§ 4. Господарське судочинство. Господарський процесуальний кодекс України

Господарським судочинством визнаються процедури звер­нення, порушення справ у господарському суді, їх розгляд, прий­няття рішень і перегляд судових рішень в апеляційному та ка­саційному провадженнях. Особливості господарського судочин­ства полягають у тому, що, по-перше, право на звернення мають суб'єкти підприємницької діяльності (підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, у тому числі іноземні грома­дяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створен­ня юридичної особи).

Розгляд спорів здійснюється на засадах рівності всіх учас­ників судового процесу перед законом і судом. По-друге, сторо­ни мають право застосовувати заходи досудового врегулюван­ня господарського спору (за винятком окремих важливих кате­горій спорів).

У господарських судах розглядаються:

—справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розір­ванні та виконанні господарських договорів;

—спори, що виникають при погодженні стандартів і техніч­них умов (такі питання, як правило, загострюються при випус­ку певного виду продукції, наданні послуг тощо);

—спори про встановлення цін на продукцію (товари), а та­кож тарифів на послуги (виконання робіт);

—справи про банкрутство;

—справи з питань діяльнбсті Антимонопольного комітету України, Рахункової палати.

Господарське судочинство регулюється міжнародними дого­ворами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. ГПК є важливим нормативним актом, якій нараховує 125 статей, що структуровані у 15 розділів. У ньому регламен­туються:

—порядок провадження справ у господарському суді;

—досудове врегулювання господарських спорів (пред'явлен­ ня претензій і строки їх розгляду, особливості врегулювання
окремих видів господарських спорів);

—питання підвідомчості справ арбітражним судом і підсуд­ності справ, тобто визначення категорій справ, що мають роз­глядатися окремими ланками господарських судів;

—коло учасників господарського процесу, положення в ньо­му судді, сторін, третіх осіб, прокурора, інших осіб;

—поняття, види і процедура надання та оцінки доказів;

—склад судових витрат, їх розподіл між сторонами;

—форма і зміст позовної заяви, визначення ціни позову, пе­релік документів, що додаються до позовної заяви, процедури об'єднання позовних вимог, відізвання позовної заяви, подання зустрічного позову;

—порядок прийняття позовної заяви та підстави для відмо­ви в її прийнятті, дії судді з провадження у справі, готування до її розгляду;

—набрання рішенням, ухвалою, постановою законної сили; зміст і форма наказу господарського суду про виконання рішен­ня, процедуру відстрочення або розстрочення виконання за­ значених судових документів, повороту виконання рішення, по­станови;

—інші питання господарського судочинства¹.

§ 5. Кримінальне судочинство. Кримінально-процесуальний кодекс України. Особливості провадження в кримінальних справах про злочини неповнолітніх

Кримінальне судочинство полягає у діяльності з охорони прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у ньому, а також у швидкому і повному розкритті зло­чинів, викритті винних і забезпеченні правильного застосуван­ня закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягну­тий до відповідальності і жоден невинний не був покараний. Саме про це наголошується у ст. 2 КПК.

За Конституцією України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у передбаченому законом порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 124). Це конституційне положення має для кримінального судочин­ства кілька значень:

а) ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчи­ненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції);

б) обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, одер­жаних незаконним шляхом, а також на припущеннях (ч. З ст. 62
Конституції);

в) усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. З ст. 62 Конституції);

г)  висновок про винуватість особи у вчиненні злочину не може грунтуватися на припущеннях;

г) з обвинуваченим не можна поводитися, як з винним, до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного ви­знання його винним у вчиненні злочину, а також публічно твер­дити в засобах масової інформації та в будь-яких офіційних до­кументах, що дана особа є злочинцем.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідстав­ним засудженням (ч. 4 ст. 62 Конституції).

Під час проведення процедур забороняється домагатись по­казань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ст. 22 КПК України). Закон зобов'язує суддю до першого допиту об­винуваченого та підсудного роз'яснити їм право мати захисни­ка (ст. 21 КПК). Ніхто не зобов'язаний доводити свою невину­ватість у вчиненні злочину. Відмова від захисника не може бути прийнята:

—у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину у віці до 18 років;

—у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади не можуть самі реалізувати своє право на захист;

—у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться су­дочинство;

—при провадженні справи про застосування примусових за­ходів медичного характеру;

—коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, перед­бачає довічне ув'язнення (ст. 46 КПК).

У разі недоведення участі підсудного у вчиненні злочину суд постановляє виправдувальний вирок (ст. 32 КПК). Держава га­рантує обвинуваченому право знати, в чому його обвинувачу­ють; давати показання або відмовитися давати показання; наво­дити докази, заявляти клопотання і відводи; подавати скарги; ознайомлюватися після закінчення попереднього слідства з усі­ма матеріалами справи (ст. 43 КПК).

Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Кримінальне судочинство складає єдину систему дій, етапів дослідження обставин кримінальної справи, встановлення істи­ни у цій справі.

Етапами судочинства визнаються:

—порушення кримінальної справи;

—досудове розслідування кримінальної справи;

—віддання обвинуваченого до суду;

—судовий розгляд справи;

—апеляційне провадження у справі;

—касаційне провадження у справі;

—виконання вироку;

—перегляд судових рішень у порядку виключного прова­дження (за нововиявленими обставинами або у зв'язку з непра­вильним застосуванням кримінального закону та істотним по­рушенням вимог кримінально-процесуального закону).

Здійснення кримінального судочинства відбувається на ос­нові вимог Конституції України та Кримінально-процесуально­го кодексу України. КПК складається з 449 статей, що структу-ровані у 8 розділів, 36 глав. У кодексі встановлюються:

—підсудність категорії кримінальних справ, що їх мають пра­во розглядати певні види судів;

—статус учасників процесу (обвинуваченого, підозрювано­го захисника, потерпілого, представника потерпілого, суду, про­курора, слідчого, особи, яка проводить дізнання, та ін.), їхні права та обов'язки;

—обставини, що виключають можливість участі в криміналь­ному судочинстві (порядок вирішення заявлених відводів щодо окремих учасників процесу);

— повноваження органів дізнання та порядок проведення дізнання;

—порядок притягнення як обвинуваченого, строки, приму­сові заходи, зміна й доповнення обвинувачення, порядок отри­мання показань обвинуваченого;

—запобіжні заходи (підписка про невиїзд, особиста порука,взяття під варту тощо);

—підстави, час, умови, оформлення результатів обшуку та виїмки;

—підстави й порядок закінчення попереднього слідства;

—здійснення нагляду прокурором за виконанням законів органами дізнання і попереднього слідства;

—оскарження дій слідчого і прокурора;

—процедура провадження справ у суді першої інстанції (віддання обвинуваченого до суду і підготовчі дії до судового засідання, підготовча частина судового засідання, судове слідство, судові дебати й останнє слово підсудного, постанов­лення вироку);

—процедуру провадження справ в апеляційній і касаційній інстанціях;

—порядок виконання вироку, ухвали й постанови суду;

—процедура провадження за спрощеною (протокольною) формою досудового готування матеріалів;

—особливості провадження у справах про злочини непов­нолітніх.

Провадження в кримінальних справах про злочини непов­нолітніх має принципове значення для їх захисту, а також само­го процесу встановлення істини у справі. По-перше, на стадії досудового слідства обов'язково з'ясовується питання щодо віку неповнолітнього, його стану здоров'я та загального розвитку, умови життя та виховання, наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули його в злочинну діяльність. У необхід­них випадках має проводитися психіатрична чи психолого-пе-дагогічна експертиза неповнолітнього для з'ясування того, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними. Затримання та взяття під варту як запобіж­ний захід можуть застосовуватися до неповнолітнього лише у випадках, якщо це зумовлюється тяжкістю злочину з обов'яз­ковим повідомленням батькам чи особам, які їх замінюють. Та найчастіше під час провадження неповнолітні передаються під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників.

Для пред'явлення обвинувачення та пред'явлення матері­алів справи неповнолітнього викликають до слідчого, проку­рора чи до суду, як правило, через батьків або інших законних представників. Пред'явлення обвинувачення та допит непов­нолітнього провадяться у присутності захисника. Якщо ж осо­ба не досягла 16-річного віку, або визнана розумово відсталою, пред'явлення обвинувачення провадиться у присутності педа­гога, лікаря, батьків чи інших законних представників. Слідчий пояснює присутнім особам їхні права: задавати обвинувачено­му запитання і висловлювати зауваження, обов'язково зазна­чаючи все в протоколі допиту. Слідчій має право відвести по­ставлене запитання, але відведене запитання слід занести до протоколу.

При вчиненні злочину разом із дорослими з'ясовується мож­ливість виділення справи про неповнолітнього в окреме прова­дження, тобто проведення розслідування в повному обсязі сто­совно неповнолітнього за окремим епізодом (або епізодами) його злочинної діяльності.

У судовому засіданні батьки або інші законні представники неповнолітнього беруть участь у розгляді справи (заявляють клопотання, відводи, подають докази, беруть участь у дослі­дженні доказів, перебувають в залі судового засідання) протя­гом усього судового розгляду. Проте неявка законного представ­ника підсудного не зупиняє розгляду справи, якщо суд не ви­знає його участь необхідною. У судовому розгляді справи обов'язковою є участь представників комісій та інспекцій у спра­вах неповнолітніх. При чому представники міліції у справах не­повнолітніх та представники служби у справах неповнолітніх за необхідності можуть бути допитані як свідки.

Суд має право видалити неповнолітнього із залу судового за сідання на час дослідження обставин, що можуть негативно вплинути на нього. Якщо ці обставини пов'язані з його обвину ваченням, то головуючий повідомляє про них підсудного після його повернення до залу судового засідання.

У мотивувальній частині вироку в справі неповнолітнього крім загальних даних мають бути зазначені підстави, за яких суд вважає необхідним призначення громадського вихователя, а у резолютивній частині — щодо призначення громадського вихователя у випадках застосування покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, або звільнення від покарання з випробуван­ням відповідно до ст. 104 КК України. Якщо до суду справа наді­йшла щодо неповнолітнього, який не досяг віку кримінальної відповідальності, або слідчим (за згодою прокурора) прийнято рішення щодо направлення справи до суду для вирішення пи­тання про звільнення неповнолітнього від кримінальної відпо­відальності, суд розглядає справу у відкритому засіданні за уча­стю прокурора та захисника. У разі наявності достатніх підстав щодо направлення неповнолітнього до спеціального навчально-виховного закладу суд має право тимчасово, строком до ЗО діб, помістити його до приймальника-розподільника для непов­нолітніх, після чого він і доставляється до спеціального навчаль­но-виховного закладу.