіщення та слухання, прийняття до уваги доказів, отрима­них лише законним шляхом, обґрунтованість рішення.

По-друге, елементами належної процедури, виходячи з прецедент- ної практики Європейського суду з прав людини, є принцип «рівності вихідних умов», або, як його ще називають, принцип «рівності сторін» і принцип змагальності. Принцип «рівності вихідних умов» (рівності сторін) вимагає надання кожній стороні достатньої можливості пред­ставити свою справу в умовах, які не дають їй значних переваг перед її опонентом, а принцип змагальності означає, що сторони мають пра­во знайомитися зі всіма доказами або запереченнями, що залучені до справи, висловлювати свою думку про їх наявність, зміст і достовір­ність у відповідній формі та відповідний час, у разі необхідності — у письмовій формі та заздалегідь.

По-третє, до елементів належної судової процедури можна віднести вимогу про заборону втручання законодавця у процес здійснення пра­восуддя. Вимогу про заборону законодавчого втручання слід поширю­вати не тільки на випадки, коли держава або державні органи є сторо­нами у справі. Це положення поширюється і на випадки законодавчо­го втручання держави в цивільно-правові (приватноправові) відносини шляхом звільнення однієї сторони від виконання своїх зобов’язань або цивільно-правової відповідальності без згоди іншої сторони.

По-четверте, Європейський суд з прав людини також визнає одним з елементів справедливого судового розгляду принцип правової пев­ності, або, як його ще називають в літературі, принцип правової визна­ченості. Цей принцип випливає з принципу верховенства права і ви­магає, щоб у випадках, коли суди винесли остаточне рішення з якогось питання, їхнє рішення не підлягало сумніву. З принципом правової певності тісно пов’язана вимога безповоротної реалізації судових рі­шень, що також випливає з принципу верховенства права, і яку можна розглядати як складову принципу правової певності.

Публічний судовий розгляд. Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод прямо закріплює, що кожен має право на публічний розгляд його справи. Судове рішення проголошу­ється публічно, але преса і публіка можуть не допускатися в зал засі­дань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократич­ному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Проводячи буквальне тлумачення вищезазначеної норми, Європей­ський суд з прав людини до поняття «публічність» включає проведення судових засідань у відкритому режимі, за якого до залу судового засідання мають допускатися не лише сторони та їхні представники, а й усі бажаючі. При цьому сторони мають бути заздалегідь повідом­лені про слухання таким чином, щоб мати можливість вирішити пи­тання, чи здійснювати своє право на явку до суду, з’ явитися до залу судового засідання. Закритий же судовий розгляд може бути проголо­шений лише з підстав, прямо зазначених у законі. Хоча ані дух, ані літера п. 1 ст. 6 Конвенції не перешкоджає особі відмовитися від пуб­лічного розгляду за власним спеціально вираженим бажанням або з мовчазної згоди.

Останніми роками Європейський суд з прав людини почав «публіч­ність» судового розгляду пов’язувати з його усністю принаймні на рівні першої інстанції, оскільки «публічність» втрачає будь-який сенс в умо­вах повністю письмового процесу, за якого сторони позбавлені можли­вості обмінюватися своїми усними судженнями, репліками, давати усні пояснення суду з приводу причин їх звернення за захистом своїх пору­шених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Незалежно від того, чи був розгляд справи відкритим або закритим, судове рішення завжди має проголошуватися публічно. При цьому Європейський суд з прав людини виходить із того, що форма такого «публічного проголошення» може визначатися на національному рів­ні держав-учасниць по-різному, залежно від особливостей конкретно­го провадження, стадії судового розгляду, ролі суду, і вона не зводить­ся виключно до зачитування тексту судового рішення при всіх при­сутніх. Так, допускається передавати письмовий варіант повного су­дового рішення в канцелярію суду, де кожен бажаючий може з ним ознайомитися. Але, як було встановлено в рішенні у справі Бірюков проти Росії, якщо суд під час судового засідання зачитує лише резо­лютивну частину судового рішення, а повний текст судового рішення направляє сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, не даючи можливості громадськості з ним ознайомитися, наведене є по­рушенням публічного порядку проголошення судового рішення.

Розумний строк судового розгляду. Поняття «розумний строк» судового розгляду є найбільш розробленою категорією в прецедентній практиці Європейського суду з прав людини. Так, при розгляді справ з цього питання Суд вирішує два основних питання: який саме період слід брати до уваги та чи був такий період розумним у контек­сті п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Щодо першого питання практика Європейського суду з прав лю­дини однозначно підкреслює необхідність брати до уваги весь період провадження, який починається з моменту подання позову до суду, але може розраховуватися і з більш раннього моменту, коли, наприклад, попередня досудова процедура врегулювання спору обов’язково має передувати зверненню до суду. При цьому такий період не може по­чинати обліковуватися раніше, ніж держава-учасниця ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод. Що стосується моменту закінчення цього періоду, слід враховувати, що Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначав, що ви­конання рішення, винесеного будь-яким судом, слід розглядати як обов’язкову складову частину судового провадження, тобто він триває до завершення процедури виконання рішення.

У своїй прецедентній практиці Європейський суд з прав людини виходить із того, що розумність тривалості судового провадження необхідно оцінювати у світлі обставин конкретної справи та врахову­ючи критерії, вироблені Судом.

Першим критерієм є складність справи, тобто обставин і фактів, що ґрунтуються на праві (законі) і тягнуть певні юридичні наслідки. Вона може бути пов’ язана як з питаннями факту, так і з правовими аспектами: характер фактів, які необхідно встановити; кількість питань, які розглядаються в межах однієї справи; віддаленість, з точки зору простору та часу, між подіями та фактами, що розглядаються, та про­цесом судочинства; кількість свідків та інших аналогічних проблем, пов’язаних зі збором показань свідків; міжнародні фактори; приєднан­ня справи до інших справ, а також вступ у процес нових осіб.

Другим критерієм оцінки розумності строку судового розгляду є, за визначенням Європейського суду з прав людини, поведінка заявни­ка. Якщо затримка розгляду справи відбувається з його вини, то це, безумовно, є фактором, що послаблює ефективність скарги. Однак не можна вимагати від заявника активної співпраці із судовою владою. Крім того, поведінка заявника не буде розглядатися як така, що спри­чиняє затягування процесу, якщо він використовує засоби оскарження, доступні за національним законодавством, з метою захисту власних інтересів.

Третім критерієм є поведінка державних органів, оскільки тільки затримки, в яких можна звинуватити державу, можуть виправдати ви­сновок про невиконання вимоги, що стосується «розумного строку». У деяких випадках затримка розгляду справи і перевищення розумних строків викликаються перевантаженням судової системи. Останнє може бути пов’язано або з певними надзвичайними ситуаціями, напри­клад, економічний спад, коли держава заздалегідь не може передбачи­ти збільшення кількості спорів, або з існуванням більшої кількості справ, ніж здатна розглянути судова система. У першому випадку тим­часове накопичення роботи не тягне за собою відповідальність дого­вірних держав за затримку за умови, що вони достатньо оперативно вживають заходів щодо усунення надзвичайної ситуації такого роду. В іншому випадку Суд визнає неправомірним продовження державою строків розгляду понад ті, які можна припустити як розумні.

Останнім, четвертим, критерієм є значущість для заявника питання, яке перебуває на розгляді суду, або особливе становище сторони у про­цесі. Так, наприклад, як зазначає Європейський суд з прав людини, без зволікань повинні розглядатися справи про піклування про дітей і права доступу до них, трудові спори та справи, пов’язані з травматизмом, а також інші справи, при розгляді яких є важливою терміновість.

Розгляд справи незалежним та безстороннім судом, встановленим законом. Під «судом» у практиці Європейського суду з прав людини розуміється будь-який юрисдикційний орган, що вирішує питання, віднесені до його компетенції на підставі норм права, відповідно до встановленої процедури.

Указаний орган має бути встановленим законом. Ця фраза поши­рюється не лише на правову основу самого існування «суду», а й до­тримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Так, наприклад, суд не буде вважатися таким, що встановлений зако­ном, якщо під час розгляду справи ним були застосовані повноважен­ня, які не передбачені для даного виду суду чинним законодавством. Вищезазначений вираз поширюється також і на законність складу суду, який розглядає справу, тобто останній має бути призначений із додер­жанням усіх вимог процесуального закону. Таким чином, враховуючи практику Європейського суду з прав людини, суд буде вважатися вста­новленим законом лише за умови, що він утворений безпосередньо на підставі закону, діє в межах своєї предметної, функціональної та тери­торіальної юрисдикції й у законному складі суду.

Суд має відповідати ряду вимог, що передбачені в п. 1 ст. 6 Конвен­ції про захист прав людини і основоположних свобод і вироблені пре- цедентною практикою Європейського суду з прав людини, а саме бути незалежним та неупередженим.

При визначенні того, чи може суд вважатися «незалежним», слід враховувати спосіб призначення членів суду, строк перебування на посаді, існування гарантій від зовнішнього впливу та наявність у суду зовнішніх ознак незалежності. Стосовно вимоги «неупередженості» суду Європейський суд виділив два аспекти. По-перше, орган, який розглядає справу, повинен бути безстороннім суб’єктивно, тобто жоден його член не повинен мати будь-якої особистої заінтересованості або упередженості. Вважається, що суддя є неупередженим, якщо немає доказів, які б свідчили про протилежне. По-друге, такий орган також має бути неупередженим з об’ єктивного погляду, тобто він повинен надати достатні гарантії, які б виключали будь-які законні сумніви стосовно цього.