§ 3. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та її застосування в цивільному судочинстві

Ратифікація Європейської конвенції про захист прав людини і осно­воположних свобод — важлива подія для правових систем європей­ських країн, оскільки вона стала ефективним міжнародно-правовим інструментом захисту прав людини. Зокрема, особа, яка звертається до суду, отримує можливість посилатися безпосередньо на Конвенцію щодо захисту конвенційних прав, а також на практику Європейського суду з прав людини. Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про ви­конання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практи­ку Суду як джерело права.

Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав люди­ни і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та про­токолів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» передбачає, що Україна повністю визнає на своїй території дію статті 25 Конвенції про захист прав лю­дини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, не­урядової організації або групи осіб заяви на ім’я Генерального Секре­таря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Кон­венції, та статті 46 Конвенції про захист прав людини і основополож­них свобод 1950 року щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини. Виходячи з цього, Конвенція є складовою частиною національного законодавства і має реалізовуватися завдяки прагненню судових ін­станцій гармонізувати норми Конвенціїї із законодавством України у реальній практиці судів.

Верховний Суд України також звертає увагу на обов’ язковість за­стосування судами України міжнародних договорів у своїх рішеннях та постановах Пленуму. Так, у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної “немайнової” шкоди» від 31 березня 1995 р. зазначено, що відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’ язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Зокрема, до них належить ра­тифікована Верховною Радою України Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, що як і інші міжнародні договори, підлягають застосуванню при розгляді справ судами^[1].

Як міжнародний договір ЄКПЛ має певний формальний пріоритет щодо чинних законів, але, застосовуючи ЄКПЛ, слід виходити з того, що найвищий пріоритет має Конституція України щодо чинних для України міжнародних договорів. Відповідно до ч. 2 ст. 9 Конституції

України укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конститу­ції України. Отже, у системі нормативних актів України ЄКПЛ має силу закону та формальний пріоритет перед іншими законами у ви­падках конкуренції та інкорпорована у правову систему України через механізм ратифікації. Факт приєднання до ЄКПЛ покладає на держав- учасниць обов’язок привести своє законодавство у відповідність до європейських стандартів.

Вплив на правозастосовну практику національних судів мають і рішення ЄСПЛ, але механізм такого впливу є специфічним. Конт­рольні органи Ради Європи не висловлювалися щодо обов’язковості рішень ЄСПЛ, держави — учасниці Конвенції, як правило, здійсню­вали відповідні заходи загального або спеціального характеру, що випливали з рішень ЄСПЛ. Рада Європи, в принципі, утримується від певного унормування наслідків прийняття рішень ЄСПЛ, але її позиція щодо виконання ЄКПЛ та рішень ЄСПЛ відтворена у Рекомендації № R(2000)2 Комітету міністрів щодо перегляду справ та поновлення провадження у справі на внутрішньодержавному рівні у зв’язку з рі­шеннями Європейського суду з прав людини від 19 січня 2000 р. У цій Рекомендації Комітет міністрів відзначив, що відповідно до ст. 46 Конвенції держави — учасниці Конвенції прийняли на себе зобов’ язання дотримуватися рішень ЄСПЛ. Крім того, Протокол № 14 зміцнив механізм реалізації рішень ЄСПЛ, передбачивши можливості роз­гляду ним справ щодо невиконання власних рішень, хоча ні ЄСПЛ, ні Комітет міністрів Ради Європи не можуть примусити державу, на­приклад, до вжиття тих чи інших заходів загального характеру — змін національного законодавства та загальної практики застосування законодавства.

У правовій теорії поширена точка зору, що рішення ЄСПЛ мають прецедентний характер для національної судової практики. Разом із тим слід мати на увазі, що ЄСПЛ приймає різні з точки зору впливу на практику національних судів рішення. Так, відповідно до Конвенції ЄСПЛ ухвалює рішення по конкретних справах (статті 42, 43, 44), рі­шення та ухвали про неприйнятність заяв, що надходять до суду (ст. 45), звернення колегії членів Великої палати з питань тлумачення або застосування положень Конвенції чи Протоколів до неї або інших серйозних питань загального характеру (п. 2 ст. 43). В останньому ви­падку Велика палата ухвалює у справі постанови. Нарешті ЄСПЛ відповідно до п. 1 ст. 47, ст. 49 ЄКПЛ за клопотанням Комітету міністрів ухвалює консультативні висновки щодо тлумачення Конвенції та Протоколів до неї.

З 2004 р. ЄСПЛ почав ухвалювати так звані «пілотні рішення», які стосуються невирішеної структурної або системної проблеми держа­ви — учасниці Конвенції і які спонукають ту чи іншу державу до при­йняття відповідних заходів загального характеру щодо їх подолання. Крім того, набуття чинності Протоколом № 14 до ЄКПЛ у 2010 р. ле­гітимізувало спрощений порядок розгляду скарг, із приводу яких ЄСПЛ виніс «пілотні рішення», а також можливість призупиняти розгляд усіх інших аналогічних справ до ухвалення «пілотного рішення». Тим са­мим державі-порушниці надається час для прийняття відповідних за­ходів, у тому числі надати компенсацію всім жертвам аналогічних порушень, а також внесення змін до національного законодавства. Важливо, що реалізація «пілотних рішень» передбачає постійний діа­лог між державою-відповідачкою та Комітетом міністрів, на який по­кладений нагляд за реалізацією рішень ЄСПЛ.

Як видно, у системі актів, що ухвалюються ЄСПЛ, є акти застосу­вання і акти тлумачення ЄКПЛ та Протоколів до неї. Причому, неза­лежно від характеру рішень Суду, вони є обов’язковими для держав — учасниць Конвенції. Цей висновок є похідним від обов’язку держав дотримуватися вимог ЄКПЛ.

Формальна обов’язковість усіх рішень ЄСПЛ не знімає питання щодо природи їх, так би мовити, прецедентності та меж такої прецедентності. Цілком очевидно, що традиції правових систем континентальної Євро­пи щодо застосування прецеденту в принципі є непорушними, але що стосується рішень ЄСПЛ, то вони мають загальнообов’язковий характер в силу визнання такого національним законодавством. Прецедентність рішень ЄСПЛ слід розглядати не лише з точки зору, власне, прецедент- ного характеру, а з точки зору загальнообов’язковості. Загально­обов’язковість є ширшою за своїм значенням властивістю рішень ЄСПЛ. Для практики застосування рішень Суду саме цей аспект є найголовні­шим та відбиває необхідність застосування у судовій практиці різних за своїм характером рішень ЄСПЛ.

Буквальне тлумачення ст. 1 Закону України «Про ратифікацію Кон­венції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» може привести до висновку, що для України є обов’язковими тільки рішен­ня Суду, які ухвалені проти України. Але ЄСПЛ, навпаки, виходить з універсальності своєї практики, незважаючи на суб’єктний склад справ, і більше того, у своїх прецедентах посилається на всю на­явну судову практику. Такий підхід ЄСПЛ відбиває принцип право­вої визначеності як фундаментальної універсалії правової системи, заснованої на ЄКПЛ, та забезпечує прогнозованість рішень ЄСПЛ. При застосуванні ЄКПЛ українські суди мають застосовувати всю практику ЄСПЛ, тобто як відносно України, так і щодо інших держав.

З точки зору важливості застосування ЄКПЛ і практики ЄСПЛ слід підкреслити, що застосування Конвенції та впровадження європей­ських стандартів прав людини потребує забезпечення захисту прав, що надаються Конвенцією, у повному обсязі. Це означає, що у випадках, коли національні суди відмовляються розглядати аргументи, які ґрун­туються на ЄКПЛ, саме по собі це може кваліфікуватися як порушен­ня Конвенції. Так, у справі Хіро Балані проти Іспанії Європейський суд установив, що відмова вищої судової інстанції розглянути головну підставу апеляції була порушенням права на справедливий судовий розгляд за ст. 6 Конвенції^[2].

Практика Європейського суду з прав людини є різноманітною, вона може суттєво впливати на практику національних судів. Мова йде про застосування ЄКПЛ та практики ЄСПЛ у справах про захист майнових прав, честі й гідності та ділової репутації, поваги до приватного життя, свободи думки, совісті та віросповідання, свободи вираження, при виникненні питань справедливого судового розгляду тощо.

Визначальним чинником, що забезпечує реалізацію ЄКПЛ, прак­тики ЄСПЛ національними судами, є визнання юрисдикції ЄСПЛ обов’язковою з питань тлумачення та застосування Конвенції і Про­токолів до неї, застосування судами Конвенції має здійснюватися з урахуванням практики ЄСПЛ задля унеможливлення будь-якого по­рушення Конвенції. Тому судам при ухваленні рішень слід враховува­ти постанови ЄСПЛ, в яких дається тлумачення положень ЄКПЛ і які потребують застосування в конкретній справі. Похідним від цього є також те принципове положення, що неправильне застосування міжнародно-правових норм може бути підставою для скасування або зміни судового акта за національним процесуальним законодавством.

З точки зору судового правозастосування та з огляду на те, що на­ціональне законодавство, норми ЄКПЛ та рішення ЄСПЛ взаємодіють як взаємодоповнюючі системи, застосування норм Конвенції та рішень ЄСПЛ саме по собі, крім того, слід визнати доречним та ефективним як авторитетних джерел європейського і національного права. Тому перш за все необхідним є обґрунтування застосування положень ЄКПЛ у мо­тивувальній частині судових рішень у випадку колізії національного законодавства та міжнародного договору. Посилання на рішення ЄСПЛ можуть також підтверджувати положення національного законодавства. У таких випадках судові рішення, що містять посилання на норми між­народного права і міжнародні договори, виглядають більш нормативно обґрунтованими та аргументованішими. Принципове значення норми ЄКПЛ і рішення ЄСПЛ мають у випадках прогалин у внутрішньому законодавстві та правозастосовній практиці й тлумачення національно­го законодавства у контексті вимог Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Застосування рішень Європейського суду з прав людини з точки зору практичного використання судами можливе за умов їх доступнос­ті. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про виконання рішень та за­стосування практики Європейського суду з прав людини» з метою виконання заходів загального характеру держава забезпечує переклад та опублікування повних текстів рішень українською мовою спеціалі­зованим у питаннях практики Суду юридичним виданням, що має поширення у професійному середовищі правників. Забезпечення суд­дів опублікованим перекладом повних текстів рішень покладається на державний орган, відповідальний за організаційно-матеріальне забез­печення судів. Відповідно до ст. 18 цього Закону для цілей посилання на рішення та ухвали Суду суди використовують переклади текстів рішень Суду, надруковані у виданні, передбаченому ст. 6 цього Закону. За відсутності перекладу рішення та ухвали Суду суд користується оригінальним текстом. У разі виявлення мовної розбіжності між пере­кладом та оригінальним текстом суд користується оригінальним тек­стом. У випадку виявлення мовної розбіжності між оригінальними текстами та/або за потреби мовного тлумачення оригінального тексту використовується відповідна практика Суду.

^[1] Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах 1963-2006 рр. [Текст]. - Х. : Одіссей, 2007. - С. 298.

^[2] http://www.echr.coe.int/ECHR.