Розділ ІІІ. Правові основи управління природокористуванням і охороною навколишнього природного середовища (екологічне управління)

§ 1. Поняття управління природокористуванням і охороною довкілля

§ 2. Система і компетенція органів управління природокористуванням і охороною довкілля

§ 3. Правові питання участі громадськості в управлінні природокористуванням та охороною довкілля

§ 4. Організаційні функції управління у сфері природокористування та охорони довкілля

§ 5. Попереджувально-охоронні функції управління у сфері природокористування та охорони довкілля

§ 6. Стабілізаційні функції управління у сфері природокористування та охорони довкілля

§ 1. Поняття управління природокористуванням і охороною довкілля

Світова спільнота в останні роки докладає багато зусиль для роз­робки та здійснення ефективної системи організаційних, технічних, економічних, правових та інших заходів, спрямованих на попереджен­ня екологічної кризи, забезпечення екологічної безпеки та стійкої рівноваги в навколишньому природному середовищі. Важливим еле­ментом досягнення поставленої мети є управління як необхідний ме­ханізм правового впливу на забезпечення раціонального природоко­ристування, відтворення природних ресурсів, охорону та захист на­вколишнього природного середовища.

За багато десятиріч механізм управління в цій сфері суттєво змі­нився. Багато в чому це залежало від завдань, які формувалися кожним історичним періодом перед довкіллям і диктувалися прагненням мак­симально повно узгодити його інтереси з інтересами економічного розвитку, забезпечення потреб виробництва, населення і світового господарства. Перетворення в управлінні природокористуванням і охо­роною навколишнього природного середовища багато в чому були пов’ язані з еволюційними процесами всієї системи управління світо­вим господарством, процесами його глобалізації.

Україна як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, право­ва держава, що стала на шлях розвитку ринкових відносин, не може перебувати осторонь загальнопланетарних процесів становлення еко­логічної політики, геополітичних і соціально-економічних особливос­тей екологічного розвитку світової спільноти. Для України першочер­говим є необхідність зміни пріоритетів у механізмі управління при­родокористуванням і охороною навколишнього природного середови­ща, де в центрі уваги повинна бути людина, для якої Конституція за­кріпила право на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище. Це вимагає зміни стереотипів щодо цінностей, гуманіза­ції суспільства. Управління в цій сфері повинно здійснюватися так, щоб забезпечити рівність можливостей розвитку і збереження при­родних ресурсів, навколишнього природного середовища як для ни­нішнього, так і для майбутніх поколінь, забезпечення екологічної безпеки всіх людей, що проживають у певному регіоні, і всього людства на планеті.

У сучасній науковій юридичній літературі, підручниках, на­вчальних посібниках та інших навчально-методичних виданнях, які стосуються проблем екології та правового регулювання екологічних відносин, пропонуються різні визначення поняття управління при­родокористуванням і охороною навколишнього природного сере­довища. Проте при всьому різноманітті вони характеризуються певними загальними рисами. По-перше, управління — це діяльність органів державної виконавчої влади і органів місцевого самовряду­вання; по-друге, це діяльність у сфері публічних екологічних від­носин, що виникають у зв’язку з природокористуванням, відтворен­ням природних ресурсів, охороною навколишнього природного середовища, забезпеченням екологічної безпеки; по-третє, ця ді­яльність має чітко визначену управлінську (адміністративно-право­ву) спрямованість.

Таким чином, управління природокористуванням і охороною на­вколишнього природного середовища — це механізм організації та система діяльності органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування у сфері публічних екологічних відносин, що виника­ють у зв’язку з природокористуванням, відтворенням природних ре­сурсів, охороною навколишнього природного середовища, забезпечен­ням екологічної безпеки.

Управлінська діяльність у сфері публічних екологічних відносин забезпечує: здійснення заходів по скороченню з подальшою повною ліквідацією надходження в навколишнє природне середовище небез­печних для життя і здоров’я людини речовин; створення екологічно обґрунтованого розміщення і подальшого розвитку продуктивних сил в окремих регіонах і державі в цілому; формування системи спосте­реження за показниками здоров’я населення з урахуванням стану навколишнього природного середовища; створення і розвиток на території держави мережі природно-заповідного фонду з метою збе­реження еталонів якості навколишнього природного середовища, захисту й охорони історичних і культурних природних цінностей; досягнення раціонального природокористування за допомогою зем­леустрою, лісовпорядкування, паспортизації водних об’ єктів, устрою територій заповідного, оздоровчого, історико-культурного і рекреа­ційного призначення.

Для цього потрібен якісно новий рівень управління природокори­стуванням, екологізації економіки, перехід до нового ступеня матері­альної культури, поєднаної і збалансованої з природно-ресурсним потенціалом.

Зміст управління природокористуванням і охороною навколишньо­го природного середовища характеризується такими принципами: за­конності в здійсненні управління; пріоритету в забезпеченні екологічної безпеки, раціонального природокористування і охорони навколишнього природного середовища; плановості державного управління в цій сфері; поєднання державного управління з місцевим самоврядуванням.

Залежно від сфери впливу на підконтрольні об’ єкти розрізняють такі види управління природокористуванням і охороною навколиш­нього природного середовища: державне (управління здійснюється в масштабах всієї держави або її окремих регіонів органами державної виконавчої влади або місцевого самоврядування); галузеве (управлін­ня здійснюється в масштабах окремої галузі народного господарства, наприклад сільськогосподарської, транспортної тощо, природоохорон­ними органами, що діють у структурі відповідної галузі); виробниче (управління здійснюється в рамках окремого виробництва природоохо­ронними органами, що діють у його структурі); громадське (управлін­ня здійснюється в масштабах всієї держави або її окремих регіонів громадськими природоохоронними об’єднаннями або окремими гро­мадянами у рамках наданих їм повноважень).

Всі функції управління можна поділити на групи, а саме: організа­ційні, попереджувально-охоронні і стабілізаційні групи функцій.

До організаційних функцій екологічного управління належать: просторово-територіальний устрій об’єктів природи; ведення природо- ресурсних кадастрів; екологічне планування; екологічне прогнозуван­ня. Попереджувально-охоронні функції — це екологічний моніторинг; екологічний аудит; екологічна експертиза; екологічний контроль; еко­логічне страхування. До стабілізаційних функцій необхідно віднести інформування про стан довкілля; екологічну стандартизацію і норму­вання; екологічне ліцензування.