Розділ 2. Зміст та обсяг поняття повторності злочинів
2.1. Ознаки повторності злочинів та її поняття
Визначення понять у правових дослідженнях має відправне значення[98], і подальші міркування про кримінальну-правову оцінку повторності злочину можуть бути позбавлені будь-якої рації, якщо відправне поняття — поняття повторності злочинів — залишається недостатньо зрозумілим. Як слушно зауважено, поняття є не лише певним концентратом знань, підсумком пізнання на певному етапі, а й засобом для подальшого пізнання[99]. Саме тому важливо попередньо з’ясувати поняття повторності злочину для подальшого дослідження питань її кваліфікації.
З’ясування поняття повторності злочинів доцільно розпочати із розгляду його ознак. Адже поняття в науці розглядають як форму мислення, яке відображає предмети та явища об’єктивного світу в їхніх суттєвих і специфічних ознаках, а також зв’язки і відношення між предметами та явищами[100]. Поняття повторності злочинів, як і будь-яке інше поняття, має дві основні характеристики: зміст та обсяг. Обсяг поняття — це відображена в свідомості множинність (клас) предметів (або явищ), кожний з яких має ознаки, зафіксовані в досліджуваному понятті[101], а зміст — це відображена у свідомості сукупність властивостей, ознак і відношень предметів, ядром якої є відмінні істотні властивості, ознаки і відношення[102]. Розкрити зміст аналізованого поняття можна через його визначення. При цьому потрібно виділити і охарактеризувати істотні ознаки повторності злочинів. Під ознаками в науці прийнято розуміти все те, в чому предмети, явища подібні одне з одним або в чому вони відрізняються між собою; показник, сторона предмета чи явища, за якою можна пізнати, визначити або описати предмет чи явище[103]. На цій основі можна буде сформулювати дефініцію поняття — тобто логічно розкрити його зміст, завдяки чому буде з'ясовано суть поняття повторності злочинів, показано його відмінність від інших предметів, явищ.
Відомо багато способів визначення поняття, виявлення його істотних ознак, але найбільш поширеним є визначення поняття через родово-видове співвідношення. І при встановленні ознак повторності злочинів необхідно відшукати в системі понять та категорій кримінального права родове для повторності поняття.
Оскільки проблему повторності злочинів традиційно розглядають при висвітленні питань множинності злочинів, то важливо дослідити загальні ознаки множинності злочинів. У юридичній літературі множинність злочинів визначають, зокрема, як:
— випадки вчинення особою двох або більше злочинів, незалежно від того, піддавалась вона засудженню чи ні, якщо при цьому хоча б по двох із них не погашено юридичних наслідків або немає процесуальних перепон для кримінального переслідування[104];
— вчинення однією особою або співучасниками двох чи більше злочинних діянь, кожне з яких утворює ознаки самостійного складу злочину[105];
— вчинення особою самостійно (або у співучасті) двох чи більше злочинних діянь, кожне з яких передбачене в Особливій частині КК як самостійний склад злочину, за умови, що кожне з цих діянь не втратило кримінально-правового значення і немає правових перешкод для здійснення кримінального судочинства[106].
З уваги на викладене, можна виділити такі загальні ознаки множинності злочинів:
1) одна і та ж особа вчинила декілька злочинів;
2) хоча б два злочини зберігають кримінально-правове значення;
3) хоча б щодо двох злочинів відсутні процесуальні перепони для застосування до кримінальної відповідальності.
З'ясування родового поняття для повторності злочинів — множинність злочинів, — дає можливість визначити, що повторність злочинів характеризується такими ж ознаками, що й відповідне родове поняття, зокрема:
— ознака вчинення однією особою двох і більше злочинів є необхідною ознакою повторності злочинів, в той же час не вказує на жодну відмінність між повторністю злочинів та іншими видами множинності злочинів.
— ознака зберігання юридичних наслідків раніше вчиненого злочину забезпечує існування множинності злочинів як такої. Збереження злочином кримінально-правового значення вказує на те, що вчинене особою діяння ще містить суспільну небезпеку, особа ще не виправилась, а тому ці обставини повинні бути враховані при подальшій оцінці поведінки особи[107].
— щодо третьої ознаки, то слід сказати, що процесуальні перепони не є положеннями, які можна вирішити в кримінально-правовій площині, а ті з них, що стосуються кримінального права, можна віднести до правових властивостей і назвати їх такими, що мають кримінально-правове значення. Тому виділяти таку ознаку видається недоцільно в понятті множинності злочинів і, відповідно, в поняттях її видів.
Отже, встановлюючи родово-видове співвідношення повторності і множинності злочинів, можна визначити таку обов’язкову для повторності ознаку, як вчинення двох і більше злочинів в різний час.
Одним із найпростіших способів виявлення основних властивостей досліджуваного поняття та формулювання його визначення є аналіз наявних у спеціальній літературі поглядів. Визначення, які зустрічаються в літературі, умовно можна поділити на дві групи. Одні вчені спеціально не зупиняються на виділенні ознак повторності злочинів, наводячи їх у визначенні відповідного поняття. Інші ж подають відповідні визначення та наводять ознаки поняття повторності злочинів.
До першої групи можна віднести П. Святохіна, В. Жгутова, які сформулювали поняття повторності злочинів як вчинення злочину особою, яка раніше вчинила такий же злочин чи вказаний у законі однорідний злочин, незалежно від того чи була особа притягнена до кримінальної відповідальності за попередній злочин, за умови, що не знята і не погашена судимість і не сплили строки давності кримінальної відповідальності[108]. А. І. Свінкін вважає, що повторність злочинів — це вчинення хоча б двох тотожних, а у випадках, передбачених законом, і однорідних суспільно небезпечних діянь, жодне з яких не було предметом судового розгляду[109].
В. Г. Беляєв, Н. М. Свідлов вважають, що повторністю є вчинення особою до засудження тотожних чи однорідних злочинів[110].
Незважаючи на те, що згадані вчені не вказували безпосередньо на ознаки повторності злочинів, аналіз розглянутих визначень дає підстави зробити висновок, що ознаками повторності злочинів є:
— вчинення особою двох і більше тотожних злочинів;
— вчинення особою двох і більше однорідних злочинів, у випадках спеціально передбачених кримінальним законом;
— вчинення двох і більше злочинів до засудження.
Як бачимо, перший спосіб об’єктивізації поняття повторності злочинів не дає можливості виділити більш-менш чіткий перелік істотних ознак дослідженого явища та поняття, яке його позначає.
Другу групу становлять вчені, які подають ознаки та наводять визначення поняття повторності злочинів. Наприклад, М. І. Бажанов вважає, що повторність злочинів як вид множинності злочинів має місце тоді, коли вчинено два чи більше злочини, незалежно від того, чи була особа засуджена за перший з них. І відповідно виділив такі ознаки повторності злочинів: 1)вчинення двох або більше самостійних одиничних злочинів особою чи групою осіб; 2) одиничні злочини, які входять у повторність, вчиняються в різний час; 3) для повторності злочинів не має значення чи була особа засуджена за раніше вчинений злочин; 4) повторність відсутня, якщо за раніше вчинений злочин сплили строки давності притягнення до кримінальної відповідальності, або знята чи погашена судимість[111].
В. О. Навроцький також виділив ознаки, які характеризують саме повторність злочинів як вид множинності, а саме: 1) посягання вчиняється шляхом повторення; 2) за перший злочин особа не була засуджена або ж була засуджена, однак цій судимості закон не надає кваліфікуючого значення; 3) у статті Особливої частини КК повторності надано значення ознаки складу злочину; 4) кожне з двох чи більше діянь становить собою окремий злочин[112].
Погоджуючись загалом із запропонованими ознаками, слід зазначити, що навіть у випадках, коли повторність не передбачена як ознака у складі злочинів, вона все одно існуватиме як явище і впливатиме на призначення покарання.
І. О. Зінченко, В. І. Тютюгін виділяють кількісні і якісні ознаки повторності злочинів, зокрема, кількісна ознака — це вчинення особою (групою осіб) самостійних одиничних злочинів. До якісних ознак вчені відносять: 1) злочини при повторності мають передбачатись однією і тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК; 2) тотожні чи однорідні одиничні злочини, що утворюють повторність, можуть мати різний характер, бути простими чи складними; 3) для поняття повторності немає значення, чи були злочини, з яких вона складається, закінченими, чи один з них був лише готуванням до злочину або замахом на нього; 4) повторність виникає і в тих випадках, коли один або декілька злочинів, з яких вона складається, вчинені у співучасті; 5) всі злочини, з яких складається повторність, вчиняються в різний час і віддалені один від одного певним проміжком часу; 6) повторність має місце незалежно від того, чи була особа засуджена за раніше вчинений нею злочин; 7) збереження кримінально-правового значення хоча б двома злочинами, що створюють повторність[113].
Вважаємо, що наведені ознаки в цілому правильно розкривають поняття повторності, все ж таки мають певні недоліки, оскільки не виділено найбільш суттєвих ознак, які виражають специфіку саме повторності злочинів, а не множинності злочинів загалом. Тож необхідно проаналізувати окремі ознаки повторності злочину, аби, дослідивши їхні сторони, відшліфувавши всі аспекти розуміння, потім зібрати ці ознаки у внутрішньо єдине, логічно вивірене, чітке і якомога більш адекватне визначення поняття повторності злочинів. Вищевикладене свідчить, що існує проблема визначення самої кількості ознак повторності злочину, які є необхідними і достатніми для відображення її сутності і відмежування від усіх суміжних понять[114], як того вимагають логічні правила визначення поняття.
Узагальнивши вище викладене, варто зауважити, що більшість науковців, які давали визначення повторності злочинів, вказували на обов’язковість такої ознаки, як вчинення особою двох або більше одиничних злочинів. Як слушно відзначив В. П. Малков, «наявність вчинення однією і тією ж особою двох чи більше злочинів — необхідна юридична ознака повторності злочинів»[115].
За своєю юридичною природою злочин як соціальне явище завжди одиничний і не втрачає свого значення навіть у випадку повторного його вчинення. Тому «повторний злочин» поняття умовне, узагальнююче. У юридичній літературі під одиничним злочином розуміють просте чи ускладнене суспільно небезпечне діяння, яке має взаємопов’язані об’єктивні та суб’єктивні ознаки, що повторюються в об’єктивній дійсності саме в такому сполученні, містить ознаки одного складу злочину і кваліфікується за однією статтею (частиною статті) Особливої частини КК[116]. Саме з таких одиничних злочинів і складається повторність злочинів. Одиничні злочини, які утворюють повторність злочинів, можуть мати різний характер. Повторність має місце при вчиненні двох або більше простих одиничних злочинів, триваючих, продовжуваних та ускладнених. Наприклад, повторність злочинів наявна при вчиненні таких простих злочинів, як крадіжка і шахрайство, або такого простого злочину як грабіж і такого триваючого як ухилення від сплати податків, ускладненого злочину як розбій і простого злочину як тілесне ушкодження.
Повторність утворює вчинення двох чи більше одиничних злочинів:
1) попереднього — вчинення якого передує повторності;
2) кожного наступного — який, власне, і є повторним.
Такі злочини виступають елементами повторності. У випадках, коли попередній і наступний (повторний) злочини названі в диспозиції відповідної частини статті Особливої частини КК, повторність злочинів виступає як кваліфікуюча ознака складу злочину. Якщо повторність злочинів прямо не передбачена в статті Особливої частини КК (наприклад, особа вчинила два умисних тяжких тілесних ушкоджень), вона розглядається як обставина, що обтяжує покарання.
В. О. Навроцький дослідив, що попередній і наступний злочини в КК України позначені по-різному, зокрема попередній злочин:
— шляхом вказівки на його назву. Наприклад, у ч. 2 ст. 187 КК України передбачено: «Розбій, вчинений… особою, яка раніше вчинила розбій або бандитизм»;
— через перелік статей Особливої частини КК України, які передбачають відповідний злочин. Зокрема, в ч. 2 ст. 307 КК України вказано: «Ті самі дії, вчинені повторно або… особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 308–310, 312, 314, 315, 317 цього Кодексу»:
— називається родове поняття певного злочину та визначаються обмеження — вчинення яких саме злочинів не повинно утворювати повторність. Наприклад, у п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України встановлено відповідальність за умисне вбивство за винятком вбивства, передбаченого статтями 116–118 цього Кодексу[117].
Повторний злочин позначений у КК України шляхом використання законодавцем різних прийомів:
— прямо називає його. Це має місце тоді, коли простий вид злочину вчиняється однією дією. Наприклад, у ч. 2 ст. 185 КК України зазначено: «Крадіжка, вчинена повторно…»;
— вказує на те, що повторність утворюють «ті ж дії», «ті самі дії» — тобто ті дії, які передбачені частиною першою статті. Наприклад, злочин, передбачений ст. 199 КК України, може бути вчинений шляхом виконання семи альтернативних дій, а в ч. 2 цієї статті передбачено відповідальність за «за ті самі дії, вчинені повторно». Вчинення будь-якої із них дає підставу кваліфікувати злочин за ознакою повторності. Попередній і наступний злочини можуть бути вчинені не обов’язково однаковими діями, а будь-якими з тих, які вказані в диспозиції статті про простий вид відповідного злочину;
— встановлює відповідальність за повторність у випадку вчинення дій, передбачених певною частиною статті КК. Наприклад, у ч. 3 ст. 109 КК України зазначено: «Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені… повторно». У таких випадках наступний злочин має полягати в діях, які тотожні тим, що передбачені частиною статті, до якої відсилає норма про відповідний повторний злочин[118].
Слід відзначити, що у п. 1 примітки до ст. 185 КК 2001 р. коло злочинів, вчинення яких є передумовою інкримінування особі ознаки «вчинення злочину повторно» у межах статей 185, 186, 189–191 КК 2001 р., значно звужено, коли порівняти з аналогічними п. 1 примітки до ст. 81 та п. 1 примітки до ст. 140 КК 1960 р. Якщо не зважати на диференційовану охорону різних форм власності у КК 1960 р., то відповідники злочинів, передбачених статтями 185, 186, 189–191 КК 2001 р., за КК 1960 р. — крадіжка (ст. 81, 140), грабіж (ст. 82, 141), шахрайство (ст. 83, 143), заволодіння державним або колективним майном шляхом привласнення, розтрати або зловживання посадовим становищем (ст. 84), вимагання (статті 862, 144) визнавались вчиненими повторно, якщо вчиненню одного з цих злочинів передувало вчинення будь-якого з них, а також вчинення одного із злочинів, передбачених статтями 69, 86, 142, 223, 2283, 2292, 22917, 22919 КК 1960 р. Порівняно з аналогічними переліками злочинів у КК 1960 р. при визначенні повторності у корисливих злочинах проти власності низка злочинів не була відображена у КК 2001 р. У теорії кримінального права такі зміни вважають некоректними, оскільки особливістю таких злочинів, як розкрадання радіоактивних речовин, розкрадання наркотичних засобів та психотропних речовин, розкрадання вогнепальної зброї та інших подібних їм є те, що їх предметом може бути майно, наділене особливими властивостями, або таке, що має особливе значення, незаконне використання якого становить загальну небезпеку для людей або їхнього здоров’я[119]. Інакше кажучи, в цьому випадку закон бере під охорону не стільки майно як річ, що має матеріальне значення, скільки саму властивість речі, її призначення. У такий спосіб охороняється і громадська безпека та здоров’я населення, і право власності окремих суб’єктів, яке в нашому випадку виступає додатковим об’єктом.
Отже, з точки зору комплексної кримінально-правової охорони власності, відновлення «розширеного переліку» злочинів (переліку, до якого входили б усі злочини в межах КК, що посягають як на власність, так і на інші об’єкти кримінально-правової охорони, які є спеціальними нормами щодо норм, сформульованих у межах Розділу VI Особливої частини КК) у межах п. 1 примітки до ст. 185 КК 2001 р. виглядає обґрунтованим. У зв’язку з цим О. В. Ільїна вважає за доцільне внести до п. 1 примітки до ст. 185 КК України зміни, спрямовані на визнання злочинів, передбачених статтями 185, 186, 189–191 КК, вчиненими повторно й у тих випадках, коли їх вчиненню передувало вчинення злочинів, передбачених статтями 289, 308, 312, 313, 410 КК України[120]. Крім того, «розширені» переліки, подібні до того, що мав місце у КК 1960 р., збереглися у нових кримінальних кодексах республік колишнього СРСР. Наприклад, у п. 3 примітки до ст. 175 КК Республіки Казахстан зазначено, що неодноразовим у ст. 175–181 цього кодексу визнається вчинення злочину, якщо йому передувало вчинення одного або більше злочинів, передбачених цими статтями, а також статтями 248, 255 та 260 цього Кодексу. Стаття 248 КК Республіки Казахстан встановлює відповідальність за розкрадання або вимагання радіоактивних матеріалів, ст. 255 — за вимагання вогнепальної зброї, боєприпасів до неї та вибухових пристроїв, ст. 260 — за розкрадання або вимагання наркотичних засобів або психотропних речовин.
У зв'язку із змінами в законодавстві часто постає питання, якою редакцією статті Особливої частини КК слід керуватися, визначаючи наявність попереднього злочину.
Наприклад, особа вчинила бандитизм в період дії КК 1960 р., а вже після набрання чинності КК 2001 р. вчинила розбій. Умови відповідальності за бандитизм за новим КК змінено, що зумовлено регламентацією відповідних питань в ч. 4 ст. 28 КК 2001 р. Можливі ситуації, коли особа підлягала б кримінальній відповідальності за кримінальним законом, який діяв на момент вчинення діяння, однак відповідні дії не визнаються злочинними за новим законом.
Розглянемо два способи вирішення цього питання. Одна позиція полягає в тому, що потрібно керуватися редакцією статті, яка діяла на момент вчинення відповідного злочину. Тобто, якщо діяння становило собою попередній злочин, названий в диспозиції статті про наступний (повторний) злочин, або було передбачене статтею, номер якої названо в статті про повторний злочин, то наступний злочин визнається повторним, незалежно від того, що згодом стаття викладена в новій редакції чи в силу інших причин змінено умови кримінальної відповідальності, посилена караність попереднього злочину. При цьому елементом повторності слід визнавати і злочин, вчинений тоді, коли така повторність ще не була передбачена як кваліфікуюча ознака.
Другий підхід зводиться до того, що попередній злочин повинен бути вчинений вже після набрання чинності статтею про відповідальність за повторне посягання. Цей (попередній) злочин повинен бути передбачений статтею Особливої частини, яка діє в редакції, чинній на момент встановлення чи зміни умов відповідальності за повторний злочин.
Слід погодитись із позицією В. О. Навроцького, що перевагу слід віддати другому із вказаних можливих рішень, оскільки:
1) діяння, яке не є злочинним на час вчинення наступного діяння, саме собою не може виступати і елементом повторності. Адже повторність утворює вчинення двох чи більше злочинів. Вчинення лише одного діяння (наступного) не веде до виникнення повторності злочинів;
2) положення ч. 2 ст. 4 КК України про те, що злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв на час вчинення цього діяння щодо повторності злочинів, означає, що такий закон повинен діяти на момент вчинення і попереднього, і наступного злочинів;
3) визнання діяння, яке не становить собою злочину, елементом повторності суперечить положенням про зворотну дію закону про кримінальну відповідальність у часі (ст. 5 КК України);
4) поширений у КК вислів «дії, передбачені частиною першою цієї статті», який використовується для вказівки на аналізований вид множинності злочинів, означає, що дії мають бути передбачені саме цією статтею, а не такою, яка діяла в попередній редакції;
5) врахування злочину, передбаченого більш м'яким раніше чинним законом, елементом повторності — щонайменше несправедливо. Адже, при цьому особі не надано шансу зважити свою поведінку з врахуванням посилення відповідальності за попередній злочин. Цілком можливо, що, знаючи про посилення відповідальності за повторність, усвідомлюючи, що попереднє діяння враховано як елемент повторності, особа відмовиться від вчинення наступного посягання[121].
Отже, до прикладу, незаконне заволодіння транспортним засобом, вчинене повторно, передбачає, що особа раніше вчинила злочин, передбачений ст. 289 КК 2001 р., а не угон транспортних засобів, який кваліфікувався за ст. 2153 КК 1960 р.
Поняття злочину охоплює і суспільно небезпечні діяння особи, які є закінченими, і суспільно небезпечні діяння, що становлять собою незакінчений злочин (готування до злочину та замах на злочин). Так само поняття злочину охоплює не тільки діяння виконавця злочину, а й діяння співучасників злочину. Як зазначив В. М. Кудрявцев, особа визнається такою, що вчинила злочин, незалежно від того, чи вчинила вона закінчений злочин чи тільки готування до злочину або замах на злочин, була вона при цьому виконавцем злочину чи організатором, підбурювачем, пособником[122].
Відповідно, для поняття повторності злочинів не має значення, чи обидва злочини були закінченими, чи це було готування до злочину або замах на вчинення злочину. Наприклад, якщо особа спочатку вчинила замах на крадіжку, а потім готування до грабежу, вчинені нею злочини за наявності інших необхідних ознак утворюють повторність. Однак, слід мати на увазі такі випадки, коли особа вчинила готування до злочину чи замах на злочин, а потім наступними діями доводить початий злочин до кінця. У такому разі повторності злочинів немає, оскільки попередня злочинна діяльність немає самостійного значення і охоплюється складом закінченого злочину[123].
Для поняття повторності не має значення і форми співучасті. Наприклад, якщо спочатку суб’єкт вчинив підбурювання до замаху на умисне вбивство однієї особи, а потім пособництво в умисному вбивстві іншої особи, дії такого суб’єкта за наявності інших ознак теж утворюють повторність злочинів.
Зауважимо, що діяння, які складають повторність злочинів, повинні утворювати самостійні склади злочинів. Наприклад, В. О. Владіміров зазначає, що повторними можуть бути встановлені такі суспільно небезпечні діяння особи, кожні з яких окремо містять ознаки самостійного складу злочину[124]. Самостійний характер кожного із вчинених злочинних діянь має вирішальне значення при відмежуванні повторності злочинів від продовжуваного злочину. Як відзначив Н. О. Стручков, іноді те, що здається самостійним злочином, є лише окремим епізодом чи способом вчинення іншого більш тяжкого злочину, частиною складеного злочину[125].
Аналіз статей Особливої частини КК України, які передбачають повторність як кваліфікуючу ознаку, дають можливість зробити висновок про те, що повторність злочинів — це вчинення особою таких суспільно небезпечних діянь, кожне з яких є кримінально-караним, тобто є злочином. Іншими словами, для визнання в суспільно небезпечних діяннях особи повторності злочину потрібно, насамперед, встановити, що як в першому, так і в другому випадку особа вчинила злочин, а не будь-яке інше правопорушення.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 КК України, злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. У ч. 2 ст. 11 КК України зазначено, що не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.
При кваліфікації злочинів важливо враховувати, що в деяких випадках у кримінальному законі передбачена адміністративна преюдиція як умова визнання діяння особи злочином. Злочин має місце тоді, коли він утворений повторенням кількох адміністративних чи інших проступків. При створені КК України 2001 р. його розробниками була задекларована відмова від конструювання злочинів з адміністративною преюдицією, оскільки це означало невиправдану криміналізацію діянь, які не досягли того ступеня суспільної небезпечності, який властивий злочинові[126].
Фактично преюдиція в КК України збережена. Такими злочинами є: 1) ч. 1 ст. 337 «Ухилення військовозобов’язаного від військового обліку після попередження, зробленого відповідним військовим комісаріатом» (ст. 210 Кодексу України про адміністративні правопорушення); 2) ст. 391 «Злісна непокора законним вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиничної камери) або переводилась на більш суворий режим відбування покарання» (ч. 3 ст. 101 Кримінально-виконавчого кодексу України); 3) ч. 2 ст. 407 «Самовільне залишення військової частини або місця служби… вчинені повторно протягом року» (Дисциплінарний статут Збройних Сил України від 24 березня 1999 р.)[127].
В. П. Дробот вважає, що класифікація статей КК України, які передбачають кримінальну відповідальність при адміністративній чи дисциплінарній преюдиції, є незавершеною. У зв’язку з цим він вважає висновки В. О. Навроцького про те, що диспозиції статей Особливої частини сформовані так, що кримінальна відповідальність може настати і тоді, коли особа не притягалася за перше правопорушення до адміністративної чи дисциплінарної відповідальності; що факт не притягнення особи до юридичної відповідальності за попереднє правопорушення не змінює суті складу злочину; що до одного з правил кваліфікації злочинів з преюдицією момент закінчення злочину, наявність співучасті та її форми, вид співучасника визначаються лише щодо другого із вчинених діянь (оскільки перше діяння не становить собою злочину) є обґрунтованими тільки до конкретно вказаних ним складів, але не до злочинів з преюдицією взагалі[128].
Щоб підтвердити ці тези В. П. Дробот звернувся до аналізу ст. 382 КК України «Невиконання судового рішення». Він вважає, що ч. 1 ст. 382 КК України «Умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню» можна віднести до злочинів з преюдицією, а правовим актом, який передбачає відповідальність за преюдиційне діяння, є ст. 87 Закону України «Про виконавче провадження»[129].
Разом з тим, не можуть утворити повторності злочинів такі діяння особи, які через малозначність у першому випадку розглядалися як адміністративне, дисциплінарне правопорушення, а в другому випадку через підвищену суспільну небезпеку — як злочин. У цих випадках вчинені різні за характером суспільної небезпеки і юридичною природою діяння.
Отже, кожне з двох чи більше діянь, які утворюють повторність злочинів, повинні становити собою злочин, а не бути складовими одного і того ж посягання.
Другою ознакою повторності злочинів, яку виділяють вчені і яка випливає з нормативного визначення цього поняття, є вчинення двох і більше злочинів неодночасно. Слово «неодночасний» визначається як «який здійснюється, відбувається і т. ін. не в той самий час із чим-небудь іншим»[130]. Відповідно злочини, які утворюють повторність повинні визначатись різними часовими показниками.
У кримінально-правовій літературі зазначено, що злочини, які утворюють повторність злочинів повинні бути вчинені в різний час, тобто відокремлені один від одного певним проміжком часу. Часовий проміжок, який відділяє одиничні злочини між собою, повинен бути таким, щоб було можна відрізнити один злочин від іншого. Однак, він не повинен бути таким довгим, щоб між злочинами втрачався зв’язок[131]. Різночасність вчинення злочинів означає, що з моменту закінчення злочину має минути стільки часу, щоб особа могла усвідомити факт вчинення одного злочину і зважити всі за і проти при вчиненні другого злочину[132]. Тобто перший злочин повинен бути закінчений або припинений на стадії готування або замаху, а наступний ще не розпочатий.
За загальним правилом, закінченим є злочин, який містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України. Оскільки злочини у статтях Особливої частини КК України описано по-різному, то є різні правила щодо моменту закінчення злочину з формальним, матеріальним та усіченим складом.
У юридичній літературі злочин з формальним складом вважається закінченим з моменту вчинення суб’єктом суспільно небезпечного діяння, яке є ознакою об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого чинним КК України[133]. Якщо в диспозиції статті Особливої частини названо декілька обов’язкових діянь, то такий злочин вважається закінченим з моменту виконання всіх обов’язкових діянь. Наприклад, самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи є закінченим тоді, коли вчинене самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи і вчинені будь-які суспільно небезпечні діяння. Злочин з формальним складом з декількома альтернативними діяннями вважається закінчений тоді, коли повністю виконане хоча б одне з альтернативних діянь[134].
Злочин з матеріальним складом вважається закінченим з моменту настання суспільно небезпечних наслідків, які є ознакою об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого чинним КК України. Якщо у статті Особливої частини названо декілька обов’язкових наслідків злочину, то такий злочин є закінчений з моменту настання усіх обов’язкових наслідків. Наприклад, посягання, передбачене ч. 2 ст. 121 КК України, вважається закінченим тоді, коли мають місце наслідки і у вигляді тяжкого тілесного ушкодження, і смерті потерпілого. Коли у статті Особливої частини названо декілька наслідків альтернативно, то для визнання злочину закінченим достатньо настання хоча б одного з таких наслідків. Наприклад, злочин, передбачений ч. 2 ст. 345 КК України, є закінченим з моменту заподіяння потерпілому або легкого, або середньої тяжкості тілесного ушкодження[135].
У статтях Особливої частини чинного КК зустрічається і такий прийом формулювання диспозиції, коли використані терміни охоплюють і відповідну дію, і наслідки. Наприклад, посягання на життя охоплює як заподіяння смерті, так і замах на вбивство. Склад такого злочину є одночасно і матеріальним, і формальним. Такий злочин вважається закінчений не лише тоді, коли настали наслідки у вигляді смерті, а й коли виконана дія, спрямована на позбавлення життя потерпілого — має місце замах на вбивство відповідної особи.
Злочин з усіченим складом вважається закінченим з моменту початку виконання суспільно небезпечного діяння, вказаного в диспозиції статті Особливої частини[136]. Наприклад, розбій вважається закінченим з моменту нападу, незалежно від того чи заволоділа винна особа чужим майном.
У юридичній літературі вчинення злочинів в різний час пов’язують з моментом закінчення попереднього злочину, тобто повторний злочин, як правило, має вчинятися після моменту закінчення попереднього злочину.
Проте, як видається, таке твердження є не зовсім точним. Як слушно зауважено у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 4 червня 2010 р. № 7 «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки»[137] в межах повторності злочинів їх неодночасне вчинення може означати і те, що не збігаються за часовими показниками початкові моменти вчинення кожного зі злочинів. За наявності такої відмінності будь-які інші часові показники вчинених злочинів, зокрема і ті, що характеризують момент припинення суспільно небезпечного діяння, момент визнання злочину закінченим, значення не мають. У зв’язку з цим повторність можуть утворювати злочини, один з яких був вчинений у період, коли інший злочин вже розпочався, але ще не закінчився, наприклад, після початку вчинення шахрайства, але до його закінчення особа вчиняє крадіжку. У такому разі вчиненим повторно вважається злочин, розпочатий пізніше.
Третю ознаку, яку виділяють, є те, що повторність злочинів утворюють злочини, які передбачені тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК України, або злочини, які передбачені різними статтями КК, лише у випадках, прямо передбачених в Особливій частині КК України. За загальним правилом повторністю визнаються лише ті злочини, які передбачені однією статтею, а для тих випадків, коли в одній статті КК вміщено кілька різних складів злочинів — однією частиною статті Особливої частини КК. Ця ознака полягає в тому, що за змістом ч. 1 та ч. 3 ст. 32 КК України повторність можуть утворювати: а) тотожні злочини, які передбачені тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК. При повторності тотожних злочинів можуть і повинні збігатися ознаки за складом злочину, а саме один суб’єкт, однаковий об’єкт, об’єктивна і суб’єктивна сторона; б) однорідні злочини — лише у випадках, прямо передбачених в Особливій частині КК. Наприклад, у примітці 1 до ст. 185 КК України зазначено, що у статтях 185, 186 та 189191 повторним визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених цими статтями або статтями 187, 262 цього Кодексу. Як бачимо, у цьому випадку зазначено повторність і однорідних злочинів, і тотожних.
Однак із семантичного тлумачення повторності злочинів, зокрема слово «повторність» означає «який буває, трапляється і т. ін. знову, вдруге», випливає, що вона передбачає вчинення злочину, принаймні, ще один раз. Тому специфіка повторності полягає в тому, що її утворюють не тільки тотожні або, у разі особливої вказівки законодавця, однорідні чи схожі за своїми ознаками злочини. Для неї є характерним і вчинення в різний час кількох не пов’язаних між собою злочинів.
Тому ознака, що повторність злочинів утворюють злочини, які передбачені тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК України або злочини, які передбачені різними статтями КК, лише у випадках, прямо передбачених в Особливій частині КК України не є визначальною для повторності злочинів. А тому повторність злочинів охоплює усі випадки вчинення злочинів, незалежно від того, чи злочини передбачені однією і тією самою статтею (частиною статті), чи різними статями Особливої частини КК України.
Четвертою ознакою, яку виділяють у теорії, є те, що повторність має місце незалежно від того, чи була особа засуджена за раніше вчинений нею злочин. Більшість криміналістів вважає правильним положення, згідно з яким для повторності злочинів не має значення, чи притягувалась особа до кримінальної відповідальності за вчинення попереднього злочину[138]. Якщо звернутися до статей КК України, то скрізь, де є вказівка на повторність, не говориться про те, чи особа повинна бути чи навпаки, не повинна бути засуджена за раніше вчинений злочин. У статтях Особливої частини КК України, де йдеться про повторність (наприклад, ч. 2 ст. 185 КК України; ч. 2 ст. 306 КК України) лише вказано на вчинення злочину повторно без будь-яких застережень.
Отже, можна виокремити повторність, пов’язану із засудженням особи за попередній злочин, і повторність, не пов’язану із засудженням особи за попередній злочин. Як зазначив М. І. Бажанов, у всіх випадках, коли закон застосовує в диспозиції відповідної статті термін «повторність» ним охоплюються обидва вказаних її види[139]. Наприклад, у ч. 2 ст. 289 КК України встановлено відповідальність за незаконне заволодіння транспортним засобом, вчинене повторно. Цією ознакою охоплюються випадки заволодіння транспортним засобом особою, яка раніше не була засуджена, а також випадки, коли особа вже засуджувалась за такий самий злочин і має за нього судимість. Інакше кажучи, загальне поняття повторності злочинів охоплює рецидив злочинів. Рецидив становить собою повторність, пов’язану із засудженням за попередній злочин. Рецидив злочинів виникає у випадках, коли особа, яка раніше була засуджена за вчинення умисного злочину, вчиняє новий умисний злочин, маючи не зняту, не погашену у встановленому законом порядку судимість за попередній злочин. При цьому не має значення, чи кваліфікуються всі вчинені винним злочини за однією чи за різними статтями Особливої частини КК.
Повторність охоплює рецидив злочинів у тому випадку, якщо рецидив не виступає ознакою складу злочину — не передбачений іншою частиною цієї ж статті КК. Якщо у кримінальному законі рецидив не виділено як ознаку складу злочину, але передбачено посилення відповідальності за наявності повторності, то повторне вчинення злочину особою, яка була засуджена за відповідний злочин, враховується як наявність повторності.
Отже, повторність злочинів охоплює усі випадки вчинення злочину незалежно, чи особа була засуджена за раніше вчинений злочин, і тому вказана ознака не є необхідною для визначення змісту повторності злочинів.
П’ята ознака, а саме збереження кримінально-правового значення хоча б двома злочинами, що утворюють повторність, безпосередньо випливає з ч. 4 ст. 32 КК України. Злочин не повинен враховуватись як такий, що утворює разом з іншими злочинами повторність, якщо винного було звільнено від кримінальної відповідальності на підставах, передбачених законом, а також у випадках, коли судимість за цей злочин було погашено або знято.
У КК України передбачено такі види звільнення від кримінальної відповідальності: 1) у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК України); 2) у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК України); 3) у зв’язку з передачею особи на поруки (ст. 47 КК України); 4) у зв'язку із зміною обстановки (ст. 48 КК України); 5) у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК України); 6) у зв'язку із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характер (ст. 97 КК України); 7) спеціальні випадки звільнення від кримінальної відповідальності, передбачені Особливою частиною КК України (ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 307, ч. 6 ст. 369 та ін.). Крім того, повторність злочинів є відсутньою і у випадках, якщо хоча б за один із двох злочинів набрав чинності новий закон, що усуває його злочинність і караність (ст. 5 КК України).
Цього правила дотримуються й судова та слідча практика. Так, згідно з п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво»[140], одержання та давання хабара не можна кваліфікувати як вчинені повторно у випадках, коли:
— судимість за раніше вчинений злочин знята чи погашена в передбаченому законом порядку;
— на момент вчинення особою нового злочину минули строки давності притягнення її до відповідальності за раніше вчинений злочин;
— особа була звільнена від відповідальності за раніше вчинений злочин у встановленому законом порядку.
Іншими словами, це є обставини, які виключають повторність злочинів. Крім того, це загальне правило повторності, яке стосується усіх злочинів.
У юридичній літературі досі дискусійним є питання про те, чи можна вважати новий злочин повторним, якщо за перший злочин суб'єкт був звільнений від кримінальної відповідальності. Наприклад, В. П. Малков зазначає, що новий злочин, вчинений після звільнення від кримінальної відповідальності за перший злочин, не можна розглядати як повторний, оскільки рішення про звільнення «означає дострокове зняття правових наслідків вчиненого злочину до спливу строку давності притягнення до кримінальної відповідальності»[141]. Натомість С. Г. Келіна вважає, що другий злочин при звільненні особи від кримінальної відповідальності є повторним, оскільки таке звільнення застосовується лише за наявності в діях особи складу злочину[142].
Однак погодитися з визнанням повторним злочину, вчиненого особою, яка до цього звільнена від кримінальної відповідальності за вчинення іншого злочину, не можна. Адже, як зазначено в юридичній літературі, якщо строки давності не скінчилися, цього ще недостатньо, щоб другий злочин був визнаний повторним[143]. Як зазначає О. В. Наден, необхідно, щоб між особою, що вчинила новий злочин, та державою ще існувало кримінальне правовідношення, породжене фактом вчинення попереднього злочину[144]. І лише поки таке правовідношення існує, держава має повноваження визнавати раніше вчинене особою діяння злочином та застосовувати будь-які правові заходи за його вчинення, зокрема й визнавати повторним наступний вчинений особою злочин.
Втрата злочином свого кримінально-правового значення як елемента повторності в передбачених ч. 4 ст. 32 КК України випадках є похідною від припинення кримінально-правових відносин між державою та особою з приводу вчиненого нею злочину. Припинення таких відносин означає, що факт вчинення особою злочину не повинен породжувати жодних негативних кримінально-правових наслідків для неї, чи розглядатись як елемент повторності.
Юридична природа рішення, за яким сплив строк давності кримінального переслідування розриває реальний зв'язок між окремими епізодами кримінальної діяльності. Відповідно, між першим і наступним злочином мають минути такі строки, які не анулюють юридичного значення попередніх суспільно небезпечних посягань.
З’ясування питання спливу строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, погашення або зняття судимості має не тільки теоретичне, а й практичне значення.
Під давністю притягнення до кримінальної відповідальності в теорії кримінального права розуміють встановлений законом період часу по спливу якого з моменту вчинення злочину за наявності передбачених законом умов визнається непотрібним притягнення особи до кримінальної відповідальності[145].
Матеріально-правовою підставою застосування інституту давності в кримінальному праві вважається істотне зменшення суспільної небезпеки вчиненого злочину внаслідок спливу значного проміжку часу. Я. М. Брайнін вважає, що підставою давності є втрата суспільної небезпеки особи, яка вчинила злочин[146]. М. С. Таганцев обгрунтовав існування давності притягнення до кримінальної відповідальності, з одного боку, непотрібністю й безцільністю призначення в таких випадках покарання, а з іншого — процесуальними труднощами відновлення подій минулого[147].
Сплив строку давності означає, що раніше вчинений злочин юридично ніби не існує, його правові наслідки вичерпані. З юридичного погляду повторність означає вчинення двох або більше злочинів, тоді як після спливу строків давності по одному з них не має такої множинності суспільно небезпечних діянь, яка необхідна для повторності злочинів.
Щоб правильно зрозуміти питання про те, чому випадки вчинення злочину особою, яка має судимість за раніше вчинений злочин, утворюють повторність, а при погашенні чи знятті судимості виключається можливість розглядати знову вчинений злочин як повторний, необхідно з’ясувати поняття і сутність судимості у кримінальному праві. У кримінально-правовій літературі існує декілька визначень поняття судимості. Судимість — це правове становище особи, яке виникає внаслідок засудження її за вчинений злочин з дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду і триває визначений законом термін, спричиняючи несприятливі для засудженого кримінально-правові наслідки[148]. Судимість — це передбачені законом правові наслідки засудження, які тривають певний період і визначають особливий правовий статус особи, яка має судимість[149].
Передумовою виникнення судимості є вчинення особою діяння, що містить склад злочину, передбачений КК України. Судимість пов’язана із вчиненням конкретного злочину і засудженням за нього. Закінчується судимість її погашенням чи зняттям.
Як зауважив В. В. Голіна, кримінальне право виконує свої завдання (ч. 1 ст. 1 КК України) характерним для нього способом, у тому числі конструюючи підвищену кримінальну відповідальність за допомогою судимості[150]. Одним із кримінально-правових наслідків судимості є те, що вона може бути врахована при кваліфікації вчиненого злочину чи при призначенні за нього покарання[151]. Зокрема, повторність злочинів, рецидив злочинів, має місце тільки за наявності судимості за раніше вчинений злочин і лише за цієї умови вчинене особою утворює кваліфікований склад відповідного злочину (наприклад: ч. 3 ст. 109; ч. 2 ст. 110; п. 13 ч. 2 ст. 115; ч. 2 ст. 127; ч. 2 ст. 133; ч. 2 ст. 164; ч. 2 ст. 185; ч. 3 ст. 296 КК України).
Що ж до впливу судимості на повторність, то тут однозначності немає. Деякі вчені вважають, що не у всіх випадках зняття чи погашення судимості має значення для застосування положення кримінального закону про повторність злочинів. С. Бородін писав, що вбивство може кваліфікуватися як повторне, незалежно від того, погашено чи знято судимість за попереднє вбивство[152]. В. О. Владіміров вважає, що зняття чи погашення судимості за перший злочин може мати значення в тих випадках, коли повторність законом пов’язана із судимістю, і не матиме значення, коли у законі говориться про повторність вчинення злочину, незалежно від судимості за нього[153].
Переконливу критику поглядів, згідно яких для повторності злочинів не має значення факт зняття чи погашення судимості, наводять Х. Шейнін, М. Загородніков. Так, Х. Шейнін вважає, що зняття чи погашення судимості за перший злочин у всіх випадках виключає можливість розглядати новий злочин як повторний[154]. М. Загородніков зазначає, що після зняття судимості особа визнається такою, що не вчиняла злочин. Сплив з моменту відбуття покарання вказаних у законі строків і не вчинення упродовж певного часу нового злочину означає, що особа пройшла перевірку, стала на шлях виправлення і тому може розглядатися такою, що не вчиняла злочину[155].
Згідно з ч. 2 ст. 88 КК України судимість має правове значення у разі вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передбачених законами України. Судимість встановлює граничну межу для повторності. Відповідно до ч. 4 ст. 32 КК України повторність злочинів може мати місце лише до моменту погашення чи зняття судимості за попередній злочин. У ст. 32 КК України вказана лише кінцева межа повторності, показником якої є стан судимості, а тому для початкової межі повторності судимість значення не має. Це означає, що якщо особа вчинила злочин, за який притягається до кримінальної відповідальності, однак після постановлення обвинувального вироку і до набуття ним законної сили вчиняє новий злочин, те, що в неї не виникає судимості, не означає, що це є умовою, яка юридично денонсує повторність, оскільки для того, щоб бути знятою чи погашеною вона, принаймні, має виникнути.
Звільнення від кримінальної відповідальності, звільнення від покарання, зняття чи погашення судимості є умовами, що припиняють кримінально-правові відносини. Отже, первинним чинником, який має впливати на повторність, є наявність кримінально-правових відносин між особою, яка вчинила предикатний злочин, та державою. Правова ситуація, пов’язана із не виникненням в особи судимості, як результат засудження, у ч. 4 ст 32 КК України, не може оцінюватися як умова, що денонсує повторність за раніше вчинений злочин, оскільки погашення чи зняття судимості є лише засобом для візуалізації припинення кримінально-правових відносин, а не самостійною умовою юридичної денонсації предикатного злочину для вирішення питання щодо повторності[156].
Непорозуміння щодо ролі судимості в юридичній денонсації повторності не обмежуються зазначеним. Більш важливим є визначення строку тривання «активності» повторності злочинів щодо предикатного злочину, якщо особу, яка його вчинила, було звільнено від покарання. Оскільки у ч. 4 ст. 32 КК України передбачено лише такі умови денонсації повторності, як звільнення від кримінальної відповідальності та погашення чи зняття судимості, то відповідно до букви закону, стосовно особи, яка була звільнена під покарання за вчинений предикатний злочин, не маючи згідно з ч. 3 ст. 88 КК України судимості, не може бути застосована жодна з умов, передбачених ч. 4 ст. 32 КК України. Адже, по-перше, вона зазнала кримінальної відповідальності, оскільки була звільнена лише від покарання, а не від кримінальної відповідальності. По-друге, у зв’язку з тим, що особа звільняється від покарання, про що зазначається у відповідному судовому акті, судимість не виникає (ч. 3 ст. 88 КК України), а отже, погашення чи зняття судимості неможливі (ч. 4 ст. 32 КК України); якщо особа звільняється від покарання у зв’язку з декриміналізацією діяння, за яке вона засуджена (ч. 2 ст. 74 КК України), або звільняється від покарання через хворобу (ч. 2 ст. 84 КК України), або звільняється від покарання на підставі закону України про амністію (ст. 85 КК України), судимість хоча й виникає, однак, з огляду на ч. 3 ст. 88 КК України вона припиняється з моменту звільнення особи від покарання, тобто також не має значення для застосування ч. 4 ст. 32 КК України, оскільки зняття чи погашення судимості можливі лише після виконання чи відбуття покарання.
Отже, в такій правовій ситуації вирішальне значення має не вказівка на наявність чи відсутність судимості в особи, а наявність чи припинення кримінально-правових відносин. Однак, справа якраз у тому, що підстави наявності чи припинення кримінально-правових відносин визначаються у кримінальному законі, в якому дається вказівка на відповідні кримінально-правові інститути. Те, що у ст. 32 КК України наголошено саме на погашення чи зняття судимості і не вказано про звільнення від покарання, як умови, що визначає відсутність повторності злочинів, призводить до того, що в цьому випадку повторність злочинів не можна знівелювати. Отже, для особи, яка звільнена від покарання, повторність із предикатним злочином формально можлива і через рік, і через десять, і через двадцять років після вчинення предикатного злочину.
Вирішення зазначеної проблеми вбачається слушним лише через нормотворчу діяльність, тобто внесення відповідних змін до ч. 4 ст. 32 КК України. Відповідно ч. 4 ст. 32 КК України пропонуємо викласти у такій редакції: «повторність відсутня, якщо за раніше вчинений злочин особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом, звільнено від покарання та його відбування, погашено або знято судимість».
Оскільки повторність злочинів законодавчо закріплена у ст. 32 КК України, то необхідно розглянути також ознаки цього явища, які випливають із кримінального закону. Так, згідно з ч. 1 ст. 32 КК України, повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу. При цьому ч. 1 та ч. 3 цієї статті КК визначають певні особливості злочинів, що можуть утворювати повторність, ч. 2 відмежовує повторність злочинів від одиничного продовжуваного злочину, а ч. 4 встановлює особливі кримінально-правові ситуації, за яких повторність відсутня. Крім того, можна сказати, що ст. 32 КК України не визначає повторність злочинів певною стадією їх вчинення. Повторність може утворити будь-який варіант поєднання закінчених, закінчених та незакінчених злочинів одного виду чи однорідних злочинів. На наявність повторності також не впливає факт вчинення відповідних злочинів одноосібно чи у співучасті.
Враховуючи думки, викладені в літературі, а також на підставі власного аналізу можна виділити такі ознаки, які виражають кримінально-правовий зміст повторності злочинів:
— повторність утворюють два і більше злочини;
— збереження кримінально-правового значення хоча б двома злочинами, що утворюють повторність;
— вчинення двох і більше злочинів неодночасно.
Отже, повторність злочинів — це вчинення особою неодночасно двох чи більше злочинів, принаймні два з яких зберігають кримінально-правове значення.
Виділені ознаки повторності злочинів дають можливість стверджувати, що повторність злочинів охоплює усі випадки вчинення декількох злочинів, незалежно від їх характеристики як тотожних, однорідних чи різнорідних, а також злочинів, які пов’язані з попереднім засудженням, і тих, які не пов’язані з попереднім засудженням.