§ 47. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання

Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33) за радянських часів було обмежене інститутом прописки, а також низкою перешкод, пов'яза­них із виїздом за кордон і поверненням звідти. Це право — одна зі складових загального права людини на свободу. Тому його конституційне закріплення є важливою ознакою демократичної сутності держави. Безперечно, воно поши­рюється виключно на тих осіб, які перебувають на тери­торії України на законних підставах. Проте таке право може бути обмежене в інтересах охорони здоров'я, бороть­би з епідеміями, стихійним лихом і запобігання злочинам. Свобода пересування і вільний вибір місця проживання не виключають необхідності дотримання реєстраційних пра­вил, які передбачені в Україні.

Громадяни України мають право вільно залишати те­риторію України і не можуть бути позбавлені права в будь-який час повернутися в Україну. Зазначені права можуть бути обмежені лише на законних підставах. По­рядок реалізації права громадян України на виїзд з Ук­раїни і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок регламентуються Законом України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" від 21 січня  1994 р.

§ 48. Паспортна система і реєстрація громадян за їх місцем проживання

Паспортна система і прописка були сукупністю правил, що встановлювали порядок обліку пересування громадян шляхом ведення паспорта — документа, що посвідчує особу та реєстрацію місця проживання. Виконання правил паспортної системи покладалося на паспортну службу МВС України, на начальників ЖЕКів, комендантів і завідувачів гуртожитків. На сьогодні основним нормативним актом, який регулює паспортну систему, є Тимчасова інструкція МВС України "Про порядок прописки (реєстрації) гро­мадян України". Паспортна система була не лише засобом обліку населення, але й створювала режим, який пору­шував права людини щодо свободи її пересування.

Нині згідно з Указом Президента України "Про додат­кові заходи з реалізації права людини на свободу пере­сування та вільний вибір місця проживання" від 15 червня 2001 р. та рішенням Конституційного Суду України про­писку громадян за місцем їх постійного проживання від­мінено. Є лише реєстрація громадян за місцем їх прожи­вання, яка не обмежує особу у вільному пересуванні та виборі місця проживання. Законодавством про працю Ук­раїни заборонено вимагати від осіб, які поступають на роботу, відомості про прописку. Паспорт існує як посвід­чення особи.

§ 49. Право на свободу світогляду і віросповідання

Згідно зі ст. 35 Конституції кожен має право на сво­боду світогляду і віросповідання. Це право включає свобо­ду сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно ре­лігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяль­ність. Здійснення цього права може бути обмежено зако­ном лише в інтересах охорони громадського порядку, здо­ров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку може бути за­мінене альтернативною (невійськовою) службою.

Конституційні норми конкретизовані в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 р. (зі змінами та доповненнями).

Право на свободу світогляду тісно пов'язане з правом на свободу совісті. Останнє включає можливість мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і можливість одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Ніхто не може встановлювати обов'язкові переконання і світогляд. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемо­ніях, навчання релігії. Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, отриманих ними при спо­віді віруючих.

Батьки або особи, які їх замінюють, за обопільною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань і ставлення до релігії.

Відокремлення церкви від держави не можна розгля­дати як певну відчуженість між ними. Навпаки, і на цьому варто наголосити, саме прийняття Конституції Ук­раїни Верховною Радою відбувалося за умов усвідомлення відповідальності перед Богом (преамбула Конституції). Спро­би ж певних сил політизувати релігійне середовище, пору­шити принцип рівності всіх конфесій, загострити міжкон­фесійні взаємини порушують соціальний мир у країні.

Відокремлення церкви від держави означає, що:

держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фі­нансує діяльність будь-яких організацій, створе­них за ознакою ставлення до релігії, а релігійні організації не виконують державних функцій;

релігійні організації не беруть участі у діяль­ності політичних партій і не надають політич­ним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ве­дуть агітації виборчих компаній депутатів;

держава захищає права і законні інтереси релі­гійних організацій, сприяє встановленню відно­син взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують ре­лігію або не сповідують її, між віруючими різ­них віросповідань та їх релігійними організа­ціями.

Відокремлення школи від церкви означає, що:

державна система освіти в Україні має світський характер, а доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії;

громадяни можуть навчатися релігійного віровчен­ня та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову нав­чання;

релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релі­гійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належить або надається в користування;

викладачі релігійних віровчень і релігійні про­повідники зобов'язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості й поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віро­сповідань.

Слід зазначити, що християнська релігія стверджує принципи (цінності) взаємодопомоги, чуйності, співпережи­вання, поваги до праці, до чесно набутої власності, прав­дивості, доброзичливості між народами, взаємотерпимості, осуду жорстокості, пожадливості та ін. Зазначені цінності в основі збігаються як з нормами загальнолюдської моралі, так і з цінностями інших великих релігій: мусульманства, іудаїзму, буддизму, індуїзму. З огляду на це можна кон­статувати, що релігійне виховання дітей не може зашко­дити вихованню дітей у навчальних закладах, навпаки, воно сприяє гармонізації виховання молоді.

Правовий статус релігійних організацій в Україні ви­значається Законом України "Про свободу совісті та релі­гійні організації" і статутами (положеннями) цих органі­зацій. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні брат­ства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищеза­значених релігійних організацій. Ці організації утворю­ються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру.

Релігійна громада "є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідан­ня, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб". Дер­жава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам. Для одер­жання релігійною громадою правоздатності юридичної осо­би громадяни в кількості не менше 10 осіб, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (поло­ження) на реєстрацію до обласної, Київської та Севасто­польської міської державних адміністрацій, а у Республіці Крим — до Уряду Республіки Крим.

Громадяни, які навчаються у вищих і середніх духов­них навчальних закладах, користуються правами і пільга­ми щодо відстрочення проходження військової служби, оподаткування, включення часу навчання до трудового стажу в порядку і на умовах, встановлених для студентів та учнів державних навчальних закладів. Статут (поло­ження) релігійної організації, який відповідно до цивіль­ного законодавства визначає її правоздатність, прийма­ється на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з'їздах, конференціях.

Нині в Україні діють понад 25 тисяч релігійних орга­нізацій, які представляють 105 церков, конфесій, течій та напрямів, 277 монастирів, 126 духовних навчальних за­кладів; виходять друком 222 релігійних періодичних ви­дань.