7.3. Поняття, сторони і форма кредитного договору

За кредитним договором банк або інша кредитна організація (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти позичаль­никові у розмірі та на умовах, що передбачені договором, а по­зичальник зобов'язується повернути грошову суму та сплатити відсотки за неї. Коли виникає момент кредитної угоди, — питан­ня спірне, основна теоретична проблема тут стосується реаль­ності і консенсуальності кредитного договору.

На підставі аналізу нормативних актів, які нині регулюють правовідносини щодо надання банківських кредитів, можна зро­бити висновок, що кредитний договір є консенсуальний. Такий вис­новок випливає з тлумачення нормативних актів Національного банку України, зокрема, Положення про кредитування (постано­ва Правління Національного банку України за № 246 від 28 ве­ресня 1995 р.), Правил проведення закритих кредитних аукціонів з продажу кредитів Національним банком України (постанова Правління Національного банку України за № 97 від 20 травня 1994 р.), Положення про порядок здійснення консорціумного кредитування (постанова Правління Національного банку Украї­ни за № 37 від 21лютого 1996 р.) тощо.

Поняття кредитного договору, запропоноване проектом Ци­вільного кодексу України (ст. 1115), дає можливість визначити кредитний договір як консенсуальний, з особливістю, передбаче­ною ст. 1117 проекту. Ця особливість полягає в тому, що креди-тодавець має право відмовитися від надання позичальникові пе­редбаченого договором кредиту повністю або частково у разі по­рушення процедури визнання позичальника неплатоспроможним або ж за наявності інших обставин, які явно свідчать про те, що надана позичальникові сума не буде повернена своєчасно. Вод­ночас позичальник має право відмовитись від одержання креди­ту повністю або частково, сповістивши про це кредитодавця до встановленого договором строку його надання, якщо інше не пе­редбачено законом, іншими правовими актами або договором.

Кредитний договір може бути дво- або багатостороннім. Із кредитної угоди виникає обов'язок банку надати кредит і обов'я­зок позичальника повернути його. З огляду на те, що чинне в Україні законодавство передбачає здійснення консорціумного кредитування, кредитний договір може бути багатостороннім.

Банківські консорціуми оформляються шляхом відповідного договору для здійснення кредитування програм із значними об­сягами. У консорціумній угоді можуть брати участь не тільки кілька банків, а й кілька позичальників. Кредитні взаємовідно­сини між консорціумом та позичальником (позичальниками) ре­гулюються кредитною угодою, яка підписується усіма учасника­ми. Після підписання кредитна консорціумна угода набуває юри­дичної сили і є обов'язковою для виконання всіма учасниками угоди.

Кредитний договір завжди є оплатним. Як правило, позичаль­ник сплачує за кредит відсотки. їх розмір і порядок сплати виз­начається в договорі сторонами залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших факторів.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про банки і банківську діяльність» регулювання відсоткових ставок банківських та інших фінансово-кредитних установ України здійснює Національний банк України шляхом встановлення відсоткової облікової ставки.

У разі зміни облікової ставки умови договору можуть пере­глядатися і змінюватися тільки на підставі взаємної згоди креди­тора та позичальника.

Таким чином, якщо відсоткова ставка за наданий кредит встановлена договором, банк в односторонньому порядку не має права змінити цю умову договору навіть у разі підвищення від­соткової ставки Національним банком України. За таких обста­вин внесення відповідних змін до договору має бути здійснене у порядку, встановленому ст. 11 Арбітражного процесуального ко­дексу України. До внесення зміни в договір щодо відсоткової ставки за кредит сторони і арбітражний суд повинні виходити з передбаченої договором ставки [14].

Порядок сплати відсотків за строками (щомісячно, щоквар­тально та ін.) встановлюється сторонами в договорі.

Сторонами кредитного договору є кредитодавець і позичальник.

Кредитодавцем відповідно до чинного законодавства можуть бути Національний банк України, комерційні банки та фінансо­во-кредитні установи, що мають ліцензію Національного банку України на залучення і розміщення грошових вкладів та креди­тів, і банківські консорціуми (тимчасові об'єднання банків, які створюються для кредитування шляхом укладення відповідного договору). Відповідно до ч. 5 ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність» здійснення операцій, пов'язаних з вида­чею кредитів, іншим юридичним особам, крім банків, забороня­ється, за винятком випадків, визначених законодавчими актами України. Оскільки на цей час законодавство України не перед­бачає таких випадків, договори кредитування, в яких кредито­давцем виступає не банк (фінансово-кредитна установа), слід вважати такими, що не відповідають вимогам закону. До таких договорів потрібно застосовувати наслідки, передбачені ст. 48 Цивільного кодексу України [14].

На практиці виникають також проблеми, пов'язані з тим, що кредитні договори з господарюючими суб'єктами укладають структурні одиниці (відділення, філії) комерційних банків. Якщо це передбачено відповідними повноваженнями структурної оди­ниці (положення, статут, довіреність), остання має право укла­дати кредитні договори від імені банку. Стороною за договором у таких випадках є банк, а не його структурна одиниця. У разі порушення цієї умови договір, укладений структурною одиницею банку від свого імені, визнається недійсним (ст. 48 Цивільного кодексу України).

Якщо структурна одиниця банку не одержала відповідних по­вноважень і уклала кредитний договір від імені банку, а останній у подальшому схвалив цю угоду, то у таких випадках є підстави керуватися ст. 63 Цивільного кодексу України [14].

Позичальниками кредиту можуть бути юридичні і фізичні особи, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності. Комерційний банк аналізує, вивчає діяльність потенційного по­зичальника, визначає його кредитоспроможність, прогнозує ризик неповернення кредиту і приймає рішення про надання або відмову у наданні кредиту.

Основними критеріями оцінки кредитоспроможності позичаль­ника можуть бути:

—  забезпеченість власними коштами не менш як 50 відсотків усіх його видатків;

—   репутація позичальника (кваліфікація, здібності керівника, дотримання ділової етики, договірної, платіжної дисципліни);

—  оцінка продукції, що випускається, наявність замовлення на її реалізацію, характер послуг, які надаються (конкуренто­спроможність на внутрішньому та зовнішньому ринках, по­пит на продукцію, послуги, обсяги експорту);

—  економічна кон'юнктура (перспективи розвитку позичальни­ка, наявність джерел коштів для капіталовкладень) тощо.

Необхідні відомості про позичальника та інформація, яка от­римана банком при оформленні кредиту, систематизується у кре­дитній справі позичальника.

Крім того, слід мати на увазі, що залежно від виду кредиту позичальником як стороною кредитного договору може бути особа, яка має спеціальні властивості. Так, позичальниками іпотечного кредиту можуть бути юридичні та фізичні особи, які мають у власності об'єкти іпотеки, або мають поручителів, які надають під заставу об'єкти іпотеки на користь позичальника. Споживчий кредит надається фізичним особам-резидентам на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг. Ломбардний кредит надається Національним банком України комерційним банкам під забезпечення державних цінних папе­рів, випущених Міністерством фінансів України, список яких за­тверджується Правлінням Національного банку України. Як ви­няток, за рішенням Правління Національного банку України, під забезпечення ломбардного кредиту можуть прийматися й інші цінні папери.

Кредитний договір має особливий предмет, яким завжди висту­пають кошти (національна або іноземна валюта). Відповідно до кредитного договору кредитодавець зобов'язується надати пози­чальникові кошти на умовах і в розмірі, що передбачені догово­ром, у власність (повне господарське відання, оперативне управ­ління). Інші речі, визначені родовими ознаками, не можуть бу­ти предметом кредитного договору.

Саме цим кредитний договір відрізняється від договору май­нового найму, згідно з яким наймач зобов'язаний повернути ін­дивідуально визначену річ. Позичальник за кредитним договором зобов'язаний повернути визначену суму грошей, а не конкретні купюри.

Як правило, кредитодавець надає позичальникові кредит у безготівковій формі, шляхом сплати платіжних документів з по­зичкового рахунку або шляхом перерахування на розрахунковий рахунок позичальника. У готівковій формі кредит може надава­тися для розрахунків із здавачами сільськогосподарської продук­ції, а також фізичним особам-резидентам при наданні спожив­чого кредиту.

Кредити надаються суб'єктам господарської діяльності у без­готівковій формі, шляхом сплати платіжних документів з позич­кового рахунку як у національній, так і в іноземній валюті у по­рядку, визначеному чинним законодавством та нормативними актами Національного банку України, або шляхом перерахуван­ня на розрахунковий рахунок позичальника, якщо інше не пе­редбачено кредитним договором, а також у готівковій формі для розрахунків із здавачами сільськогосподарської продукції.

Погашення кредиту і нарахованих за ним відсотків (комісій) здійснюється позичальником з розрахункового чи поточного (ва­лютного) рахунку. Якщо розрахунковий рахунок позичальника відкритий в іншому банку, погашення боргу за кредитом та спла­та відсотків здійснюються платіжними дорученнями позичальни­ка, а за умови визнання боргу позичальником — платіжною ви­могою банку в установленому чинним законодавством порядку. У разі неможливості сплатити борг позичальником, він стягуєть­ся з гарантів (поручителів) у встановленому чинним законодав­ством порядку.

Погашення заборгованості за кредитом та відсотків за його користування здійснюється у черговості, яка встановлюється сто­ронами при укладенні угоди про надання кредиту.

Залежно від умов надання і використання коштів, порядку повернення заборгованості тощо визначають різні типи кредит­них договорів [6, 343—344].

Контокорентний кредит — класична форма кредиту [2, 421-524}. Він надається позичальникові у різних формах: у Готівковій формі, банківського переказу тощо.

Акцептний (рамбурсний) кредит використовується, як прави­ло, для поповнення обігових коштів. При акцептному кредиті позичальник оформляє переказний вексель, зазначаючи платни­ком банк. Банк акцептує цей вексель за умови, що позичальник надасть банкові покриття векселя до настання строку платежу по ньому.

Авальний (гарантований) кредит пов'язаний з наданням кре-дитодавцем гарантій виконання позичальником грошового зобо­в'язання за цивільно-правовою угодою, яка опосередковує купів-лю-продаж товару, надання послуг, виконання робіт.

Форма кредитного договору. Чинні в Україні закони, які ре­гулюють кредитний договір, зокрема, гл. 33 Цивільного кодексу України і Закон України «Про банки і банківську діяльність» не передбачають вимог щодо форми і змісту кредитного договору. Щодо цього питання в нинішніх умовах потрібно виходити з норми п. 15 Положення про кредитування (постанова Правління Національного банку України за № 246 від 28 вересня 1995 р.).

Кредитні взаємовідносини регламентуються на підставі кре­дитних договорів, що укладаються між кредитором і позичальни­ком тільки в письмовій формі, які визначають взаємні зо­бов'язання та відповідальність сторін і не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди обох сторін.

Кредитний договір може бути укладений як шляхом складан­ня одного документа, підписаного кредитором та позичальни­ком, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограма­ми, підписаними стороною, яка їх надсилає.

Проект Цивільного кодексу України — (ст. 1116) передбачає просту письмову форму кредитного договору. Особливість фор­ми кредитного договору за проектом Цивільного кодексу поля­гає в тому, що недодержання письмової форми не має наслідком визнання кредитного договору недійсним.

Відповідно до ст. 820 Цивільного кодексу Російської Феде­рації, кредитний договір має бути укладений у письмовій формі. Вбачається, що стосовно цього є певні переваги норми ст. 1116 проекту Цивільного кодексу України — адже обов'язкова пись­мова форма кредитного договору дає можливість позичальникові уникати повернення кредиту у разі, якщо кошти фактично бу­дуть надані без належного оформлення договору.

Як і всі інші угоди, кредитний договір має бути підписаний повноважними особами сторін, які його укладають. У зв'язку з цим потрібно враховувати, що статутні документи юридичних осіб часто встановлюють обмеження повноважень керівників при ук­ладанні кредитних угод на значні суми. У літературі з цього при­воду були висловлені думки про те, що підписання кредитного до­говору особою, яка не має відповідних повноважень, само по собі не тягне визнання кредитного договору недійсним [8, 186].

Зміст кредитного договору. Кредитний договір — це угода, із якої одночасно випливають обов 'язок кредитодавця надати кредит і обов 'язок позичальника повернути грошову суму та сплатити від­сотки на неї.

Банківський кредит надається суб'єктам кредитування усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбаче­них кредитним договором. Основними із них є: забезпеченість, повернення, строковість, платність та цільовий характер.

Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповер­нення боргу через неплатоспроможність позичальника.

Принцип повернення, строковості та платності означає, що кредит має бути поверненим позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк з відповідною сплатою за його ко­ристування.

Цільовий характер використання передбачає вкладення по­зичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним дого­вором.

Цінною з точки зору прав та обов'язків сторін кредитного до­говору є ст. 1117 проекту Цивільного кодексу України, яка пе­редбачає можливість односторонньої відмови від надання креди­ту кредитодавцем або його одержання позичальником.

Відповідно до ст. 178 Цивільного кодексу України виконан­ня зобов'язання щодо повернення кредиту і сплати відсоткової ставки може бути забезпечене поручительством або гарантією.

При вирішенні спорів, пов'язаних з відповідальністю поручи­теля (гаранта) перед банком, що надав кредит позичальникові, слід мати на увазі таке.

Підставою для покладання відповідальності за невиконання позичальником зобов'язання за кредитним договором є договір, що укладений між банком (кредитором) та поручителем (гаран­том) у письмовій формі. Відповідно до ст. 191 Цивільного кодек­су України, яка поширюється і на гарантії (ст. 196 Цивільного кодексу України), недодержання письмової форми тягне недій­сність договору поруки (гарантії). Письмова форма цього догово­ру має відповідати вимогам, викладеним у ч. 2 ст. 154 Цивільно­го кодексу України.

Так, одним з доказів укладання договору гарантії є письмове повідомлення банку (лист, телеграма, телетайпограма, телефоно­грама тощо) гарантові про те, що банк приймає від останнього гарантійний лист. Також можна вважати встановленими договір­ні відносини між банком та гарантом, якщо в договорі банку з позичальником є посилання на надісланий банку гарантійний лист і банк проти цього не заперечив. Якщо в кредитному дого­ворі такого посилання на гарантійний лист немає, слід вважати, що договірні відносини банку і гаранта не встановлені.

Відповідно до ст. 192 Цивільного кодексу України у разі не­виконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають пе­ред банком як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки. Отже, якщо іншого не встановлено догово­ром поруки, позичальник кредиту та поручитель несуть перед банком відповідальність за правилами, встановленими стаття­ми 174 та 175 Цивільного кодексу України.

Що ж до гарантії, то чинне законодавство не передбачає со­лідарної відповідальності боржника і гаранта. Відповідно до ст. 191 Цивільного кодексу України гарант зобов'язується перед банком, що надав кредит іншій особі, відповідати за виконання нею свого зобов'язання за кредитним договором.

Отже, гарант несе субсидіарну відповідальність, і тому банк має право у претензійно-позовному порядку вимагати від гаран­та сплати основної заборгованості позичальника та сум відсотко­вої ставки за наданий кредит тільки за відсутності у боржника грошових коштів, необхідних для належного виконання зобо­в'язання.

Згідно зі ст. 194 Цивільного кодексу України порука або га­рантія припиняється з припиненням забезпеченого ними зобов'язання,   зокрема,   виконання   зобов'язання   позичальником (ст. 216 Цивільного кодексу України).

Порука чи гарантія також припиняється, якщо банк протя­гом трьох місяців з дня настання строку зобов'язання позичаль­ником кредиту не пред'явить позову до поручителя або гаранта. Цей строк не може бути змінений угодою сторін або відновле­ний арбітражним судом.

Якщо в кредитному договорі строк виконання позичальни­ком зобов'язання про повернення банку кредиту не зазначений або визначений моментом вимоги банку, то за відсутності іншої угоди відповідальність поручителя (гаранта) припиняється після закінчення одного року з дня укладення договору поруки чи га­рантії (ч. 2 ст. 194 Цивільного кодексу України).

Якщо структурна одиниця одержала від юридичної особи, до складу якої вона входить, належним чином оформлені повнова­ження на укладання від її імені договорів гарантії або поруки, то та обставина, що в тексті договору немає посилання на те, що такий договір укладений від імені юридичної особи за наданими повноваженнями, сама по собі не може бути підставою для виз­нання договору недійсним. У таких випадках слід вважати, що договір укладений від імені юридичної особи.

При вирішенні спорів, пов'язаних з вимогами банків про стягнення зі страховика неповернутих позичальником кредиту та відсоткової ста"вки за наданий кредит, слід мати на увазі таке.

Відповідно до ст. 370 Цивільного кодексу України, ч. З ст. З та ст. 15 Закону України «Про страхування», укладаючи договір страхування, страхувальник має право передбачити в договорі умову про виплату страхової суми іншій особі, зокрема, банкові, від якого він одержав кредит. Отже, крім необхідності перевірки відповідності умов договору чинному законодавству, арбітраж­ний суд повинен з'ясувати, чи є в договорі умова про виплату страхової суми банку, що надав кредит. За відсутності цієї умо­ви у банку немає правових підстав вимагати від страховика спла­ти суми неповернутого позичальником кредиту та відсотків, навіть у тому випадку, якщо між страховиком і страхувальником укладений договір страхування несвоєчасної виплати кредиту. Надаючи кредит з умовою його страхування, банк має перевіри­ти наявність у договорі обов'язку страховика у разі настання страхового випадку виплатити страхову суму банку.

Підстави, за якими страховик має право відмовити у виплаті страхових сум, передбачені у ст. 25 зазначеного Закону. Викла­дений у цій статті перелік таких підстав не є вичерпним, оскільки договором можуть бути передбачені й інші підстави відмови у ви­платі страхових сум, якщо це не суперечить законодавству України.

Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України «Про страхування» факт укладення договору страхування може посвідчуватися стра­ховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою догово­ру страхування. Чинне законодавство не позбавляє сторони цього договору права укласти його і в іншій письмовій формі від­повідно до вимог ст. 44 Цивільного кодексу України та ст. 15 за­значеного Закону, і отже, в арбітражного суду немає правових підстав для визнання договору страхування неукладеним лише через відсутність полісу чи сертифіката, який посвідчує договір.

Договір страхування, як передбачено ч. З ст. 15 Закону Украї­ни «Про страхування», набуває чинності з моменту внесення страхового платежу, якщо інше не передбачено умовами страху­вання. Зокрема, згідно зі ст. 5 згаданого Закону загальні умови і порядок проведення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком само­стійно.

Якщо між страховиком і страхувальником укладений договір страхування, то подальше посилання останнього на те, що він не був ознайомлений з цими правилами, як правило, не повинно братися до уваги.

Відповідно до ст. 33 Арбітражного процесуального кодексу України позивач (банк) повинен довести, що його вимоги щодо стягнення страхової суми зі страховика грунтуються на договорі страхування, який набрав чинності.

Одним з видів забезпечення виконання зобов'язань позичальника перед кредитором (банком) є неустойка (пеня). Відсоткова ставка є плата за наданий кредит, а не неустойка. Таким чином, у разі невиконання позичальником зобов'язання про повернен­ня сум кредиту та відсоткової ставки у визначений договором строк до нього може бути застосована майнова відповідальність згідно із Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», за умови, що відповідним до­говором встановлено конкретний розмір такої відповідальності у вигляді пені.

Що ж до відповідальності поручителя або гаранта у вигляді сплати банку пені за прострочку платежу позичальником, то при вирішенні цього питання слід виходити з такого. Відповідно до ч. 2 ст. 192 Цивільного кодексу України поручитель відповідає в такому ж обсязі, як і боржник, зокрема, за сплату неустойки, як­що інше не встановлено договором поруки. Ця норма законодав­ства не поширюється на гарантію. У зв'язку з цим, якщо в до­говорі між банком та гарантом немає умови про відповідальність гаранта у вигляді сплати пені за прострочку платежу позичаль­ником, у арбітражного суду нема правових підстав для покладан­ня цієї відповідальності на гаранта. Оскільки відсотки за нада­ний кредит, у тому числі у підвищеному розмірі, за своїм харак­тером є платою, а не неустойкою, то до позовів про стягнення цих відсотків застосовується загальний, а не скорочений строк позовної давності.

Виконання зобов'язання за кредитним договором може забез­печуватися також заставою (ст. 178 Цивільного кодексу України та ст. З Закону України «Про заставу»). Відповідно до ст. 11 за­значеного Закону в редакції Закону України від 25 лютого 1994 р. «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про заста­ву» державне підприємство, за яким майно закріплено на правах повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підпри­ємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу та на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Ст. 4 Закону «Про заставу» містить ще ряд обмежень щодо застави дер­жавного майна. Для господарюючих суб'єктів інших форм влас­ності чинне законодавство таких обмежень не передбачає.

Якщо при вирішенні спору, пов'язаного з виконанням умов договору щодо предмета застави, буде встановлено, що належне позичальникові кредиту державне майно передано в заставу з по­рушенням вимог закону, то за таких обставин слід застосовува­ти ст. 48 Цивільного кодексу України.

Укладаючи кредитний договір, сторони не позбавлені права в цьому договорі передбачити умови щодо забезпечення зобов'я­зання боржника заставою. Однак слід мати на увазі, що у випад­ках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні за­соби, космічні об'єкти, товари в обороті або у переробці, договір застави повинен бути нотаріально засвідчений. Недотримання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального за­свідчення тягне за собою недійсність договору з наслідками, пе­редбаченими законодавством (ст. 13, 14 Закону України «Про за­ставу», ст. 48 Цивільного кодексу України).

Банк має право вимагати задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна, включаючи відсотки за наданий кредит, від­шкодування збитків, завданих прострочкою виконання, а у ви­падках, передбачених договором, також неустойку. Крім того, за рахунок заставленого майна відшкодовуються витрати банку на утримання цього майна та інші витрати, пов'язані зі здійснен­ням забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави (ст. 19 Закону «Про заставу»).

Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється бан­ком відповідно до ст. 20 цього Закону, а щодо майна селянсько­го (фермерського) господарства — відповідно до п. 4 ст. 25 За­кону України «Про селянське (фермерське) господарство».

Заставодержатель набуває права звернення стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання строку виконан­ня зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде викона­но, якщо інше не передбачено договором. Таким чином, відпо­відно до ст. 76 Цивільного кодексу України перебіг строку по­зовної давності для позову банку про звернення стягнення на предмет застави починається з наступного дня після настання строку виконання зобов'язання щодо повернення кредиту.

Згідно зі ст. 20 Закону «Про заставу» при припиненні (реор­ганізації, ліквідації) юридичної особи-заставодавця заставодер-жатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпе­ченого заставою. Отже, за таких обставин перебіг строку позов­ної давності починається з дня, коли банк дізнався або повинен був дізнатися про наявність зазначених обставин.