Наприклад, Генічеський районний суд Херсонської області вироком від 30 травня 2005р. засудив Т. за ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 153 КК та із за­стосуванням ст. 69 КК призначив йому покарання у виді п’яти років позбав­лення волі. Із матеріалів цієї справи видно, що Т. із застосуванням фізичного насильства та з використанням безпорадного стану потерпілої намагався зґвалтувати малолітню М, 1999 р. н., яка через свій вік не могла усвідомлюва­ти характер вчинюваних із нею дій та чинити йому опір. Цей злочин Т. не зміг довести до кінця з причини анатомічного розвитку малолітньої потерпілої, проте задовольнив з нею свою статеву пристрасть неприродним способом. Суд помилково кваліфікував дії засудженого Т. за ч. 2, а не ч. 3 ст. 153 КК, по­славшись при цьому на те, що внаслідок вчинення вказаних дій малолітній по­терпілій не було заподіяно особливо тяжких наслідків.

У разі зґвалтування малолітньої особи, яка не досягла статевої зрілості, такі дії утворюють склад злочину, передбаченого ч. 4 ст. 152 КК, і не потребу­ють додаткової кваліфікації за ст. 155 КК.

Проте Красилівський районний суд Хмельницької області вироком від 7 червня 2005 р. визнав Ч. винним зач. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 155 КК і призначив йому покарання у виді 10 років позбавлення волі. Судом було встановлено, що Ч. протягом тривалого часу із застосуванням фізичного насильства та погроз його застосування вступав у статеві зносини зі своєю малолітньою дочкою, якій на момент вчинення насильницьких дій виповнилося лише 11 років. Дії за­судженого суд кваліфікував за сукупністю злочинів: зґвалтування малолітньої особи за ч. 4 ст. 152 КК та статеві зносини, вчинені батьком з особою, яка не досягла статевої зрілості, за ч. 2 ст. 155 КК.

У цьому випадку додаткова кваліфікація за ч. 2 ст. 155 КК є зайвою, оскільки відповідальність за зґвалтування малолітньої особи повністю охоп­люється диспозицією ч. 4 ст. 152 КК, а ст. 155 КК передбачено відповідаль­ність за статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, при цьому такі статеві зносини з боку потерпілої мають добровільний характер.

Особливо тяжкими наслідками, про які йдеться у ч. 4 ст. 152 та ч. З ст. 153 КК, можуть бути визнані смерть або самогубство потерпілої особи, втрата будь-якого органу чи його функцій, душевна хвороба або інший роз­лад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на третину, непоправне знівечення обличчя, переривання вагітності чи втрата здатності до дітонародження, а так само зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби або сифілісом, що стали­ся внаслідок зґвалтування. Відповідальність за спричинення особливо тяж­ких наслідків настає як тоді, коли винний передбачав їх можливість, так і ко­ли він міг і повинен був їх передбачити.

При цьому не можуть вважатися такими, що спричинили особливо тяж­кі наслідки, зґвалтування або насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом чи замах на ці злочини, поєднані із заподіянням по­терпілій особі тілесного ушкодження, визнаного тяжким лише за ознакою небезпечності для життя на момент його заподіяння. Такі дії підлягають ква­ліфікації за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами ста­тей 152 або 153 і 121 КК.

Наприклад, Кагарлицький районний суд Київської області вироком від 15 бе­резня 2005 р. визнав винним П. за ч. 1 ст. 121, ч. 2 ст. 152 КК та призначив йому покарання у виді дев’яти років позбавлення волі. Із матеріалів справи вид - но, що П. з метою зґвалтування потерпілої Ч. для подолання її опору здавлю­вав їй шию руками, внаслідок чого вона знепритомніла. Подолавши таким чи­ном опір потерпілої, П. зґвалтував її. Згідно з висновком судово-медичної екс­пертизи потерпілій було заподіяно тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння. За таких обставин суд правильно дійшов висновку про наявність у діях П. ознак злочинів, передбачених статтями 121 та 152 КК.

Також не може бути визнано особливо тяжкими наслідками свідоме по­ставлення потерпілої особи в загрозу зараження вірусом імунодефіциту лю­дини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою або сифілісом, якщо захворювання не настало. Вказані дії слід кваліфікувати за сукупністю зло­чинів.

Так, Тернопільський міськрайонний суд вироком від 18 серпня 2005р. за­судив Тзач. 1 ст. 130 і ч. 1 ст. 152 КК та призначив йому покарання у виді чо­тирьох років позбавлення волі. Т, достовірно знаючи, що він є носієм вірусу імунодефіциту, із застосуванням фізичного насильства вступив у статеві зносини із потерпілою М. Ураховуючи, що в результаті вказаних дій захворю­вання потерпілої М. не настало, суд правильно кваліфікував дії Т. за сукупніс­тю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 152 і ч. 1 ст. 130 КК як зґвалтування та сві­доме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини.

Пленум Верховного Суду України у п. 14 постанови від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» роз’яснив, що умисне вбивство, якщо воно було поєднане зі зґвалту­ванням потерпілої особи або насильницьким задоволенням із нею статевої пристрасті неприродним способом, тобто мало місце в процесі вчинення за­значених злочинів чи одразу ж після нього, тягне відповідальність за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК. При цьому злочинні дії кваліфікуються і за ч. 4 ст. 152 чи ч. 3 ст. 153 КК або ще й за відповідною частиною ст. 15 КК. Умисне вбивство з метою задовольнити статеву пристрасть із трупом також тягне відповідаль­ність за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК. У випадках, коли особу було умисно вбито через певний час після її зґвалтування чи насильницького задоволення з нею ста­тевої пристрасті неприродним способом з метою їх приховання, дії винного кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених відповідними части­нами ст. 152 або ст. 153 та п. 9 ч. 2 ст. 115 КК.

Апеляційний суд Миколаївської області вироком від 30 липня 2005р. ви­знав винним зач. 4 ст. 152,ч.З ст. 153, пунктами 9, 10ч.2ст. 115 ККС.іпри- значив йому покарання у виді 15 років позбавлення волі. С. із застосуванням фізичного насильства зґвалтував Н. та задовольнив з нею статеву пристрасть неприродним способом. Під час вчинення вказаних дій С. задушив потерпілу. Верховний Суд України ухвалою від 6 жовтня 2005р. зазначений вирок апеля­ційного суду змінив: виключив із нього засудження С. за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК (вбивство з метою приховати інші злочини), оскільки засуджений позбавив життя потерпілу під час вчинення щодо неї статевих злочинів. Дії засудже­ного С. у цій частині повністю охоплюються п. 10 ч. 2 ст. 115 КК.

Зґвалтуванням є вчинення статевого акту між особами різної статі при­родним способом усупереч бажанню або поза бажанням однієї з них, шляхом застосування до неї фізичного насильства, погрози застосування такого на­сильства або з використанням її безпорадного стану^[33].

При відмежуванні зґвалтування від інших статевих злочинів треба мати на увазі, що насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним спо­собом виключає природний статевий акт і вміщує у собі акти мужолозтва, лесбійства, а також інші прояви неприродного збудження і реалізації стате­вої пристрасті чоловіка або жінки неприродним способом, які супроводжу­валися фізичним насильством, погрозою його застосування або з викорис­танням безпорадного стану потерпілої особи. Проте в деяких випадках, коли мало місце зґвалтування, поєднане із насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, суди такі дії помилково розглядали як продовжуваний злочин.

Так, Бериславський районний суд Херсонської області вироком від 3 жов­тня 2005р. засудив У. зач. 1 ст. 153 КК до трьох років позбавлення волі. Із ма­теріалів цієї справи вбачається, що У. із застосуванням фізичного насильства та погрози його застосування вчинив природний статевий акт із потерпілою В., після чого задовольнив з останньою свою статеву пристрасть неприрод­ним способом. За таких обставин суд кваліфікував дії У. лише як насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом за ч. 1 ст. 153 КК, хоча в його діях був також наявний склад злочину, передбачений ст. 152 КК (згвалтування).

Статтею 155 КК передбачено вїдповїдальнїсть за добровїльнї статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрїлостї. Потерпілою може бути особа як жіночої, так і чоловічої статі, яка не досягла статевої зрілості.

Відповідно до підпунктів 2.1.2, 2.13.2 «Правил проведення судово-меди­чних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро судово-медич­ної експертизи» (затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я Украї­ни від 17 січня 1995 р. № 6; зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26  липня 1995 р. за № 248/784; далі — Правила проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів), станом статевої зрїлостї у жінок слід розуміти закінчення формування організму, коли статеве життя, запліднення, вагітність, пологи та годування дитини є нормальною функ­цією і не призводять до розладу здоров’я; статева зрілість в осіб чоловічої статі характеризується станом загального фізичного розвитку та формуванням ста­тевих залоз, за якого статеве життя є фізіологічно нормальною функцією, не викликає розладу здоров’я і не завдає шкоди подальшому розвитку організ­му. Встановлення статевої зрілості проводиться щодо осіб як жіночої, так і чоловічої статі віком з 14 до 18 років. Досягнення статевої зрілості встанов­люється судово-медичною експертизою відповідно до Правил проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів.Обов’яз- ковість проведення такої експертизи зумовлена п. 4 ст. 76 Кримінально-про­цесуального кодексу України (далі — КПК). Кримінальна відповідальність за ст. 155 КК виключається у разі, коли судово-медичною експертизою буде встановлено, що потерпіла неповнолітня особа досягла статевої зрілості.

Добровільні статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, утворюють склад злочину в разі, коли суб’єкт знав або припускав, що потер­піла особа не досягла статевої зрілості, а так само тоді, коли міг і повинен був це передбачити. Така оцінка статевого статусу потерпілої особи має ґрунту­ватися на об’єктивних обставинах: її зовнішній вигляд, знання про її вік, ме­дичні показники тощо.

Так, Корольовський районний суд м. Житомира вироком від 19 травня 2005р. визнав винним Ю. за ч. 1 ст. 155 КК та із застосуванням ст. 75 КК зві­льнив його від відбування покарання з випробуванням. Ю, достовірно знаючи, що потерпілій С. ще не виповнилося 13 років, тобто вона є малолітньою осо­бою й тому не досягла статевої зрілості, за погодженням з останньою декіль­ка разів вступав із нею в статеві зносини природним способом.

Якщо потерпіла особа за своїм розвитком або через свій малолітній вік не розуміла характеру та наслідків вчинюваних з нею дій, злочин підлягає кваліфікації як зґвалтування з використанням безпорадного стану потерпі­лої особи. Висновок про саме такий стан потерпілої особи має ґрунтуватися на даних судово-психологічної експертизи^[34].

Засуджуючи осіб за вчинення статевих зносин з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155 КК), суди не в усіх випадках досліджували здат­ність потерпілих з урахуванням їх малолітнього віку усвідомлювати харак­тер вчинюваних із ними дій. Відсутність у потерпілої особи можливості пра­вильно розуміти ступінь і характер вчинюваних із нею сексуальних дій або керувати своїми вчинками свідчить про використання її безпорадного стану, що є предметом злочину, передбаченого ст. 152 або ст. 153 КК.

Так, Сокальський районний суд Львівської області вироком від 22 черв­ня 2005р. визнав винним К. за ч. 1 ст. 155 КК та із застосуванням ст. 75 КК звільнив його від відбування покарання з випробуванням. К за взаємною згодою неодноразово вступав у статеві зносини із малолітньою С. Із матеріалів цієї справи видно, що судом не вирішувалося питання, чи здатна була потерпіла за своїм віком розуміти характер вчинюваних із нею за її згодою дій та їх нас­лідки, оскільки їй виповнилося лише 12 років.

Статтею 156 КК передбачено відповідальність за вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку. Суспільна небез­печність цього злочину полягає в тому, що він спричиняє шкоду нормально­му моральному та фізичному становленню неповнолітніх, формує аморальні погляди у дитини^[35].

Потерпілими від зазначеного злочину можуть бути особи як чоловічої, так і жіночої статі, яким не виповнилося 16 років. Для відповідальності за цей злочин не має значення, чи досягла потерпіла особа статевої зрілості.

Розпусні дії мають сексуальний характер і можуть набувати вигляду фізичних дій або інтелектуального розбещення. Такі дії спрямовані на задо­волення винною особою статевої пристрасті або на збудження у неповноліт­ньої особи статевого інстинкт.

До фізичних розпусних дій належать оголення статевих органів винної чи потерпілої особи, непристойні доторкання до статевих органів, які викли­кають статеві збудження, навчання статевим збоченням, імітація статевого акту, схилення або примушування потерпілих до вчинення певних сексуаль­них дій між собою, вчинення статевих зносин у присутності дитини, акту ано- нізму тощо. Інтелектуальними розпусними діями можуть бути випадки озна­йомлення дитини із порнографічними зображеннями, відеофільмами, циніч­ні розмови з потерпілою особою на сексуальні теми тощо. Використання в ході вчинення розпусних дій порнографічних предметів тягне кваліфікацію за сукупністю злочинів — за ст. 156 і ст. 301 КК. Розпусні дії можуть бути спрямовані на задоволення винним таким чином статевої пристрасті або на збудження у неповнолітньої особи статевого інстинкту.

Згода потерпілих на вчинення щодо них розпусних дій на кримінально- правову оцінку дій винного не впливає. Розпусні дії щодо особи, яка не дося­гла шістнадцятирічного віку, можуть відбуватись як за її згодою, так і з за­стосуванням до неї фізичної сили з метою примушення її до вчинення пев­них дій сексуального характеру.

Наприклад, Чугуївський міський суд Харківської області вироком від 26 жовт­ня 2005 р. визнав винним Г. за ч. 2 ст. 156 КК та призначив йому покарання у виді трьох років позбавлення волі. Г., перебуваючи у нетверезому стані, зайшов у квартиру, в якій перебувала одна малолітня А., і, знаючи про її малолітній вік, з метою вчинення розпусних дій із застосуванням фізичної сили завів по­терпілу в одну з кімнат, повалив її на диван та, утримуючи силою, зняв з неї одяг і вчинив непристойні доторкання руками до статевих органів потерпі­лої. Згідно з висновком судово-медичної експертизи потерпілій при вчиненні з нею розпусних дій тілесних ушкоджень не було спричинено.

Заподіяння потерпілій особі шкоди здоров’ю шляхом спричинення тілес­них ушкоджень не охоплюється диспозицією закону про відповідальність за вчинення розпусних дій. Тому, якщо розпусним діям передували або вони су­проводжувалися нанесенням побоїв чи мордуванням, тілесними ушкоджен­нями або погрозами вбивством, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 156 і статтями 126, 125, 121, 122 чи 129 КК^[36].

Розпусні дії з потерпілою особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку, вчинені безпосередньо перед її зґвалтуванням, насильницьким задо­воленням статевої пристрасті неприродним способом або в процесі замаху на зазначені злочини, повністю охоплюються відповідними частинами ста­тей 152, 153 КК, оскільки в подібних випадках розбещення неповнолітніх із урахуванням спрямованості умислу винного розглядається лише як етап у вчиненні інших статевих злочинів. Однак суди допускали помилки при ква­ліфікації вказаних дій.

Наприклад, Тростянецький районний суд Сумської області вироком від 25 жовтня 2005р. засудив Д. за ч. 2 ст. 15,ч.3 ст. 153, ч. 2 ст. 156 КК та при­значив йому покарання із застосуванням ст. 69 ККу виді п’яти років позбав­лення волі. Із матеріалів справи видно, щоД. заманив до підвального приміщен­ня жилого будинку малолітню Б., 2000 р. н., де, скориставшись її безпорадним станом, оскільки вона через свій малолітній вік не могла усвідомлювати харак­теру вчинюваних із нею дій та чинити йому опір, намагався задовольнити з останньою статеву пристрасть неприродним способом. Однак Д. не довів зло­чин до кінця з причин, що не залежали від його волі, оскільки його дії були при­пинені мешканцями цього будинку. Суд правильно кваліфікував дії Д. як замах на задоволення статевої пристрасті неприродним способом з використанням безпорадного стану потерпілої, вчинений щодо малолітньої особи. Але квалі­фікація за ч. 2 ст. 156 КК є зайвою.

Відповідно до статей 20, 253 КПК розгляд кримінальних справ про зґвалтування та інші статеві злочини допускається в закритому судовому засіданні за мотивованою постановою судді чи ухвалою суду з метою за­побігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі. При цьому судом може бути прийнято рішення про закритий розгляд справи як у повному обсязі, так і частково (наприклад, при проведенні судового слідства). З урахуванням вимог статей 20 і 307 КПК суд під час розгляду справ цієї категорії повинен вживати необхідних заходів для того, щоб особи молодше 16 років, крім підсудних, не перебували у залі судового засідання. Головуючим у судових засіданнях потрібно стежити за змістом і формою запитань, що ставляться підсудним, потерпілим і свідкам, а також за виступами учасників розгляду справи в судових дебатах із тим, щоб не принижувалася честь і гідність цих осіб.

Але суди в багатьох випадках, прийнявши рішення про призначення справи до судового розгляду, не вирішували при цьому питання про розгляд справи цієї категорії у відкритому чи закритому судовому засіданні. Справи у таких випадках слухалися судами в режимі відкритого судового засідання. У деяких справах в протоколі зазначено, що справа слухається у відкритому судовому засідання, а у вироку — в закритому, чи навпаки.

Наприклад, справу за обвинуваченням Ш. за ч. 3 ст. 152 КК Луцьким міськрайонним судом Волинської області було вирішено за клопотанням по­терпілої слухати у закритому судовому засіданні, хоча у вироку вказано, що справа слухалась у відкритому судовому засіданні.

З метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, суди мають чітко вирішувати на ста­дії попереднього розгляду питання щодо слухання справ про злочини про­ти статевої свободи та статевої недоторканості особи у закритому судовому засіданні.

Крім того, деякі суди направляли копії вироків у справах про зґвалту­вання для обговорення за місцем проживання, роботи, навчання засуджених або потерпілих осіб.

Так, Дунаєвецький районний суд Хмельницької області вироком від 26 кві­тня 2005р. визнав винним неповнолітнього Л. за ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 152 КК та звільнив його від відбування покарання з випробуванням. Л. із застосуванням фізичного насильства намагався вступити в статеві зносини із малолітньою Д., однак не зміг цього зробити з причин, які не залежали від його волі, а саме через анатомічний розвиток малолітньої потерпілої. Для обговорення поведін­ки Л. суд направив копію вироку до Сокільнянської загальноосвітньої школи, де навчалися Л. та малолітня потерпіла.

Відшкодування шкоди

При вирішенні питання про відшкодування моральної шкоди за позовами потерпілих осіб суди мають керуватися відповідними положеннями Цивіль­ного кодексу України та роз’ясненнями, що містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (зі змінами, вне­сеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 р. №5).

Питання про розмір відшкодування моральної шкоди у справах про ста­теві злочини суди вирішували, в основному, залежно від характеру та трива­лості страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнала потер­піла особа, та з урахуванням інших обставин. Зокрема, суди враховували стан здоров’я потерпілої особи, необхідність лікування, вимушені зміни в її жит­тєвих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього ста­ну тощо. Однак у деяких вироках суди не обґрунтовували визначення розміру моральної шкоди для відшкодування.

Наприклад, Олександрійський районний суд Кіровоградської області ви­знав винними Ю. О. за ч. 3 ст. 152 КК і Ю. П. — зач. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 153 КК, призначивши їм відповідне покарання. У справі потерпілою М. було заявлено цивільний позов про стягнення на її користь 10 тис. грн моральної шкоди. Суд задовольнив цивільний позов лише частково — на суму 1 тис. грн, пославшись на великий розмір заявленого цивільного позову. Апеляційний суд Кіровоград­ської області вирок районного суду залишив без зміни.

Ухвалою від 7 лютого 2006 р. Верховний Суд України скасував цей ви­рок, оскільки висновки районного суду про часткове задоволення у сумі лише 1 тис. грн заявленого потерпілою позову, разом із твердженням про великий розмір її відшкодування, є необґрунтованими і не містять мотивів визначен­ня заподіяними злочинами моральної шкоди з посиланням на сукупність не­гативних наслідків. Оскільки суд призначив покарання засудженим усупереч вимогам ст. 65 КК, а також невірно вирішив цивільний позов, судові рішен­ня щодо Ю. О. та Ю. П. скасовано з направленням справи на новий судовий розгляд.

Відповідно до ст. 28 КПК цивільний позов може бути пред’явлений як під час досудового слідства і дізнання, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства. Однак не в усіх випадках суди враховували зазначені положення закону.

Так, Красноперекопський міськрайонний суд АР Крим визнав винним Д. за ч. 1 ст. 154 КК та призначив йому покарання у виді шести місяців арешту і постановив стягнути з нього моральну шкоду на користь потерпілих К., М. В., М. Л, Ш. — по 1 тис. грн кожній.

Але ухвалою Верховного Суду України від 30 червня 2005р. вказаний ви­рок у частині вирішення цивільного позову було скасовано, а справу направ­лено на новий судовий розгляд у порядку цивільного судочинства, оскільки суд порушив вимоги ст. 28 КПК. Як вбачається з матеріалів справи, потерпілі заявили цивільний позов після дослідження доказів судом першої інстанції, що унеможливило доказування підстав і розміру цивільного позову.

Призначення покарання

Відповідно до вимог ст. 65 КК при призначенні покарання за вчинення статевих злочинів суд повинен урахувати ступінь тяжкості цього злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне і достатнє для її виправлення, а також для запобігання вчиненню нею нових злочинів.

Згідно зі статистичними даними у 2005 р. за вчинення зґвалтування (ст. 152 КК) суди призначили покарання у виді позбавлення волі 524 особам, або 79,9% від засуджених за цей вид злочину. Більш м’яке покарання, ніж пе­редбачено законом, із застосуванням ст. 69 КК за вчинення зґвалтування бу­ло призначено 141 особі, або 21,5%. Від відбування покарання з випробуван­ням за ст. 75 КК звільнено 107 осіб, або 16,3% від числа засуджених за цей вид злочину.

Призначаючи більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, та зві­льняючи засуджених від відбування покарання з випробуванням, суди вра­ховували їх неповнолітній вік, щире каяття, сприяння розкриттю злочину, неправильну поведінку потерпілих осіб, відсутність тяжких наслідків та доб­ровільне відшкодування завданої шкоди. При призначенні винним особам ви­ду та розміру покарання суди враховували також думку потерпілих.

Із  вивчених справ цієї категорії вбачається, що в разі зґвалтування де­кількох потерпілих, рецидиву зґвалтування, вбивства потерпілої особи суди призначали винним особам покарання, наближене до максимальної межі.

Згідно з вимогами ст. 69 КК суд може призначити більш м’яке покаран­ня, ніж передбачено законом, лише за наявності декількох обставин, що по­м’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого зло­чину, з урахуванням особи винного.

Однак мали місце випадки, коли суди призначали більш м’яке покаран­ня, ніж передбачено законом, за вчинення статевих злочинів за наявності ли­ше однієї пом’якшуючої обставини.

Так, Прилуцький районний суд Чернігівської області вироком від 23 берез - ня 2005р. визнав винним П. за ч. 1 ст. 15, ч. 4 ст. 152, ч. 3 ст. 153 КК та із за­стосуванням ст. 69 КК призначив йому покарання у виді чотирьох років по­збавлення волі. П. намагався зґвалтувати свою прийомну чотирирічну доч­ку, однак довести свій намір до кінця не зміг із незалежних від його волі причин, після чого він задовольнив з останньою свою статеву пристрасть неприрод­ним способом. При призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено за­коном, суду вироку послався на пом’якшуючу обставину — вчинення злочину внаслідок збігу тяжких сімейних обставин — та врахував позитивну харак­теристику підсудного. Але суд при визначенні П. виду покарання не звернув уваги на те, що підсудний не визнав себе винним у вчиненому злочині й намагав­ся ввести суд в оману. Апеляційний суд Чернігівської області цей вирок у час­тині призначення покарання скасував та вироком від 1 червня 2005р. призна­чив покарання П. у виді восьми років позбавлення волі.

Відповідно до п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» у кожному випадку застосування ст. 69 КК суд зобов’язаний у мотивувальній частині вироку зазначити, які саме обставини справи або дані про особу підсудного він визнає такими, що істотно знижують ступінь тяж­кості вчиненого злочину і впливають на пом’якшення покарання.

Черкаський районний суд вироком від 4 березня 2005 р. визнав винним С. у зґвалтуванні за ч. 1 ст. 152 КК. У мотивувальній частині вироку суд зазначив, що підстав для застосування статей 69, 75 КК немає, проте з невідомих при­чин призначив С. покарання у виді одного року позбавлення волі, хоча санкцією ч. 1 ст. 152 КК передбачено покарання у виді позбавлення волі строком від трьох до п’яти років.

Серед обставин, які пом’якшують покарання та істотно знижують сту­пінь тяжкості вчиненого зґвалтування, суди у деяких справах враховували поведінку потерпілої особи, що сприяла вчиненню злочину. Але не завжди у вироках було зазначено, які ж саме дії потерпілої у конкретній ситуації були неправильними.

Наприклад, Антрацитівський міськрайонний суд Луганської області ви­роком від 4 листопада 2005р. визнав винним М. за ч. 4 ст. 152, ч. 1 ст. 185 КК та із застосуванням ст. 69 КК призначив йому покарання у виді п’яти років позбавлення волі. Із матеріалів справи видно, що М. із застосуванням фізичного насильства зґвалтував К. і викрав її мобільний телефон та інші речі на загаль­ну суму 1 тис. 953 грн. Згідно з висновком судово-медичної експертизи потер­пілій було заподіяно тілесні ушкодження середньої тяжкості, а також непо­правно знівечене обличчя, що становить особливо тяжкі наслідки. Призначаю­чи М. більш м’яке покарання, ніж передбачено ч. 4 ст. 152 КК із застосуванням ст. 69 КК, суд урахував його щире каяття, активне сприяння розкриттю зло­чину та добровільне відшкодування завданого збитку. Крім того, суд також визнав обставиною, яка пом’якшує покарання засудженому, поведінку потер­пілої, що сприяла вчиненню щодо неї злочину. Однак у вироку не вказано, яку саме поведінку потерпілої суд вважає неправильною.

Інший приклад. Житомирський районний суд вироком від 24 жовтня 2005р. засудив Д. за ч. 4 ст. 152, ч. 3 ст. 153 КК із застосуванням ст. 69 КК до семи років позбавлення волі. Призначаючи засудженому більш м’яке покаран­ня, ніж передбачено законом, суд урахував при цьому негативну характерис­тику потерпілої, а саме її неналежне ставлення до занять у школі, що ніяк не могло пом’якшити покарання засудженому та істотно знизити ступінь тя­жкості вчинених проти неї статевих злочинів.

Інколи суди неповною мірою враховували ступінь тяжкості вчинених злочинів зазначеної категорії справ і необґрунтовано звільняли винних осіб від відбування покарання з випробуванням.

Так, Деснянський районний суд м. Києва визнав винними П. і Ч. за ч. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 153 КК та із застосуванням ст. 69 КК призначив їм покарання у виді п’яти років позбавлення волі і на підставі ст. 75 КК звільнив їх від відбу­вання покарання. Засуджені особи визнані винними в тому, що, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, із застосуванням фізичного насильства завели в будинок неповнолітню А., де групою осіб протягом декількох годин її ґвалту­вали та задовольняли з нею статеву пристрасть неприродним способом. Крім того, вони не віддали потерпілій одяг, і вона вимушена була вночі роздягненою повертатися додому.

Призначаючи П. і Ч. більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, та звільняючи їх від відбування покарання з випробуванням, суд врахував їхні по­зитивні характеристики. Однак Апеляційний суд м. Києва 16 листопада 2005 р. зазначений вирок скасував і постановив новий, яким призначив П. та Ч. за вчинення вказаних злочинів покарання у виді семи років позбавлення волі. При цьому апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції у вироку не вказав жодної із пом’якшуючих покарання обставин, які б свідчили про істотне зни­ження ступеня тяжкості вчинених винними злочинів. Ухвалою Верховного Су­ду України від 21 липня 2006 р. вирок апеляційного суду щодо засуджених П. та Ч. залишено без зміни.

Статеві злочини становлять підвищену суспільну небезпеку. Сподіваємо­ся, що правильному розгляду судами справ цієї категорії має сприяти прове­дене узагальнення.

Практика розгляду судами кримінальних справ про злочи­ни, пов’язані з порушенням вимог законодавства про охорону праці^[37] // ВВСУ. — 2007. —№6.— С. 23—29

У ст. 43. Конституції України закріплено право кожного громадянина на належні, безпечні умови праці. Ця норма є похідною від іншого конституцій­ного принципу, згідно з яким людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, не­доторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінніс­тю (ст. 3).

Реалізація конституційного права громадян на охорону їх життя і здоро­в’я в процесі трудової діяльності поряд з іншими законодавчими та нормати­вними актами регулюється Законом від 14 жовтня 1992 р. № 2694-ХІІ «Про охорону праці» (далі — Закон № 2694-ХІІ). У ч. 1 ст. 6 цього Закону сказано, що умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колек­тивного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а та­кож санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам законодавства. Його дія поширюється на всі підприємства, установи, організації незалежно від форм власності та видів діяльності, а також на всіх громадян, які працю­ють або залучені до праці на цих підприємствах.

У ст. 44 Закону № 2694-ХІІ встановлено, що працівники, винні в пору­шенні законодавства про охорону праці, несуть кримінальну, адміністратив­ну, дисциплінарну чи матеріальну відповідальність згідно з чинним законо­давством. Зміцнення трудової і виробничої дисципліни на підприємствах, в установах та організаціях, зниження рівня можливості виникнення небезпеч­них та шкідливих виробничих факторів залежить і від судів, які розглядають кримінальні справи про порушення правил охорони праці.

Статистичні дані

У 2005 р. суди України з постановленням вироку розглянули 191 кримі­нальну справу, у 2004 р. — 244, за якими засуджено відповідно 200 і 247 осіб.

Найбільше справ стосувалося порушення правил безпеки під час виконання робіт із підвищеною небезпекою, відповідальність за яке передбачена у ст. 272 Кримінального кодексу України (далі — КК) — відповідно 123 та 151 справа. Не надходили на розгляд судів справи про злочини, склад яких передбаче­ний ст. 274 КК, — порушення правил ядерної або радіаційної безпеки.

За злочини вказаної категорії суди призначили такі види покарання, як позбавлення волі — 1, обмеження волі — 7, виправні роботи — 21, штраф — 41.

Від відбування покарання з випробуванням відповідно до ст. 75 КК звіль­нено 111 осіб. Додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю суди застосували до 37 осіб. Стосо­вно 30 засуджених покарання призначено із застосуванням ст. 69 КК.

Якість досудового слідства. Причини повернення справ на додаткове розслідування

В узагальненні акцентується увага на справах про злочини, склад яких передбачений статтями 271 та 272 КК.

Відповідно до ст. 112 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК) досудове слідство в таких справах провадиться слідчими про­куратури.

Загалом якість досудового слідства у справах названої категорії задо­вільна. Водночас окремими слідчими були допущені серйозні помилки при застосуванні норм кримінального та кримінально-процесуального законо­давств. Так, кваліфікуючи дії особи заст. 271 або ст. 272 КК, слідчі не завжди враховували, що диспозиції цих статей є бланкетними. Тому при їх застосу­ванні необхідно встановити не лише те, які саме законодавчі та інші норма­тивно-правові акти порушено при вчиненні певного діяння, а й визначити, вимоги яких статей, пунктів, параграфів не дотримано обвинуваченим, а та­кож розкрити суть допущених порушень. Наприклад, для встановлення то­го, чи належать певні види діяльності до робіт із підвищеною небезпекою (ст. 272 КК), слід звернутися до спеціальних законодавчих та нормативних актів, якими є Закон від 18 січня 2001 р. № 2245-Ш «Про об’єкти підвищеної небезпеки» та Перелік робіт з підвищеною небезпекою, затверджений нака­зом Державного комітету України з нагляду за охороною праці від 26 січ­ня 2005 р. № 15 (далі — Перелік 2005 р.). Раніше діяв Перелік робіт з підви­щеною небезпекою, затверджений наказом цього Комітету від 30 листопада 1993 р. № 123 (далі — Перелік 1993 р.).

Слідчі не завжди всебічно й повно досліджували об’єктивну сторону злочину. Зокрема, в багатьох випадках не проводили огляд місця події, не призначали технічних експертиз тощо.

Наприклад, машиніст гірничо-виймальних машин шахти «Великомостів- ська» П. був притягнутий до кримінальної відповідальності за те, що, пору­шивши вимоги п. 123 Інструкції з охорони праці для машиністів гірничо-вий­мальних робіт, не переконався у безпечності проведення маневру і запустив комбайн, частинами якого (що оберталися) був смертельно травмований по­мічник начальника дільниці С. Слідчий прокуратури м. Червонограда Львівсь­кої області, кваліфікувавши дії П. за ч. 2 ст. 272 КК, не послався на Перелік 2005 р. і не дослідив, які саме роботи чи дії обвинуваченого призвели до нещас­ного випадку, не провів огляд місця події, не призначив судово-технічної експер­тизи у справі, внаслідок чого не був установлений причинний зв’язок між діями обвинуваченого та наслідками.

В іншій справі за обвинуваченням начальника дільниці С. та бригадира прохідників К. шахти «Краснолиманська» за ч. 2 ст. 272 КК слідчий прокура­тури м. Красноармійська Донецької області пред’явив неконкретне обвинува- чення. При цьому він не дослідив і не вказав, з якої причини стався обвал у за­бої, внаслідок чого загинули три і травмований один працівник. У постановах про пред’явлення обвинувачення слідчий лише вказав на статті Закону від 14  жовтня 1992 р. № 2694-ХП, не розкривши їх зміст, і сформулював обвину­вачення таким чином, ніби порушення С. і К. полягало у тому, що один із них видав наряд на виконання робіт, а інший — отримав цей наряд. А це не могло бути причиною нещасного випадку. Об’єктивна сторона злочину слідчим не досліджена.

Водночас є справи, в яких слідчі ставили експертам питання, вирішення яких не належить до їхньої компетенції, а є прерогативою слідчого та суду. Наприклад, чи перебували у причинному зв’язку дії особи, яка порушила пра­вила охорони праці, з наслідками, що настали—

Так, вироком Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 18 травня 2004 р. Т. засуджений за ч. 2 ст. 271 КК за те, що він як технічний директор ТОВ НВП «Сіріон» порушив вимоги ст. 18 Закону від 14 жовтня 1992  р. № 2694-ХІ1 та ряд пунктів чинного на той час Типового положення про навчання з питань охорони праці, а саме: без попереднього спеціального навчання і перевірки знань із питань охорони праці допустив до роботи на вер­статі з обробки деревини у лісопильному ц^ху ТОВ с. П’ятничани Стрийсько- го району М, яка під час виконання роботи круглопильним верстатом ампу­тувала собі кисть правої руки. Розслідуючи цю справу, слідчий прокуратури Стрийського району Львівської області не провів огляд місця події (лісопиль­ного цеху), не приєднав до матеріалів справи протокол огляду місця події, скла­дений відомчою комісією, яка розслідувала нещасний випадок на виробництві, хоча в акті розслідування вказано і у висновку технічної експертизи підтвер­джено, що верстат не обладнаний належним захисним пристроєм. Слідчий та­кож необгрунтовано поставив технічним експертам питання про наявність причинного зв’язку між діями (бездіяльністю) Т. і наслідками. Водночас він не дослідив питання про класифікацію виконуваної потерпілою роботи і не звер­нув уваги на висновок експертів про те, що роботи з обробки деревини нале­жать до робіт із підвищеною небезпекою. Тому дії Т. необхідно було кваліфіку­вати за ч. 2 ст. 272 КК.

Факти неправильної кваліфікації дій обвинувачених та підсудних непо­одинокі.

Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська погодився з кваліфікацією за ч. 1 ст. 271 КК дій Б., який, працюючи виконробом ТОВ «Індустрійбуд», по­рушив ряд законодавчих та нормативно-правових актів про охорону праці, внаслідок чого будівельник Ш. впав з 10-го поверху новобудови і загинув. Оскіль­ки на підставі п. 100 Переліку 1993 р. роботи на висоті віднесені до робіт із підвищеною небезпекою, дії Б. підлягали кваліфікації за ч. 2 ст. 272 КК.

У іншій справі старший слідчий Вознесенської міжрайонної прокуратури Миколаївської області неправильно кваліфікував за ч. 1 ст. 271 КК дії посадо­вих осіб ТОВ «ВПК» Л. і К., з вини яких отруїлись аміаком й отримали тілесні ушкодження працівники компресорного цеху Т. та Ч., які виконували ремонтні роботи у холодильній камері. Зважаючи на те, що п. 29 та п. 113 Переліку 1993 р. роботи з обслуговування, ремонту та експлуатації холодильних уста­новок віднесені до робіт із підвищеною безпекою, дії зазначених осіб необхідно було кваліфікувати за ч. 1 ст. 272 КК.

Неякісне досудове розслідування справ, зокрема невизначеність із суб’єк­том злочину, також є однією з причин повернення справ на додаткове розслі­дування.

Наприклад, при розгляді Баштанським районним судом Миколаївської об­ласті кримінальної справи щодо І., який обвинувачувався у вчиненні злочину, склад якого передбачений ч. 2 ст. 271 КК, прокурор заявив клопотання про на­правлення справи на додаткове розслідування для дослідження питання, чи був обвинувачений суб’єктом цього злочину.

Суб’єкт зазначених злочинів спеціальний, його ззнаки викладені у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 10 жовтня 1982 р. № 6 «Про судову практику в справах, пов’язаних із порушеннями вимог законо­давства про охорону праці» (далі — Постанова від 10 жовтня 1982 р. № 6). Деякі слідчі не враховували цих роз’яснень і не всіх винних у порушенні за­конодавства про охорону праці притягали до відповідальності, внаслідок чо­го справи поверталися на додаткове розслідування з мотивів неповноти до- судового слідства.

У практиці судів трапляються випадки незаконного повернення справ прокурору для проведення додаткового розслідування зі стадії попереднього розгляду справи.

Так, постановою Первомайського міського суду Луганської області на під­ставі ст. 246 КПК повернено на додаткове розслідування справу за обвинува­ченням Н. та Б. згідно з ч. 2 ст. 272 КК, які були притягнуті до відповідаль­ності за те, що вони як посадові особи шахти «Первомайськвугілля» (відпо­відно — заступник начальника дільниці та гірничий майстер) не забезпечили безпечних умов праці, внаслідок чого під обвалом породи загинув П. У постанові суд дав оцінку зібраним у справі доказам, вказав на їх неповноту та неконкрет- ність пред’явленого обвинувачення. За апеляцією помічника прокурора Апеля­ційний суд Луганської області постанову місцевого суду скасував і направив справу на новий судовий розгляд, зазначивши, що застосування ст. 246 КПК неприпустиме, якщо неповнота розслідування може бути усунута в судовому засіданні.

Згідно з п. 11 ч. 1 ст. 6 КПК кримінальна справа підлягає закриттю, якщо існує не скасована постанова слідчого про відмову в порушенні справи за тим самим фактом.

Цю вимогу закону порушено при розслідуванні та судовому розгляді кри­мінальної справи щодо Н., який був засуджений Карлівським районним судом Полтавської області за ч. 2 ст. 271 КК. У справі є не скасована прокурором по­станова слідчого прокуратури Карлівського району про відмову в порушенні кримінальної справи щодо Н. за тими ж обставинами — загибель людини вна­слідок порушення вимог законодавства про охорону праці.

Судовий розгляд справ

Аналіз справ, які надійшли для узагальнення, показав, що судді пере­важно дотримуються передбачених у статтях 241, 256 КПК строків розгляду справи. Проте деякі суди Донецької, Дніпропетровської, Черкаської, Вінни­цької, Сумської та деяких інших областей допускали порушення цих строків.

Так, Тернівський міський суд Дніпропетровської області протягом двох років розглядав справу за обвинуваченням Д. за ч. 2 ст. 272 КК. Причини від­кладення слухання справи були різні: неявка в судове засідання свідків, адвока­та, а також невиправдано великі (два-три місяці) строки перерв у слуханні справи.

У іншій справі — за обвинуваченням Ц. та X. за ч. 1 ст. 272 КК, яка надій­шла до Єнакіївського міського суду Донецької області 8 січня 2004 р., попере­дній розгляд був призначений суддею на 6 лютого цього ж року, але фактично розгляд справи суддя не провадив. У справі відсутні постанови судді про про­ведення попереднього розгляду і про призначення справи до судового розгляду. Розгляд справи по суті почався З березня 2004 р., а вирок постановлено 19 лип­ня 2004 р. До того ж слухання неодноразово відкладалося з причин неявки свід­ків. Таким чином, справу фактично не було вирішено протягом шести місяців одинадцяти днів.

Лебединський районний суд Сумської області понад рік розглядав кримі­нальну справу за обвинуваченням П. за ч. 2 ст. 271 КК. Справа надійшла до су­ду 8 січня 2003 р., була призначена до розгляду на 3 березня цього ж року, а ви­рок постановлений 4 лютого 2004 р. Слухання переносилося понад 10 разів у зв’язку із розглядом суддею і прокурором іншої справи, неявкою підсудного, свідків, витребуванням судом додаткових матеріалів тощо.

Можна навести чимало подібних прикладів.

Статтями 53 та 254 КПК передбачений обов’язок суду забезпечити пра­ва потерпілих від злочинів. Не всі суди дотримуються цих вимог закону. Так, без виклику та участі в судовому засіданні потерпілого Карлівський район­ний суд Полтавської області розглянув справу за обвинуваченням Н. за ч. 2 ст. 271 КК.

Деякі суди під час розгляду справ не звертають уваги на ігнорування органами досудового слідства бланкетності диспозицій статей 271 та 272 КК, від чого потерпає повнота з’ясування і висвітлення у вироку об’єктивної сто­рони злочину, зокрема причинного зв’язку, а також правильність кваліфіка­ції дій підсудного.

У вироку Київського районного суду м. Полтави щодо М, засудженого за ч. 2 ст. 272 КК, лише зазначено, що засуджений допустив порушення правил безпеки під час виконання робіт, пов’язаних із підвищеною небезпекою, але не вказано, які статті, пункти яких саме законодавчих або нормативних актів він порушив. Подібні випадки трапляються в судовій практиці всіх регіонів. Наприклад, із чотирьох вивчених Апеляційним судом Одеської області справ зазначеної категорії тільки в одній органи досудового слідства і суд зробили посилання на нормативні акти, які були порушені.

Неврахування деякими судами бланкетного характеру диспозицій ста­тей 271 та 272 КК зумовило неправильну кваліфікацію дій засуджених у ба­гатьох вивчених справах: така кваліфікація простежується з моменту пред’яв­лення особі обвинувачення на досудовому слідстві. Місцеві суди з підстав неправильної кваліфікації дій підсудних кримінальні справи на додаткове розслідування не повертали. Проте автори узагальнення та апеляційні суди при вивченні справ цієї категорії виявили багато випадків неправильної ква­ліфікації дій засуджених судами першої інстанції.

Солом’янський районний суд м. Києва засудив У. та П. за ч. 2 ст. 271 КК за те, що У, працюючи виконробом закритого акціонерного товариства «Обо­лонь», а П. — виконробом державного підприємства «Рембудкомплект», не за­безпечили безпечних умов праці на будівельному майданчику по вул. Кадет­ський гай, 3 у м. Києві. Внаслідок цього двоє мулярів, які працювали на кладці стіни 5-го поверху будинку, загинули від травм, отриманих від падіння на них з висоти 10-го поверху піноблоків, а одному муляру були спричинені легкі ті­лесні ушкодження. Згідно з висновком будівельно-технічної експертизи та ін­шими матеріалами справи, у діях У. і П. вбачалися порушення безпеки на будів­ництві, в тому числі при проведенні робіт із переміщення вантажів крана­ми. Враховуючи бланкетний характер диспозиції статей 271 та 272 КК, суд повинен був звернутися до законодавчих і нормативно-правових актів про охорону праці та безпеку виробництва, зокрема до законів № 2694-ХП та № 2245-Ш і Переліку 1993 р., які до таких робіт відносять і роботи з будів­ництва та монтажу будинків, роботи на висоті, вантажно-розвантажува­льні роботи за допомогою машин і механізмів. Виходячи з наведеного та аналі­зу матеріалів справи, можна зробити висновок, що своїми діями У. і П. пору­шили спеціальні правила із забезпечення безпеки будівельних робіт, а тому їхні дії необхідно було кваліфікувати не за ч. 2 ст. 271 КК, а за спеціальною нор­мою, в якій передбачено відповідальність за такі дії, а саме за ч. 2 ст. 272 КК.

Подібну помилку допускали Дніпровський районний суд м. Києва, суди Вінницької, Одеської, Закарпатської, Дніпропетровської, Сумської та інших областей. За відсутності апеляцій апеляційні суди були позбавлені можли­вості виправити судові помилки судів першої інстанції.

У судовій практиці трапляються також випадки неправильної кваліфі­кації дій засуджених внаслідок неточного визначення слідчим і судом право­вого статусу засудженого і потерпілих.

Марганецький міський суд Дніпропетровської області вироком, постанов­леним за статтями 119 і 128 КК, засудив машиніста підйомного крана С, який порушив правила роботи на крані. Як наслідок — кран перекинувся і впала люлька, в якій перебували монтажники, один з яких загинув, а два одержали тяжкі тілесні ушкодження. Потерпілі і засуджений С. були працівниками бу­дівельного управління, тому в його діях вбачаються ознаки злочину, склад яко­го передбачений ч. 2 ст. 272 КК. Вирок не оскаржений.

В іншому випадку Савранський районний суд Одеської області засудив згідно зч.2 ст. 272 КК електромонтера місцевого РЕМ П. за те, що внаслідок порушення останнім норм безпечного проведення робіт із монтажу електро­мережі був смертельно травмований житель села. Така кваліфікація дій П. є неправильною. Враховуючи, що смертельну травму отримав не працівник РЕМ, а стороння особа, дії засудженого підлягали кваліфікації за ст. 119 КК. Вирок не оскаржений.

Подібних помилок у правовій оцінці вчиненого припускалися й інші су­ди, які не враховували, що об’єктом злочинного посягання, передбаченого статтями 271 та 272 КК, є безпечні умови праці.

Відповідно до роз’яснень, наведених у п. 9 Постанови від 10 жовтня 1982 р. № 6, потерпілими внаслідок злочинних порушень правил охорони праці мо­жуть бути як працівники підприємства, так і інші особи, постійна або тимча­сова діяльність яких пов’язана з цим виробництвом. До останніх належать, зокрема особи, які прибули на виробництво у відрядження, на практику, ста­жування. Це також можуть бути робітники, студенти, учні, що надають шеф­ську допомогу підприємствам, організаціям, тощо.

Наведемо також приклад правильної кваліфікації дій підсудного.

Ямпільський районний суд Сумської області правильно кваліфікував за ч. 2 ст. 272 КК дії вальщика Чуйківського лісництва Є, котрий порушив прави­ла охорони праці при зрізанні дерева, яке, впавши, спричинило тяжкі тілесні ушкодження неповнолітньому П. Досліджуючи зв’язок потерпілого з роботою у лісництві, слідчий і суд послалися на наказ директора Чуйківської загально­освітньої школи про проведення уроків трудового навчання (збір порубочних залишків) учнями сьомих класів у Чуйківському лісництві.

У випадках, коли внаслідок порушення правил охорони праці на вироб­ництві заподіяно шкоду здоров’ю громадян, які не є його працівниками, вин­ні, залежно від характеру злочинних дій, мають нести відповідальність за стат­тями про посадові злочини або про злочини проти особи.

Судові вироки у справах названої категорії оскаржувалися лише в окре­мих випадках, здебільшого за апеляціями засуджених у зв’язку з невизнан­ням вини у вчиненні злочину.

Так, Апеляційний суд Харківської області ухвалою за апеляцією засудже­ного скасував з направленням на додаткове розслідування вирок Шевченківсько­го районного суду Харківської області щодо старшого майстра аварійно-диспе­тчерської служби ТОВ «Харківгаз» У., який засуджений за ч. 2 ст. 271 КК за те, що залучив слюсаря П. до виконання робіт на тракторі Т-40, що не входило в обов’язки останнього. Внаслідок удару дверима трактора по голові П. отримав смертельну травму. Апеляційний суд обґрунтовано повернув справу на додат­кове розслідування з мотивів неповноти досудового і судового слідства, зазначив­ши в ухвалі, що слідчому необхідно оглянути місце нещасного випадку, провести відтворення обстановки та обставин події, провести судово-технічну та ком­плексну судово-медичну експертизи, оглянути трактор та виконати ряд інших слідчих дій з метою усунення прогалин слідства та конкретизації обвинувачення.

Апеляційні суди скасовували деякі вироки також через неправильне ви­рішення судами першої інстанції питань щодо цивільних позовів, заявлених потерпілими.

Апеляційний суд Дніпропетровської області за апеляціями прокурора і потерпілої в частині цивільного позову скасував вирок Саксаганського район­ного суду м. Кривого Рогу щодо Б., засудженого за ч. 2 ст. 272 КК. Вироком су­ду з Б. на користь потерпілої стягнуто 20 тис. грн на відшкодування мораль­ної шкоди. Скасовуючи вирок, апеляційний суд послався на те, що районний суд не врахував втрату потерпілою батька і годувальника, а взяв до уваги економічне становище підприємства, яке перебувало в стадії банкрутства. Однак документів, які б цей факт підтвердили, суд не витребував. Справу по­вернено на новий судовий розгляд у порядку цивільного судочинства.

В іншій справі Апеляційний суд Запорізької області за апеляцією потер­пілої скасував у частині вирішення цивільного позову вирок Хортицього ра­йонного суду м. Запоріжжя щодо Л., засудженого за ч. 2 ст. 271 КК. Суд пер­шої інстанції відмовив потерпілій у задоволенні позовних вимог до Фонду соціального страхування (далі — Фонд) — 90 тис. грн за моральну шкоду. Скасовуючи вирок у цій частині, апеляційний суд вказав, що суд першої ін­станції не врахував деякі статті Закону від 23 вересня 1999 р. № 1105-ХІУ «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного ви­падку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втра­ту працездатності» та відповідне рішення Конституційного Суду України від 27  січня 2004 р. № 1-рп/2004 (справа про відшкодування моральної шкоди фондом соціального страхування) про обов’язок Фонду у повному обсязі від­шкодувати шкоду, у тому числі моральну. Справу повернено на новий судо­вий розгляд у порядку цивільного судочинства.

Питання вирішення цивільних позовів про відшкодування матеріальної і моральної шкоди потерпілим

Згідно зі ст. 328 КПК суд, постановляючи обвинувальний вирок, залеж­но від доведеності підстав і розміру цивільного позову, задовольняє цивіль­ний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому.

Під час вивчення й аналізу розглянутих місцевими судами справ уста­новлено: не зважаючи на те, що потерпілим унаслідок порушення вимог за­конодавства про охорону праці було заподіяно фізичну, матеріальну і мора­льну шкоду, цивільні позови про її відшкодування заявлялися потерпілими не в усіх справах, за якими були винесені обвинувальні вироки, хоча в кож­ній справі органи слідства визнавали особу потерпілою, з’ясовували заподія­ну їй шкоду, роз’яснювали права на її відшкодування. Заподіяна у зв’язку з лікуванням матеріальна шкода була у більшості випадків відшкодована в пе­ріод досудового слідства.

Не заявлялися цивільні позови у справах вказаної категорії, розглянутих судами Черкаської, Київської, Полтавської, Одеської, Закарпатської, Херсон­ської, Рівненської, Донецької та Львівської областей. Відсутність позовів зумовлена відмовою потерпілих від позовних вимог.

Помилки, допущені місцевими судами при вирішенні цивільних позовів усувались апеляційними судами за апеляціями потерпілих або їх представ­ників.

Так, Апеляційний суд Миколаївської області скасував у частині вирішен­ня цивільного позову вирок Вознесенського міськрайонного суду щодо Б. (ч. 2 ст. 271КК) у зв’язку з тим, що цей суд не навів конкретних підстав для част­кового задоволення позовних вимог представника потерпілої про відшкодуван­ня моральної шкоди і не визначив правових підстав для цього, тому що не по­слався на матеріальний закон, відповідно до якого вирішив позов. Справа в цій частині повернена на новий судовий розгляд у порядку цивільного судочинства. Цей же апеляційний суд скасував у частині вирішення цивільного позову вирок Миколаївського районного суду м. Миколаєва щодо Б. (ч. 2 ст. 272 КК) через те, що суд на порушення вимог статей 441, 450 ЦК, у яких передбачено обо­в’язок власника джерела підвищеної небезпеки відшкодувати збитки, завдані з вини його працівника, постановив стягнути їх із засудженого.

Практика призначення покарання

Оскільки злочини проти безпеки виробництва за формою вини є необе­режними, суди в більшості випадків призначали засудженим покарання, не пов’язані з позбавленням волі, наприклад виправні роботи, штраф тощо. Вра­ховуючи форму вини, відсутність смертельних випадків із людьми, підпа­дання певної частини винних осіб під дію закону про амністію, призначення таких видів покарання можна визнати обґрунтованим.

При обранні засудженим покарання у виді обмеження чи позбавлення волі суди широко застосовували звільнення засуджених від відбування по­карання на підставі ст. 75 КК або застосовували ст. 69 КК і призначали більш м’яке покарання або не призначали обов’язкового додаткового покарання. Така практика не може бути визнана правильною і такою, що забезпечує ви­конання вимог статей 50 та 65 КК, особливо у справах, в яких наслідком про­типравних дій засуджених була смерть потерпілих.

Так, Краснодонський міськрайонний суд Луганської області засудив гірни­чого майстра шахти ім. 50-річчя СРСРЯ. за ч. 2 ст. 272 КК із застосуванням ст. 69 КК на п’ять років позбавлення волі без позбавлення права обіймати пе­вні посади. На підставі ст. 75 КК Я. був звільнений від покарання з іспитовим строком тривалістю три роки з покладенням певних обов’язків, передбачених пунктами 2—4 ч. 1 ст. 76 КК. Я. визнано винним у порушенні правил безпеки під час виконання робіт із підвищеною небезпекою, а саме: він, порушуючи пра­вила ведення підземних робіт і знаючи, що гірник Г. працює у відсіку з видобут­ку вугілля, з метою прискорення робіт дав вказівку іншому гірнику виконати певні дії за допомогою спеціальної установки, яка смертельно травмувала Г. Своїми діями Я. грубо порушив правила безпеки, що спричинило загибель люди­ни. За таких обставин призначення йому покарання із застосуванням ст. 75 КК є занадто м’яким. Окрім того, суд, застосувавши ст. 69 КК, не конкрети­зував, у частині основного чи додаткового покарання або яку частину статті застосовано.

У деяких вироках застосування ст. 75 КК суди взагалі нічим не обґрун­товували, як, наприклад, у вироку Яготинського районного суду Київської області стосовно Ч., засудженого за ч. ¹ 2 ст. 272 КК на два роки позбавлен­ня волі та звільненого від відбування покарання з іспитовим строком на два роки.

У жодній із надісланих для узагальнення справ немає посилання на таку підставу застосування ст. 75 КК, як відшкодування засудженим у добровіль­ному порядку завданої потерпілим матеріальної або моральної шкоди.

Загалом застосування статей 69 та 75 КК у справах про тяжкі злочини (ч. 2 ст. 271 та ч. 2 ст. 272 КК) апеляційні суди розцінюють як тенденцію до необґрунтованого пом’якшення покарання і вважають таку практику непра­вильною. З такою думкою можна погодитися.

Окрім того, суди рідко застосовують до засуджених додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяль­ністю. Наприклад, не застосовувалося таке додаткове покарання у судах Львів­ської області. Лише у двох із 14 розглянутих у судах Сумської області справ застосовано це покарання. Апеляційний суд Запорізької області звернув ува­гу на те, що при призначенні покарань за злочини, склад яких передбачений статтями 271 та 272 КК, судді у вироках взагалі навіть не згадували про додат­кові покарання, передбачені санкціями цих статей.

Таку практику не можна визнати правильною, й особливо у тих випад­ках, коли внаслідок порушення засудженими правил безпечної роботи ста­лися каліцтво або загибель робітників. Залишаючи таких осіб на своїх поса­дах, нівелюється така мета покарання, як запобігання вчиненню нових зло­чинів засудженими або іншими особами.

Іноді суди, засуджуючи винного до додаткового покарання у виді позбав­лення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, не кон­кретизують правову заборону і точно не зазначають посади чи характер діяль­ності, права обіймати які або займатись якою позбавляється засуджений. Підставою для такого висновку є вирок Броварського міськрайонного суду Київської області стосовно X., засудженого за ч. 2 ст. 272 КК.

Деякі суди припускалися помилок при призначенні покарання. Так, Тив- рівський районний суд Вінницької області засудив М. зач. 1 ст. 272 КК на один рік позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК, тоді як санкцією цієї статті не передбачено покарання у виді позбавлення волі.

Виправдання осіб у справах зазначеної категорії

Виправдувальні вироки у справах зазначеної категорії судами не поста- новлювалися, за винятком: вироку Миколаївського районного суду м. Миколаєва у справі щодо Б. Органи досудового слідства притягнули Б. до кримінальної відповідальності за те, що вона, як завідуючий цехом кормів птахокомплексу приватного підприємства «Агрофірма «Олена», порушила вимоги законодав­ства про охорону праці. Б. не пересвідчилася в безпечності роботи з кормозмі­шувачем, тобто не перевірила, чи працюють у ньому люди, включила кор­мозмішувач у той час, коли всередині перебував і чистив агрегат від залишків кормів працівник цеху С, який був смертельно травмований. Також Б. обвину­вачувалася в тому, що вчинила службове підроблення — після нещасного випад­ку внесла в офіційний документ запис про проведення інструктажу з потерпі­лим, що не відповідало дійсності. Дії Б. органи досудового слідства кваліфіку­вали за ч. 2 ст. 271 КК та ч. 1 ст. 366 КК.

Вироком суду Б. засуджена за ч. 1 ст. 366 КК до штрафу в розмірі 510 грн із позбавленням права обіймати посади, пов’язані з функціями з охорони праці на підприємствах усіх форм власності на строк один рік. Суд виправдав Б. згі­дно зч.2 ст. 271 КК за відсутністю в її діях складу злочину (п. 2 ст. 6 КПК), зіславшись на те, що вона не є суб’єктом злочину, оскільки на неї не були по­кладені обов’язки із дотримання вимог законодавства про охорону праці або контролю за їх виконанням. Обґрунтованість і правильність такого рішення суду викликає сумніви. В апеляційному або касаційному порядку вказаний ви­рок не оскаржувався.

Виконання судами вимог ст. 23² КПК України

Як засвідчили матеріали узагальнення, недоліком досудового слідства і судового розгляду справ зазначеної категорії є і те, що в них не було з’ясова­но, як у цілому поставлено роботу з охорони праці на підприємствах, де став­ся нещасний випадок. Слідчі і суди також не з’ясовували, чи допускав об­винувачений (підсудний) порушення правил охорони праці до нещасного випадку, чи притягався він за це до відповідальності, чи давалися розпоря­дження про ліквідацію порушень, хоча за матеріалами кримінальних справ, зокрема за актами спеціального розслідування територіальних управлінь Держ- наглядохоронпраці на підприємствах, де були вчинені злочини, виявлено, що мали місце порушення законодавства про охорону праці та інших норматив­них актів із безпеки виробництва, які й призвели до травмування або загибе­лі людей.

За винятком судів Луганської та Львівської областей, інші місцеві суди за жодним випадком порушення законодавства про охорону праці, наявності причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, а також за фактами порушен­ня норм кримінально-процесуального законодавства під час проведення до- судового слідства окремих постанов не виносили.

***

Узагальнення дало підстави для висновку, що суди ще не достатньо ре­тельно підходять до розгляду справ зазначеної категорії, зокрема мають міс­це факти їх поверхового вивчення та розгляду.

Оскільки злочини проти безпеки виробництва завдають збитки державі, заподіюють шкоду здоров’ю потерпілих, а інколи й смерть, суди повинні ре­тельно з’ясовувати причини та умови, що спричинили такі злочини, і актив­ніше реагувати окремими постановами на недоліки в організації забезпечен­ня безпечних умов праці робітників і службовців.

Стан здійснення судочинства судами загальної юрисдикції в 2006 р. (за даними судової статистики)^[38] // ВВСУ. — 2007. — № 6. — С. 30—37

(в и т я г)^[39]

Справедливе і доступне правосуддя має служити основною гарантією конституційних прав і свобод та рівності усіх людей перед законом. Забезпе­чення захисту цих прав і свобод людини є основним завданням суду.

В Україні створено 783 суди, у тому числі: загальних — 709, із них війсь­кових — 15; господарських — 39, адміністративних — 35. У судах фактично працювало 6 тис. 690 суддів. Станом на 1 січня 2007 р. вакантними залиша­лися 1 тис. 242 посади суддів, із них: у загальних судах — 853, у тому числі військових — 8, господарських — 143, адміністративних — 246.

Аналіз статистичних даних засвідчив, що в 2006 р., незважаючи на знач­не навантаження та складні умови, в яких працюють судді, вони забезпечу­ють якісний розгляд переважної більшості справ у розумні строки. При цьо­му майже вдвічі зменшилася кількість цивільних і кримінальних справ, роз­глянутих судами з порушенням встановлених законом строків.

У 2006 р. суди загальної юрисдикції по першій інстанції розглянули 7,4  млн справ та матеріалів (що у 2,4 раза більше, ніж у 2001 р.), зокрема: ци­вільних справ та матеріалів — 1 млн 500 тис., кримінальних — 529,6 тис., госпо­дарських (без адміністративних) — 218,4 тис., адміністративних — 229,2 тис., справ про адміністративні правопорушення — 4 млн 928 тис.

Надходження на розгляд судів великої кількості справ та матеріалів призвело до значного збільшення навантаження на суддів, передусім місце­вих судів. Середня кількість справ, що надходили до кожного судді місцево­го суду щомісяця, збільшилася зі 118 у 2005 р. до 138 у 2006 р., а в окремих судах становила понад 250 справ.

Кількість справ та матеріалів усіх категорій, розглянутих апеляційни­ми судами за апеляціями, у минулому році збільшилася на 7,4% і становила 212,6 тис.^[40]

Вищий господарський суд України (далі — ВСУ) закінчив проваджен­ня у 18 тис. касаційних скарг, подань; Вищий адміністративний суд України (далі — ВАСУ) — у 13 тис. справ та матеріалів.

Верховний Суд України у 2006 р., як і в попередні роки, здійснював свої повноваження в умовах надмірного навантаження. Усього ним було розгля­нуто 66,9 тис. справ та матеріалів, що на 27,5% більше. У середньому щоміся­ця на розгляд одного судді Верховного Суду надходило 67 справ та матеріа­лів. Такий же показник в апеляційних судах становив лише 9,7 справ на од­ного суддю.

Через віднесення до компетенції місцевих судів розгляд справ про пору­шення Правил дорожнього руху, які раніше розглядалися органами Держав­ної автомобільної інспекції, збільшилося навантаження на суддів. У 2006 р. на розгляд судів надійшло 4 млн 167 тис. таких справ, що на 35,4% (або на 1 млн. 89 тис.) більше, ніж у 2005 р. Порівняно з 2001 р. кількість розгляну­тих справ цієї категорії збільшилася у 5,3 раза.

Перевантаженість суддів загальних місцевих судів справами, неукомп- лектованість штату судів, невеликий досвід роботи багатьох суддів (30,3% працюючих суддів мають стаж роботи до п’яти років) негативно позначалися на якості здійснення судочинства. Недостатній професіоналізм деяких суд­дів, поверхове вивчення ними справ, поспішність у дослідженні доказів та­кож призводили до судових помилок. Так, в апеляційному та касаційному порядку було скасовано та змінено вироки стосовно 11,1 тис. засуджених осіб, або 6,2% від кількості тих, щодо яких постановлено обвинувальні та ви­правдувальні вироки судами по першій інстанції (у 2005 р. — 5,5%); скасова­но і змінено 27,3 тис. рішень у цивільних справах, або 3% від ухвалених міс­цевими судами (у 2005 р. — 2,6%).

Слід зазначити, що деякі неправосудні судові рішення були постановле­ні суддями в результаті неправомірного стороннього впливу на них.

Апеляційні суди ще не завжди повною мірою виконували покладені на них завдання щодо усунення допущених місцевими судами помилок шляхом постановлення в апеляційному порядку нових судових рішень у передбаче­них законом випадках при скасуванні рішень та вироків судів першої інстан­ції, а повертали справи на новий судовий розгляд. Частка ухвалених апеля­ційними судами нових рішень у цивільних справах становила 50,8%, у кримі­нальних — 11,3%.

Минулого року залишилися нерозглянутими (без урахування справ, провадження в яких зупинено) 174,2 тис. цивільних справ, або 13% [10,3%]^[41] від кількості тих, що перебували в провадженні судів, та 29,2 тис. криміналь­них справ, або 12,6% [11,9%] від кількості справ, що перебували на розгляді в судах.

На судову діяльність також впливала залежність суду від органів вико­навчої влади, яка породжена установленим порядком організаційного, фінан­сового, матеріально-технічного забезпечення діяльності судів, соціально-по­бутового забезпечення суддів та працівників апарату судів. Належне фінан­сування судів не здійснюється упродовж багатьох років. Рівень видатків на безпосереднє здійснення правосуддя у бюджеті 2006 р. становив 59,7% від дійсної потреби, що негативно позначилося на організації роботи судів.

Лише кожний десятий суд загальної юрисдикції розташований в примі­щеннях, які повністю відповідають вимогам щодо здійснення судочинства. Решта потребують реконструкції або нового будівництва. У судах немає до­статньої кількості залів судових засідань, нарадчих кімнат (станом на 1 січня 2007 р. загальна кількість залів судових засідань становила лише 48% від по­треби); недостатньо приміщень для конвою та підсудних тощо, тобто відсут­ні передбачені процесуальним законодавством приміщення, без чого немож­ливо належним чином розглядати справи. Тому з об’єктивних причин у ба­гатьох випадках розгляд справ відкладався, що призводило до тяганини та порушення прав і законних інтересів громадян.

Для забезпечення однакового та правильного застосування судами за­гальної юрисдикції чинного законодавства, підвищення ефективності здійс­нення ними судочинства та належної організації їх роботи Верховний Суд України систематично узагальнює та аналізує судову практику, надає мето­дичну допомогу місцевим та апеляційним судам. У 2006 р. Пленум Верхов­ного Суду України прийняв п’ять постанов, які містять роз’яснення кримі­нального та цивільного законодавства.

Упродовж 2006 р. Верховний Суд України у плановому порядку із виїз­дом у місцеві та апеляційні суди вивчив питання щодо здійснення судочин­ства у судах областей: Закарпатської, Хмельницької, Херсонської та Харків­ської. Результати перевірок роботи судів розглянуто на засіданні президій апеляційних судів цих областей. Питання про строки розгляду криміналь­них і цивільних справ у судах Харківської області обговорено 24 листопада

2006 р. на засіданні президій Верховного Суду України та Ради суддів Украї­ни і вжито заходів для підвищення ефективності здійснення судочинства. Також було вивчено питання щодо оперативності розгляду справ судами Полтавської області, стан організації роботи Рівненського міського та район­ного судів.

Із матеріалів аналізу вбачається, що недоліки у здійсненні судочинства та реальному забезпеченні захисту судами законних прав і свобод людини значною мірою криються у недосконалості процесуального законодавства та законодавства про саму судову систему, незавершеності судової реформи, невизначеності шляхів щодо її проведення. Як зазначив Голова Верховного Суду України Василь Онопенко, відсутність організаційної та процесуальної цілісності судової системи України є ключовою навіть серед найактуальні­ших проблем правосуддя^[42]. Тому ситуація, що склалася у сфері правосуддя, потребує змін у законодавчому регулюванні судоустрою, судочинства та ста­тусу суддів.

Обсяг роботи судів та навантаження на суддів

У суди загальної юрисдикції в 2006 р. надійшло на розгляд по першій ін­станції майже 7,4 млн справ та матеріалів, що на 16,5% більше, ніж поперед­нього року, насамперед за рахунок надходження до судів на 1,2 млн більше справ про адміністративні правопорушення. Водночас зменшилася на 14,7 тис. кількість кримінальних справ. Цивільних справ та матеріалів надійшло на розгляд 1 млн 499 тис, адміністративних — 136,2 тис. До господарських судів минулого року на розгляд надійшло 285 тис. господарських та адміністратив­них справ і матеріалів.

Неукомплектованість штату судів також призводить до збільшення на­вантаження на працюючих суддів.

До кожного судді місцевого загального суду (з розрахунку чисельнос­ті суддів за штатним розписом) минулого року щомісяця в середньому надходило на розгляд 138,2 [117,7] справ та матеріалів, у тому числі про адміністративні правопорушення — 96,1 [73,1], цивільних — 29,5 [32,9], кримінальних — 10,3 [11,7]. Однак у деяких місцевих судах цей показник значно більший: Болградському районному Одеської області — 350, Сихів- ському районному м. Львова — 290, Артемівському районному м. Луган­ська — 276.

У середньому щомісяця кожний суддя апеляційного загального суду отри­мував на розгляд по 9,7 [8,3] справ та матеріалів усіх категорій, а судді апеля­ційних судів областей: Чернівецької — 4,6 [4,2], Тернопільської — 4,7 [4].

До кожного судді місцевого господарського суду щомісяця надходило на розгляд 40,6 [40] справ і матеріалів, а до кожного судді апеляційного гос­подарського суду — 12,5 [11,9].

На розгляд ВГСУ надійшло 19,7 тис. касаційних скарг, подань. У серед­ньому щомісяця до кожного судді цього суду надходило на розгляд 18,8 [27,4] справ за касаційними скаргами, поданнями.

До ВАСУ по першій інстанції, в апеляційному, касаційному порядку на­дійшло 25,1 тис. справ, матеріалів. Кожний суддя цього суду щомісяця мав отримувати на розгляд 35 справ, заяв.

Минулого року до Верховного Суду України в касаційному порядку, у зв’язку з нововиявленими або винятковими обставинами та в порядку ви­ключного провадження надійшло 69,9 тис. справ та матеріалів, що на 11,9% більше. Щомісяця до кожного судді надходило на розгляд по 67 [65] справ та матеріалів, у тому числі до судових палат: кримінальної — 53,2, цивільної — 135,6, адміністративної — 21,6, господарської — 40,6, Військової судової ко­легії — 5,6.

Аналіз стану злочинності

На стан законності та правопорядку в країні істотно впливає криміно­генна ситуація. За даними Міністерства внутрішніх справ України (далі — МВС) минулого року тривала тенденція щодо зниження рівня злочинності в Україні. Упродовж 2006 р. органами МВС та прокуратури зареєстровано 420,9 тис. злочинів, що на 13,3% менше від показника попереднього року^[43]. Зниження рівня злочинності на всій території України відбулося за рахунок різкого зменшення кількості крадіжок майна на 29,2%, або 54,5 тис. випадків.

Кількість зареєстрованих тяжких та особливо тяжких злочинів також зменшилася на 20,7%. Усього зареєстровано 175,1 тис. таких злочинів, їх пи­тома вага становила 41,6% [45,5%] від усіх зареєстрованих злочинів.

У структурі загальної злочинності дещо зменшилася частка крадіжок і грабежів з 48,1% у 2005 р. до 41,3% у 2006 р., а питома вага злочинів у сфері обігу наркотиків збільшилася з 13,4% до 15,4%.

Минулого року зареєстровано 3,2 тис. умисних убивств та замахів (стат­ті 115—118 Кримінального кодексу України; далі — КК), що на 2,9% менше. На замовлення було вчинено 25 [16] умисних убивств, із використанням вог­непальної зброї — 97 [ 105]. Також зареєстровано 114 [128] випадків одночас­ного вбивства двох або більше людей.

На побутовому Грунті вчинено 563 умисних убивств, або майже кожне шосте (17,3%) із числа розслідуваних; більше половини осіб (59,5%), які вчи­нили злочини на побутовому Грунті, перебували у стані алкогольного сп’я­ніння.

Вчинено 5,3 тис. умисних тяжких тілесних ушкоджень, що на 7,3% мен­ше, в тому числі зі смертельними наслідками — 1,7 тис, що також менше на 9,5%. З використанням вогнепальної зброї було вчинено 357 злочинів, що на 11,6% менше.

Серед злочинів проти волі, честі та гідності особи істотно збільшилася кількість фактів незаконного позбавлення волі або викрадення людини, їх зареєстровано 233, що на 30,9% більше, ніж у 2005 р.

Майже вдвічі зросла кількість випадків захоплення заручників, у 2006 р. органами МВС зареєстровано 11 [6] таких злочинів.

Упродовж 2006 р. зареєстровано 376 фактів торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини, що на 9,4% менше порівняно з 2005 р. Вод­ночас кількість таких злочинів збільшилася в 7 областях та м. Києві. Най­більше фактів торгівлі людьми виявлено в областях: Дніпропетровській — 39 [39], Донецькій — 33 [28], Волинській — 32 [54], Луганській — 29 [29].

Кількість крадіжок чужого майна зменшилася на 29,2%, у минулому ро­ці зареєстровано 132,2 тис. таких злочинів, але вони залишилися найбільш поширеними в структурі злочинності, їх питома вага становила 31,4% [38,4%]. У тому числі квартирних крадіжок вчинено 35,7 тис, що на 28,6% менше, їх частка у числі всіх крадіжок становила 27% [26,8%].

Минулого року зареєстровано 5,5 тис. випадків незаконного заволодін­ня автомобілями, що на 10,6% менше від показника 2005 р. У цілому по краї­ні не розкрито 2,9 тис. крадіжок автомобілів, що становило 44,7% [48,7%] від кількості справ цієї категорії, які перебували у провадженні.

Кількість вчинених грабежів чужого майна у 2006 р. зменшилася на 11,5% і становила 41,7 тис. Зареєстровано 6,5 тис. розбійних нападів, що на 3,6% менше. Кожен третій (36,7%) розбійний напад із числа закінчених розсліду­ванням було вчинено особами, які раніше вчиняли злочини і притягувалися до кримінальної відповідальності.

Було вчинено 25 бандитських нападів, що на 13,8% менше.

У 2006 р. виявлено 466 організованих груп та злочинних організацій, із них 28 з міжнародними зв’язками, учасниками яких вчинено 4 тис. злочинів, що на 48,6% менше.

Зареєстровано 64,6 тис. злочинів у сфері обігу наркотиків, що на 0,6% менше, але їх питома вага в структурі всієї злочинності дещо збільшилась і становила 15,4% [13,4%].

На території України минулого року сталося 3,3 тис. дорожньо-транс­портних пригод, які призвели до загибелі людей. Кількість порушень правил безпеки руху, що спричинили смерть потерпілого, зменшилася на 1,9%.

Зареєстровано 13,4 тис. хуліганських проявів, що на 10,6% менше.

Кількість виявлених правоохоронними органами в 2006 р. фактів одер­жання хабарництва зменшилася на 13,6% і становила 3,3 тис.

Органи МВС та податкової міліції зареєстрували 676 злочинів, пов’яза­них із відмиванням грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом, що на 5,1% більше.

Неповнолітніми або за їх участю у 2006 р. вчинено 19,9 тис. злочинів, що на 24,9% менше від показника 2005 р.

За даними МВС у 2006 р. не розкрито 149,9 тис. злочинів, що станови­ло 30,9% від злочинів, кримінальні справи за якими перебували у прова­дженні. Із них: умисних убивств — 233, умисних тяжких тілесних ушко­джень — 695, грабежів — 22,1 тис, розбійних нападів — 1,4 тис, крадіжок із квартир — 19,5 тис.

Від насильницьких злочинів минулого року потерпіло 255,1 тис. осіб, із них 77,4 тис, або майже кожна третя — жінка. Серед потерпілих було 13,2 тис. неповнолітніх і 16,6 тис. пенсіонерів.

Кількість безвісно зниклих та не розшуканих органами міліції осіб на кі­нець 2006 р., становила 5,1 тис.

Матеріальні збитки від злочинів за порушеними кримінальними справа­ми склали 1 млрд 257 млн грн, у тому числі у сфері економіки — 717 млн грн.

Розгляд кримінальних справ

На розгляді судів по першій інстанції у 2006 р. перебувало 577,4 тис кри­мінальних справ та матеріалів, що на 11,7% менше, ніж у попередньому році, з них у 529,6 тис. провадження закінчено. Постановлено обвинувальний чи виправдувальний вирок у 150,6 тис. справ, або 79,4% [76,7%] від кількості справ, провадження в яких закінчено. З фіксуванням судового процесу за до­помогою технічних засобів розглянуто 5,4 тис. справ, або 2,8% [2,6%], що на 3% менше.

За вчинення злочинів організованими групами та злочинними органі­заціями суди розглянули з постановленням вироку 476 кримінальних справ, або 80,4% [77,8%] від тих, провадження в яких закінчено, що на 5,6% менше. Суди визнали винними у вчиненні злочинів у складі організованих груп та злочинних організацій 1,3 тис. осіб, або 74,1% [75,3%] від кількості засудже­них за вироками, що набрали і не набрали законної сили.

Кількість кримінальних справ про злочини, вчинені неповнолітніми чи за їх участю, що перебували на розгляді судів у 2006 р., зменшилася на 20% і становила 14,9 тис. Із постановленням вироку розглянуто 10,4 тис. справ, або 81,7% [78,8%] від розглянутих.

Минулого року істотно поліпшилася оперативність призначення до роз­гляду судами кримінальних справ. Кількість справ, що були призначені з по­рушенням процесуальних строків, передбачених статтями 241, 256 Криміна­льно-процесуального кодексу України (далі — КПК), зменшилася на 48,5% і становила 7 тис, або 3,7% [ 6,5%] від тих, провадження в яких закінчено. Най­більший відсоток кримінальних справ, які були призначені до попереднього та судового розгляду із порушенням процесуальних строків, відмічено в су­дах областей: Харківської — 12,9% [13,6%], Львівської — 8,8% [10,6%], Жито­мирської — 6,8% [6,8%], а також Автономної Республіки Крим — 8,8% [9,4%] та м. Севастополя — 8,4% [2,7%].

Залишилися нерозглянутими 29,2 тис. кримінальних справ (без ураху­вання справ, провадження в яких зупинено), або 12,6% [11,9%] від кількості тих, що перебували на розгляді в судах. У тому числі в строк понад 6 місяців суди не розглянули 5,5 тис. справ, або 18,9% [18,2%]. Понад один рік у прова­дженні судів перебувало більше 2 тис. кримінальних справ, що становило 0,9% від тих, які перебували на розгляді. Найбільше таких справ у судах м. Сева­стополя — 163 (7,4%), а також областей: Харківської — 333 (1,9%), Одеської — 243 (1,8%), Дніпропетровської — 283 (1,3%), Луганської — 214 (1,4%), Рів­ненської — 75 (1,8%), Житомирської — 78(1,3%).

Разом з цим помітна тенденція до зменшення кількості нерозглянутих судами справ, у яких підсудні трималися під вартою. На кінець 2006 р. не бу­ло розглянуто 1,7 тис. справ, що на 3,8% менше від відповідного показника попереднього року. Трималися під вартою 2,5 тис. осіб, справи яких не роз­глядалися судами понад 6 місяців, що також на 12,1% менше. Кількість таких справ, що не були вчасно розглянуті, збільшилась у судах областей: Івано- Франківської — з 18 до 37; Миколаївської — з 8 до 17; Київської — з 13 до 23; Львівської — з 48 до 69; Житомирської — з 48 до 68; м. Києва — з 37 до 71.

Упродовж 2006 р. суди відклали розгляд майже 143 тис. справ, або 61,8% [64,9%] від кількості кримінальних справ, що перебували у провадженні. Не­явка в судове засідання учасників процесу залишається основною причиною, що призводить до тривалого перебування справ на розгляді судів. Так, ста­ном на 1 січня поточного року через неявку підсудних, свідків, захисників, прокурорів та інших учасників процесу було відкладено розгляд 12,2 тис. справ, із них більше половини — 6,2 тис, або 50,9%, через неявку свідків чи потерпілих; 3,7 тис. справ, або 30,3% — підсудного. Тому серед проблем, які мають вирішувати судді щоденно, є належна організація судових процесів, зокрема явка всіх учасників процесу на судове засідання.

Суди приймали рішення про привід свідка чи потерпілого під час роз­гляду майже у 40 тис. справ, із них органами внутрішніх справ не виконано постанови судів про привід осіб у 16,8 тис. справ, або 42.1% [45,1 %] від при­йнятих. Суди ще недостатньо використовують заходи процесуального впли­ву до осіб, які перешкоджають здійсненню кримінального судочинства. Так, окремі ухвали у зв’язку зі зривом судових засідань були постановлені лише у 2 тис. справ, що на 40,8% менше; змінено підсудному запобіжний захід на взяття під варту у 5 тис. справ, що на 21,6% менше. За неявку в судове засі­дання викликаних осіб суди застосували штраф під час розгляду 859 справ, що вдвічі менше.

На оперативність розгляду судами справ впливала також якість розслі­дування кримінальних справ органами досудового слідства. Суди по першій інстанції повернули на додаткове розслідування і для усунення виявлених недоліків та істотних процесуальних порушень, а також прокурори відкли­кали 13,5 тис. справ, або кожну чотирнадцяту неякісно розслідувану справу від тих, провадження в яких закінчено, у тому числі 7,6 тис. справ суди по­вернули на додаткове розслідування. Водночас органам досудового слідства було надано 2,9 тис. судових доручень щодо виконання певних слідчих дій. Органи досудового слідства не виконали 388 судових доручень, або 13.2% від наданих судами.

У 2006 р. апеляційні суди скасували постанови місцевих судів про по­вернення справ на додаткове розслідування стосовно 2,1 тис. осіб, або 21,1% [17,3%] від кількості осіб, щодо яких справи було направлено на додатко­ве розслідування. Найбільше помилок при прийнятті рішень про повернен­ня справ на додаткове розслідування допускали судді місцевих судів облас­тей: Рівненської — скасовано постанови щодо 48 осіб, або 51,1% від кількості осіб, щодо яких справи було направлено на додаткове розслідування, Черні­вецької — щодо 35 осіб, або 50%, Закарпатської — щодо 55 осіб, або 37,4%, Тернопільської — щодо 15 осіб, або 35,5%, Івано-Франківської — щодо 10 осіб, або 34,5%.

Суди постановили 2,5 тис. окремих ухвал за фактами порушення закон­ності при провадженні дізнання чи досудового слідства, що на 5,8% менше. Недостатньо реагували окремими ухвалами на виявлені істотні порушення вимог кримінально-процесуального закону, допущені у справах під час про­ведення досудового слідства, суди Харківської області, які повернули на до­даткове розслідування 865 справ, а постановили лише 54 окремі ухвали, а та­кож суди Кіровоградської області — відповідно 242 справи, а окремих ухвал постановлено лише 36.

У 2006 р. суди розглянули 143,8 тис. [142,3 тис] подань органів досудо­вого слідства з різних питань, із них задоволено 134,8 тис, або 93,7% [93,9%] від кількості розглянутих. Зокрема, розглянуто 44,6 тис. подань про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, що на 11% менше; задоволено

39,5  тис. таких подань, або 88,4% [89,5%]. Розглянуто 3,1 тис. апеляцій обви­нувачених та їх захисників на постанови суддів про застосування цього запо­біжного заходу, з яких задоволено 482, або 1,2% [1,2%] від кількості винесе­них судами постанов про взяття під варту. Суди розглянули 12,4 тис. подань про продовження строків тримання під вартою; із них задоволено 12,1 тис., або 97,7% [97,2%].

Майже у 12 тис. [12,2 тис.] кримінальних справах публічного обвинува­чення суди зупинили провадження, в тому числі у зв’язку з розшуком підсуд­них — у 10,5 тис. За інформацією апеляційних судів, не було виконано поста­нови про їх розшук у 7,1 тис. справ.

Минулого року за результатами розгляду справ суди звільнили з-під вар­ти 7,5 тис. осіб, що на 18,4% менше від показника 2005 р. Під заставу суди звільнили 71 особу, що на 12,7% більше. За порушення вимог застави суди постановили звернути на користь держави 54,5 тис. грн.

Кількість розглянутих судами скарг на дії органів досудового слідства збільшилася на 16,1%; їх суди розглянули 11,6 тис. [10 тис], з яких задоволе­но 5,6 тис, або 47,8% [46,1%] від кількості розглянутих. У тому числі розгля­нуто 7,1 тис. скарг на постанови про відмову в порушенні кримінальної спра­ви, що на 10,5% більше; із них задоволено 3,4 тис, або 48,4% [47%] від кількості розглянутих. На постанови про порушення кримінальної справи розглянуто 3,1 тис. скарг, з яких задоволено 1,5 тис, або 49,4%.

Суди розглянули 11,6 тис. скарг потерпілих про притягнення осіб до кримінальної відповідальності у порядку, передбаченому ст. 27 КПК, у то­му числі кримінальні справи порушено за 4,5 тис. скарг, або 39% [40,3%] від кількості розглянутих; відмовлено у задоволенні 1,9 тис. скарг, або 16,8% [21,8%].

За постановами слідчих суди звільнили від кримінальної відповідальнос­ті 8,5 тис. осіб, що на 28,4% менше. У зв’язку із закінченням строків давності у справах щодо невстановлених осіб, які вчинили злочини, суди розглянули 2,5 тис. постанов слідчих про вирішення питання щодо закриття справ, що на 64,4% більше, з яких задоволено 2,4 тис, або 98% [89,2%] від кількості роз­глянутих.

Суди постановили 6,6 тис. окремих ухвал з метою усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочинів, а також з інших підстав, що на 9% мен­ше; їх частка серед справ, провадження в яких закінчено, — лише 3,5% [3,5%]. За 4,4 тис. ухвал, що становить 66,7% [59,3%] від усіх постановлених, надій­шли повідомлення про вжиті заходи. Значно зменшилася їх кількість у судах областей: Одеської — на 33,8%, Черкаської — на 33,8%, Київської — на 32%, Миколаївської — на 30,3%. Понад третину окремих ухвал — 38,5% [37,2%] — суди постановили за фактами порушення законності, допущеними органами досудового слідства.

У військових місцевих судах на розгляді перебувало 845 кримінальних справ, що на 15,4% менше. З постановленням вироку розглянуто 567 справ, або 70,4% [72,3%] від тих, провадження в яких закінчено. З порушенням про­цесуальних строків, передбачених статтями 241, 256 КПК, призначено до розгляду 6 справ, або 0,7% [1,4%]. Залишилися нерозглянутими (без ураху­вання справ, провадження в яких зупинено) 29 справ, або 3,4% [3,6%] від тих, що перебували на розгляді в судах.

На розгляді в апеляційних судах по першій інстанції, як і в попередньо­му році, перебувало 1,3 тис. кримінальних справ. Закінчено провадження в 974 справах. Із постановленням вироку розглянуто 772 справи, або 79,3% [80,4%]. Найменше справ із постановленням вироку розглянули впродовж минулого року апеляційні суди областей: Рівненської — 4, Закарпатської — 9, Івано-Франківської і Тернопільської — по 10, Чернівецької — 12. Тому вба­чається недоцільним для розгляду такої невеликої кількості справ утворю­вати окружні кримінальні суди, як це пропонується у Концепції вдоскона­лення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповід­но до європейських стандартів, затвердженої Указом Президента України від 10 травня 2006 р. № 361/2006 р.

Апеляційні суди за апеляціями перевірили законність та обГрунтованість 35,4 тис. вироків, ухвал (постанов) місцевих судів, що на 3% менше. Апеляції задоволено в 12,9 тис. кримінальних справах і матеріалах, що на 2,4% більше, або 36,4% [34,5%] від усіх справ, у яких перевірялися вироки, ухвали (поста­нови) в апеляційному порядку.

На розгляді у Верховному Суді України минулого року перебувало по­над 30 тис. кримінальних справ, касаційних скарг, подань, клопотань, що на 4,1% більше, з яких розглянуто (без урахування повернених з різних підстав) 26,8 тис, або 89,1% [83,1%].

У касаційному порядку перевірено вироки, постанови та ухвали в 6,8 тис. кримінальних справах майже щодо 10 тис. осіб; із них касаційні скарги, по­дання задоволено стосовно 1,9 тис. осіб, що на 19,5% більше.

В апеляційному та касаційному порядку в 2006 р. скасовано і змінено вироки стосовно майже 11,1 тис. осіб, або 6,2% [5,5%] від кількості осіб, щодо яких постановлено вироки, із них в апеляційному порядку — 9,4 тис. осіб, або 5,3% [4,9%]. Найбільший відсоток переглянуто вироків в апеляційному по­рядку, постановлених судами м. Севастополя, — 9,5% [9,1%], а також областей: Закарпатської — 8% [7,1%], Запорізької — 7,5% [5,1%], Хмельницької — 7,2% [6,3%], Донецької — 7,1% [6,2%].

У касаційному порядку скасовано і змінено вироки щодо 1,6 тис. осіб, або 0,9% [0,7%] від кількості осіб, щодо яких постановлено вироки суда­ми по першій інстанції. Найчастіше скасовувалися та змінювалися виро­ки, постановлені судами м. Севастополя — 2,1% (щодо 29 осіб), м. Києва — 1,3% (87 осіб), областей: Херсонської — 1,7% (97 осіб), Вінницької — 1,5% (86 осіб), Хмельницької — 1,5% (65 осіб), Чернівецької — 1,5% (35 осіб), Кіро­воградської — 1,4% (58 осіб), а також Автономної Республіки Крим — 1,3% (123 осіб).

Скасовано вироки щодо 6,2 тис. осіб, або 3,5% [2,8%] від кількості поста­новлених вироків, із них в апеляційному порядку — 5,2 тис, або 2,9% [2,5%], у касаційному — понад 1 тис, або 0,6% [0,4%]. Найчастіше причинами скасу­вання вироків в апеляційному порядку, які перешкоджали повно й усебічно розглянути справу та постановити законний, обГрунтований і справедливий вирок, були істотні порушення судами вимог кримінально-процесуального закону. Згідно з інформацією апеляційних судів, з таких підстав у 2006 р. ска­совано вироки стосовно 1,7 тис. осіб, що становило 32% від загальної кількості скасованих в апеляційному порядку, у тому числі через порушення судом пра­ва на захист — щодо 355 осіб.

За відсутності події або складу злочину в справах публічного обвинувачен­ня скасовано вироки із закриттям провадження у справі щодо 97 [167] осіб, або 3,2% [3%] від загальної кількості скасованих у касаційному та апеляцій­ному порядку, із них 50 — за злочини проти власності, що пов’язано зі змі­ною законодавства щодо збільшення суми викраденого майна^[44].

Із поверненням справи публічного обвинувачення на додаткове розслі­дування через неповноту досудового слідства скасовано вироки у касаційно­му та апеляційному порядку стосовно 1,2 тис. осіб, або 19,5% [21,7%] від усіх скасованих. Основними підставами для такого повернення справ були: пору­шення права на захист, недотримання принципу всебічного, повного й об’єк­тивного дослідження обставин вчинення злочину. Такі недоліки усунути в судовому засіданні неможливо. З направленням справи на новий судовий розгляд скасовано вироки щодо 3,8 тис. осіб, або 61,1% [54,6%] від усіх скасо­ваних.

Апеляційні суди в 2006 р. скасували вироки місцевих судів і на підставі ч. 1 ст. 378 КПК постановили нові вироки стосовно 585 осіб, що на 12,2% менше; їх частка серед осіб, щодо яких вироки скасовано, становила лише 11,3% [666 осіб, або 13,8%]. Найменший відсоток нових вироків ухвалено апеляційними судами областей: Львівської — 1,3% (тільки щодо 1 особи) [13,9%], Закарпатської — 1,7% [5,8%], Запорізької — 2,3% [4,2%], Одеської — 2,3% [10,6%].

Найчастіше підставою для постановлення апеляційною інстанцією но­вого вироку була необхідність застосування більш суворого покарання — щодо 430 осіб, або 73,5% [70,3%] від кількості осіб, щодо яких постановлено нові вироки; у зв’язку з необхідністю застосування закону про більш тяж­кий злочин чи збільшення обсягу обвинувачення — щодо 103 осіб, або 17,6% [16,5%].

Змінено вироки стосовно 4,8 тис. осіб, або 2,7% [2,7%] від постановлених по першій інстанції, із них в апеляційному порядку — 4,2 тис. і касаційному — 612. В апеляційному порядку без зміни кваліфікації злочину з пом’якшен­ням покарання змінено вироки щодо 2,4 тис. осіб, або 56,1% [53%] від усіх змінених.

У касаційному порядку Верховний Суд України скасував вироки та ухва­ли стосовно 1030 осіб, із них ухвали апеляційних судів із направленням справ на новий апеляційний розгляд стосовно 329 осіб, що на 36,5% більше, або 31,9% [30%] від усіх скасованих. Найчастіше направлялися минулого року справи на новий розгляд до апеляційних судів областей: Дніпропетровсь­кої — 54,4% [29,5%], Чернігівської — 51,7% [37,9%], Закарпатської — 46,7% [28,6%], Одеської — 41,5% [43,8%], Донецької — 41,2% [32,4%], Луганської — 40% [26,1%]. Причиною скасування багатьох ухвал було невиконання апеля­ційними судами вимог ст. 377 КПК, зокрема відсутність в ухвалах відповідей на всі наведені в апеляціях доводи та переконливих мотивів щодо прийнято­го рішення.

У 2006 р. Верховний Суд України перевірив вироки стосовно 152 осіб, засуджених до довічного позбавлення волі за умисне вбивство за обтяжую­чих обставин. Вироки залишено без зміни щодо 130 засуджених, щодо п’яти осіб — скасовано. Довічне позбавлення волі замінено на позбавлення волі на певний строк без перекваліфікації злочину 11 особам, з перекваліфікацією злочину — шести особам.

Кількість окремих ухвал, постановлених апеляційними судами, зменши­лася на 9,3% і становила 1,4 тис, із них за виявленими фактами порушення закону, допущеними суддями місцевих судів — 731 окрему ухвалу, що також на 12% менше.

За вироками, що набрали законної сили, у 2006 р. засуджено 160,9 тис. [176,9 тис.] осіб, що на 9,1% менше, ніж у 2005 р., із них за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів — 66,9 тис. осіб, або 41,6% [46,5%]. Зменшення кількості засуджених осіб пов’язано зі зменшенням на 10,3 тис. розглянутих судами кримінальних справ із постановленням вироку та зміною законодав­ства, зокрема за таємне викрадення чужого майна (крадіжку) засуджено 39,9  тис. осіб, що менше на 20,1 тис. осіб, або на 33,5%.

У структурі судимості осіб найбільшу питому вагу становили засуджені за вчинення злочинів: проти власності — 41,7% [48,3%] від усіх засуджених, засуджено — 67,1 тис. осіб; у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів — 19,8% [18,3%], засуджено 31,9 тис. осіб; проти життя та здоров’я особи — 9,1% [8,1%], засуджено 14,7 тис. осіб.

За вчинення злочинів у складі організованої групи чи злочинної органі­зації засуджено 982 [1303] особи, що на 24,6% менше, ніж у 2005 р.

Зменшився також рівень судимості неповнолітніх, їх частка від усіх за­суджених становила 8,7% [9,9%]. За вчинення злочинів у неповнолітньому віці засуджено 13,9 тис. осіб, що на 20,6% менше, у тому числі за тяжкі та осо­бливо тяжкі злочини — 9,4 тис. осіб, що на 25,7% менше, або 67,3% [71,9%]. Серед засуджених 3,7 тис. неповнолітніх, або 26,7% [28,8%] вчинили зло­чин у віці від 14 до 16 років. До позбавлення волі на певний строк засуджено 2.7  тис. неповнолітніх осіб, або 19,3% [20,7%]. Суди звільнили від покарання з випробуванням 10,2 тис. підлітків, або 73,1% [72,3%] від усіх засуджених. Кількість неповнолітніх, стосовно яких справи закрито із застосуванням примусових заходів виховного характеру, зменшилася на 29,4% і становила 2.7 тис. осіб.

Кількість жінок, засуджених за вчинення всіх видів злочинів, зменши­лася на 7,9% і становила 20,9 тис., або 13% [12,8%] від загальної кількості за­суджених.

На час вчинення злочину ніде не працювали і не навчалися чи перебува­ли на обліку в державній службі зайнятості 105,2 тис. осіб, що на 8,2% менше, або 65,4% [64,8%] від кількості всіх засуджених; із них 22,9 тис. осіб — раніше судимі, 10,2 тис. осіб — перебували на обліку в службі зайнятості.

У стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння вчинили злочини 42,9 тис. осіб, що на 6,3% менше, або майже кожний четвертий засуджений, як і в 2005  р.

Були раніше судимими і мали не зняту або непогашену судимість 38,6 тис. осіб, або 24% [24,2%] від загальної кількості засуджених, що на 10% менше; із них раніше було звільнено умовно-достроково майже 8,3 тис. осіб, або 21,5% [20,1%].

Провадження у справах було закрито стосовно 25,8 тис. осіб [33,3 тис], що на 22,7% менше, у тому числі стосовно 22,6 тис. осіб — у справах публіч­ного обвинувачення. За відсутності події або складу злочину суди закрили провадження у справах публічного обвинувачення щодо 568 осіб, із них за вчинення крадіжки — щодо 397 осіб. Звільнено від кримінальної відпові­дальності у зв’язку: зі зміною обстановки — 5,8 тис. осіб; з примиренням вин­ного з потерпілим — 4,9 тис; з дійовим каяттям — 3 тис; із передачею особи на поруки — 2,3 тис.

Минулого року збереглася тенденція до гуманізації призначення судами кримінального покарання особам, визнаним винними у вчиненні злочинів. До покарання, не пов’язаного із позбавленням волі, було засуджено 25,4 тис. осіб. У структурі видів покарання частка засуджених, до яких суди застосу­вали покарання, альтернативні позбавленню волі, збільшилася: у 2004 р. — 11,6%, у 2005 р. — 13%, у 2006 р. — 15,8%. Зокрема, штраф як основне пока­рання накладено на 14,2 тис. осіб, або 8,8% [6,6%] від загальної кількості за­суджених, що на 21,7% більше, арешт застосовано майже до 2 тис. осіб, або 1,2% [1,1%]; обмеження волі — до 3,4 тис. осіб, або 2,1% [2%]. Громадські ро­боти призначено 3,9 тис. осіб, що на 14% більше, їх частка від загальної кіль­кості засуджених становила 2,4% [1,9%].

Водночас зменшилася кількість засуджених осіб, до яких застосовано виправні роботи; зазначений вид покарання застосовано до 1,7 тис. осіб, що на 17,8% менше, і становив 1,1% [1,2%] від загальної кількості засуджених.

До позбавлення волі на певний строк засуджено 38,6 тис. осіб, що на 15,7% менше, або 24% [25,8%] від загальної кількості засуджених. Найчасті­ше таке покарання застосовували суди Автономної Республіки Крим — 35,4% [35,4%], м. Києва — 33,4% [38,7%], м. Севастополя — 28,8% [27,3%] та облас­тей: Донецької — 29,7% [31,1%], Луганської — 25,9% [27%], Сумської — 25,6% [28,5%].

Позбавлення волі на певний строк суди здебільшого призначали особам, засудженим за тяжкі та особливо тяжкі злочини. Так, до цього виду покаран­ня засуджено 26,4 тис осіб, або 39,5% [38,9%] від усіх засуджених за тяжкі та особливо тяжкі злочини, їх частка серед осіб, до кого застосовано зазначений вид покарання, як і в попередньому році становила дві третини, або 68,6% [70%]. Зокрема, до позбавлення волі засуджено за вчинення таких злочинів: умисне вбивство — 1,9 тис. осіб, або 94% [94,8%] від усіх засуджених за цей злочин; заподіяння умисних тяжких тілесних ушкоджень — 2,5 тис. осіб, або 62,2% [63,8%]; бандитизм — 18 осіб, або 100% [85,7%]; зґвалтування — 436 осіб, або 76,5% [79,9%]; розбійний напад — 3,4 тис. осіб, або 71,6% [75,8%]; гра­біж — 5,6 тис. осіб, або 37,5% [39,4%]; торгівлю людьми — 37 осіб, або 43% [40,9%]; катування — 10 осіб, або 30,3% [39,4%]; незаконне виробництво, ви­готовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут нар­котичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів — 2,2 тис. осіб, або 38,1% [38,5%].

З урахуванням особи винного і наявності кількох обставин, що пом’як­шують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди із застосуванням ст. 69 КК призначили більш м’яке покарання, ніж це передбачено законом, 16,7 тис. особам, або 10,4% [10,7%] від загальної кіль­кості засуджених.

У 2006 р. суди звільнили від відбування покарання 96,7 тис. засуджених, або 60,1% [61,1%]; із них 94,4 тис. осіб — з випробуванням, або 58,7% [58,6%] від загальної кількості засуджених. У тому числі за тяжкі злочини звільнено від відбування покарання з випробуванням 36,2 тис. засуджених, а за особ­ливо тяжкі — 1,8 тис.

Додаткове покарання у виді конфіскації майна суди застосували до 5,3 тис. засуджених, що на 1,7% менше, або 34,2% [37,8%] від кількості засуджених за статтями КК, санкцією яких передбачено застосування конфіскації; позбав­лення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю — до 2,9 тис, що на 5,1% менше, або 1,8% [1,8%].

Примусові заходи медичного характеру застосовано до 1 тис. неосудних осіб.

Судами по першій інстанції постановлено виправдувальні вироки стосо­вно 910 осіб, із них у справах приватного обвинувачення — 519. У справах публічного обвинувачення суди виправдали 391 особу, що становило 0,2% від кількості осіб, стосовно яких постановлено вироки.

В апеляційному порядку з направленням справи на додаткове розсліду­вання було скасовано виправдувальні вироки стосовно 70 осіб, або 18,2% [15,6%] від кількості осіб, щодо яких постановлено виправдувальні вироки місцевими судами; з постановленням нового вироку у зв’язку зі скасуванням необгрунтованого виправдувального вироку — щодо 12 осіб, або 3,1% [6,8%]. Основними причинами скасування виправдувальних вироків були: істотні порушення вимог процесуального закону; неповне дослідження обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи; неналежна оцінка досліджених у суді та інших доказів.

Стосовно 516 осіб виправдувальні вироки набрали законної сили, із них у справах публічного обвинувачення — стосовно 147 [178] осіб, що на 17,4% менше.

^[1] Узагальнення опрацьоване суддею Верховного Суду України О. С. Федченком, начальником управління узагальнення судової практики Верховного Суду України Ф. М. Марчуком, головним консультантом управління В. В. Антощуком.

^[2] Дані Державної прикордонної служби України.

^[3] Дані Державної митної служби України.

^[4] Дані надані апеляційними судами України.

^[5] Тут і далі у квадратних дужках наведено дані за 2004 р.

^[6] Статистика опрацьована начальником управління узагальнення судової практи­ки Ф. М. Марчуком і заступником начальника управління Г. І. Рудник.

^[7] Тут і далі, якщо не зазначено інше, статистичні дані наведено у порівнянні з 2004 р.

^[8] Статистичні дані за Кримінальним кодексом України 2001 р.

^[9] Там само.

^[10] Див. постанову Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 14 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочи­ни проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також адміністративні правопорушення на транспорті» // ВВСУ. — 2006.— № 1. — С. 6—11.

^[11] Узагальнення підготовлено суддею Верховного Суду України О. Ф. Селівоном та головним консультантом управління узагальнення судової практики О. С. Іщенко.

^[12] Далі — КК.

^[13] За даними МВС України.

^[14] Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 46. — С. 249.

^[15] Науково-практичний коментар КК України. — К.: Юрінком, 1997. — С. 346.

^[16] Це стосується майже повною мірою і випадків, коли виконавець обізнаний з тим, що замовник діє із користі. Виняток може бути лише в тому випадку, коли виконавець, приймаючи та виконуючи замовлення, бажає в силу якихось певних стосунків із замов­ником задовольнити його корисливі спонукання й одночасно бажає одержати вигоду за виконання замовлення, тобто коли рішучість вчинити вбивство викликана двома цими мотивами. Обмеженість фактичного матеріалу не дає можливості розглянути це питання глибше.

^[17] Тарарухин С. Квалификация преступлений в следственной и судебной практи- ке. — К.: Юринком., 1995. — С. 74.

^[18] Див.: наприклад: Бородин С. Квалификация пре ступлений против жизни. — М, 1977. — С. 43, 44.

^[19] Див.: наприклад: Тарарухин С. Квалификация преступлений в следственной и су­дебной практике. — К.: Юринком, 1995. — С. 54, 55.

^[20] Див.: п. 19 пост. ПВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2.

^[21] Пункт 25 постанови «Про судову практику в справах про корисливі злочини про­ти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. № 12.

^[22] Частина 3 ст. 28 КК 2001 р. — «кілька осіб (три і більше):

^[23] Узагальнення підготовлене суддею Верховного Суду України Ю. М. Кармазіним та науковим консультантом управління вивчення та узагальнення судової практики О. Г. Литвишко.

^[24] Див.: Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. — 3-тє вид., переробл. та доп. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. — К., 2005. — С. 697.

^[25] Див.: Популярна юридична енциклопедія. — К., 2002. — С. 639.

^[26] Див.: Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Бау- лін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 3-тє вид., переробл. та доп. — Х., 2006. — С. 806.

^[27] Див.: Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Бау- лін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 3-тє вид., переробл. та доп. — Х., 2006. — С. 806.

^[28] Див.: Налуцишин В. // Прокуратура. Людина. Держава. — 2005. — № 7. — С. 48.

[29] головним консультантом цього управління В. В. Антощуком.

^[30] Дані наведено зі звіту форми № 6 Державної судової адміністрації України за 2006 р.

^[31] Див.: Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Бау- лін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — К., 2003. — С. 438.

^[32] Див.: Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Бау- лін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін. — С. 438.

^[33] Див.: Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред. С. С. Яценка. — К, 2002. — С. 313.

^[34] Там само.

^[35] Див.: Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Бау- лін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін. — С. 448.

^[36] Див.: Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. / За ред. С. С. Яценка. — С. 321.

^[37] Узагальнення підготовлене суддею Верховного Суду України у відставці Сзме- люком П. О. та головним консультантом управління вивчення та узагальнення судової практики Іщенко О. С.

^[38] Аналіз здійснено начальником управління вивчення та узагальнення судової практики Х. М. Марчуком і заступником начальника цього управління П. І. Рудник.

^[39] Статистичні дані за справами інших категорій (цивільні, господарчі тощо) до­кладно див.: ВВСУ. — 2007. — № 6. — С. 37—44.

^[40] Тут і далі, якщо не зазначено інше, статистичні дані наведено порівняно з 2005 р.

^[41] Тут і далі у квадратних дужках наведено статистичні дані за 2005 р.

^[42] Детальніше див.: Онопенко В. В. Судова реформа має бути виваженою //Урядо­вий кур'єр. — 14 квітня 2007 р.

^[43] Дані статистичного звіту форми № 1-А Міністерства внутрішніх справ України «Про зареєстровані злочини і результати роботи на території України за 12 місяців 2006 року».

^[44] Йдеться про Закон України від 2 червня 2005 р. № 2635-IV «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення».