§ 10. Конституційні права, свободи та обов'язки громадян України, гарантії їх дотримання

Питання прав і свобод людини і громадянина нині є найваж­ливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх дер -жав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпе­чення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим кри­терієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому

На українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувалися ще в Конституції Пилипа Орлика 1710 р.¹

Остаточне становлення прав людини і громадянина як абсо­лютної соціальної цінності пов'язане з поваленням феодалізму й проголошенням за часів буржуазних революцій свободи лю­дини. У Декларації незалежності США 1776 p. підкреслено: «Ми вважаємо за очевидне такі істини: усі люди створені рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до яких належать: життя, свобода і прагнення до щас тя. Для забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, що запозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким вони керують». У Декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції 1789 p., проголошувалося: «1. Люди народжуються і зостаються вільними та рівними в правах. 2. Мету кожного дер­жавного союзу становить забезпечення природних і невідчужу-ваних прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір пригнобленню».

Свобода людини — вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов'язані із самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в ос­новному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Звісна річ, що за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користува­тися своїми правами. Саме свобода створює умови для реаль­ного набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, уста­новлених її правовим статусом.

Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їхні природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За обсягом по­няття «свобода людини» повно відображає принцип, закладе­ний у ст. 19 Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним за­конодавством. Свободу людини характеризує й принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охоро­ни, що його закріплюють демократичні конституції, у тому числі й Конституція України. Водночас свобода людини як об'єктив­на реальність виходить за межі, врегульовані правом, і має ви­токи в системі інших соціальних норм, що панують у демокра­тичному суспільстві. Слід пам'ятати, що поняття «свобода» може мати неоднакове тлумачення, оскільки, з одного боку, сво­бода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а з іншого — конкретизується в можливості вчиняти ті або інші конкретні дії в межах, наданих людині мораллю і правом. Можливості, що надаються нормами чинного права, визнача­ються як суб'єктивні права людини.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття «пра­ва людини» і «права громадянина». У першому випадку йдеть­ся про права, пов'язані із самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб'єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України, до цьо­го виду прав належать право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) тощо.

Щодо прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини з суспільством, державою, їхніми інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які прожива­ють у тій або іншій державі, а права громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикладом прав грома­дянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації (ст 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо.

Говорячи про права людини і громадянина, слід зважати на те, що таке їх розмежування не має абсолютного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави — суб'єктів укладених між державами договорів.

Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвитку та забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особ­ливої інтенсивності після Другої світової війни. Цьому сприя­ли загальна демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об'єднаних Націй, інших демократичних міжнарод­них інституцій.

Демократизацію процесу, пов'язаного з проголошенням і захи­стом прав людини, значно прискорило прийняття низки міжнарод­них документів щодо закріплення, правової регламентації та роз­роблення механізму міжнародного захисту прав людини у дер­жавах, які підписали відповідні міжнародні документи.

Серед найважливіших загальних документів, з якими пов­ністю узгоджуються положення Конституції України, Загаль­на декларація прав людини (1948 p.), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 p.), Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 p.), Євро­пейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з протоколами (1950 p.), Європейський соціальний ста­тут (1961 p.), Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 p.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 p.), Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.) та ін.

Отже, відповідно до Конституції України, основне право гро­мадянина — це його можливість здійснювати певні дії для задо­волення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених державою і закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах.

У Конституції України (переважно в розділі II) визначено такі групи основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні, сімейні.

Громадянські права — це можливості людей, що характери­зують їхнє фізичне та біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних і деяких інших потреб.

Сюди відносять такі суб'єктивні права: на життя; на недоторканність особи, житла, на таємницю листування, теле­фонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на вибір місця проживання, свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення будь-коли в Україну; на сво­боду власної думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань; вільно збирати, зберігати, використовувати й по­ширювати інформацію усно, письмово та в інший спосіб на свій вибір; на свободу світогляду, віросповідання тощо.

Політичні права — це можливості людини і громадянина бра­ти участь у громадському та державному житті, вносити про­позиції про поліпшення роботи державних органів, їхніх служ­бових осіб та об'єднань громадян, критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян.

До цієї групи відносять такі права: брати участь в управлінні державними та громадськими справами, користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування; обговорювати, приймати закони й виносити рішення загальнодержавного та місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих референдумах; надсилати індивідуальні або колективні письмові звернення чи особисто звертатися до державних органів, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб; утворювати об'єднан­ня громадян (політичні партії, громадські організації) та брати участь у їхній роботі; збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, про що завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого само­врядування; вибирати й бути обраним до державних органів та органів місцевого самоврядування; мати громадянство.

Економічні права — це можливості людини і громадянина, що характеризують їхню участь у виробленні матеріальних благ. До них відносять: право на приватну власність (індивідуальну та колективну); право на працю і вибір професії та роду трудової діяльності; можливість вибору роду занять і роботи за покли­канням; право на професійну підготовку і перепідготовку; пра­во на справедливу оплату праці; право на страйк; право на відпочинок тощо.

Соціальні права — це можливості людини і громадянина із за­безпечення належних соціальних умов життя. Це право на охо­рону здоров'я; право на житло; право на матеріальне забезпечен­ня у старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника та ін.; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (харчування, одяг, житло).

Екологічні права — це права людини і громадянина на без­печне екологічне середовище. Тобто це право на безпечне для життя і здоров'я довкілля; на відшкодування завданої порушен­ням цього права шкоди тощо.

Культурні права — це можливості доступу людини до духов­них цінностей свого народу (нації) та всього людства. Це право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на свободу наукової, технічної та ху­дожньої творчості; право на захист інтелектуальної власності; право на використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності тощо.

Сімейні права — це можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах. Це озна­чає: право на невтручання в особисте й сімейне життя; право на добровільне одруження, рівні права та обов'язки у шлюбі та сім'ї; право на державну охорону сім'ї, материнства, батьківства і ди­тинства; право на рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом.

Основні права громадян нерозривно пов'язані з їхніми обо­в'язками. Основний обов'язок громадянина — це встановлені Конституцією держави вид і міра його необхідної обов'язкової поведінки. Щоб людина могла успішно реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні та духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов'язки, віддавати суспільству свою працю, свої зусилля, піклуватися про державні та громадські справи.

Конституційні права, свободи та обов'язки разом із конститу­ційними принципами та гарантіями утворюють основи право­вого становища громадян, або конституційний статус особистос­ті в Україні. Становище, статус громадян України визначають ся не лише їх правами, а й обов'язками перед державою, іншими громадянами та організаціями.

Основні обов'язки громадян закріплює Конституція Украї­ни. Умовно їх можна класифікувати за групами. У сфері еко­номічного й соціального життя це обов'язки сплачувати подат­ки і збори, подавати декларації про свій майновий стан і дохо­ди, зберігати природу й охороняти її багатства. У царині культурної діяльності громадяни несуть обов'язки з охорони історичних пам'яток та інших культурних цінностей, повинні відшкодовувати завдані ними збитки.

До обов'язків у сфері суспільно-політичного життя належать обов'язки додержуватися Конституції та законів України; оберігати інтереси держави і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Батьківщину, служити у Збройних Си­лах України; поважати національну гідність інших громадян. У царині особистої та індивідуальної свободи серед обов'язків гро­мадян України необхідність поважати права та законні інтереси інших осіб.

Прийняття нової Конституції — це надзвичайно важливий, але частковий крок. Водночас з її прийняттям необхідно ство­рити механізм реалізації Основного Закону, зокрема й щодо практичного втілення передбачених ним прав, свобод і обов'язків. Під таким механізмом слід розуміти всю сукупність різних гарантій і дій, відповідний процес, завдяки якому грома­дяни, що мають певне право, свободу чи обов'язок, реально до­сягають цілей, інтересів, благ, передбачених нормою Консти­туції.

З цього визначення випливає, що механізм реалізації прав, свобод і обов'язків людини і громадянина — це категорія надзвичайно об'ємна й широка в тому розумінні, що вона охоплює не тільки юридичні, а й політичні, економічні, ідеологічні та інші явища.

Так, на нашу думку, потверджену юридичною наукою, механізм реалізації прав, свобод і обов'язків складається, передусім, з гарантій забезпечення прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Вказані гарантії — це відповідні умови й засоби, що сприяють реалізації кожною людиною і громадяни­ном прав, свобод і обов'язків, закріплених Конституцією Украї­ни. Вони диференціюються на особисті, політичні, економічні, ідеологічні та юридичні.

Особисті гарантії — це власні можливості людини і грома­дянина щодо захисту його прав, свобод, законних інтересів і обов'язків. До них відносять:

-   право на захист передбачених законом можливостей лю­дини і громадянина в суді, в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в міжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях;

-   право на відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних державними органами, органами місцевого самовря­дування та їхніми посадовими особами;

-   право знати свої права та обов'язки;

-   право на правову допомогу;

-   право не виконувати явно злочинні накази;

-   право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину;

-   право відповідати тільки за діяння, скоєні в часі та просторі дії нормативно-правового акта;

-   право не нести відповідальності за відмову свідчити або давати пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначене законом;

-   право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, визначених законом і вста­новлених вироком суду.

Під політичними гарантіями слід розуміти політичний плюралізм і свободу політичної діяльності, що не заборонена законодавством і передбачена ст. 15 Конституції України, ре­альне визнання народу єдиним джерелом влади і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову, відповідно до статей 5 і 6 Конституції України, обме­ження діяльності ультрарадикальних політичних організацій (ст. 37) тощо.

Найголовнішими економічними гарантіями слід вважати: конституційні положення про рівність усіх форм власності та їх захист державою (ст. 13); справедливість і неупередженість розподілу суспільного багатства (ст. 95); гарантування приват­ної власності (ст. 41) тощо.

До ідеологічних гарантій у більшості випадків відносять: ідеологічну багатоманітність суспільного життя, відсутність державної (обов'язкової) ідеології та цензури (ст. 15); забезпе­чення вільного розвитку мов (ст. 10); сприяння «консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України» (ст. 11).

Юридичні гарантії — це державно-правові засоби, що забез­печують здійснення та охорону прав, свобод і обов'язків люди­ни і громадянина. Саме вони найбільшою мірою і складають механізм реалізації прав і свобод людини і громадянина, еле­ментами якого є:

-    юридичне закріплення гарантій прав і свобод. Так, Кон­ституція України у ст. 21 визначила: «Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними», а в ст. 22 вказано, що вони не можуть бути скасовані, а «при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод»;

-    створення широкої системи охорони й захисту державою прав і свобод, яка забезпечувала б їхнє реальне використання та надійний захист від будь-яких посягань. Це вбачається у конституційних положеннях про те, що «права і свободи люди­ни і громадянина захищаються судом», «кожен має право звер­татися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», використовувати для цього всі національні засоби, а також «... звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна» (ст. 55). Завдана громадянинові матеріальна чи моральна шкода має обов'язково відшкодову­ватися (ст. 56);

-   розвиток суспільно-політичної активності громадян, фор­мування свідомого ставлення до використання прав і свобод,підвищення рівня правової культури. Першочерговим напря­мом діяльності в цьому аспекті є необхідність навчити грома­дян України боронити й захищати свої права. Саме тому Конституція України (ст. 55) надає право будь-якими, не забо­роненими законом, засобами захищати свої права і свободи від
порушень і протиправних посягань, а ст. 57 гарантує право зна­ти свої права, свободи та обов'язки, вважає нечинними закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обо­в'язки громадян, але не доведені до відома населення;

-   активізація діяльності об'єднань громадян, які сприяють охороні й захисту прав і свобод. Вказане положення зафіксоване у ст. 59 Конституції, яка проголошує, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допо­мога надається безоплатно. Для здійснення правової допомоги в Україні діє адвокатура. Певна річ, функції захисту прав, сво­бод і обов'язків людини й громадянина покладаються не тільки на адвокатуру. Відповідні повноваження у цій сфері мають органи прокуратури, суду, СБУ, внутрішніх справ тощо. З формуванням в Україні громадянського суспільства зростає кількість недержавних правозахисних органів, якісно поліпшується їхня діяльність;

-   державний і громадський контроль за станом забезпечен­ня прав, свобод і обов'язків. Державний контроль у вказаній сфері покладається майже на всі державні органи. Так,відповідно до ст. 102 Конституції, Президент України проголо­шується гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і гро­мадянина, а ст. 116 Конституції вказує, що Кабінет Міністрів
України «...вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина».

Громадський контроль покладається і може здійснюватися політичними партіями, масовими демократичними об'єднання­ми, засобами масової інформації, органами місцевого самовря­дування.

Конституція України створила принципово нову та якіснішу модель механізму реалізації прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, але цей процес ніколи не може вважатися закінченим.

Оцінюючи в цілому комплекс прав, свобод і обов'язків лю¹ дини і громадянина України, переконуємося, що він відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, що ратифіковані Україною. Цей комплекс значною мірою узгоджується і з Євро­пейською конвенцією про захист прав і основних свобод люди­ни та протоколами №№ 2, 3, 8 і 11 до цієї Конвенції, що рати­фіковані Україною.

Усе вищевикладене дає підстави стверджувати, що в Україні на основі прийнятої Конституції повинна відбутися перебудо­ва всієї правової системи, і орієнтиром такої реформи мають стати права, свободи та обов'язки людини і громадянина, про­цес їх реального забезпечення і здійснення. Держава з усіма її владними органами повинна стати головним гарантом забезпе­чення цих прав, свобод та обов'язків, а водночас сама має ре­формуватись, оскільки побудову правової держави слід розпо­чинати із забезпечення прав людини і громадянина.

Права, свободи, законні інтереси та обов'язки громадян рег­ламентуються й іншими нормативно-правовими актами. До них слід віднести, зокрема, Закон України «Про об'єднання грома­дян» від 16 червня 1992 р., що складається з шести розділів (34 статей). Право громадян на об'єднання є невід'ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини і гарантованим Конституцією та законами України.

Розділ І. Загальні положення. Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і сво­бод. Об'єднанням громадян відповідно до цього Закону виз­нається політична партія або громадська організація.

Політичною партією є об'єднання громадян-прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого самоврядування і представ­ництво в їхньому складі.

Громадською організацією є об'єднання громадян для задо­волення та захисту їхніх законних соціальних, економічних, творчих та інших спільних інтересів.

Не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об'єд­нань громадян забороняється у судовому порядку, коли їхньою метою є: зміна способом насильства конституційного ладу; підрив безпеки держави; пропаганда війни, насильства; розпа­лювання національної та релігійної ворожнечі; створення неза­конних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини.

Розділ ІІ. Засади діяльності та статус об'єднань громадян.

Розділ ІІІ. Порядок створення та припинення діяльності об'єднань громадян.

Розділ IV. Права об'єднань громадян, господарська та інша комерційна діяльність.

Розділ V. Нагляд і контроль за діяльністю об'єднань грома­дян. Відповідальність за порушення законодавства.

Розділ VI. Міжнародні зв'язки об'єднань громадян. Міжнарод­ні об'єднання громадян.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації* від 23 квітня 1991 р. складається з шести розділів (32 статей).

Розділ І. Загальні положення. У них проголошується, що зав­даннями цього Закону є гарантування права на свободу совісті; забезпечення соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії; визначення взаємних обов'язків держави і релігійних організа­цій тощо.

Розділ II. Релігійні організації. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні організації репрезентуються своїми центрами (управліннями).

Розділ III. Майновий стан релігійних організацій. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального та добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечен­ня їхньої діяльності.

Розділ IV. Права релігійних організацій. Права релігійних організацій та громадян нерозривно пов'язані зі свободою віросповідання.

Розділ V Трудова діяльність у релігійних організаціях та на їхніх підприємствах. На громадян, які працюють у релігійних організаціях, поширюється законодавство про працю, соціальне забезпечення і страхування нарівні з робітниками та службов­цями державних і громадських підприємств, установ і орга­нізацій.

Розділ VI. Державні органи і релігійні організації. Держав­ний контроль за додержанням законодавства про свободу совісті та релігійні організації здійснюють місцеві державні адміні­страції і місцеві виконавчі комітети.

Державний орган України у справах релігій покликаний за­безпечувати проведення державної політики щодо релігій і Церкви¹

Закон України «Про освіту» від 23 березня 1996 р. складаєть­ся з семи розділів (66 статей). Метою освіти є всебічний розви­ток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, а сама освіта розглядається як основа інтелектуального, культур­ного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства та держави.

Розділ І. Загальні положення. Право громадян на освіту за­безпечується: розгалуженою мережею закладів освіти, заснова­них на різних формах власності; різними формами навчання (очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем) та іншими заходами.

Основними принципами освіти є: доступність освіти, що на­дається державою; гуманізм; демократизм; пріоритет загально­людських духовних цінностей; науковість системи освіти; незалежність системи освіти від політичних партій, інших гро­мадських і релігійних організацій.

Розділ II. Система освіти. В Україні встановлюється єдина структура системи освіти, що охоплює: дошкільне виховання; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну підготовку; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту.

Розділ ІІІ. Учасники навчально-виховного процесу. Вихован­ці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні орди­натори, аспіранти, докторанти мають право: на вибір профілю, форми навчання, індивідуальних програм, позакласних занять; на користування навчально-виробничою, науковою, спортивно-культурною, побутовою, оздоровчою базою навчально-виховно­го закладу тощо. їхні обов'язки: систематичне та глибоке ово­лодіння знаннями, практичними навичками, професійною майстерністю, підвищення загально-культурного рівня; додер­жання правил внутрішнього розпорядку навчально-виховного закладу; додержання законодавства, моральних, етичних норм співжиття.

Педагоги мають право на вільний вибір форм, методів, засобів навчання; захист професійної честі, гідності тощо. їхні обов'яз­ки: забезпечувати умови для засвоєння навчальних програм; ут­верджувати повагу до принципів загальнолюдської моралі; до­держуватися педагогічної етики, моралі, поважати гідність ди­тини, учня, студента тощо.

Розділ IV. Фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічна база закладів освіти. Держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не менш як 10% національного доходу, а також валютні асигнування. Додатковими джерелами фінансування є плата за надання освітніх послуг, кредити й по­зики банків, добровільні внески тощо.

Розділ V. Міжнародне співробітництво. Навчально-виховні заклади мають право укладати угоди про співробітництво, вста­новлювати прямі зв'язки з навчальними закладами, науковими установами інших країн.

Розділ VI. Міжнародні договори. Якщо міжнародним догово­ром установлено інші правила, ніж ті, що передбачені законо­давством України про освіту, то застосовуються правила міжнародного договору.

Розділ VII. Відповідальність за порушення законодавства про освіту. Посадові особи та громадяни, які допустили порушення законодавства про освіту, несуть відповідальність, установлену законодавством України¹.

Закон України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу* від 25 березня 1992р. складається з дев'яти глав (44 статей)².

Глава І. Загальні положення. Загальний військовий обов'я­зок означає: підготовку громадян до військової служби; припис­ку до призовних дільниць; призов на військову службу; про­ходження служби; виконання військового обов'язку в запасі; дотримання правил військового обліку. Щодо загального військового обов'язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники — особи, які проходять допризовну підготовку; призовники — особи, які приписані до призовних дільниць; військовослужбовці — особи, які проходять військову службу; службовці, які проходять альтернативну службу; військовозобов'язані, які перебувають у запасі.

Існують такі види військової служби: строкова та військова служба за контрактом.

Глава II. Підготовка громадян до військової служби. Вона включає: допризовну підготовку юнаків; підготовку призовників з військово-технічних спеціальностей; підготовку до вступу до військово-навчальних закладів; військову підготовку студентів вищих навчальних закладів; фізичну підготовку; лікувально-оздоровчу роботу; підвищення рівня загальноосвітньої підготов­ки; вивчення державної мови; патріотичне виховання.

Глава ІІІ. Приписка громадян до призовних дільниць. Має на меті взяття юнаків на облік, визначення їх кількості, ступеня придатності до військової служби тощо. її проводять районні (міські) військові комісаріати за місцем проживання громадян, яким у рік приписки виповнюється 17 років. Громадяни, приписані до призовних дільниць, вважаються призовниками.

На строкову військову службу в мирний час призиваються придатні до неї за станом здоров'я і віком громадяни, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років. Призов проводиться на підставі Указу Президента двічі на рік.

Глава IV. Проходження військової служби. Строки військової служби: для солдатів і матросів, сержантів і старшин, які прохо­дять строкову службу, — 24 місяці (для осіб, які мають вищу освіту — 12 місяців), за контрактом — 3 роки; для прапорщиків і мічманів — не менш як 5 років; для офіцерів від 5 до 10 років за першим контрактом; для офіцерів, призваних із запасу, — 2 роки, а для тих, які добровільно вступили на службу із запасу, — не менш як 3 роки.

Глава V. Служба в запасі. Звільнення з військової служби здійснюється: в запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі та за станом здоров'я придатні до військової служби; у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі або визнані непридатними за станом здо­ров'я до військової служби.

Глава VI. Військовий облік військовозобов'язаних і призов­ників. Військовий облік провадиться за місцем проживання і поділяється на загальний і спеціальний (військовозобов'язані, які бронюються за організаціями на період мобілізації), персо­нально-якісний (покладається на військові комісаріати) та пер­сонально-первинний (покладається на органи місцевого само­врядування, де немає військових комісаріатів).

Глава VII. Призов у разі мобілізації. Демобілізація. Загальна або часткова мобілізація оголошується Президентом України з метою запобігання воєнному нападу. Демобілізація провадить­ся за Указом Президента.

Глава VIII. Відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу. Посадові особи державних органів та громадяни, винні в порушенні за конодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу, несуть установлену Законом відповідальність.

Глава IX. Заключні положення. Фінансове і матеріальне за безпечення військового обов'язку і проходження військової служби здійснюється за кошти державного бюджету. Виконав­чо-розпорядчі органи зобов'язані забезпечити військові комі' саріати необхідними засобами для призову¹.

Закон України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. набрав чинності від дня його опублікування. Він складається з преамбули і 19 статей. У преамбулі зазначається: « Верховна Рада України, виходячи із життєвих інтересів україн­ської нації та всіх національностей у справі розбудови незалеж­ної демократичної держави, визначаючи нерозривність прав людини і прав національностей України, дотримуючись міжнародних зобов'язань щодо національних меншин, приймає цей Закон з метою гарантування національним меншинам пра­ва на їх вільний розвиток».

Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економіч­ні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення.

Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах.

У забезпеченні прав осіб, які належать до національних мен­шин, держава виходить з того, що вони є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини.

Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності* від 15 вересня 1999 р. складається із шести розділів (46 статей). Він визначає особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок. При цьому встановлює, що професійна спілка (проф­спілка) — добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання).

Професійні спілки створюються з метою представництва, здійснення та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки. Діяльність профспілок будується на принципах законності та гласності. Інформація щодо їх ста­тутних і програмних документів є загальнодоступною.

Законодавство про профспілки складається з Конституції України, Закону України «Про об'єднання громадян», Закону, що розглядається, Кодексу законів про працю України та інших нормативно-правових актів, прийнятих щодо них. Якщо міжнародними договорами, угодами, конвенціями, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, перед­бачено більш високий рівень гарантій щодо забезпечення діяльності профспілок, то застосовуються норми міжнародного договору або угоди.

Громадяни України мають право на основі вільного волеви­явлення без будь-якого дозволу створювати профспілки, всту­пати до них та виходити з них на умовах і в порядку, визначе­них їхніми статутами, брати участь у роботі профспілок. Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть ство­рювати профспілки, але можуть вступати до профспілок, якщо це передбачено їхніми статутами.

Членами профспілок можуть бути особи, які працюють на підприємстві, в установі чи організації незалежно від форм власності та видів господарювання, у фізичної особи, яка вико­ристовує найману працю, особи, які забезпечують себе роботою самостійно, особи, які навчаються в навчальному закладі. Гро­мадяни України вільно обирають профспілку, до якої вони ба­жають вступити. Підставою для вступу до профспілки є заява громадянина. Ніхто не може бути примушений вступати або не вступати до профспілки.

Статутом (положенням) профспілки може бути передбаче­но членство у профспілці осіб, зайнятих творчою діяльністю, членів селянських (фермерських) господарств, фізичних осіб-суб'єктів підприємницької діяльності, а також осіб, які навча­ються у професійно-технічних або вищих навчальних закладах, осіб, які звільнилися з роботи чи служби у зв'язку з виходом на пенсію або які тимчасово не працюють. Статутами (положен­нями) може бути передбачено обмеження щодо подвійного член­ства у профспілках. Роботодавці не можуть обиратися до скла­ду керівних органів профспілки, членами якої є наймані ними працівники.

Профспілки та їх об'єднання відповідно до своїх статутних цілей і завдань мають право вступати до міжнародних профспіл­кових та інших міжнародних організацій і об'єднань, які пред­ставляють інтереси працівників, і брати участь в їх діяльності, співробітничати з профспілками інших країн, здійснювати іншу діяльність, яка не суперечить законодавству України. Усі профспілки рівні перед законом і мають однакові права щодо захисту прав та інтересів членів профспілки. Профспілки мо­жуть мати статус місцевих, обласних, регіональних, республікан­ських, всеукраїнських.

Професійні спілки, їх об'єднання у своїй діяльності незалежні від органів державної влади та органів місцевого самоврядуван­ня, роботодавців, інших громадських організацій, політичних партій, їм не підзвітні й не підконтрольні. Держава забезпечує реалізацію права громадян на об'єднання у професійні спілки та додержання прав та інтересів профспілок, що легалізовані.

Профспілки діють відповідно до законодавства та своїх статутів. Статути (положення) профспілок приймаються з'їзда­ми, конференціями, установчими або загальними зборами членів профспілки відповідного рівня і не повинні суперечити законо­давству України.

Легалізація (офіційне визнання) профспілок, їх об'єднань є обов'язковою та здійснюється шляхом їх реєстрації. Реєстрація всеукраїнських профспілок, їх об'єднань здійснюється Міністер­ством юстиції України, інших профспілок, їх об'єднань — відповідно Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласними, Київським та Севастопольським міськими, районними, міськими (міст об­ласного значення) управліннями юстиції. Профспілки, їх об'єд­нання можуть припинити свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску).

Профспілки, їх об'єднання здійснюють представництво і за­хист трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в органах державної влади та органах місцевого са­моврядування, у відносинах з роботодавцями, а також з іншими об'єднаннями громадян. Вони ведуть колективні переговори, здійснюють укладення колективних договорів, генеральної, га­лузевих, регіональних, міжгалузевих угод від імені працівників у порядку, встановленому законодавством. Профспілки, їх об'єд­нання захищають право громадян на працю, беруть участь у розробленні та здійсненні державної політики в галузі трудових відносин, оплати праці, охорони праці, соціального захисту. До їх компетенції належить також право брати участь у розробленні державної політики зайнятості населення, державних і терито­ріальних програм зайнятості, проводити спільні консультації з цих проблем з роботодавцями, їх об'єднаннями тощо.

Профспілки, їх об'єднання беруть участь у визначенні голов­них критеріїв життєвого рівня, прожиткового мінімуму, а також мінімальних розмірів заробітної плати, пенсій, соціальних вип­лат, політики ціноутворення, розробці соціальних програм, спря­мованих на створення умов, які забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини та соціальний захист у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати году­вальника, безробіття, а також у старості та в інших випадках, передбачених законодавством.

Профспілки, їх об'єднання мають право представляти інтереси працівників в органах, що розглядають індивідуальні трудові спори та при вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів) у порядку, встановленому законодавством. Пред­ставники профспілок беруть участь у діяльності примирних комісій, трудових арбітражів та інших органів, які розглядають колективний трудовий спір (конфлікт). Разом із тим, проф­спілки, їх об'єднання мають право на організацію та проведен­ня страйків, зборів, мітингів, походів і демонстрацій на захист трудових і соціально-економічних прав та інтересів працівників відповідно до законодавства.

Профспілки, їх об'єднання мають право одержувати безоп­латно інформацію від роботодавців або їх об'єднань, органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування з питань, що стосуються трудових і соціально-економічних прав і законних інтересів своїх членів, а також інформацію про результати гос­подарської діяльності підприємств, установ або організацій. Зазначена інформація має бути надана у десятиденний термін. Для вирішення актуальних проблем профспілкового руху, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації профспілкових кадрів, з метою захисту прав та інтересів членів профспілок профспілки та їх об'єднання мають право за раху­нок власних коштів створювати навчальні, культурно-освітні заклади, дослідні, соціально-аналітичні установи, а також правові, статистичні, соціологічні навчальні центри та центри незалежних експертиз. Для висвітлення своєї діяльності профспілки та їх об'єднання мають право бути засновниками засобів масової інформації та здійснювати видавничу діяльність відповідно до закону.

Профспілки, їх об'єднання організовують і здійснюють гро­мадський контроль за реалізацією прав членів профспілки у сфері охорони здоров'я, медико-соціальної допомоги. Вони бе­руть участь у діяльності експертних, консультативних і нагля­дових рад при органах і закладах охорони здоров'я, а також мо­жуть брати участь у розвитку масової фізичної культури, спорту, туризму, створенні та підтримці спортивних товариств і турис­тичних організацій.

Профспілки, їх об'єднання можуть брати участь у створенні умов для загальнодоступного користування громадянами над­баннями української національної культури, культур національ­них меншин, які проживають на території України, світової культури, свободи літературної, художньої, наукової, технічної творчості, соціального захисту працівників інтелектуальної сфе­ри діяльності.

Профспілки, їх об'єднання відповідно до своїх статутів (по­ложень) беруть участь у розробленні державної житлової політики, здійсненні заходів, спрямованих на розвиток житло­вого будівництва, поліпшення використання та забезпечення збереження житлового фонду, у захисті економічних і соціаль­них прав громадян, пов'язаних з одержанням, утриманням і збе­реженням житла.

Профспілкові органи мають право вимагати розірвання тру­дового договору (контракту) з керівником підприємства, уста­нови чи організації, якщо він порушує законодавство, колективні договори та угоди.

Профспілки, їх об'єднання можуть мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення їх статутної діяльності.

Особи, які чинять перешкоду здійсненню права громадян на об'єднання у профспілки, а також посадові та інші особи, винні в порушенні законодавства про профспілки, які своїми діями чи бездіяльністю перешкоджають законній діяльності профспі лок, їх об'єднань, несуть дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законами.

Закон України «Про політичні партії в Україні»- від 5 квітня 2001 р. складається із шести розділів (24 статей). У ньому вста­новлюється, що право громадян на свободу об'єднання у політичні партії для здійснення і захисту своїх прав і свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів визначається і гарантується Конституцією України. Встановлення обмежень цього права допускається відповідно до Конституції України в інтересах національної без­пеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей, а також в інших випадках, передбачених Конституцією України.

Політична партія — це зареєстроване згідно із законом добровільне об'єднання громадян-прихильників певної загаль­нонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі гро­мадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Політичні партії діють відповідно до Конституції і чинного законодавства України та згідно з партійним статутом. Політич­ні партії є рівними перед законом.

Утворення та діяльність політичних партій забороняється, якщо їх програмні цілі чи дії спрямовані на а) ліквідацію незалежності України; б) зміну конституційного ладу насиль­ницьким шляхом; в) порушення суверенітету і територіальної цілісності України; г) підрив безпеки держави; ґ) незаконне за­хоплення державної влади; д) пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі; є) посягання на права і свободи людини; є) посягання на здоро­в'я населення.

Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. Діяльність політичної партії може бути заборонена лише за рішенням суду. У першій інстанції справу про заборону політичної партії розглядає Верховний Суд України.

Членом політичної партії може бути лише громадянин Ук­раїни, який відповідно до Конституції України має право голо­су на виборах. Громадянин України може перебувати одночас­но тільки в одній політичній партії. Членами політичних партій не можуть бути: а) судді; б) працівники прокуратури; в) праців­ники органів внутрішніх справ; г) співробітники Служби без­пеки України; ґ) військовослужбовці. Членство в політичній партії є фіксованим. Обов'язковою умовою фіксації членства в політичній партії є наявність заяви громадянина України, по­даної до статутного органу політичної партії, про бажання ста­ти членом цієї партії.

Політичні партії повинні мати програму, яка є викладом цілей і завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення.

Політичні партії повинні мати статут, що має містити такі відомості: а) назву політичної партії; б) перелік статутних органів політичної партії, порядок їх утворення, їхні повнова­ження і термін цих повноважень; в) порядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення членства в ній; г) права та обов'язки членів політичної партії, підстави припи­нення чи зупинення членства в політичній партії; ґ) порядок створення, загальну структуру та повноваження обласних, міських, районних організацій політичної партії та її первинних осередків; д) порядок внесення змін і доповнень до статуту і програми політичної партії; є) порядок скликання та проведен­ня партійних з'їздів, конференцій, зборів та інших представниць­ких органів політичної партії; є) джерела матеріальних, у тому числі фінансових, надходжень і порядок здійснення витрат політичної партії; ж) порядок ліквідації (саморозпуску), реорга­нізації політичної партії, використання її коштів та іншого май­на, що залишилися після її ліквідації (саморозпуску).

Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, у тому числі: а) можливість викладати публічно й обстоювати свою позицію з питань державного та суспільного життя; б) брати участь в обговоренні, оприлюднювати й обґрун­товувати критичну оцінку дій і рішень органів влади, викорис­товуючи для цього державні та недержавні засоби масової інформації в порядку, встановленому законом; в) вносити до органів державної влади України та органів місцевого самовря­дування пропозиції, які обов'язкові для розгляду відповідними органами в установленому порядку.

Політичні партії можуть підтримувати зв'язки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнарод­ними та міжурядовими організаціями, укладати угоди про співробітництво і здійснювати інші заходи, які не суперечать законам і міжнародним угодам України. Політичні партії мо­жуть засновувати міжнародні спілки чи вступати до таких спілок, статутами яких передбачено створення лише консуль­тативних або координаційних центральних органів.

Політичні партії для здійснення своїх статутних завдань ма­ють право на власне рухоме й нерухоме майно, кошти, облад­нання, транспорт, інші засоби, набуття яких не забороняється законами України. Політичні партії можуть орендувати необхідне рухоме та нерухоме майно.

Разом із тим, не допускається фінансування політичних партій: а) органами державної влади та органами місцевого само­врядування, крім випадків, зазначених законом; б) державними та комунальними підприємствами, установами й організаціями, а також підприємствами, установами і організаціями, у майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи комунальною власністю, або які належать нерезидентам; в) іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями, г) благодійними та релігійними об'єднаннями та організаціями; ґ) анонімними особами або під псевдонімом; д) політичними партіями, що не входять до виборчого блоку політичних партій.

Політична партія зобов'язана щорічно оприлюднювати в за­гальнодержавному засобі масової інформації фінансовий звіт про доходи і видатки, а також звіт про майно політичної партії.

Державний контроль за діяльністю політичних партій здійснюють:

а) Міністерство юстиції України за додержанням політичною партією вимог Конституції та законів України, а також статуту
політичної партії;

б) Центральна виборча комісія та окружні виборчі комісії за додержанням політичною партією порядку участі політичних
партій у виборчому процесі.

Політичні партії зобов'язані подавати на вимогу цих конт­ролюючих органів необхідні документи та пояснення.

У разі порушення політичними партіями Конституції та законів України до них можуть бути вжиті такі заходи: а) попе­редження про недопущення незаконної діяльності; б) заборона політичної партії¹