Практика призначення кримінального покарання

Аналіз практики призначення покарання за вчинені злочини засвідчив, що до реального покарання у виді позбавлення волі винні не засуджувалися. Здебільшого суди призначали покарання у виді штрафу. Засуджувались осо­би також до виправних робіт, обмеження волі або позбавлення волі зі звіль­ненням від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК. За­стосовувалося й додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати пев­ні посади або займатися певною діяльністю.

Загалом суди правильно вирішують питання щодо призначення покаран­ня винним, тобто додержують вимог статей 65-73 КК та роз’яснень, які дав Пленум Верховного Суду України у постанові від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» (далі — по­станова Пленуму № 7), й обирають засудженим покарання, достатні для їх виправлення та попередження нових злочинів.

Однак узагальнення висвітлило ряд проблем щодо застосування судами додаткового покарання, передбаченого ч. 1 ст. 175 КК.

Апеляційні суди нарікають на непослідовність законодавця і недоскона­лість санкції ч. 2 ст. 175 КК, якою не передбачено обов’язкове додаткове по­карання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися пев- ною діяльністю, як це має місце у ч. 1 цієї статті. Водночас у жодній з переві­рених справ суди не застосовували ч. 2 ст. 55 КК при засудженні особи за ч. 2 ст. 175 цього Кодексу та наявності підстав для застосування додаткового по­карання у виді правової заборони обіймати певні посади або займатися пев- ною діяльністю. Це свідчить про те, що суди не повною мірою використову­ють можливості кримінального закону.

Значна кількість судів першої інстанції при призначенні засудженим по­карання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися пев- ною діяльністю не конкретизує такі посади чи діяльність, обмежуючись за­гальним формулюванням, тобто суди не дотримують вимог, викладених у п. 17 постанови Пленуму № 7.

Нерідко суди порушують вимоги ст. 70 КК й обирають додаткове пока­рання не за окремий злочин, а за їх сукупністю.

Цивільні позови

Позови про стягнення заборгованої заробітної плати у справах зазначе­ної категорії пред’являли потерпілі або в їхніх інтересах прокурори лише в поодиноких випадках, але й у цих випадках суди вирішували такі позови не­однозначно.

У деяких випадках суди взагалі не приймали рішень щодо заявлених ци­вільних позовів про стягнення заборгованості із заробітної плати, в інших — приймали рішення про стягнення заборгованості з підприємства, а іноді — із засудженого за ст. 175 КК керівника.

Наприклад, Малиновський районний суд м. Одеси вироком від 10 серп­ня 2004 р. постановив стягнути на користь потерпілих 65 тис. 859 грн неви- плаченої заробітної плати із засудженого за ч. 1 ст. 175 КК директора ВАТ Ю. Таке рішення суду є неправильним, оскільки заробітна плата виплачується з коштів підприємства, установи, організації і заборгованість із заробітної пла­ти може стягуватись лише з цих юридичних осіб.

Апеляційний суд Харківської області вважає, що вирішення питання що­до стягнення заборгованості із заробітної плати та відшкодування завданої її невиплатою шкоди можливе лише в порядку цивільного судочинства, тому що (враховуючи специфіку об’єкта злочинного посягання — трудові права потерпілого) предметом цивільного позову в кримінальних справах названої категорії не може бути матеріальна вимога. Така думка є слушною.

Крім того, відповідно до ст. 32 Закону «Про оплату праці» трудові спори з питань оплати праці розглядаються і вирішуються згідно із законодавством про трудові спори.

Порядок розгляду індивідуальних трудових спорів регламентовано гл. XV КЗпП, де передбачено, що трудовий спір вирішується комісією по трудових спорах або місцевим судом за заявою працівника.

Зважаючи на те, що трудові спори не можуть розглядатись у криміналь­ному процесі і що об’єктом злочину, склад якого передбачений ст. 175 КК, є трудові, а не майнові права особи, позови про стягнення заборгованості із заробітної плати та компенсації у зв’язку з порушенням строків її виплати мають розглядатися в порядку цивільного судочинства, тим більше, що від­повідачем за такими позовами має бути підприємство, установа чи органі­зація, а не керівник, який притягується до кримінальної відповідальності за ст. 175 КК.

Окремі постанови

Незважаючи на надзвичайну важливість у соціальному аспекті питання щодо своєчасної оплати праці і наявність підстав для відповідного судового реагування за результатами розгляду справ, суди вкрай рідко використову­вали можливості, надані їм положеннями ст. 23² КПК.

Окремі постанови в порядку, передбаченому зазначеною статтею, у спра­вах аналізованої категорії суди виносили лише в деяких випадках, і стосува­лися вони, як правило, недоліків роботи прокуратури.

* * *

Узагальнення практики розгляду кримінальних справ про злочини, склад яких передбачений ст. 175 КК, засвідчило, що необхідно підвищува­ти рівень якості досудового слідства і судового розгляду справ названої ка­тегорії.

У зв’язку з відсутністю методики розслідування справ такої категорії органи досудового слідства порушують вимоги КПК, допускають помилки при кваліфікації дій осіб, що притягуються до відповідальності, тощо.

Слідчі та суди не завжди перевіряють і досліджують такі ознаки цього складу злочину, як умисність та безпідставність невиплати заробітної плати, а також причини її невиплати; чи не було це зумовлено необхідністю вико­ристання коштів для продовження господарської діяльності підприємства та його існування, а така неповнота досудового і судового слідства може поста­вити під сумнів обґрунтованість засудження керівника підприємства за умис­ну та безпідставну невиплату працівникам заробітної плати.

Узагальнення судової практики застосування законодавства про відповідальність за умисні вбивства на замовлення, за по­переднім зговором та організованою групою // Кримінальне судо­чинство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства): Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 817—835

(витяг)

Право на життя є невід’ємним правом людини. Таким його визначає ст. 27 Конституції України. Цією ж статтею встановлено, що ніхто не може бути свавільно позбавлений життя і що захист життя людини є обов’язком держа­ви. Умисне позбавлення життя іншої людини (вбивство) відноситься до най­тяжчих злочинів проти особи.

Статистичні дані свідчать про зростання найтяжчих насильницьких зло­чинів, спрямованих на умисне позбавлення людини життя. Якщо в 1993 р. за вчинення злочинів, передбачених статтями 93—96, 190^[12] КК (1960 р.)¹ засу­джено 2632 особи, то у 1994 р. — 2666; у 1995 р. — 3102, у 1996 р. — 3565, у 1997 р. — 3398 осіб. Таким чином у порівнянні з 1993 р. кількість осіб, засу­джених за ці злочини в 1997 р., зросла на 29,1%. Дані судової статистики про судимість за вказаний період такі:

з огляду на ці дані переважну більшість засуджених за вбивства склада­ють особи, які вчнннлн злочини, передбачені ст. 93 і ст. 94 КК. До того ж са­ме вони впливають не тільки на структуру, але й на динаміку судимості за вбивства.

Звертає також увагу постійне зростання співвідношення осіб, засудже­них за злочини, передбачені ст. 93 КК, до осіб, які засуджені за всі вндн умис­них вбивств.

Одночасно відбуваються зміни і в якісних характеристиках цих найбільш суспільно небезпечних діянь. Спостерігається стійка тенденція до збільшен­ня серед засуджених за умисні вбивства «частки жінок — з 8,8% у 1993 р. до 12% в 1997 р., неповнолітніх — з 4% до 6%, осіб, які вчнннлн умисні вбивства групою — з 20,3% до 26,9%, частка засуджених за вчинення кваліфікованих умисних вбивств (ст. 93 КК) у складі групи в 1997 р. складає 62,3% від усіх засуджених за цей злочин, проти 50,8% у 1993 р. Детальні дані судової статис­тики з цих питань наведені в таблиці, що додається.

Значна частина злочинів, передбачених ст. 93 КК, вчиняється з корис­ливих мотивів. Одночасно відбувається зниження суспільної вартості жит­тя — найбільш цінного природного блага людини. Часто мають місце випад­ки вчинення умисних вбивств безпричинно чи з незначного приводу. Виро­ком Київського міського суду в лютому 1998 р. засуджені неповнолітні П. та О., обидва 1981 р. н., які за попереднім зговором, з корисливих мотивів вчи­нили вбивство Ю. Причиною вчинення вбивства стало небажання П. відда­вати потерпілому борг у сумі 2 грн.

Зростає жорстокість, з якою вчиняються ці злочини. У жовтні 1997 р. Донецьким обласним судом за пунктами «б», «є», «і» ст. 93 КК засуджено неповнолітнього М., 1982 р. н., який разом з трьома іншими неповнолітніми, 1983—1984 рр. народження, протягом двох днів з особливою жорстокістю й особливими знущаннями, без будь-яких причин вбивали 8-літнього Г.

В останні роки став набирати небувалого розповсюдження новий, над­звичайно небезпечний різновид умисних вбивств — вбивство на замовлення. У 1993 р. таких злочинів було зареєстровано 87, у 1995 — 210, що у 2,4 рази більше, у 1996 — понад 100^[13]. Все частіше вбивства вчиняються за попереднім зговором групою осіб або організованими групами. Мотивація вбивств все частіше відзначається зв’язком з боротьбою за розподіл сфер впливу між ко­мерційними структурами та злочинними угрупованнями, тіньовою економі­кою, організованою злочинністю.

З метою посилення боротьби з організованою злочинністю взагалі та з убивствами, вчинюваними на замовлення та злочинними угрупованнями, зокрема Законом України від 2 жовтня 1996 р.^[14] статтю 93 КК було допов­нено пунктами «и» (умисне вбивство, вчинене на замовлення) та «і» (умис­не вбивство, вчинене за попереднім зговором групою осіб або організованою групою).

Вплинути, однак, на стан злочинності, посилити відповідальність за ці злочини вказані зміни не могли, оскільки і до того майже у всіх випадках вчи­нення умисних вбивств на замовлення, за попереднім зговором групою осіб чи організованими групами дії винних кваліфікувалися за ст. 93 КК (як пра­вило за п. «а» цієї статті). Вони і не вплинули. Натомість доповнення ст. 93 КК цими пунктами поставило перед органами досудового розслідування і су­дами безліч проблем, пов’язаних з визначенням правової природи і змісту но­вих кваліфікуючих вбивство ознак та зміною підходів до особливостей ква­ліфікації умисних вбивств, вчинених за декількох обтяжуючих обставин.

Метою цього узагальнення було вивчення судової практики застосуван­ня пунктів «и» та «і» ст. 93 КК, питань та проблем, що виникають під час їх тлумачень та застосування, напрацювання відповідних рекомендацій судам і пропозицій щодо внесення змін та доповнень до постанови Пленуму Верхов­ного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти жит­тя і здоров’я людини» від 1 квітня 1994 р. № 1.

Застосування пунктів «и» та «і» ст. 93 КК України

Судова статистика відображає лише дані про розгляд кримінальних справ про злочини передбачені ст. 93 КК, не виділяючи окремо результатів розгляду кримінальних справ про умисні вбивства, вчинені на замовлен­ня (п. «и»), за попереднім зговором групою осіб та організованою групою (п. «і»).

З повідомлень обласних і прирівняних до них судів відомо, що у 1997 р. та першому кварталі 1998 р. розглянуто 78 кримінальних справ, за якими, за­суджено 152 особи, визнаних винними у вчиненні злочинів, передбачених пунктами «и» або (та) «і» ст. 93 КК, з них: 15 справ щодо 27 осіб, обвинува­чуваних у вчиненні умисних вбивств на замовлення, і решта — у вчиненні умисних вбивств за попереднім зговором групою осіб чи організованою гру­пою (у переважній більшості — за попереднім зговором).

Закон України від 2 жовтня 1996 р. було опубліковано 31 жовтня 1996 р. у газеті «Голос України», який набув чинності з 11 листопада 1996 р. Згідно зі ст. 6 КК цей Закон зворотної сили не має і застосовується лише до діянь, учинених після 10 листопада 1996 р. У переважній більшості випадків орга­ни попереднього розслідування і суди враховували цю обставину і не засто­совували пункти «и» та «і» ст. 93 КК щодо злочинів учинених до 11 листопа­да 1996 р.

Умисне вбивство, вчинене на замовлення

Закон не визначає змісту цієї обтяжуючої обставини. Автори науково- практичного коментаря КК^[15] пропонують розглядати вбивство на замовлен­ня як виконання угоди про позбавлення потерпілого життя. Сторонами такої угоди є, як мінімум, дві особи — замовник і виконавець. Проте їх може бути і більше — кілька замовників, кілька виконавців; до цих злочинів також мо­жуть бути причетними посередники між замовником і виконавцем.

Для більшості справ таке розуміння вбивства на замовлення є правиль­ним. Проте в окремих випадках замовлення вбивства і виконання цього за­мовлення нагадують угоду дуже схематично або й зовсім її не нагадують. Це, наприклад, стосується тих випадків, коли замовлення носить характер наказу чи вказівки, яка виконується не у зв’язку з якимись зобов’язаннями з боку замовника щодо конкретного вбивства, а в силу того, що виконавець задовго до надходження доручення на вбивство (замовлення) взяв на себе кілерські обов’язки відповідно до ролі, яку він виконує у злочинному угру­пованні.

Разом з тим, для вбивства на замовлення характерно те, що виконавець такого вбивства одержує чи бажає одержати певну вигоду (матеріального чи нематеріального змісту) чи ухилитися від якихось негативних обставин не від позбавлення життя потерпілого, а за виконання замовлення — чи у зв’язку з його виконанням, тобто опосередковано через волю та дії (бездіяльність) за­мовника чи уповноважених на те ним осіб. Саме ця обставина принципово відрізняє вбивство на замовлення від інших вбивств, учинених під впливом сторонніх осіб.

Обтяжуюча обставина, передбачена п. «и» ст. 93 КК України, відносить­ся до обставин, що характеризують суб’єктивні властивості вбивства. Саме факт надходження замовлення на вбивство є причиною, що спонукає форму­вання (або завершення формування) у виконавця умислу на вбивство, ним же зумовлено формування у виконавця мотиву злочину. Якщо рішучість учинити вбивство виникла не у зв’язку з замовленням, а під впливом яки­хось інших факторів, кваліфікувати вбивство як вчинене на замовлення, не можна.

Навіть у разі найбільш простої ситуації, коли до злочину причетні дві осо­би — замовник та виконавець — і їх ролі чітко розмежовані, виникає ряд пи­тань як суто теоретичного, так і практичного значення. Усі вони зводяться для кваліфікації злочинних дій. Відповіді на ці питання можна знайти шля­хом аналізу об’єктивної та суб’єктивної сторони цих злочинів.

Об’єктивна сторона вбивства на замовлення нічим принциповим не від­різняється від об’єктивної сторони інших умисних вбивств і полягає у про­типравному позбавленні життя іншої людини.

Суб’єктивна сторона вбивства на замовлення, як правило, характеризу­ється прямим умислом — винна особа усвідомлює, що вона виконує проти­правне замовлення на позбавлення потерпілого життя і бажає це замовлення виконати. Разом з тим цей злочин може бути вчинено із непрямим умислом. Це, наприклад, стосується випадків, коли доручення замовника містить аль­тернативу, коли він ставить завдання або заподіяти тілесні ушкодження по­терпілому або вбити його. Якщо виконавець під час виконання такого замов­лення застосує насильство, за якого не бажатиме настання смерті потерпіло­го, але свідомо допускатиме, що смерть може настати, і потерпілому дійсно заподіюється смерть, він повинен нести відповідальність за вбивство, вчинене на замовлення.

Разом з тим, треба особливо підкреслити, що диспозиція п. «и» ст. 93 КК сформульована як «умисне вбивство, вчинене на замовлення», тобто йдеться про випадки, коли замовляється саме вбивство, а не якесь інше насильство. У зв’язку з цим за п. «и» ст. 93 КК не може бути кваліфіковано вбивство у випадках, коли замовник наказав заподіяти потерпілому тілесні ушкоджен­ня, а виконавець під час виконання замовлення умисно (з прямим чи евенту­альним умислом) вбив потерпілого.

Саме по собі бажання виконати замовлення на вбивство не є мотивом цього злочину. Надходження такого замовлення лише породжує мотив, за­початковує його, зумовлює формування. Мотиви такого вбивства можуть бути різними, але вони завжди полягають у бажанні одержати від замовни­ка чи уповноважених ним осіб за вчинене вбивство вигоди матеріального чи нематеріального характеру або ухилитися від якихось негативних обставин. Матеріальна вигода у разі вбивства на замовлення може полягати у винаго­роді за вбивство у вигляді одержання грошей, майна, цінних паперів тощо, одержання чи збереження прав на майно, звільнення від матеріальних витрат чи матеріальних обов’язків. Бажання одержати таку вигоду за своєю приро­дою є корисливими мотивами. Нематеріальна вигода може бути одержана у вигляді допомоги з працевлаштування, вирішення певних життєвих проблем, звільнення від кримінальної відповідальності чи від відповідальності перед злочинними «авторитетами», залученні до вчинення інших злочинів, якщо цього бажає виконавець, тощо. !ншими словами нематеріальна вигода — це вчинення чи невчинення на користь виконавця таких дій нематеріального змісту, які той вважає відповідно до свого світогляду і розуміння бажаними та корисними для нього. Вбивство на замовлення буде і тоді, коли воно вчи­няється зі страху перед замовником, під погрозою вбивства, застосування на­сильства чи вчинення інших дій, небажаних для виконавця.

Вивчення конкретних справ показало, що у переважній більшості випа­дків мотивом виконання вбивства на замовлення є користь. Замовник пере­дає або обіцяє передати виконавцю певну грошову суму чи іншу матеріальну винагороду за вбивство, а виконавець за це вчиняє вбивство.

Треба зазначити, що у випадках вчинення вбивства на замовлення з ко­ристі суди дії винної особи (виконавця) кваліфікують за пунктами «и» й «а» ст. 93 КК. Є підстави вважати, що така практика є правильною.

Дії замовника і дії виконавця вбивства тісно пов’язані між собою, про­те з об’єктивної сторони вони суттєво відрізняються. Замовник (якщо тіль­ки він не є одночасно і співучасником вбивства) безпосередньо не позбав­ляє потерпілого життя, об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 93 КК, не виконує. Залежно від конкретних обставин справи замовник, замов­ляючи вбивство, вчиняє дії, що спонукають виконавця до вчинення вбивства, тобто він виступає в ролі підмовника (а в деяких випадках — організатора або й пособника).

Саме цим шляхом пішла судова практика — замовники визнавалися під­мовниками чи організаторами злочину й їх дії кваліфікувалися, відповідно, за частинами 5 чи 4 ст. 19 та п. «и» ст. 93 КК.

Слід також оговорити, що підмовлення до вбивства не завжди є його за­мовленням. Замовлення вбивства як кваліфікований вид підмовництва, від­значається особливим способом впливу замовника на виконавця — замов­ник переконує майбутнього виконавця в тому, що для нього вигідно вбити потерпілого, оскільки він у зв’язку з цим одержить певні блага або ж щодо нього не настануть певні наслідки, досягнута між ними домовленість носить характер і ознаки угоди, відповідно до якої виконавець бере на себе обов’я­зок позбавити потерпілого життя, а замовник — вчинити чи не вчинити на користь виконавця певні дії. Крім того, замовник завжди зацікавлений у по­збавленні потерпілого життя, зацікавленість же виконавця у цьому (звісно, до надходження і прийняття замовлення) відсутня або ж недостатня для того, щоб самостійно викликати у нього рішучість вчинити вбивство. Після прий­няття замовлення виконавець розглядає вбивство лише як засіб одержання тих вигод, які йому були обіцяні чи малися на увазі під час надходження та прийняття замовлення.

З суб’єктивної точки зору замовника характеризуються також прямим умислом — замовляючи вбивство, він усвідомлює суспільну небезпечність своїх дій і бажає настання шкідливих наслідків (смерті потерпілого) від дій особи, якій адресується замовлення.

Щодо мотиву дій замовника, то він з мотивом дій виконавця не збігаєть­ся, замовник, замовляючи вбивство, керується власними мотивами і метою, про які виконавець може і не знати. За вивченими справами замовники та­кож керувалися переважно корисливими мотивами — бажанням заволодіти будинком чи квартирою, уникнути розділу спільно нажитого майна, усунути конкурента у підприємницькій діяльності тощо.

У зв’язку з цим постає питання: керуючим чиїм корисливим мотивом — замовника чи виконавця — дії першого отримують кваліфікацію за п. «а» ст. 93 КК.

Це питання може набути принципового значення у випадках, коли замо­вник керується корисливими, а виконавець — якимись іншими, некорисли­вими мотивами. Вважаємо, що під час його вирішення слід керуватись на­ступним. За загальним правилом корисливий мотив впливає на кваліфіка­цію лише у випадках, коли він згадується у нормі Особливої частини КК як кваліфікуючої ознаки; в решті випадків він відповідно до ст. 41 КК може бу­ти врахований як обставина, що обтяжує відповідальність. Закон передбачає підвищену відповідальність за умисне вбивство з користі, а не за замовлення з користі умисного вбивства. Відтак замовник повинен нести відповідаль­ність за п. «а» ст. 93 КК (з посиланням на відповідну частину ст. 19 КК) ли­ше тоді, коли він схилив виконавця до вчинення вбивства з корисних моти­вів. Якщо ж виконавець вчиняє вбивство не з користі, наявність у замовника корисливого мотиву може бути враховано лише під час призначення йому покарання або, за наявності до того підстав, додатково кваліфіковано за від­повідними статтями КК (наприклад, за ч. 1 ст. 17 і 143 КК)^[16].

Така позиція має підтримку і з боку науковців. С. Тарарухін, наприклад, відзначає: «Мотиви н целн преступлення у пособннка могут отлнчаться от мотнвацни нсполннтеля. Однако зто не нмеет самостоятельного правового значення, поскольку квадификацня определяется тем, чему он способствовал, а не тем, чем руководствовался. Его сознаннем охвативаается характер совершаемого преступлення, в том чнсле мотиви н целн действнй, хотя би в общих чертах, так как иначе утрачивается смисл соучастия»^[17].

Правильно з цієї точки зору, на нашу думку, вирішено Вінницьким об­ласним судом справу щодо М. Вона, бажаючи помстнтнся своєму чоловікові Л. за те, що він зловживав спиртними напоями, ображав та принижував її, до­мовилася через посередника з Д., що той уб’є Л. та пообіцяла йому 1000 дол. США. Д. замовлення виконав. Суд кваліфікував дії Д. за пунктами «а» та «и» (а також п. «і», який касаційна інстанція виключила) ст. 93 КК. Дії ж М. ква­ліфіковано за ч.4 і ч. 6 ст. 19та пунктами «а» та «и» ст. 93 КК як замовлення і організація умисного вбивства, яке Д. учинив на замовлення та з користі. В касаційній скарзі правильність такої кваліфікації оспорювалася. Спростову­ючи ці доводи, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду Укра­їни вказала, що замовлення вбивства, яке виконавець повинен був учинити із користі, повинно кваліфікуватися за відповідною частиною ст. 19 і пунк­тами «а» та «и» ст. 93 КК незалежно від того, переслідував чи ні замовник власні корисливі цілі.

Зважаючи на згадані суб’єктивні та об’єктивні властивості замовлення на вбивство органи попереднього слідства під час пред’явлення обвинувачен­ня, а суди — у вироку повинні розкривати зміст замовлення.

Слід зазначити, що єдиної точки зору щодо питання про можливість ква­ліфікації умисних вбивств за кількома пунктами ст. 93 КК, що як обтяжуючі обставини передбачають мотив злочину, у юридичній літературі немає^[18]. Ра­зом з тим є загальноприйнятою точка зору про те, що всякий умисний зло­чин, зокрема вбивство, може бути вчинено з декількох мотивів, якщо вони не суперечать один одному^[19].

Зважаючи на те, що ні стара, ні нова редакція вказаного пункту потреб практики не задовольняє, вважаємо за необхідне ще раз звернутися до цієї проблеми та внести до п. 20 такі зміни, які б залежно від конкретних обста­вин справи дозволяли кваліфікувати дії винних за кількома пунктами ст. 93 КК, якими як обтяжуючими обставинами передбачено мотив злочину, або ж орієнтували суди на те, що вони у таких випадках повинні кваліфікувати дії винних, виходячи з основного, домінуючого мотиву^[20].

Виникає також ряд питань, пов’язаних з кваліфікацією дій замовника у випадках, коли злочинний результат (позбавлення потерпілого життя) з тих чи інших причин не настав.

Перш за все це стосується випадків, коли особа, яка бажає заподіяння смерті потерпілого, вчиняє певні дії з метою замовити вбивство, але особа, до якої вона звернулася, відмовляється вчинити його.

А у випадках, коли замовлення відбулося, тобто коли виконавець взяв на себе обов’язок позбавити життя потерпілого, але з незалежних від його волі причин умисел на вбивство не довів до кінця, дії замовника повинні ква­ліфікуватися як співучасть у вчиненні цього злочину за статтями 17, 19 та відповідними пунктами (зокрема п. «и») ст. 93 КК.

Умисне вбивство, вчинене за попереднім зговором групою осіб

Визнання підвищеної суспільної небезпечності умисного вбивства, вчи­неного за попереднім зговором групою осіб, зумовлено тим, що під час гру­пового здійснення злочину інтересам суспільства заподіюється, як правило, більша шкода, ніж злочином, учиненим однією особою. Підсумовуючи свої дії, підтримуючи один одного інтелектуально, діючі групою, злочинці одер­жують можливість вчинити такі посягання, які одному не під силу.

Зміст цієї кваліфікуючої ознаки законом також не визначено. В одній із своїх постанов^[21] Пленум Верховного Суду України відзначає, що злочин слід кваліфікувати як здійснений за попереднім зговором групою осіб тоді, коли у його вчиненні брали участь за домовленістю як співучасниками дві і біль­ше особи.

Злочинна група, таким чином, є тоді, коли хоча б дві діючі спільно особи безпосередньо виконують об’єктивну сторону злочину. їхні дії у одних випа­дках можуть бути майже однаковими, а в інших суттєво відрізнятися, збігаю­чись лише за своєю спрямованістю. Останнє характерно для випадків розпо­ділу ролей під час вчинення групового вбивства. Для правової оцінки вчине­ного це не має значення, оскільки закон (ст. 19 КК) усіх таких осіб визнає виконавцями й установлює рівну відповідальність.

Зі сказаного випливає, що ні організатор вбивства, ні підмовник, ні по- собник за п. «ї» ст. 93 КК відповідальність нести не можуть.

Відповідно і дії виконавця, навіть якщо він перебував зі згаданими осо­бами в зговорі на вбивство, не можуть кваліфікуватися за цим пунктом ст. 93 КК. Суди, однак, під час вирішення таких справ щодо цього питання допус­кають помилки.

С-в вирішив усунути напарника із підприємницької діяльності. Він під­мовив А., а той у свою чергу — Б. до побиття М. А. також одержав від С. як плату за насильницькі дії щодо М. 200 дол. США, із яких 100 передав Б. Пізні­ше за ініціативою С-ва вони втрьох вирішили вбити М. Б. домовився з С-м, що злочин вчинить він та К, з яким про це домовився С-в. Б., С-м та К. спіль­ними діями вбили М.

Обґрунтовуючи кваліфікацію дій С-ва та А. за ст. 19 і п. «1» ст. 93, вка­зав, що С-в виконав роль організатора та підмовника у вбивстві, зробив на це замовлення, свої дії вчинив у групі, А. виконав роль підмовника у вбивстві

М. і свої дії вчинив у групі. Таким чином факт перебування організатора та підмовника С-ва і підмовника А. у попередньому зговорі з виконавцями на вбивство потерпілого суд розцінив як вчинення вбивства за попереднім зго­вором групою осіб, що є неправильним. (Дії С-ва та А. дійсно потрібно бу­ло кваліфікувати за ст. 19 і п. «1» ст. 93 КК, але виходячи не з цих підстав, а з того, що вони були співучасниками злочину, вчиненого за попереднім зго­вором Б. та К.).

Проте найбільші труднощі виникають тоді, коли дії співвнконавця за своїм обсягом та характером близькі до пособннцтва, а дії пособннка нагаду­ють дії співучасника. Іншими словами у кожній подібній справі суд надзви­чайно чітко повинен визначитися з питанням, коли сприяння вбивству пере­стає бути пособннцтвом і стає співучастю, які дії сприяючої злочину особи знаходяться в межах об’єктивної сторони злочину, а які знаходяться за ци­ми межами. Саме під час вирішення цих питань суди допускають найбільше помилок.

Співучасть (зокрема у вбивстві) не вимагає обов’язкового виконання кожним співучасником усього обсягу об’єктивної сторони злочину, дії кож­ного з них можуть бути недостатніми для досягнення злочинного результату і лише в сукупності вони цей результат породжують. Вивчення конкретних справ показало, що до співучасті під час вбивства, вчинюваного за попереднім зговором групою осіб, суди відносили застосування насильства на початку нападу на потерпілого, що до смерті не призвело, але через що потерпілий втратив свідомість і його добив другий співучасник, утримання потерпіло­го за руки під час нанесення іншим співучасником ударів з метою заподіян­ня смерті, позбавлення потерпілого можливості чинити опір шляхом зв’я­зування.

Можна, однак, зазначити, що у судовій практиці спостерігається тенден­ція, згідно з якою співучасника визнаються тільки особи, які вчиняли певні дії, перш за все насильницькі, щодо потерпілого.

На нашу думку, така практика не зовсім відповідає змісту п. «і» ст. 93 КК. Лише у разі несподіваного нападу на потерпілого смерть йому може бу­ти заподіяна одним чи декількома ударами, що (при деякому спрощеному під­ході до цього питання) й є об’єктивною стороною вбивства.

Під час відкритого вбивства (коли потерпілий усвідомлює характер і зна­чення вчинюваних щодо нього дій, а так само коли це усвідомлюють інші особи), умисел на вбивство може бути виконаний шляхом виконання знач­но більшого обсягу дій — крім дій, спрямованих на безпосереднє заподіяння смерті, учасники групи повинні долати певні перепони (виламати двері, утри­мати особу, яка намагається чи може допомогти жертві, тощо), спостерігати за обстановкою з метою не дати можливості кому-небудь зашкодити дове­денню умислу до кінця, долати (психічно чи фізично) опір потерпілого, утри­мувати жертву, на місці вчинення злочину передати у потрібний момент зброю і т. ін. Учасники групи, які діють з метою позбавлення потерпілого жит­тя, усвідомлюють весь обсяг цих дій як такий, що необхідно виконати для досягнення поставленої мети, що без виконання сукупності цих дій вони не зможуть досягти злочинного результату, що невиконання якоїсь частини цих дій (навіть якщо вони безпосередньо не пов’язані з насильством щодо потер­пілого) одним із учасників групи не дасть можливості іншим учасникам гру­пи вчинити задумане або суттєво це ускладнити. Відтак, весь цей обсяг усві­домлюється ними як об’єктивна сторона вбивства. До того ж для досягнення спільного умислу не принципово, хто з учасників яку роль буде виконувати, головне, щоб дії кожного з них були невід’ємною складовою загального обся­гу дій, який вчиняється задля досягнення поставленої мети.

Таким чином, до об’єктивної сторони вбивства, вчинюваного за попе­реднім зговором групою осіб (звичайно, з оглядом на конкретні обставини справи), відносяться всі дії, які учасники групи вважали за необхідне вико­нати безпосередньо на місці вчинення злочину з метою досягнення злочин­ного результату, якщо ці дії в їх сукупності до цього результату призвели. Ви­рішальним значенням для визначення, чи є особа співучасником, є не обсяг вчинених нею дій, а їх взаємозв’язаність та взаємоузгодженість із діями ви­конавця (інших співвиконавців) і загальна їх спрямованість на заподіяння потерпілому смерті, те, що його дії у сукупності з діями іншої особи (осіб) знаходиться у причинному зв’язку зі злочинним результатом.

Слід відзначити, що саме до такого розуміння співучасті під час вчинення злочину групою осіб, яка діє за попереднім зговором, давно прийшла судова практика у справах про статеві злочини і про посягання на власність.

З огляду на сказане важливе значення має і те, що суд, викладаючи у ви­року обставини справи, повинен точно вказати, які конкретно дії, що стосу­ються об’єктивної сторони злочину, вчинив кожен зі співучасників, чи зна­ходяться вони у причинному зв’язку з наслідками злочину.

Певні питання виникають під час розгляду таких справ, коли учасники групи вступають у зговір на вбивство двох осіб, а вбивство вчиняють із роз­поділом ролей — один убиває одного потерпілого, а другий — іншого. К., ба­жаючи помститися Г. за викриття його у вчиненні іншого злочину і перешко­дити встановленню істини у справі, вирішив Г. убити. Про свій намір та мо­тиви він розповів П. і попросив допомогти йому в цьому. П. погодився. К. та­кож повідомив П., що в будинку разом з Г. знаходиться Щ. У відповідь на це П. повідомив К., що бажає розправитися з Щ. у зв’язку з тим, що той образив його матір. Вони проникли до будинку Г, розбудили Г. та Щ. і почали їх бити. К. завдавав Г. удари металевою трубою та совком по тілу і голові. П. у цей час бив кулаками і ногами у різні частини тіла. Після цього К. запропонував П. убити потерпілих, на що той погодився. Здійснюючи свої наміри, К. кухон­ним ножем завдав Г. удар у серце, що призвело до його смерті. У цей час П. іншим ножем завдав Щ. удар у обшир огруддя, що призвело до кровотечі й смерті потерпілого. Ці дії засуджених суд кваліфікував за пунктами «в», «г», «і» ст. 93 КК.

Під час вирішення справи суд виходив з того, що засуджені перебували у зговорі на вбивство двох осіб і досягли злочинного результату спільними діями. Те, що кожен із них позбавив життя одного потерпілого, на кваліфі­кацію їх дій вплинути не може, оскільки саме таким чином вони розподіли­ли свої ролі. Судова колегія з цими рішеннями суду першої інстанції пого­дилася.

Група відзначається не лише кількісним показником, але й якісним — на­явністю попереднього зговору між її учасниками, їх домовленістю щодо спіль­ного вчинення злочину. Попереднім визнається зговір, який виник до початку вчинення злочину, тобто до початку виконання дій, які відносяться до об’єк­тивної сторони злочину (а відтак не пізніше, ніж на стадії готування). Така домовленість може бути як щодо всіх обставин майбутнього злочину, так і стосовно найзагальніших питань.

Проте стосовно позбавлення життя потерпілого зговір повинен бути обов’язково (тобто учасники групи повинні мати прямий умисел на вбив­ство), інакше відповідальність за п. «і» ст. 93 КК настати не може.

Суди виходять з того, що зговір повинен виникнути до початку вико­нання дій, що входять до об’єктивної сторони вбивства, навіть якщо він ви­ник у процесі вчинення інших злочинних дій щодо того самого потерпілого. До того ж, однак, дії, що були вчинені до виникнення зговору на вбивство, повинні отримувати окрему кваліфікацію.

Умисне вбивство, вчинене організованою групою

У згаданій постанові Пленуму пропонується під організованою групою розуміти стійке об’єднання двох і більше осіб^[22], які спеціально були органі­зовані для спільної злочинної діяльності. На наявність цієї кваліфікуючої ознаки можуть, зокрема, вказувати: розроблений (хоча б у загальних рисах) і схвалений учасниками групи план злочинної діяльності або вчинення кон­кретного злочину, розподіл ролей, наявність організатора (керівника), при­криття своєї діяльності як своїми силами, так і за допомогою сторонніх осіб (зокрема і підкупом посадових осіб шляхом дачі хабарів), вербування нових членів, наявність загальних правил поведінки тощо.

Прикладом справи про умисне вбивство, вчинене організованою групою, може бути справи щодо Г., К. і Д., розглянута Вінницьким обласним судом. Ці особи в січні 1997 р. зорганізувалися в групу з метою вчинення розбійно­го нападу на С. Спочатку вони приїхали до Т. і розпитали його, чи є у С. гро­ші, золото або зброя. Встановивши, що у потерпілого є майно, яким можна заволодіти, Г, К. і Д. розробили детальний план нападу, передбачивши його час і місце, спосіб, у який вони на початковій стадії нападу увійдуть у довіру потерпілого. Реалізовуючи план, вони, озброївшись монтировкою, заздалегідь приїхали в село, де проживав потерпілий, Г. на місці як керівник групи уточ­нив деякі деталі нападу. Ввечері вони прийшли до будинку потерпілого і вста­новили, що в ньому перебуває чотири особи. Вони домовилися, що Д. обман­ним шляхом викличе С. на веранду, буде відволікати його увагу, К. із засади нападе на потерпілого і вб’є його, після чого вони вб’ють решту потерпілих. Діючи відповідно до плану та корегуючи його згідно з обставинами, Г., К. і Д. вбили С, його матір, зв’язали С. Н. та її 12-річного сина, заволоділи майном потерпілих, зґвалтували С. Н., після чого за вказівкою Г. здійснили насиль­ство щодо С. Н. та її сина з метою вбивства, сина вбили, а умисел на вбивство С. Н. не довели до кінця з причин, що не залежали від їх волі.

Цю групу суд визнав організованою (на нашу думку, цілком обґрунтова­но) і відповідно кваліфікував дії засуджених. Визнаючи групу організованою, суд послався на те, що група мала керівника в особі Г., діяла за планом, який залежно від розвитку подій постійно корегувався, перед учиненням злочину здійснили певні дії розвідувального характеру.

Додержання процесуальних норм при розслідуванні' та судовому розгляді' справ

Реалізація основних завдань судочинства значною мірою залежить від оперативності, повноти та об’єктивності попереднього розслідування в ціло­му справ. Узагальнення показало, що більшість вивчених справ розслідувані відповідно до вимог чинного кримінально-процесуального законодавства.

Разом з тим, у ході узагальнення виявлені і непоодинокі недоліки в ро­боті органів попереднього розслідування, що призвели до перекваліфікації дій винних осіб, повернення справ на додаткове розслідування чи навіть скасу­вання постановлених у таких справах вироків судами вищої ланки.

Є окремі приклади, коли органи попереднього розслідування не інкри­мінували обвинуваченим складів злочинів, передбачених пунктами «и» та «і» ст. 93 КК, незважаючи на наявність в їх діях ознак цих злочинів, що виклика­ло повернення справ для проведення додаткового розслідування.

В окремих справах такі упущення органів попереднього розслідування не виправлялися своєчасно під час розгляду судами першої інстанції, що ви­кликало необхідність перегляду вироків судами вищої ланки.

Допускаються й інші порушення кримінально-процесуального закону, за наявності яких справа підлягає поверненню для проведення додаткового роз­слідування.

Внрішуючн питання про повернення справи на додаткове розслідуван­ня, суд не має права вважати встановленими обставини, що органи розсліду­вання ще мають з’ясувати, вирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність обвинувачення, про достовірність чи недостовірність окремих доказів, про перевагу одних доказів над іншими.

Узагальненням виявлені непоодинокі факти, коли справи щодо окремих співучасників умисних вбивств на замовлення, організованою групою чи гру­пою осіб за попереднім зговором виділялися в окреме провадження. Як пра­вило, це було пов’язано з розшуком таких осіб. Але мали місце випадки, коли таке виділення перешкоджало подальшому вирішенню справи.

Відповідно до статей 132, 142, 223 КПК обвинувачений має право знати, в чому він обвинувачується, постанова про притягнення як обвинуваченого та обвинувальний висновок повинні відповідати вимогам цих норм закону. Недотримання органами попереднього розслідування вимог статей 132, 142 КПК може бути підставою для повернення справи на додаткове розсліду­вання.

Важлнвою гарантією об’єктивного розгляду справи та запобігання при­тягненню до кримінальної відповідальності невинних осіб є реальне забезпе­чення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист. Узагаль­ненням встановлені факти, коли недодержання під час попереднього слідства вимог закону про забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого на за­хист було причиною повернення судом справ для проведення додаткового розслідування, наприклад, мали місце в Харківському обласному суді.

Практика призначення судами покарань

Вивчення показало, що суди в переважній більшості справ про злочини призначали винним особам покарання відповідно до вимог ст. 39 КК: з ура­хуванням характеру і ступеня суспільної небезпечності вчинених злочинів, даних про особи винних та обставини справи, що пом’якшують і обтяжують відповідальність.

У переважній більшості випадків суди за ці злочини призначали суворі покарання в межах санкції ст. 93 КК у вигляді позбавлення волі на тривалі строки. Більшість вироків залишено без зміни під час розгляду цих справ у Верховному Суді України у касаційному порядку.

Узагальнення практики призначення судами кримінального покарання у вигляді довічного позбавлення волі // Кримінальне судочинство в Україні: Судова практика. Злочини проти жит­тя особи (вбивства): Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 849—870

Відповідно до статей 3, 27 Конституції України людина, її життя і здо­ров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою со­ціальною цінністю. Кожна людина має невід’ємне право на життя.

Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави — захищати життя людини.

Ці положення Конституції України відповідають загальновизнаним принципам міжнародного права, що сформульовані у Загальній Декларації прав людини, Європейській конвенції з прав людини, Міжнародному Пакті про громадянські та політичні права, і закріплюють пріоритет загальнолюд­ських цінностей та положень про заборону свавільного позбавлення людини життя.

Враховуючи наведені вище положення міжнародного права і Конститу­ції України у КК УРСР 1960 р. у 2000 р. були внесені зміни, змістом яких стало скасування виняткової міри покарання — смертної кари, і введення за­мість нього нового виду покарання — довічного позбавлення волі як найсу- ворішої, виключної форми державного примусу щодо винної особи.

Питання, пов’язані із призначенням довічного позбавлення волі, у ново­му КК України від 5 квітня 2001 р. регулюються ст. 64 цього Кодексу.

Зокрема відповідно до ч. 1 зазначеної статті довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується у ви­падках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважає за можливе засто­сувати позбавлення волі на певний строк.

Згідно з ч. 2 ст. 64 КК довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, які були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постанов-лення вироку.

Отже, кримінальним законодавством визначено принципи й умови, за яких особі, яка вчинила особливо тяжкий злочин, може бути призначено кри­мінальне покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

КК України 2001 р. містить 7 складів злочинів, за вчинення яких може бути призначено покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Це, зокре­ма, ст. 112 (посягання на життя державного чи громадського діяча), ч. 2 ст. 115 (умисне вбивство за обтяжуючих обставин), ч. 4 ст. 404 (опір начальнико­ві або примушування його до порушення службових обов’язків), ч. 2 ст. 438 (порушення законів та звичаїв війни), ч. 2 ст. 439 (застосування зброї масо­вого знищення), статті 442 (геноцид) та 443 (посягання на життя представ­ника іноземної держави).

У ході узагальнення опрацьовано статистичні дані Державної судової адміністрації України, інформації та матеріали апеляційних судів України, а також вивчено 55 кримінальних справ, у яких засудженим призначалося по­карання у вигляді довічного позбавлення волі.

Аналіз статистичних даних

Як свідчить статистика, питома вага частки засуджених, яким признача­лося кримінальне покарання у вигляді довічного позбавлення волі, в загаль­ній структурі судимості є незначною. Зокрема, відповідно до звіту за фор­мою № 6 про засуджених та вндн кримінального покарання за вироками, що набрали законної сили, частка засуджених до довічного позбавлення волі се­ред усієї кількості засуджених, за всі вндн кримінальних покарань складала у 2003 р. — 0,06% до числа усіх засуджених; у 2004 р. цей показник становив 0,01% відповідно, а в 2005 р. — 0,04%. В абсолютних цифрах у 2003 р. до до­вічного позбавлення волі було засуджено 130 осіб з 201 081 засуджених за всі види злочинів; у 2004 р. — 22 особи з 204 794 осіб; у 2005 р. — 71 особу з 176 934 засуджених за всі вндн злочинів відповідно.

Отже, тенденція до застосування кримінального покарання у вигляді до­вічного позбавлення волі є нестійкою. Щодо застосування зазначеного виду покарання у регіонах у 2005 р., найчастіше довічне позбавлення волі застосо­вується у промислових регіонах, насамперед, у Донецькій, Запорізькій обла­стях. Взагалі, враховуючи поширеність випадків застосування довічного по­збавлення волі у регіонах, довічне позбавлення волі частіше застосовується судамн східного та центрального регіону України та АР Крим. Це можна по­яснити, серед іншого, підвищеним рівнем злочинності у цих регіонах Украї­ни. Винятком можна вважати засудження 5 осіб апеляційним судом Івано- Франківської області.

Таблиця № 1

Дат про засуджених, місцє, час та обставини вчинення злочину (за вивченими кримінальними справами)

Таблиця № 2

Відомості про потерпілих

Кримінологічна характеристика засуджених Обставини вчинення злочину

Як свідчить судова практика, особи, які засуджуються до довічного по­збавлення волі, є вкрай небезпечними для суспільства, проявляють схиль­ність до вчинення злочинів та ведення злочинного способу життя, не розкая- лнся, їх подальше проживання у людському суспільстві неможливе. Перева­жна більшість цих осіб негативно, а то й украй негативно характеризується за місцем проживання й інколи — роботи. 355 вивчених справ видно, що з 64 засуджених до довічного позбавлення волі 55 осіб ніде не працювали і не навчалися.

Привертає увагу й той факт, що переважна більшість осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, в минулому притягувалася до кримінальної відповідальності. Деякі з цих осіб раніше неодноразово засуджувалися, зок­рема за умисне вбивство за обтяжуючих обставин. Із 64 осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, 38 осіб (59,4%) вже раніше засуджувалися, при­чому 31 особа — за вчинення тяжких злочинів, а 15 із них — раніше засуджу­валися неодноразово.

До того ж 11 осіб учинили злочин, за який їх було засуджено до довічно­го позбавлення волі у період умовно-дострокового звільнення від відбуван­ня покарання за попереднім вироком.

Л., засуджений вироком апеляційного суду м. Києва від 7 лютого 2005 р. за п. 6. ч. 2 ст. 115, пунктами 2, 4, 9, 13 ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 186, ч. 1 ст. 187, ч. 2 ст. 194 КК України за вбивство своєї приятельки Б. тільки за те, що вона ви­магала повернення грошового боргу, і за спалення живцем її 11-річної дочки у приміщенні дачного будинку. Він раніше засуджувався вироком Залізнич­ного районного суду м. Києва від 31 травня 2000 р. за частинами 2, 3 ст. 140, частинами 1, 2 ст. 194 КК 1960 р.

Вироком апеляційного суду м. Києва від 9 червня 2004 р. Г. і М. засу­джені за ч. 4 ст. 186, ч. 4 ст. 187, пунктами 6, 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК України за вчинення вбивства 2 таксистів шляхом задушення шнурком від куртки та за­володіння їхніми автомашинами. До того ж Г. раніше вже засуджувався за вчинення тяжкого злочину до 6 років позбавленні волі і був звільнений з місць позбавлення волі відповідно до Закону України «Про амністію», М. три рази засуджувався до позбавлення волі за вчинення тяжких злочинів, а після цього вже два рази звільнявся умовно-достроково з місць позбавлення волі. Обидва засуджені характеризуються звуженістю і спрощеністю інтере­сів, направлених тільки на негайні задоволення своїх фізичних потреб у їжі й алкоголі, відсутністю сприймання критики своєї поведінки та повним ігно­руванням інтересів інших людей, елементарних умов суспільного існування. Засуджені проявили невмотнвоваиу жорстокість під час вчинення вбивства, а способом захисту обрали невизнання своєї вини і заперечення очевидних фактів та скарг на застосування щодо них незаконних методів досудового слідства. Під час розгляду кримінальної справи засуджений М. з метою захи­сту у судовому засіданні навіть учинив демонстративну спробу самогубства шляхом перерізана вен на руках.

Вироком апеляційного суду АР Крим від 1 червня 2004 р. за ч. 4 ст. 187, ч. 2 ст. 15, пунктами 1, 4, 6, 9, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 309 КК України до довіч­ного позбавлення волі засуджено Ш. З огляду на вирок суду Ш. у складі орга­нізованої групи, яку він і очолював, з особливою жорстокістю та з корисли­вих мотивів убив подружжя X. Злочини він учинив у період умовно-достро­кового звільнення від відбування покарання за попереднім вироком. Рідний брат охарактеризував Ш. як зажерливу, користолюбну, заздрісну людину, жорстоку за своєю натурою, яка нічого не бажає досягати своєю працею, а готова відняти в іншого. У судовому засіданні Ш. не розкаявся у вчиненому, а лише пошкодував, що не зміг заволодіти грошима загиблих, і звинуватив себе лише у тому, що не перевірив, чи дійсно інший член організованої групи вбив К., який вижив, що і стало причиною їх викриття.

Отже, переважна більшість осіб, які вчиняють особливо тяжкі злочини, за які вони засуджуються до довічного позбавлення волі, мають негативну характеристику. Як правило, це люди з низьким рівнем освіти, неодружені, без визначеного певного роду занять, з наявністю однієї або ряду судимос­тей, до того ж у деяких випадках — за вчинення особливо тяжких або тяжких злочинів.

Зокрема з 64 засуджених до довічного позбавлення волі 13 осіб мали не­повну середню освіту; середню освіту мали 38 осіб; ще 11 осіб мали середню спеціальну освіту і лише 2 особи — незакінчену вищу освіту.

Звертає на себе увагу той факт, що з 55 вивчених справ у 41 справі осо­би вчинили вбивство за обтяжуючих обставин у стані алкогольного сп’я­ніння.

У 45 справах злочини були вчинені у вечірній або нічний час.

Подібний соціопсихологічний портрет зазначених осіб дає підстави ствер­джувати, що вони росли й виховувалися у несприятливих умовах, як наслі­док, мають низький рівень культури, світоглядних поглядів, мають шкідливі звички, схильності (алкоголізм, наркоманія), що посилюють антисуспільну поведінку цих осіб.

Наприклад, з огляду на матеріали справи Л. (апеляційний суд Терно­пільської області), зокрема висновок стаціонарної судово-психіатричної екс­пертизи Л. з підліткового віку знаходився на обліку в інспекції у справах неповнолітніх, мав неодноразові приводи за крадіжки. Часто втікав з до­му, зі школи та бродяжив. I хоча з огляду на довідки за місцем проживання про склад сім’ї ріс у повній сім’ї, зазначені вище обставини дають підстави для висновку про те, що батьки не приділяли належної уваги вихованню сина.

Згідно з характеристикою засудженого до довічного позбавлення волі Г. (апеляційний суд Одеської області) він ріс без батька. Мати хоча і з’являлася на виклики до школи, але позитивних зрушень у поведінці сина в школі не відбулося. I в цьому випадку з високою долею вірогідності можна констату­вати неналежне виконання матір’ю своїх обов’язків з виховання сина.

Слід констатувати, що ті міри покарання, що застосовувалися до них су­дом раніше, не виправдовують своєї мети. Скоріше за все перебування у міс­цях позбавлення волі посилює негативні риси зазначених осіб. Про це свід­чать і цифрові дані. Як вже зазначалося, більшість засуджених до довічного позбавлення волі — раніше судимі, переважно за вчинення тяжких чи особ­ливо тяжких злочинів, особи.

Інколи органи внутрішніх справ не реагують на відповідні звернення гро­мадян та не ведуть роботу з громадянами, що мають схильність до вчинення злочинів, що також є причиною вчинення злочинів.

Через бездіяльність саме правоохоронних органів держави апеляційним судом Кіровоградської області у справі В., засудженого за ч. 1 ст. 115, пункта­ми 2, 4, 9, 13 ч. 2 ст. 115 КК України на адресу начальника УМВС України у Кіровоградській області була винесена окрема ухвала.

З огляду на зміст цього документу Т., яка серед інших також загинула внаслідок вчинення злочину, неодноразово зверталася за допомогою до діль­ничного інспектора, однак він не вживав жодних заходів, щоб вплинути на поведінку В., посилаючись на те, що не має бензину для виїзду. До того ж по­терпіла залишала гроші на бензин, але це ні до чого не призвело.

А в справі Б., засудженого апеляційним судом Чернівецької області за пунктами «а», «г» ст. 93, ч. 3 ст. 142 КК 1960 р. до довічного позбавлення во­лі, окрему ухвалу було винесено на адресу начальника УМВС України у Че­рнівецькій області. Зокрема, в ході розгляду справи було встановлено, що Б. був засуджений за вчинення тяжких злочинів 19 квітня 2000 р. і звільнений з місць позбавлення волі умовно-достроково.

З моменту звільнення з місць позбавлення волі Б. не займався суспіль­но-корисною працею, з боку органів внутрішніх справ був відсутній належ­ний контроль за його поведінкою, що і стало умовою вчинення особливо тяжкого злочину через 6 місяців після дня звільнення з місць позбавлення волі.

Характеристика об'єктивної сторони злочинів. Питання кваліфікації

Вивчення справ показало, що суди у більшості випадків правильно за­стосовують законодавство, розглядаючи справи зазначеної категорії. Про це свідчать і дані касаційного перегляду вироків апеляційних судів, що здебіль­шого залишаються без змін.

Аналіз кримінальних справ і повідомлень апеляційних судів свідчить, що засуджені вчиняли умисне вбивство потерпілих за обтяжуючих обставин, тоб­то злочини, передбачені ч. 2 ст. 115 КК України.

Як свідчать дані у вивчених справах, найчастіше засуджені вчиняли вбивства з корисливих мотивів; інколи такі мотиви були поєднані з неприяз- неними стосунками з потерпілими. Розмір викраденого становив: у 1 спра­ві — до 500 грн; у 4 справах — від 500 до 1000 грн; від 1000 до 5000 грн — у 7 справах і ще у стількох же розмір викраденого становив 5000—10 000 грн і більше.

Вироком апеляційного суду Івано-Франківської області за ч. 4 ст. 187; пунктами 1,4, 6 ч. 2 ст. 115 КК України до довічного позбавлення волі засу­джено Г.

Його визнано винним і засуджено за те, що він у 2004 р. близько 23 год., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, з метою заволодіння майном проник у будинок, де вчинив напад на проживаючих у будинку осіб похило­го віку — подружжя М. та брата дружини — Р., у процесі якого вчинив умисне вбивство усіх трьох осіб з особливою жорстокістю та з корисливих мотивів. Після цього він заволодів майном потерпілих на суму 40 грн.

Слід відмітити те, що особи, засуджені за вчинення умисних вбивств з корисливих мотивів, як правило, знайомі із своїми жертвами. Зокрема з 105 загиблих 71 були знайомі з засудженими. Тому, вірогідно, обізнаність за­суджених про наявність у потерпілих грошей чи іншого майна і стала причи­ною виникнення в них умислу на вбивство з корисливих мотивів.

З іншого боку, значна частина вбивств учинялася на побутовому ґрун­ті — внаслідок сварок, що починалися в процесі спільного розпивання спирт­них напоїв, інколи — на ґрунті ревнощів. Зокрема 11 осіб, засуджених до до­вічного позбавлення волі, вчинили вбивство потерпілих на ґрунті неприяз­них стосунків після розпивання з ними спиртних напоїв.

Мають місце випадки вчинення умисних вбивств, поєднаних із зґвалту­ванням потерпілих, зокрема малолітніх.

Наприклад, 26 січня 2005 р. апеляційним судом Луганської області до до­вічного позбавлення волі засуджено Б. за ч. 1 ст. 263, ч. 3 ст. 153, ч. 4 ст. 154, пунктамн 2, 10 ч. 2 ст. 115 КК.

Б. визнано винним у тому, що у ніч з 14 на 15 серпня 2004 р., перебува­ючи у стані алкогольного сп’яніння, він завів у закинутий сарай малолітню П. (1999 р. н.) й із застосуванням фізичного насильства здійснив з нею при­родний статевий акт та задовольнив свою пристрасть неприродним спосо­бом, заподіявши потерпілій тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для здо­ров’я в момент заподіяння. Після цього, маючи умисел на умисне вбивство потерпілої, здавив руками її шию, внаслідок чого сталася смерть малоліт­ньої П.

Практика призначення покарання

Вивчення справ показало, що суди переважно виважено підходять до питань призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Моти­вуючи призначення покарання саме у вигляді довічного позбавлення волі, суди враховують як обставини справи, так і дані про особу винного. Відпо­відно до ст. 64 КК України довічне позбавлення волі застосовується тоді, коли суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. Однак юридичних критеріїв визначення неможливості застосувати позбав­лення волі на певний строк кримінальний закон не містить. Це питання ви­рішується, виходячи із загальних засад призначення покарання, визначених ст. 65 КК України, а також з урахуванням обставин справи і даних про особу винного. Правильною, на нашу думку, є практика тих судів, котрі призна­чають вказаний вид кримінального покарання з урахуванням таких даних, як наявність судимостей в особи, зокрема за вчинення тяжких насильниць­ких злочинів, з урахуванням негативних характеристик з місця проживан­ня, що, в свою чергу, свідчить про небажання особи стати на шлях виправ­лення і, як наслідок, нехтування загальнолюдськими цінностями, зокрема, життям іншої людини.

Зокрема вироком апеляційного суду Рівненської області засуджені Я. та Ш. — кожен за пунктами 4, 12 ч. 2 ст. 115 КК України. Обираючи Я. покарання у вигляді довічного позбавлення волі, суд у вироку послався на те, що він ра­ніше неодноразово засуджувався, зокрема у 1995 р. — зач. 2 ст. 141 КК Украї­ни 1960 р., у 1999 р. — за ч. 3 ст. 101 того самого Кодексу, негативно характе­ризується, не працює, злочин вчинив через 4 місяці після умовно-достроково­го звільнення з місць позбавлення волі. З цим вироком погодилась і колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України, залишаючи вирок щодо Я. без змін, а касаційну скаргу його адвоката — без задоволення.

Правильною також є практика тих судів, що, призначаючи зазначений вид кримінального покарання, враховують обставини вчиненого злочину, зокрема його спосіб, кількість загиблих осіб, вік осіб, які загинули, тощо. У цьому разі суди цілком обґрунтовано вважають, що навіть з урахуванням позитивних характеристик винних осіб спосіб вчинення злочину (наприклад, спалювання живцем людини), кількість загиблих внаслідок злочину (дві чи більше осіб) самі по собі є достатньою підставою вважати, що такі особи та­кож свідомо вчинили акт вбивства, нехтуючи найвищою соціальною цінні­стю людини — її життям, а тому вони є особливо небезпечними для суспіль­ства.

Так, апеляційним судом Херсонської області було засуджено М., Є. за пунктами 1,4, 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України. Обираючи М. покарання у вигля­ді довічного позбавлення волі, суд обґрунтовано врахував ступінь тяжкості вчиненого злочину (М. із Є. спалили живими двох жінок, одна з яких — по­хилого віку) та вчинення злочину щодо особи похилого віку.

Водночас, як свідчить касаційна практика, суди ще допускають помилки під час призначення покарання.

Відповідно до п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, призначаючи покарання, треба враховувати роль кожного зі співучас­ників, якщо злочин вчинено групою осіб.

Однак, призначаючи Е., засудженому за пунктами 1, 4, 9,12 ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 189 КК України покарання у вигляді довічного позбавлення волі, апеляційний суд Рівненської області не врахував, хоча у вироку зазна­чив, що смерть потерпілих С. та З. настала від асфіксії і що задушив їх не Г., а інша особа — Д. Г., домовившись із Д. про умисне вбивство потерпілих з ме­тою приховати вимагання, будучи об’єднаним із ним єдиним умислом, ви­конав свою частину дій, які він та Д. вважали необхідними для реалізації їх спільного умислу.

Враховуючи, що за таких обставин роль Г. у вчиненні вбивства була менш активною, касаційна інстанція Верховного Суду України виправила цю по­милку апеляційного суду, змінивши вирок апеляційного суду Рівненської області та пом’якшивши Г. покарання за пунктами 1, 4, 9, 12 ч. 2 ст. 115 КК України до 15 років позбавлення волі.

Змінюючи вирок апеляційного суду Хмельницької області від 13 лип­ня 2004 р., яким К. засуджено за ч. 3 ст. 357, ч. 1 ст. 358, пунктами 4, 12 ч. 2 ст. 115 КК України до довічного позбавлення волі, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України виходила, зокрема, з того, що з огляду на матеріали справи найбільш активним під час вчинен­ня умисного вбивства потерпілого С. був засуджений вироком апеляційного суду Хмельницької області від 7 червня 2002 р. до довічного позбавлення во­лі Р. Саме він облив бензином потерпілого і підпалив його.

Враховуючи менш активну роль К. під час вчинення цього злочину, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни змінила вирок щодо нього, призначивши йому покарання у вигляді 15 ро­ків позбавлення волі за законами, за якими К. було засуджено апеляційним судом.

Змінено і вирок апеляційного суду Волинської області, яким засудже­но Н. зач. 1 ст. 121, ч. 4 ст. 187, ч. 3 ст. 289, ч. 2 ст. 263, п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України до довічного позбавлення волі. Призначаючи остаточне покарання за сукупністю злочинів Н., колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України виходила з того, що з урахуванням да­них про особу винного покарання у вигляді довічного позбавлення волі є занадто суворим. Зокрема колегія суддів врахувала, ще засуджений моло­дий за віком, раніше не судимий, за місцем свого проживання характеризу­ється позитивно, виховувався у багатодітній сім’ї, щиро розкаявся у вчине­ному й сприяв розкриттю злочину. Апеляційний суд хоча і зазначив ці об­ставини у вироку, однак не врахував їх під час призначення кримінального покарання.

Таким чином, основними причинами зміни вироків апеляційних судів є недостатнє врахування ними під час призначення покарання обставин вчи­ненню злочину, зокрема ролі, ступеню участі кожного з учасників злочину та даних про особу винного.

Огляд касаційної практики Верховного Суду України

Практично всі вироки апеляційних судів, якими особи засуджуються до довічного позбавлення волі, оскаржуються у Верховному Суді України.

Таблиця № 3

Дані про перегляд Верховним Судом України вироків, якими осіб засуджено до довічного позбавлення волі (за 2004—2005 рр. за КК України 1960 р. та 2001 р.)

Таблиця № 4

Дані про кількість засуджених до довічного позбавлення волі, які оскаржували вироки у касаційному порядку (за вивченими справами)

Отже, із цієї таблиці видно, що майже половина засуджених до довічно­го позбавлення волі не згодна з кваліфікацією дій судом першої інстанції або вважає, що висновки суду суперечать фактичним обставинам справи.

Значна частина засуджених, подаючи касаційні скарги на вироки, зазна­чають, що вони обмовили себе під тиском працівників міліції, які застосо­вували до них незаконні методи ведення досудового слідства. 358 осіб, які подали касаційні скарги до Верховного Суду України, 19 осіб або 33% за­значили про те, що до них застосовувалося насильство з боку правоохорон­них органів.

Слід звернути увагу й на те, що у деяких справах під час розгляду спра­ви в суді першої інстанції підсудні визнавали свою вину у вчиненні злочину і давали в судовому засіданні покази, котрі узгоджувалися із тими, що вони давали на досудовому слідстві, і лише після закінчення судового розгляду справи, коли їм було призначено покарання у вигляді довічного позбавлення волі, вони, подаючи скарги до Верховного Суду України, не визнавали своєї вини, мотивуючи це тиском з боку працівників міліції.

Наприклад, згідно з матеріалами справи Г., засудженого вироком апеля­ційного суду Одеської області від 25 лютого 2005 р. за ч. 2 ст. 263, ч. 1 ст. 185, ч. 4 ст. 152, пунктами 9, 10, 13 ч. 2 ст. 115 КК України до довічного позбав­лення волі, Г. у судовому засіданні визнав себе винним у вчиненні злочинів, відмовився давати суду показання, але підтвердив ті покази, які він давав під час провадження досудового слідства. А у своїй касаційній скарзі він уже по­рушив питання про закриття кримінальної справи щодо нього, мотивуючи це тим, що покази він давав через застосування до нього незаконних методів ведення досудового слідства.

Оцінюючи цей довід, касаційна інстанція Верховного Суду України за­значила, що оскільки допити та інші слідчі дії щодо Г. проводилися у присут­ності захисника і понятих, а зауважень, заяв чи доповнень з приводу застосу­вання незаконних методів слідства від нього не надходило, ці доводи є наду­маними і такими, що суперечать матеріалам справи.

Аналогічні доводи висував у своїй касаційній скарзі й А., якого було за­суджено вироком апеляційного суду Полтавської області від 23 вересня 2004 р. за ч. 4 ст. 187, пунктами 1, 6 ч. 2 ст. 115 КК України до довічного позбавлення волі. У цьому випадку колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України, перевіривши матеріали справи, визнала необ­грунтованими доводи засудженого про те, що до нього застосовувалися неза­конні методи ведення досудового слідства, оскільки визнавальні покази він давав у присутності захисника і не заявляв про застосування до нього тиску з боку органів досудового слідства. Він під час судового розгляду справи та­кож визнав свою вину у вчиненні інкримінованих йому злочинів.

Таким чином, ці доводи належно перевіряються як Верховним Судом України, так і судами першої інстанції, що розглядають справи, і не знахо­дять свого підтвердження.

Аналіз причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів

Важливе значення має питання дослідження причин і умов, що сприя­ють вчиненню тяжких насильницьких злочинів. Вивчення справ показало, що 55 засуджених до довічного позбавлення волі осіб ніде не працювали і не навчалися. Певною мірою це можна пояснити рівнем безробіття, подорож­чанням життя. Зазначені чинники призводять до того, що людина не завжди має можливість реалізувати себе у суспільному житті. З іншого боку, деякі з засуджених до довічного позбавлення волі осіб росли й виховувалися у не­сприятливих умовах чи неповних сім’ях. Відсутність належної уваги з боку батьків, байдуже, а то й негативне ставлення їх до своїх дітей, зловживання спиртними напоями, як правило, призводить до того, що дитина отримує мо­ральну травму і, стаючи дорослою, нерідко не має можливості знайти себе у нормальному повноцінному суспільному житті, що безумовно є причиною вчинення тяжких насильницьких злочинів.

Серйозною проблемою у цьому контексті є контроль держави за пост- кримінальною поведінкою особи, яка вчинила злочин. Як показує практика, зі сторони органів внутрішніх справ, органів кримінально-виконавчих інспек­цій робота із засудженими, які відбули кримінальне покарання, практично проводиться ще недостатньо, а інколи й зовсім не ведеться. Про це свідчить, зокрема, їх негативна посткримінальна поведінка. Крім того, з огляду на окремі ухвали судів та подань слідчих прокуратури про усунення причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів, органи внутрішніх справ нерідко не вживали жодних заходів з профілактики злочинів з особами, які раніше за­суджувалися або негативно характеризуються за місцем проживання. Як вже зазначалося, з 64 осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, 38 (59,4%) раніше засуджувалися, до того ж 31 особу засуджували за вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів. Слід відмітити й те, що 11 осіб (17,2%) вчи­нили злочин у період умовно-дострокового звільнення від відбування по­карання.

Таким чином, слід констатувати, що органи внутрішніх справ не приді­ляють належної уваги роботі із соціально неблагополучним контингентом осіб з метою профілактики й попередження правопорушень і не вживають відпо­відних заходів, подекуди навіть у тих випадках, коли до них звертаються гро­мадяни. За таких обставин можна говорити про те, що органи внутрішніх справ недостатньо ефективно виконують вимоги ст. 10 Закону України «Про міліцію», зокрема щодо проведення профілактичної роботи серед осіб, схиль­них до вчинення злочинів, здійснення адміністративного догляду за особа­ми, щодо яких його встановлено, а також контролю за засудженими до кри­мінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі.

Наведене свідчить про необхідність здійснення реформ як у державі та суспільстві, так і в пенітенціарній системі. На наш погляд, метою діяльності цієї системи має бути виправлення засудженого як логічний, закономірний та очікуваний результат кримінального покарання. Якщо цієї мети не досяг­нуто, кримінальне покарання втрачає свій сенс, оскільки його головні ознаки та мета, визначені ст. 65 КК, — необхідність і достатність для виправлення особи й попередження нових злочинів — відсутні.

З іншого боку суди, що розглядають справи, не завжди реагують на при­чини й умови вчинення злочину окремими ухвалами. З 55 вивчених справ ли­ше у 2 справах такі ухвали були винесені саме у зв’язку з причинами та умо­вами, що сприяли вчиненню злочинів. На нашу думку, така ситуація потре­бує виправлення. Суд, виявивши причини й умови, що сприяли вчиненню злочинів, повинен відповідно до ст. 23 КПК прореагувати на них окремою ухвалою.

Висновки та пропозиції

Практика свідчить про виваженість підходу судів під час призначення по­карання у вигляді довічного позбавлення волі особам, засудженим за вчинен­ня особливо тяжких насильницьких злочинів. У вироках вони наводять до­статньо переконливі аргументи на обґрунтування саме цього виду криміналь­ного покарання.

Згідно з даними, надісланими до Верховного Суду України апеляцій­ними судами, спірних та проблемних питань застосування покарання у ви­гляді довічного позбавлення волі в судах не виникало. Отже, є підстави кон­статувати, що питання застосування відповідного законодавства досить по­вно роз’яснені у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003  р. №2.

Довічне позбавлення волі як акт правосуддя — це реакція держави на най­тяжчий злочин, що може скоїти людина, — вбивство за обтяжуючих обста­вин. Такий вид покарання є практично в усіх кримінальних кодексах розви­нених країн Європи та світу. Принциповою відмінністю довічного позбав­лення волі від смертної кари є можливість виправлення судової помилки; при цьому особа має реальну можливість отримати прижиттєву сатисфакцію з від­шкодуванням шкоди, завданої незаконним засудженням.

Значна частина осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, не вва­жає себе винними у вчиненні злочинів, або якщо і вважає, то, як правило, не розкаюється у вчиненні вбивств. Єдине, що дійсно турбує цих осіб, — це те, що вони назавжди позбавлені волі, тобто власна доля. Мабуть, цим можна пояснити те, що, захищаючись від пред’явленого обвинувачення і подаючи касаційні скарги до Верховного Суду України, значна частина цих осіб вчи­няє цей захист шляхом невизнання своєї вини, посиланням на застосуван­ня до них незаконних методів досудового слідства. Ці доводи завжди належ­но перевіряються і, як правило, спростовуються, оскільки у всіх перевірених Верховним Судом України справах під час проведення слідчих дій залучали­ся професійні захисники. Отже, ці люди навіть після вчиненого намагаються будь-якою (з урахуванням їх становища) ціною уникнути відповідальності за вчинене.

Найтяжчим злочином, незважаючи на політичний устрій держави, її со­ціально-економічне становище і т. ін., завжди є вбивство людини. Про це свід­чить і ст. 3 Конституції України, відповідно до якої людина, її життя і здо­ров’я, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються в Україні най­вищою соціальною цінністю. Проголосивши зазначені положення, держава фактично взяла на себе зобов’язання гарантувати їх. Відповідно до ч. 2 тієї самої статті Конституції права і свободи людини та їх гаранти визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед люди­ною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Кримінально-правовий аспект наведених положень Конституції Украї­ни характеризується встановленням конкретного виду й міри юридичної від­повідальності не тільки з точки зору доцільності, а й із співвідношення міри відповідальності з учиненим злочином. Саме тому, якщо людину було умисно вбито, до вбивці застосовується позбавлення волі на тривалий строк. Однак, якщо вбито двох чи більше осіб, або це зроблено з корисливих мотивів, або з особливою жорстокістю — це свідчить про відверте нехтування особою: не тільки окремо взятим людським життям, а й суспільними цінностями взагалі. Невідворотність наслідків (загибель людини) на фоні обтяжуючих обставин викликає необхідність застосування до винного таких наслідків, які б спів­відносилися зі вчиненим діянням.

Держава має відповідати перед людиною, зокрема потерпілим, який на­завжди втратив близьку людину, що завдало йому моральних страждань, за свою діяльність, зокрема за те, як покарано злочинця, чи співвідноситься по­карання зі ступенем тяжкості вчиненого. I це, з огляду на наведене, не пови­нно стосуватися таких питань, як, наприклад, фінансова доцільність утриман­ня злочинця довічно.

Виходячи саме з цього, на нашу думку, потребує посиленої уваги питан­ня про подальше реформування пенітенціарної системи та удосконалення роботи органів внутрішніх справ. Як свідчить практика, органи внутрішніх справ не завжди ефективно ведуть роботу із соціально неблагополучним кон­тингентом осіб, не завжди оперативно реагують на відповідні звернення гро­мадян, що надалі також стає підґрунтям для вчинення тяжких насильницьких злочинів.

Разом з тим, законодавство щодо призначення покарання у вигляді до­вічного позбавлення волі також потребує удосконалення. Так, це покаран­ня призначається за вчинення вбивства як однієї особи, так і кількох, навіть кількох десятків осіб. У зв’язку з цим є необхідність збільшити максималь­ний строк призначення покарання у вигляді позбавлення волі як під час при­значенні покарань за певні види злочинів, так і під час призначення пока­рань за їх сукупністю. У цьому випадку певній частині засуджених це пока­рання могло бути призначено не у вигляді довічного позбавленні волі, а як великий строк позбавлення волі. Це дало б змогу належно врахувати сту­пінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та всі пом’якшуючі та об­тяжуючі обставини.

Отже, з урахуванням наведеного, вважаємо, що на сьогоднішній день по­рушувати питання про доцільність існування в Україні такого виду криміна­льного покарання, як довічне позбавлення волі, не можна, навпаки, слід по­рушити питання про посилення відповідальності за вбивство людини. Адже необхідно дбати про захист прав не тільки підсудних чи засуджених, а й по­терпілих, для чого власне й функціонує держава та 'її органи.

Але найприорітетнішими напрямами має стати діяльність держави з по­передження вчинення злочинів. Заходи, що повинні при цьому вживатися, мають бути спрямовані на подолання правового нігілізму, що панує в суспіль­стві. Такими заходами має стати реформування пенітенціарної системи Украї­ни з тим, щоб відбування покарання у вигляді позбавлення особи волі могло реально досягти своєї мети виправлення засудженого й попередження реци­диву злочинів; запровадження комплексної системи заходів, метою яких має стати соціальна реабілітація особи, яка відбувала покарання у вигляді позбав­лення волі; посилення контролю з боку правоохоронних органів за поведін­кою осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі, тощо.

Саме усунення причин та умов, що сприяють вчиненню злочинів, дасть можливість суттєво зменшити випадки вчинення особливо тяжких насиль­ницьких злочинів, а відтак — і застосування найсуворішого виду криміналь­ного покарання — довічного позбавлення волі.

Міри кримінального покарання в 2003—2004 рр. (за вироками, що набрали законної сили)

Розгляд судами кримінальних справ про хуліганство^[23] // ВВСУ. — 2007. —№2.— С. 26—32

Хуліганство є одним із найпоширеніших правопорушень, спрямованих проти громадського порядку. Особа, яка вчинила хуліганство, посягає на су­спільні відносини, що забезпечують нормальні умови життя людей у різних сферах суспільно корисної діяльності, спокійний відпочинок і дотримання правил поведінки в суспільному житті та побуті, часто завдає шкоди особис­тим інтересам людей, їхньому здоров’ю, власності, навколишньому середови­щу тощо.

Чинним законодавством країни кримінальну відповідальність за хуліган­ство встановлено ст. 296 Кримінального кодексу України (далі — КК).

Статистичні дані з розгляду кримінальних справ про хуліганство

У 2005 р. в провадженні судів перебувало 10 175 кримінальних справ про хуліганство, що на 9,8% менше, ніж у 2004 р. Закінчено проваджен­ня у 8414 кримінальних справах цієї категорії, що становить 82,7% від тих, що перебували у провадженні. Із постановленням вироку суди розглянули 5808 справ.

Із порушенням строків, передбачених статтями 241 і 256 Кримінально- процесуального кодексу України (далі — КПК), у 2005 р. було призначено до розгляду 507 справ, що на 37,6% менше порівняно з попереднім роком. З по­рушенням строків суди призначили до попереднього розгляду 131 (201) спра­ву, а до судового розгляду — 376 (612) справ.

У 2005 р. за вироками, що набрали законної сили, засуджено 7343 (8617) особи за хуліганство, що на 14,8% менше, ніж у попередньому році. За відпо­відними частинами ст. 296 КК засуджено осіб: ч. 1 — 2770, ч. 2 — 2933, ч. 3 — 927, ч. 4 —681.

Звільнено від відбування покарання 5417 осіб, або 73,8% від числа всіх засуджених, у тому числі з випробуванням — 5037, або 68,6%.

Якість досудового слідства

На додаткове розслідування судами було повернено 427 справ, що на 14,1% менше, ніж у 2004 р. Крім того, в порядку, передбаченому ст. 2491 КПК, суди повернули прокурору для усунення істотних порушень вимог ста­тей 228—232 цього Кодексу ще 102 справи (у 2004 р. — 148). Виправдано бу­ло 17 (12) осіб, які обвинувачувалися за ст. 296 КК.

За матеріалами узагальнення виявлено факти надходження до судів справ про хуліганство, що були розслідувані однобічно й неповно, а іноді й необ’єктивно. У справах, повернених судами на додаткове розслідування, найчастіше не були встановлені час, місце, спосіб, мотиви вчинення злочин­них дій, не було притягнуто до відповідальності всіх осіб, які брали участь у вчиненні злочину, й не був з’ясований розмір завданої шкоди.

Мали місце випадки, коли суд, повертаючи справу на додаткове розслі­дування з мотивів неповноти досудового слідства, не вказував при цьому, в чому саме полягала ця неповнота і чому її не можна було усунути в судовому слідстві.

Наприклад, Жовтневий районний суд м. Харкова постановою від 2 лип­ня 2004 р. направив на додаткове розслідування кримінальну справу за обви­нуваченням Ш. В. і П. Р. у вчиненні ними злочину, відповідальність за який передбачено ч. 3 ст. 206 та ч. 2 ст. 296 КК. У постанові районний суд зазна­чив, що органу досудового слідства необхідно було відтворити обстановку та обставини події за участю допитаних у суді свідків, потерпілих та підсудних, оскільки в їхніх свідченнях були суперечності. Судова палата з криміналь­них справ Апеляційного суду Харківської області ухвалою від 26 жовтня 2004 р. цю постанову скасувала через порушення вимог ст. 281 КПК, а спра­ву повернула на новий судовий розгляд.

Під час аналізу й узагальнення справ виявлено випадки неправильної кваліфікації органами досудового слідства дій осіб, що обвинувачувались у вчиненні хуліганства.

Так, Шевченківський районний суд м. Львова, розглядаючи справу щодо обвинуваченої К. Т. за ч. 4 ст. 296 і ч. 2 ст. 263 КК за кваліфікую­чою ознакою вчинення хуліганства із застосуванням холодної зброї, вста­новив, що вилучені в підсудної нунчаку вона взяла для самозахисту і три­мала при собі в поліетиленовому пакеті. При вчиненні хуліганських дій во­на їх не застосовувала. Тому суд її дії з ч. 4 ст. 296 КК перекваліфікував на ч. 1 ст. 296 КК.

Судовий розгляд справ

Кримінально караним хуліганством визнається таке умисне грубе по­рушення громадського порядку, яке вчинене з мотивів явної неповаги до су­спільства і супроводжувалось особливою зухвалістю чи винятковим циніз­мом. Основним безпосереднім об’єктом хуліганства є громадський порядок. Його додатковим факультативним об’єктом можуть бути здоров’я особи, ав­торитет органів державної влади, громадська безпека^[24].

Громадський порядок визначається в юридичній літературі як зумовле­на закономірностями соціального розвитку система правил та інститутів, що забезпечує упорядкованість суспільних відносин і надає їм певної організа­ційної форми^[25]. Хуліганство є суспільно небезпечною дією, що грубо пору­шує громадський порядок. Зазначений у ч. 1 ст. 296 КК термін «грубе пору­шення» є оціночною категорією. Його предметний зміст залежить від конк­ретних обставин вчинення винним діяння. Такими закон визначає лише дії, якими спричинено істотну шкоду громадському порядку. Грубість порушен­ня громадського порядку слід визначати з урахуванням характеру вчинених хуліганських дій, їх наслідків, місця й тривалості їх вчинення, кількості по­терпілих від зазначених дій, їхнього віку, стану здоров’я, істотності порушен­ня їхніх інтересів або інтересів підприємств, установ, організацій. Особа, яка вчиняє хуліганські дії, грубо нехтує правилами поведінки в суспільстві.

Суди при доведенні факту вчинення хуліганства не завжди визначають зміст та ознаки «грубого порушення» громадського порядку, іноді лише ци­тують наведене визначення, не розкриваючи ознак хуліганства. Такий під­хід зумовлений тим, що поняття «грубе» є оціночною категорією, тобто не конкретизованою в законі. Але слід мати на увазі, що саме порушення гро­мадського порядку ще не свідчить про вчинення кримінально караного хулі­ганства.

Хуліганські дії можуть бути вчинені в будь-якому місці. Найчастіше це відбувається на вулицях, у парках, у місцях проведення публічних заходів й інших громадських місцях. Але наявність у діях особи ознаки хуліганства за­коном не пов’язано з його вчиненням лише в громадських місцях. Вважається, що громадський порядок може бути порушений в окремій квартирі чи кімна­ті, в безлюдному місці, у будь-який час доби, за відсутності сторонніх осіб, тобто в присутності лише потерпілого.

Мотивом грубого порушення громадського порядку є явна неповага до суспільства. При цьому явною (очевидною як для винної особи, так і для потерпілих чи оточуючих) неповагою до суспільства вважається прагнен­ня показати свою зневагу до існуючих правил і норм поведінки в суспіль­стві, самоутвердитися за рахунок приниження інших осіб, протиставити се­бе іншим громадянам, суспільству, державі. Відсутність у діях винної особи прояву явної неповаги до суспільства виключає визнання злочину хуліган­ством.

Обов’язковою ознакою хуліганства є вчинення таких умисних дій, що су­проводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом. За ознакою особливої зухвалості хуліганством може бути визнано таке грубе порушен­ня громадського порядку, яке супроводжувалося, наприклад, насильством із завданням потерпілій особі побоїв або заподіянням тілесних ушкоджень, зну­щанням над нею, знищенням чи пошкодженням майна, зривом масового захо­ду, тимчасовим припиненням нормальної діяльності установи, підприємства чи організації, руху громадського транспорту тощо, або таке, яке особа три­валий час уперто не припиняла.

Хуліганством, яке супроводжувалося винятковим цинізмом, можуть бу­ти визнані дії, поєднані з демонстративною зневагою до загальноприйнятих норм моралі, наприклад проявом безсоромності чи грубої непристойності, знущанням над хворим, дитиною, особою похилого віку або такою, яка пере­бувала у безпорадному стані, та ін.

Наприклад, Малиновський районний суд Одеської області 29 жовтня 2004 р. засудив З. О. за ч. 1 ст. 296 КК за те, що той, перебуваючи на автобус­ній зупинці у стані алкогольного сп’яніння, у присутності громадян пошко­див рекламний щит, супроводжуючи свої дії нецензурною лайкою. На заува­ження присутніх не звертав уваги. Крім того, з винятковим цинізмом біля зупинки на проїжджій частині вулиці прилюдно справив природні потреби, чим зупинив рух транспорту, а потім продовжував чіплятися до перехожих та водіїв.

Оскільки особлива зухвалість чи винятковий цинізм дій винного є озна­ками хуліганства, то в мотивувальній частині вироку суд має вказати, в яких діях винної особи чи їх наслідках виразилися зазначені ознаки злочину.

Так, Здолбунівський районний суд Рівненської області вироком від 27 січ­ня 2004 р. засудив Н. В. за ч. 1 ст. 296 КК за те, що той, перебуваючи в кафе у стані алкогольного сп’яніння, грубо порушив громадський порядок, виявля­ючи при цьому особливу зухвалість, яка полягала в тому, що під час вчинен­ня хуліганських дій було знищене і пошкоджене майно власника кафе. Суд послався у вироку на наявність двох ознак хуліганства (особлива зухвалість і винятковий цинізм), але при цьому не зазначив, які дії винного супроводжу­валися проявами виняткового цинізму.

Деякі суди часто не розрізняють поняття «особлива зухвалість» та «ви­нятковий цинізм».

Наприклад, Апеляційний суд Львівської області змінив вирок Галиць­кого районного суду м. Львова від 28 вересня 2004 р., яким Ж. В. було засу­джено за ч. 1 ст. 296 КК, і виключив вказівку суду про те, що дії засуджено­го крім особливої зухвалості супроводжувалися ще й винятковим цинізмом, оскільки такий у діях засудженого був відсутній. Нахабне поводження, буй­ство, бешкетування винного, поєднане з насильством, були помилково розці­нені судом як винятковий цинізм.

У судовій практиці виникають труднощі при розмежуванні хуліганства та злочинів проти життя і здоров’я особи. Критеріями, які можуть бути по­кладені в основу відмежування хуліганства від інших злочинів, є спрямова­ність умислу, мотиви, цілі винного та обставини вчинення ним кримінально караних дій. Дії, що супроводжувалися погрозами вбивством, завданням по­боїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені винним щодо членів сім’ї, родичів, знайомих і викликані особистими неприязними стосунками, непра­вильними діями потерпілих тощо, слід кваліфікувати за статтями КК, якими передбачено відповідальність за злочини проти особи. Як хуліганство зазна­чені дії кваліфікують лише в тих випадках, коли вони були поєднані з очевид­ним для винного грубим порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства та супроводжувались особливою зухвалістю чи ви­нятковим цинізмом.

Так, Ленінський районний суд м. Севастополя 8 квітня 2004 р. визнав винним і засудив Б. С. за ч. 1 ст. 121, ч. 4 ст. 296 КК. Маючи при собі газо­вий балончик «Терен-1» і складаний ніж, Б. С. 30 вересня 2003 р. увійшов до кімнати готелю «Україна» і декілька разів випустив струмінь газу з газо­вого балончика в обличчя З. О. Після цього заздалегідь заготовленим для заподіяння тілесних ушкоджень складаним ножем став завдавати З. О. удари у піднижньощелепову ділянку шиї. Внаслідок таких дій потерпілій було за­подіяно тяжкі тілесні ушкодження, що спричинили непоправне знівечення обличчя.

Апеляційний суд м. Севастополя погодився з кваліфікацією дій Б. С. за ч. 1 ст. 121 КК, але скасував вирок у частині його засудження за ч. 4 ст. 296 КК на підставі п. 2 ст. 6 КПК. При цьому колегія суддів дійшла обґрунтова­ного висновку, що місцевий суд, оцінюючи зібрані у справі докази обвину­вачення Б. С. в хуліганстві, не врахував таких важливих обставин, як те, що суб’єктивна сторона хуліганства характеризується навмисною формою вини і мотивом явної неповаги до суспільства. Із матеріалів справи вбачається, що Б. С. прийшов до З. О. у робочий офіс, що розташований у кімнаті готелю, з метою з’ясування особистих стосунків. Сам факт навмисного заподіяння ті­лесних ушкоджень З. О. у приміщенні за місцем 'її роботи не свідчить про на­явність у Б. С. наміру вчинити хуліганство.

При вирішенні питання про кваліфікацію дій винних осіб, які під час вчинення грубого порушення громадського порядку з мотиву явної неповаги до суспільства вчинили й інші злочини, склад яких передбачений різними статтями Особливої частини КК, судам належить виходити з положень ст. 33 цього Кодексу.

Наприклад, вироком Дніпровського районного суду м. Дніпродзержин- ська від 2 червня 2006 р. Ф. Я. засуджено за сукупністю злочинів, відпові­дальність за які передбачена ч. 1 ст. 121 і ч. 4 ст. 296 КК. Так, Ф. Я., перебуваю­чи у стані алкогольного сп’яніння біля кафе у м. Дніпродзержинську, грубо порушуючи громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, використовуючи малозначний привід, виявляючи особливу зухвалість, умис­но завдав потерпілому Д. В. удар у голову, а потім заздалегідь заготовленим для заподіяння тілесних ушкоджень ножем завдав також один удар у живіт, тобто тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіян­ня. Ухвалою Верховного Суду України від 28 листопада 2006 р. вирок зали­шено без зміни, оскільки суд правильно кваліфікував дії засудженого відпо­відно до установлених фактичних обставин справи.

Хуліганство, яке супроводжується побоями (ч. 1 ст. 126 КК) або спричи­ненням легкого тілесного ушкодження (ст. 125 КК), не потребує додаткової кваліфікації, оскільки такі дії характеризують його особливу зухвалість. Од­нак якщо в такій ситуації були вчинені злочини, які за своїми ознаками і сту­пенем тяжкості істотно відрізняються від хуліганства, має місце сукупність злочинів, що потребує кваліфікації дій за ст. 296 і відповідними статтями КК (наприклад, статтями 121, 122, ч. 2 ст. 126, статтями 127, 194, 352)^[26].

Так, поєднана з грубим порушенням громадського порядку з хулігансь­ких мотивів погроза вбивством, насильством або знищенням чи пошкоджен­ням майна щодо судді, народного засідателя чи присяжного (а також їхніх близьких родичів) у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною зі здійсненням пра­восуддя, має кваліфікуватися за сукупністю злочинів, відповідальність за які передбачено ч. 1 ст. 377 КК і відповідною частиною ст. 296 КК.

У разі коли хуліганські дії містять ознаки злочинів, склад яких передба­чений різними частинами ст. 296 КК, одночасна кваліфікація дій за цими час­тинами може мати місце лише за наявності реальної сукупності злочинів.

Так, дії особи, яка вчинила кілька епізодів хуліганства, перший з яких характеризувався особливою зухвалістю, другий — застосуванням зброї, а третій — опором представникові влади, належить кваліфікувати за сукупніс­тю злочинів, відповідальність за які передбачено відповідно частинами 1, 3, 4 ст. 296 КК.

Хуліганські дії, поєднані з наругою над могилою, нищенням, руйнуван­ням чи псуванням пам’яток історії або культури, необхідно кваліфікувати за сукупністю вказаних злочинів.

Наприклад, Новоодеський районний суд Миколаївської області виро­ком від 19 листопада 2004 р. засудив С. І. за ч. 2 ст. 296 КК за те, що він у гру­пі з іншою особою на огородженій території братської могили загиблих вої­нів відламав від історико-архітектурного пам’ятника Воїну-визволителю го­лову. Після цього умисно розбив два кам’яних стовпчики та секцію огорожі братської могили. Зазначені хуліганські дії підлягали додатковій кваліфіка­ції ще й за ст. 297 КК (наруга над могилою).

Дії, пов’язані з публічною наругою над Державним Прапором Украї­ни, Державним Гербом України або Державним Гімном України чи офіційно встановленим або піднятим прапором або ж гербом іноземної держави, під­лягають кваліфікації за сукупністю злочинів, якими передбачено відпові­дальність за хуліганство та наругу над державними символами.

Іншою є судова практика при кваліфікації дій винних осіб у вчиненні умисного вбивства з хуліганських мотивів. Оскільки п. 7 ч. 2 ст. 115 КК спе­ціально передбачено відповідальність за зазначений злочин, вчинене в тако­му випадку необхідно кваліфікувати лише за цією нормою.

Пленум Верховного Суду України у п. 11 постанови від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» роз’яснив судам, що як умисне вбивство з хуліганських мотивів за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК дії винного кваліфікуються, коли він позбавляє іншу осо­бу життя внаслідок явної неповаги до суспільства, нехтування загальнолюд­ськими правилами співжиття і нормами моралі, а так само без будь-якої при­чини чи з використанням малозначного приводу.

Якщо крім убивства з хуліганських мотивів винний вчинив ще й інші хуліганські дії, що супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, вчинене належить кваліфікувати за п. 7 ч. 2 ст. 115 і за відповід­ною частиною ст. 296 КК.

Не можна кваліфікувати як вчинене з хуліганських мотивів умисне вбив­ство під час сварки чи бійки, яку розпочав сам потерпілий, а так само з ревно­щів, помсти чи з інших мотивів, що виникли на ґрунті особистих неприязних стосунків, навіть якщо при цьому було порушено громадський порядок.

Дії, що становлять об’єктивну сторону складу умисного вбивства, вчине­ного з хуліганських мотивів, не повинні враховуватись як кваліфікуюча озна­ка при вирішенні питання про вид вчиненого при цьому хуліганства. Зокрема, використання за таких обставин фінського ножа лише для вбивства не пере­творює просте хуліганство в особливо кваліфіковане, відповідальність за яке передбачено ч. 4 ст. 296 КК^[27].

У ч. 2 ст. 296 КК передбачено нову кваліфікуючу ознаку — вчинення ху­ліганства групою осіб, тоді як у ст. 206 КК 1960 р. такої кваліфікуючої озна­ки не було. Деякі дослідники хуліганства називають «природною» ознакою вчинення його групою осіб^[28]. Так, за статистичними даними, у 2005 р. було засуджено за ч. 2 ст. 296 КК майже 3000 осіб, що становить 40,2% від загаль­ної кількості засуджених за цей вид злочину.

Хуліганство визнається вчиненим групою осіб і кваліфікується за ч. 2 ст. 296 КК, якщо у вчиненні злочинних дій брали участь декілька (два і біль­ше) виконавців — незалежно від того, яка форма співучасті (ст. 28 КК) мала місце. Кваліфікація за цією ознакою дій осіб, які вчинили злочин за поперед­ньою змовою або організованою групою, не виключає визнання цих обста­вин такими, що обтяжують покарання (п. 2 ч. 1 ст. 67 КК).

Хуліганство, вчинене групою осіб, необхідно відрізняти від групового по­рушення громадського порядку (ст. 293 КК) і від масових заворушень.

Для групового порушення громадського порядку (ст. 293 КК) характе­рне порушення значною кількістю людей порядку проведення мітингів, пі­кетувань, демонстрацій, що полягає в їх відмові звільнити певну територію чи приміщення та в ігноруванні розпоряджень представників влади чи ад­міністрації цього приміщення. Але групове порушення громадського поряд­ку (ст. 293 КК) відрізняється від хуліганства, вчиненого групою осіб (ч. 2 ст. 296 КК), відсутністю хуліганських мотивів. Тому в разі, коли групове по­рушення громадського порядку вчиняється з мотивів явної неповаги до су­спільства, відповідальність має наставати за ч. 2 ст. 296 КК.

При масових заворушеннях дії завжди вчиняються натовпом, причо­му ці дії супроводжуються погромами, підпалами, руйнуванням чого-небудь, насильницьким виселенням громадян, нерідко озброєним опором представ­никам влади. При вчиненні групового хуліганства ці ознаки відсутні, а його виконавці грубо порушують громадський порядок винятково з мотивів явної неповаги до суспільства. Відповідальність за масові заворушення несуть ор­ганізатори та активні його учасники, тоді як за групові хуліганські дії — усі учасники.

У ч. 3 ст. 296 КК передбачено відповідальність за хуліганство, визначене в перших двох частинах цієї статті, якщо воно було вчинене особою, раніше судимою за хуліганство. За ознакою вчинення хуліганства особою, рані­ше судимою за нього, дії винного кваліфікуються за ч. 3 ст. 296 КК тоді, коли він на час учинення злочину мав не зняту чи непогашену судимість хоча б за однією з частин зазначеної статті або за ч. 2 чи ч. 3 ст. 206 КК 1960 р. Хулі­ганські дії, вчинені повторно без наявності судимості за одну з них, не є під­ставою для кваліфікації вчиненого за ч. 3 ст. 296 КК, але це може бути вра­ховано при призначенні покарання як обтяжуюча обставина. Судимість за вбивство з хуліганських мотивів не є кваліфікуючою ознакою ч. 3 ст. 296 КК.

Кваліфікований вид хуліганства утворюють також хуліганські дії, пов’я­зані з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов’язки з охорони громадського порядку, чи іншому громадяни­нові, який припиняв хуліганські дії (ч. 3 ст. 296 КК). Саме при кваліфікації цього виду хуліганства органи досудового слідства та суди допускають най­більше помилок.

Опір як кваліфікуюча ознака хуліганства виявляється в активній проти­дії представникові влади чи громадськості або іншим громадянам, які при­пиняли хуліганські дії, з метою позбавити зазначених осіб можливості вико­нати службовий чи громадський обов’язок з охорони громадського порядку. Опором можна вважати такі дії винного, як відштовхування, завдання по­боїв, заподіяння тілесних ушкоджень тощо. При цьому опір має бути складо­вою частиною хуліганства, мати місце у період його вчинення. Такий опір охоплюється ч. 3 ст. 296 КК як кваліфікуюча ознака передбаченого нею зло­чину, а тому не потребує додаткової кваліфікації за частинами 2, 3 ст. 342 цього Кодексу. Винятком із цього є опір, поєднаний з таким насильством, що містить ознаки ще й іншого, більш тяжкого злочину (наприклад, ст. 121, ч. 3 ст. 345 КК таін.).

У тих випадках, коли опір мав місце після припинення хуліганських дій, — як протидія затриманню, він не може бути кваліфікуючою ознакою хуліганства, і відповідальність за такі дії має наставати за сукупністю злочи­нів, склад яких передбачений відповідними частинами статей 296 і 342 КК.

Наприклад, Сихівський районний суд м. Львова вироком від 5 квітня 2004  р. засудив З. Є. за ч. 1 ст. 296 КК та ч. 2 ст. 342 КК за те, що той, перебу­ваючи у стані алкогольного сп’яніння, у приміщенні комунального підпри­ємства грубо порушив громадський порядок з мотивів явної неповаги до су­спільства, що супроводжувалось особливою зухвалістю, завдав декілька ударів руками в голову головному інженеру К. Б., при цьому нецензурно висловлю­вався на його адресу, а на вимогу працівника міліції припинити такі дії не ре­агував. З метою уникнути затримання З. Є. вчинив опір працівникові право­охоронного органу. Суд правильно кваліфікував дії засудженого З. Є. за су­купністю вказаних злочинів у зв’язку з тим, що опір працівникові міліції було вчинено винним після припинення ним хуліганських дій, з метою протидії його затриманню.

Деякі суди при кваліфікації дій винного за ч. 3 ст. 296 КК у вироку не формулюють свого висновку із конкретним зазначенням, у чому саме поля­гав опір представникові влади або представникові громадськості, який вико­нував обов’язки з охорони громадського порядку, чи іншим громадянам, які припиняли хуліганські дії.

Наприклад, Березнівський районний суд Рівненської області вироком від 5 квітня 2004 р. визнав винним Г. М. за ч. 3 ст. 296 КК. У вироку зазначе­но, що Г. М., грубо порушуючи громадський порядок і виявляючи явну непо­вагу до суспільства, спричинив дружині тілесні ушкодження середньої тяж­кості, а доньці — легкі. Також суд визнав, що хуліганські дії Г. М. супрово­джувались опором громадянам, які їх припиняли. Але у вироку не вказано, хто із громадян припиняв хуліганські дії винного і які заходи для цього вжи­валися.

До поняття «припинення хуліганських дій» належать активні дії, напри­клад затримання, зв’язування тощо. Водночас умовляння, прохання, вимоги припинити злочин не є його припиненням, оскільки в подібному випадку припинення хуліганства залежить від прийнятого самим винним рішення, а не всупереч йому. Тому заподіяння хуліганом удару громадянину, який ви­магав припинити хуліганство, але не вживав для цього активних дій, саме по собі не свідчить про наявність розглядуваної кваліфікуючої ознаки, тоді як завдання за таких же обставин удару працівнику міліції або члену добровіль­ної народної дружини (члену громадського формування з охорони громадсь­кого порядку) має кваліфікуватися за ч. 3 ст. 296 КК за ознакою здійснення під час хуліганства опору представникові влади чи громадськості, які вико­нували обов’язки з охорони громадського порядку.

Від опору як активної протидії треба відрізняти злісну непокору. Зліс­ною непокорою, відповідальність за яку передбачено ст. 185 Кодексу про адмі­ністративні правопорушення (далі — КпАП), є відмова від виконання напо­легливих, неодноразово повторених законних вимог чи розпоряджень праців­ника міліції при виконанні ним службових обов’язків, члена громадського формування з охорони громадського порядку чи військовослужбовця у зв’яз­ку з їх участю в охороні громадського порядку або виражена у зухвалій формі, щосвідчить про явну зневагу до осіб, які охороняють громадський порядок. Відмінність опору від злісної непокори полягає в тому, що опір — це активна фізична протидія законній діяльності потерпілих, а злісна непокора — це па­сивна поведінка.

У разі коли опір представникові владі чи громадськості мав місце під час учинення дрібного хуліганства, тобто нецензурна лайка в громадських міс­цях, образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії, що порушують гро­мадський порядок і спокій громадян, винна особа підлягає відповідно кримі­нальній (за ч. 2 чи ч. 3 ст. 342 КК) та адміністративній (за ст. 173 КпАП) від­повідальності.

Кваліфікуюча ознака хуліганства

Кваліфікуючою ознакою хуліганства, що передбачена ч. 4 ст. 296 КК, є застосування вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для заподіяння тілесних ушко­джень. Таке застосування вогнепальної або холодної зброї чи іншого предме­та полягає у фактичному їх використанні для спричинення шкоди здоров’ю та заподіяння тілесних ушкоджень, використанні бойових властивостей вог­непальної зброї, направленні такої зброї на особу, здійсненні пострілу в сто­рону потерпілого, намаганні завдати ударів ножем потерпілому, киданні но­жа з метою ураження потерпілого, приставлянні ножа (його колото-ріжучої частини) до тіла потерпілого. Ця ознака має місце лише в тих випадках, коли винний за допомогою названих предметів заподіяв чи намагався заподіяти тілесні ушкодження або коли використання цих предметів під час учинення хуліганських дій створювало реальну загрозу для життя чи здоров’я громадян.

Потрібно мати на увазі, що диспозиція ч. 4 ст. 296 КК (в редакції 2001 р.) на відміну від диспозиції ч. 3 ст. 206 КК (в редакції 1960 р.) не містить такої кваліфікуючої ознаки хуліганства, як спроба застосування вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздале­гідь заготовленого для заподіяння тілесних ушкоджень. Тому однієї погрози застосування зброї або іншого предмета, спеціально пристосованого або за­здалегідь заготовленого для зазначеної мети, навіть підкріпленої їх демон­страцією, недостатньо для кваліфікації дій за ч. 4 ст. 296 КК.

Наприклад, Апеляційний суд Чернігівської області новим вироком від 20 жовтня 2005 р., постановленим після скасування вироку Бахмацького ра­йонного суду цієї ж області, засудив І. В. за ч. 2 ст. 121 і ч. 4 ст. 296 КК та І. П. — за ч. 4 ст. 296 КК. Згідно з вироком апеляційного суду, І. В. визнано винним у тому, що він, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння та діючи спільно з батьком І. П. на літньому майданчику кафе-бару у м. Бахмачі, без­підставно й грубо порушуючи громадський порядок, з мотивів явної непова­ги до суспільства, з особливою зухвалістю вчинив хуліганські дії, які поляга­ли в тому, що ігноруючи існуючі в суспільстві правила поведінки, разом із батьком вони витягнули заздалегідь заготовлені для заподіяння тілесних ушкоджень ножі, стали ними розмахувати і кидатися на громадян, які пере­бували на літньому майданчику. Під час вчинення хуліганських дій І. П. но­жем завдав один удар в ногу громадянину М., внаслідок чого останній отри­мав тяжкі тілесні ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.

Верховний Суд України ухвалою від 7 лютого 2006 р. вирок щодо засу­дженого І. П. змінив: перекваліфікував його дії з ч. 4 на ч. 2 ст. 296 КК, оскіль­ки засуджений І. П. жодним чином не допомагав сину в заподіянні потерпі­лому тілесних ушкоджень, а лише в процесі здійснення хуліганства в групі зі своїм сином демонстрував взятий із собою ніж.

Вогнепальною зброєю вважаються пристрої заводського чи кустарного виробництва, призначені для ураження живої цілі за допомогою снаряда, що приводиться в рух енергією порохових газів чи інших спеціальних горючих сумішей. Це всі види бойової та іншої стрілецької зброї військового зразка, спортивні малокаліберні пістолети, гвинтівки, самопали, пристосовані для стрільби пороховими зарядами, газові пістолети, нарізна мисливська зброя, а також перероблена зброя, в тому числі обрізи із гладкоствольної мислив­ської зброї.

Холодною зброєю вважаються предмети, які відповідають стандартним зразкам або історично виробленим її типам зброї, чи інші предмети, що спра­вляють колючий, колото-ріжучий, рубаючий, роздроблюваний або ударний ефект (багнет, стилет, ніж, кинджал, арбалет, нунчаку, кастет тощо), конструк­тивно призначені для ураження живої цілі за допомогою м’язової сили лю­дини або механічного пристрою.

Гагарінський районний суд м. Севастополя 28 січня 2004 р. засудив за ч. 2 ст. 263 та ч. 4 ст. 296 КК М. Н., який, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння й грубо порушуючи громадський порядок з мотивів явної непова­ги до суспільства, діючи з хуліганських спонукань, злякав малолітнього Ф., за якого заступився дідусь Б. В. Але М. Н., продовжуючи хуліганські дії з особливою зухвалістю, кастетом завдав удар у голову Ф. О., матері малоліт­нього потерпілого, заподіявши їй рубану рану лівої вушної раковини з ушко­дженням хрящової частини.

Суд правильно визнав вчинене М. Н. хуліганством із застосуванням хо­лодної зброї ударно-роздроблюваної дії.

Іншими предметами, спеціально пристосованими для заподіяння тілес­них ушкоджень, слід вважати предмети, які пристосовані винною особою для цієї мети заздалегідь або під час учинення хуліганських дій.

Використання при вчиненні хуліганства ножів, які не належать до холод­ної зброї, інших предметів господарсько-побутового призначення, спеціаль­них засобів (гумового кийка, газових пістолета, балончика, гранати, а також пневматичної зброї, сигнальних, стартових, будівельних пістолетів, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертель­ної дії), пневматичної зброї, сигнальних, стартових, будівельних пістолетів, ракетниць, вибухових пакетів, імітаційно-піротехнічних та освітлюваних за­собів, що не містять у собі вибухових речовин і сумішей, а також інших спе­ціально пристосованих для заподіяння тілесних ушкоджень знарядь злочину є підставою для кваліфікації дій винної особи за ч. 4 ст. 296 КК не лише в тих випадках, коли вона заподіює ними тілесні ушкодження, а й тоді, коли ця особа за допомогою зазначених предметів створює реальну загрозу для жит­тя чи здоров’я громадян.

Наприклад, Гагарінський районний суд м. Севастополя 26 травня 2004 р. засудив за ч. 4 ст. 296 КК Ш. Д., який, перебуваючи у приміщенні ігрових ав­томатів ПП «Акрос», порушуючи при цьому нормальну діяльність зазначе­ного підприємства, застосував газовий пістолет, зробивши з нього п’ять по­стрілів у потерпілого Ч. А., заподіявши йому легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я.

Застосування або спроба застосування предметів, підібраних на місці злочину (цеглина, палиця), які не були спеціально пристосовані для заподі­яння тілесних ушкоджень, не дає підстав для кваліфікації дій винного за ч. 4 ст. 296 КК.

До заздалегідь заготовлених предметів, які хоч і не зазнали попередньо­го оброблення, але ще до початку хуліганства були заготовлені винним для заподіяння тілесних ушкоджень, можна віднести будь-які предмети (госпо­дарський, садовий або складаний ніж, молоток, шило, ножиці, гумовий ки­йок тощо), якими реально можна заподіяти тілесні ушкодження і які умисно й цілеспрямовано приховані чи принесені на місце вчинення злочину і були застосовані при вчиненні хуліганства. Предмети, заздалегідь заготовлені для заподіяння тілесних ушкоджень, — це такі, які за своїми об’єктивними фізи­чними властивостями не піддавалися будь-якому попередньому обробленню і залишаються у первісному вигляді, придатні для заподіяння шкоди здоров’ю потерпілого.

Спеціально пристосованими для заподіяння тілесних ушкоджень нале­жать такі предмети, які можуть бути знаряддям цього злочину і були для та­ких цілей пристосовані як завчасно, так і в ході хуліганських дій (розбиті спеціально пляшка, віконне або дверне скло, зламаний більярдний кий тощо); за їх допомогою було заподіяно тілесне ушкодження потерпілому або мало місце реальне намагання його заподіяти. Предмети, спеціально пристосовані для заподіяння тілесних ушкоджень, набувають такої специфічної якості в разі їх виготовлення, повної або часткової зміни форми (заточене лезо ви­крутки), тобто предмет виготовляється чи пристосовується для зазначеної мети як у цілому, так і в будь-якій його частині. Головне, що після таких дій предмет набуває реальних властивостей, зручності та придатності для запо­діяння потерпілому тілесних ушкоджень.

Шевченківський районний суд м. Львова вироком від 22 червня 2004 р. засудив Я. С. за ч. 3 ст. 296 КК із перекваліфікацією дій з ч. 4 цієї ж статті з підстав, що ніж, яким підсудний завдавав удари, вчиняючи хуліганство, не був заздалегідь заготовлений для заподіяння тілесних ушкоджень. Апеляцій­ний суд Львівської області скасував вказаний вирок і, визнавши ніж предме­том, спеціально пристосованим для заподіяння тілесних ушкоджень, засудив Я. С. за ч. 4 ст. 296 КК.

Практика судів, відповідно до якої необхідною умовою для кваліфікації дій за ч. 4 ст. 296 КК є доведеність наявності у винного мети носіння ножа для заподіяння тілесних ушкоджень, не є правильною. По-перше, ніж має колото-ріжучі властивості і за своїм призначенням може бути використаний з будь-якою метою, у тому числі для заподіяння шкоди здоров’ю громадян шляхом завдання ударів, порізів тощо, а по-друге, встановлення наявності такої мети (виходячи з різноплановості застосування ножа) на практиці є майже неможливим, що призводить до того, що хуліганські дії із завданням потерпілим ножових поранень не одержують у суді належної правової оцін­ки, що дає можливість винній особі й за вчинення тяжкого злочину уникну­ти більш суворої відповідальності.

Зважаючи на те, що суб’єктивна сторона хуліганства характеризується умисною формою вини і мотивом явної неповаги до суспільства, правильною є практика тих судів, які хуліганські дії із застосуванням ножа для заподіян­ня тілесних ушкоджень кваліфікують за ч. 4 ст. 296 КК незалежно від мети, з якою його носила винна особа, оскільки умисел на застосування цього зна­ряддя злочину може виникнути як на стадії підготовки до хуліганства, так і безпосередньо в процесі його вчинення.

При вчиненні хуліганства групою осіб за ч. 4 ст. 296 КК можуть бути кваліфіковані дії тих його учасників, які особисто застосували зброю або ін­ший спеціально пристосований чи заздалегідь заготовлений предмет для за­подіяння тілесних ушкоджень, а також тих, які хоча самі й не застосували, але дали згоду чи в інший спосіб сприяли застосуванню зазначених знарядь іншими виконавцями такого хуліганства. Якщо під час вчинення хуліган­ських дій одним із учасників злочину були застосовані знаряддя вчинення особливо кваліфікованого хуліганства без відома інших учасників злочину, то відповідальність за ч. 4 ст. 296 КК має нести лише особа, яка застосувала зазначені знаряддя.

Вирішуючи питання про наявність у діях винної особи такої кваліфіку­ючої ознаки, як застосування при вчиненні хуліганських дій вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або зазда­легідь заготовленого для заподіяння тілесних ушкоджень, слід враховувати, що ця ознака має місце лише в тих випадках, коли винний за допомогою на­званих предметів заподіяв або намагався заподіяти тілесні ушкодження або коли їх використання у процесі хуліганських дій створювало реальну загро­зу для життя чи здоров’я громадян.

Судова практика у справах про злочини проти статевої свобо­ди та статевої недоторканості особи^[29] // ВВСУ. — 2007. — № 3. — С. 15—27

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціаль­ною цінністю. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканос­ті особи є посяганнями на особистість і пов’язані з грубими порушеннями норм суспільної моралі, тому кримінальним законодавством за їх вчинення передбачено доволі суворе покарання.

Статеві злочини характеризуються аморальністю та цинічністю дій вин­них осіб, принижують честь і гідність потерпілої особи та можуть завдати значної шкоди здоров’ю.

Надзвичайно небезпечні статеві злочини проти неповнолітніх, вони по­сягають на їх статеву недоторканість та нормальний статевий розвиток. Такі злочини часто призводять до глибоких душевних травм у потерпілих осіб, штовхають їх до аморального способу життя.

Згідно з чинним законодавством України кримінальна відповідальність за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи перед­бачена розд. ІУ Особливої частини Кримінального кодексу України (далі — КК), зокрема за: зґвалтування (ст. 152); насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153); примушування до вступу в ста­тевий зв’язок (ст. 154); статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрі­лості (ст. 155); розбещення неповнолітніх (ст. 156).

Найбільш тяжким і найпоширенішим серед злочинів проти статевої сво­боди та статевої недоторканості особи є зґвалтування.

Пленум Верховного Суду України у постанові від 27 березня 1992 р. № 4 «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочи­ни» (зі змінами та доповненнями, внесеними у 1993 р. та 1997 р.; далі — по­станова Пленуму від 27 березня 1992 р. № 4) надав судам роз’яснення з пи­тань застосування законодавства при розгляді справ цієї категорії.

Але із введенням у дію в 2001 р. нового КК у законодавство про відпові­дальність за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості осо­би були внесені зміни, у зв’язку з якими постанова Пленуму від 27 березня 1992 р. № 4 потребує внесення відповідних доповнень. З метою надання су­дам роз’яснень з питань застосування нового законодавства про відповідаль­ність за вчинення злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи Верховним Судом України проаналізовано судову практику щодо роз­гляду справ цієї категорії, розглянутих судами в 2005 р.

Аналіз статистичних даних

За вчинення зґвалтування (ст. 152 КК) у 2005 р. суди розглянули 688 справ, що на 6,4% менше від попереднього року^[30]. З постановленням ви­року розглянуто 573 справи, закрито провадження з різних підстав у 22 спра­вах, на додаткове розслідування судами повернено прокурору 57 справ, або 8,3% від кількості розглянутих.

За вироками, що набрали законної сили, суди за зґвалтування засуди­ли осіб: у 2001 р. — 787, у 2002 р. — 727, у 2003 р. — 695, у 2004 р. — 640 та у 2005 р. — 656. У 2005 р. за ст. 152 КК засуджено три жінки. За частинами ст. 152 КК засуджено: ч. 1 — 194 особи, ч. 2 — 63, ч. 3 — 313 та ч. 4 — 86 осіб.

Привертає увагу та обставина, що абсолютна більшість засуджених за зґвал­тування осіб вчинили цей злочин у стані алкогольного сп’яніння. Так, у 2005 р. за вчинення зґвалтування у нетверезому стані засуджено 540 осіб, або 82,3% від кількості засуджених за цей вид злочину. Більше половини засуджених вчинили зґвалтування у віці від 18 до 30 років, у 2005 р. судами було засуджено 379 таких осіб, або 57,8% від числа засуджених за цей вид злочину.

Серед засуджених за зґвалтування — 380 осіб, або 57,9%, які вчинили й інші злочини, у зв’язку з цим суди призначили їм покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків

За вчинення інших злочинів проти статевої свободи та статевої недотор­каності у 2005 р. судами було засуджено за: насильницьке задоволення ста­тевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК) — 228 осіб, що на 18% менше, ніж у попередньому році; статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155 КК) — 25 осіб, що на 30,6% менше; розбещення не­повнолітніх (ст. 156 КК) — 75, що на 12,8% менше порівняно з минулим ро­ком. У 2005 р. засуджених за примушування до вступу в статевий зв’язок (ст. 154 КК) не було.

Усього у 2005 р. за статтями 152—156 КК засуджено 984 особи, що на 5,5% менше від попереднього року

Якість проведення досудового слідства

Досудове слідство у справах цієї категорії в цілому провадилося з дотри­манням вимог кримінально-процесуального закону щодо всебічного, повно­го та об’єктивного розслідування справ. Органи досудового слідства викону­вали необхідні слідчі дії, що є характерними при розслідуванні таких справ, зокрема здійснювали огляд місця події, направляли на медичне обстеження потерпілих та підозрюваних, призначали проведення судово-медичних і су­дово-імунологічних експертиз підозрюваних та потерпілих.

Водночас траплялися й випадки, коли досудове слідство було проведено неповно та односторонньо, що не давало підстав для постановлення вироку. Інколи така неповнота слідства поєднувалася з істотними порушеннями ви­мог кримінально-процесуального закону, які перешкоджали суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний та обґрунтований вирок. Зазначені обставини були підставами для направлення справ на проведення додаткового розслідування.

Наприклад, при розгляді П’ятихатським районним судом Дніпропетров­ської області справи за обвинуваченням Г. за ч.4 ст. 152, ч. 2 ст. 155 КК вста­новлено допущені органами досудового слідства істотні порушення криміналь­но-процесуального закону щодо забезпечення прав неповнолітньої потерпілої особи, оскільки розслідування справи проведено без участі її законного пред­ставника і в обвинувальному висновку не вказано статтю КК, за якою обви­нувачений Г. притягувався до кримінальної відповідальності. Справу було по­вернено прокурору для усунення виявлених порушень закону.

У постанові про пред’явлення обвинувачення за вчинення зґвалтування (ст. 152 КК) та обвинувальному висновку слідчі не завжди вказували, в чому полягало фізичне насильство та погроза його застосування з боку обвинува­ченого як спосіб подолання опору потерпілої особи, що становить об’єктив­ну сторону зазначеного злочину. На ці недоліки не звертали уваги і прокуро­ри, які затверджували обвинувальні висновки.

Так, слідчий прокуратури Любешівського району Волинської області у справі за обвинуваченням Б. за ч. 1 ст. 152, ч. 1 ст. 153 КК, пред’являючи йому обвинувачення, зазначив, що останній, застосовуючи фізичне насильство та погрозу його застосування, вступив у статеві зносини зі своєю матір’ю. Але слідчий не вказав, у чому саме виражалися фізичне насильство та погроза його застосування.

У деяких справах про злочини проти статевої свободи та статевої недо­торканості особи слідчі обмежувалися проведенням судово-медичних екс­пертиз лише потерпілих. Щодо обвинувачених такі судово-медичні дослі­дження провадились не завжди, що істотно ускладнювало перевірку заяв по­терпілих про їх зґвалтування обвинуваченими.

Так, у справі, розглянутій Євпаторійським міським судом АР Крим за об­винуваченням Б. зач. 1 ст. 152, ч. 1 ст. 153КК, видно, що підозрюваний був за­триманий працівниками міліції безпосередньо після вчинення насильницьких статевих зносин із потерпілою Т. Однак судово-медичну експертизу для об­стеження підозрюваного не призначено. Зразки для проведення експертного дослідження було взято лише в потерпілої, що дало можливість Б. у судовому засіданні заперечувати свою причетність до вчинення щодо потерпілої Т. на­сильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом.

Апеляційний суд Волинської області повідомив, що майже за всіма справами, які надійшли для аналізу, слідчі порушували вимоги ч. 2 ст. 197 КПК, оскільки лише після проведення експертиз та пред’явлення цих мате­ріалів обвинувачених ознайомлювали із постановами про призначення екс­пертиз і роз’яснювали їм передбачені законом права, у тому числі просити про постановку перед експертизою додаткових питань, давати пояснення екс­пертам.

Інколи дії обвинуваченого у вчиненні статевих зносин із застосуванням фізичного насильства органи досудового слідства кваліфікували лише як за­подіяння потерпілій тілесних ушкоджень.

Наприклад, Первомайський районний суд АР Крим 20 січня 2005р. напра­вив прокурору справу за обвинуваченням М. за ч. 1 ст. 122 КК для проведення додаткового розслідування у зв’язку з неправильністю досудового слідства, яка не могла бути усунена у судовому засіданні. У цій справі було винесено поста­нову про відмову в порушенні кримінальної справи за ст. 152 КК про зґвалту­вання із застосуванням фізичного насильства до неповнолітньої Б. Заподіян­ня їй умисних середньої тяжкості тілесних ушкоджень кваліфіковано за ч. 1 ст. 122 КК. Із матеріалів справи вбачається, що заподіяння тілесних ушко­джень було засобом подолання опору потерпілої при вчиненні з нею статевих зносин із застосуванням фізичного насильства. Повторно ця справа надійшла до суду за обвинуваченням М. у вчиненні зґвалтування.

У п. 3 постанови Пленуму від 27 березня 1992 р. № 4 роз’яснено про не­допустимість натуралізації в обвинувальних висновках та у вироках обста­вин вчинених статевих злочинів, що виключають їх публічне оголошення. У випадках недопустимої натуралізації опису злочинів в обвинувальних ви­сновках судам слід повертати такі справи прокурору для складання цих до­кументів відповідно до вимог ст. 230 КПК. Вирок, у якому допущено таку на­туралізацію, підлягає скасуванню як постановлений з порушенням закону. Але майже з усіх апеляційних судів надійшла інформація про випадки не­припустимої натуралізації опису в обвинувальних висновках обставин вчи­нення насильницького статевого акту як з боку органів досудового слідства, так і судів при складенні вироків.

Так, Прилуцький міськрайонний суд Чернігівської області визнав винним М. за ч. 3 ст. 152 КК та призначив йому покарання у виді семи років позбав­лення волі. М. із застосуванням фізичного насильства зґвалтував неповноліт­ню Ч. Але в обвинувальному висновку допущено неприпустиму натуралізацію опису обставин вчиненого насильницького статевого акту, яку суд відтворив у вироку. Зазначена обставина залишилася поза увагою й Апеляційного суду Чернігівської області при розгляді апеляцій на вирок. Верховний Суд України ухвалою від 28лютого 2006р. скасував цей вирок, оскільки він принижує авто­ритет цього документа, проголошеного іменем держави Україна, та виключає його публічне оголошення. Справу було направлено прокурору на нове розсліду­вання зі стадії складання нового обвинувального висновку.

Органи досудового слідства неоднаково кваліфікували дії винних осіб у разі вчинення ними зґвалтування, поєднаного з незаконним проникненням до житла потерпілої.

Наприклад, із матеріалів кримінальної справи за обвинуваченням Д. за ч. 3 ст. 152, ч. 1 ст. 162 КК вбачається, що обвинувачений незаконно проник до бу­динку, в якому проживала неповнолітня Я., де із застосуванням фізичного на­сильства зґвалтував її. Такі дії Д. органи досудового слідства правильно квалі­фікували за ч. 1 ст. 162 КК як незаконне проникнення до житла та за ч. 3 ст. 152 КК як зґвалтування неповнолітньої. Прилуцький міськрайонний суд Чернігів­ської області вироком від 10 листопада 2005 р. засудив Д. за ч. 3 ст. 152, ч. 1 ст. 162 КК до семи років позбавлення волі.

В аналогічному випадку у кримінальній справі, розглянутій 1 березня 2005р. Бердянським міськрайонним судом Запорізької області за обвинува­ченням К. зач. 1 ст. 153 КК, органи досудового слідства кваліфікували дії об­винуваченого лише за ч. 1 ст. 153 КК, хоча з матеріалів справи видно, що він шляхом вибиття вхідних дверей незаконно проник до помешкання потерпі­лої С., із застосуванням фізичного насильства вчинив щодо неї насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом. Такі дії К. органи досудового слідства кваліфікували лише як вчинення насильницького задово­лення статевої пристрасті неприродним способом, хоча в його діях також наявний склад злочину, передбаченого ст. 162 КК (порушення недоторканнос­ті житла).

Практика розгляду судами справ про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи

З об’єктивної сторони зґвалтування та насильницьке задоволення стате­вої пристрасті неприродним способом полягають у вчиненні винною особою вказаних дій сексуального характеру та застосуванні при цьому фізичного насильства, погрози його застосування або використанні безпорадного стану потерпілої особи. Фізичним насильством слід розуміти застосування до по­терпілої особи фізичних дій, спрямованих на подолання її опору. Внаслідок зазначених дій потерпілій особі можуть бути завдані тілесні ушкодження. Згід­но з роз’ясненнями, які містяться у п. 7 постанови Пленуму від 27 березня 1992 р. № 4, заподіяння потерпілій особі легких або середньої тяжкості тілес­них ушкоджень у такому випадку не потребує додаткової кваліфікації, оскіль­ки заподіяння шкоди здоров’ю у вказаних межах є складовим елементом об’єктивної сторони зґвалтування.

Однак при розгляді справ цієї категорії суди не завжди дотримуються за­значених роз’яснень.

Наприклад, Житомирський районний суд вироком від 30 травня 2005 р. засудив М. за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 152, ч. 1 ст. 122 КК до двох років позбавлен­ня волі. Він із застосуванням фізичного насильства до потерпілої Б. намагався вступити з нею в статеві зносини, однак свій намір не довів до кінця з незалеж­них від його волі фізіологічних причин. Внаслідок насильницьких дій М. запо­діяв потерпілій тілесні ушкодження, які відповідно до висновку судово-медич­ної експертизи належать до категорії середньої тяжкості. У цьому випадку дії М. не потребували додаткової кваліфікації за ст. 122 КК, оскільки він, на­магаючись вступити з потерпілою в статевий зв’язок, застосовував при цьо­му фізичну силу як спосіб подолання її опору, чим заподіяв останній тілесні ушкодження середньої тяжкості. Диспозицією ст. 152 КК повністю охоплю­ються такі дії. З цих підстав Апеляційний суд Житомирської області ухва­лою від 9 серпня 2005р. змінив вирок районного суду та закрив провадження у справі в частині засудження М. за ч. 1 ст. 122 КК.

У разі заподіяння потерпілій особі тілесних ушкоджень із застосуванням до неї фізичного насильства, яке не було спрямоване на подолання її опору, а вчинене з будь-яких інших мотивів, такі дії підлягають додатковій кваліфі­кації за сукупністю злочинів за ст. 152 КК або ст. 153 КК та відповідною стат­тею КК, якою передбачено відповідальність за злочин проти життя та здоро­в’я особи.

У ч. 1 ст. 152 КК України 2001 р. порівняно з ч. 1 ст. 117 КК 1960 р. ви­значення поняття «зґвалтування» має чіткіший характер у частині, що стосу­ється застосування погрози як засобу подолання опору потерпілої і досягнен­ня при цьому злочинної мети. Раніше мова йшла про погрозу взагалі, нині поняття «погроза» при вчиненні зґвалтування або насильницького задово­лення статевої пристрасті неприродним способом звужене.

Погрозою, що застосовується як замб подолання опору потерпшої особи, слід розуміти її залякування висловлюваннями, жестами чи іншими діями про застосування фізичного насильства до самої потерпілої особи чи до її родичів (наприклад, до дитини).

Інші види погроз, наприклад погроза знищенням або пошкодженням майна потерпілої особи або її родичів, розголошення компрометуючих відо­мостей або застосування фізичного насильства до потерпілої чи її родичів у майбутньому, не дають підстав для кваліфікації зґвалтування чи насиль­ницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом із погро­зою застосування фізичного насильства. За наявності підстав такі дії можуть бути кваліфіковані за іншими статтями Особливої частини КК.

Погрозу фізичним насильством як ознаку об’єктивної сторони зґвалту­вання або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним спо­собом поставлено в один ряд із застосуванням фізичного насильства, отже, ця погроза є рівнозначною фізичному насильству.

Погроза має сприйматися потерпілою особою як дійсна та розцінювати­ся нею як реальна небезпека для її життя чи здоров’я або її родичів. Погро­за може сприйматися потерпілою особою як реальна виходячи з обстановки, що склалася (оточення потерпілої групою осіб, глухе і безлюдне місце, ніч­ний час, зухвале, грубе й настирливе домагання вступити в статевий зв’язок, особа винного тощо). Однак не завжди у вироках міститься мотивація на під­твердження реальності сприйняття потерпілою такої погрози.

Із проаналізованих справ вбачається, що погроза застосування фізично­го насильства як засіб подолання опору потерпілої виражалася в погрозі вби­ти, завдати тілесних ушкоджень, демонстрації зброї або інших предметів, яки­ми можна заподіяти тілесні ушкодження, вчинення з потерпілою статевих актів кількома особами тощо.

Наприклад, Бахчисарайський районний суд АР Крим вироком від 11 липня 2005р. засудив І. за ч. 3 ст. 152 КК та призначив йому покарання у виді 10ро­ків позбавлення волі. Із матеріалів цієї справи видно, що I. шляхом обману при­вів неповнолітню В. до себе додому, де прочитав їй копію вироку, яким він був раніше засуджений за вчинення зґвалтування із застосуванням до потерпілої фізичної сили. Погрожуючи аналогічною фізичною розправою, I. зґвалтував В. Потерпіла сприймала погрозу застосування до неї фізичного насильства як реальну, оскільки з прочитаного вироку вбачається, що засуджений застосо­вував грубу фізичну силу до іншої потерпілої.

Якщо після вчинення зґвалтування мала місце реальна погроза вбив­ством потерпілої особи для того, наприклад, щоб вона нікому не повідо­мила про те, що трапилося, дії винного слід кваліфікувати за сукупністю статей 152 КК та 129 КК^[31].

Апеляційний суд Львівської області визнав винним К. за ч. 3 ст. 152 та ч. 1 ст. 129 КК, який із застосуванням фізичного насильства зґвалтував не­повнолітню С, після чого, тримаючи в руках ножа, погрожував потерпілій вбив­ством, якщо вона заявить про зґвалтування в органи міліції. Суд обґрунто­вано дійшов висновку про те, що К., застосовуючи фізичне насильство, вчинив зґвалтування неповнолітньої та вчинив щодо неї погрозу вбивством, оскіль­ки в неї були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози. Ухвалою Верховного Суду України від 30 березня 2004 р. цей вирок було залишено без зміни.

Слід також зазначити, що суди у вироках не завжди мотивують, в яких саме діях обвинувачених виражалася погроза застосування фізичного наси­льства як засіб подолання опору потерпілих осіб, та не наводять на підтвер­дження доказів реальності сприйняття потерпілими таких погроз.

Так, Старовижівський районний суд Волинської області вироком від 17 бе­резня 2005р. визнав С. винним за ч. 1 ст. 152 КК та призначив йому покаран­ня у виді трьох років позбавлення волі. С., погрожуючи застосувати фізичне насильство до потерпілої В., проти її волі вступив з нею в статеві зносини. Суд у вироку не вказав, в яких саме діях С. виражалася погроза застосування фізичного насильства до потерпілої, та не навів доказів на підтвердження реальності сприйняття погрози потерпілою. Проте з матеріалів справи вба­чається, що С. погрожував потерпілій кулаками та ножем. З урахуванням того, що зазначені дії відбувалися в лісі, були підстави вважати, що потерпі­ла реально сприймала погрози ґвалтівника застосувати до неї фізичне насиль­ство.

Однією з кваліфікуючих ознак відповідно до диспозиції ст. 152 КК є вчи­нення зґвалтування винною особою з використанням безпорадного стану потерпілої особи. У судовій практиці зґвалтування визначається вчиненим з використанням безпорадного стану потерпілої особи у випадках, коли вона за своїм фізичним або психічним станом (малолітній вік, фізичні вади, роз­лад душевної діяльності, хворобливий або непритомний її стан тощо) не могла розуміти характеру і значення вчинюваних із нею дій або не могла чинити опір насильнику, який міг і повинен був усвідомлювати, що потерпіла особа перебуває саме в такому стані.

Розрізняють два види безпорадного стану: психічну безпорадність і фі­зичну безпорадність.

У разі психічної безпорадності потерпіла особа не може розуміти харак­теру і значення вчинюваних із нею дій. Про психічну безпорадність свідчать:

а)  психічна хвороба, за наявності якої потерпіла особа не усвідомлює своїх дій, не може керувати ними. Психічну хворобу такої особи можна роз­глядати як безпорадний стан тільки у випадках, якщо ця хвороба має явний характер або коли винний знав про неї та свідомо використовував неспромо­жність потерпілої особи внаслідок психічної хвороби правильно усвідомлю­вати або оцінювати те, що відбувається;

б) непритомний стан (наприклад, непритомність, що виникла незалеж­но від дій винного);

в)  малоліття потерпілої особи^[32].

Для визнання зґвалтування вчиненим з використанням безпорадного стану потерпілої внаслідок алкогольного, наркотичного сп’яніння або дії на її організм отруйних, токсичних та інших сильнодіючих речовин не має зна­чення, чи винний довів потерпілу до такого стану (наприклад, дав наркотик, снотворне тощо), чи вона перебувала у безпорадному стані незалежно від його дій.

Наприклад, вироком від 8 листопада 2005 р. Красноперекопського міськ- районного суду АР Крим засуджено О. за ч. 2 ст. 152 КК та призначено йому покарання у виді семи років і шести місяців позбавлення волі. О., будучи рані­ше судимим за зґвалтування (судимість не знята і не погашена), з викорис­танням безпорадного стану потерпілої зґвалтував її. Безпорадний стан потер­пілої виник у зв’язку з тим, що вона з приводу випускного вечора у школі вжи­вала спиртні напої, перебувала в стані сильного алкогольного сп’яніння і не могла чинити опір ґвалтівнику.

Безпорадний стан може бути викликаний фізичними вадами потерпілої особи (наприклад, відсутність рук, ніг, сліпота тощо), її похилим віком або хворобою, що не є психічною, наприклад пов’язаною з високою температу­рою; виснаженістю організму, перенесеною операцією тощо. У цих випадках, хоча потерпіла особа й усвідомлює характер вчинюваних щодо неї дій, але не може чинити опір ґвалтівнику.

Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови від 27 березня 1992 р. № 4 роз’яснив судам, що для визначення того, чи була потерпіла в безпо­радному стані внаслідок застосування лікарських препаратів, наркотичних засобів, отруйних, токсичних чи інших сильнодіючих речовин, з’ясування механізму впливу яких на організм людини потребує спеціальних знань, слід призначати відповідну експертизу.

При кваліфікації дій винних осіб за ст. 152 КК чи ст. 153 КК суди вихо­дили з того, що зґвалтування вважається закінченим злочином з моменту по­чатку насильницького статевого акту, при цьому не має значення чи закін­чив ґвалтівник статевий акт у фізіологічному розумінні. Насильницьке задо­волення статевої пристрасті неприродним способом вважається закінченим злочином з початку здійснення, вказаних у законі дій сексуального характе­ру, спрямованих на задоволення статевої пристрасті. Кваліфікуючи дії вин­ної особи як замах на зґвалтування або насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, суди мають виходити з того, що ця особа вчинила дії, безпосередньо спрямовані на вчинення цих злочинів, але злочи­ни не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі (напри­клад, коли потерпіла вирвалася від ґвалтівника, вчинила сильний опір, зло­чинні дії були припинені іншими особами тощо).

Суд повинен зазначити у вироку причини, у зв’язку з якими злочин не було доведено до кінця. Дії, спрямовані на здійснення насильницького ста­тевого акту природним або неприродним способом, але не доведені до кінця з незалежних від волі винного причин, суди із посиланням на ст. 15 КК пра­вильно кваліфікували як замах на зґвалтування чи замах на насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом.

Так, Марганецький міський суд Дніпропетровської області визнав винним М. за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 152 КК та із застосуванням ст. 75 КК звільнив його від відбування покарання з іспитовим строком на два роки. М. із застосуван­ням фізичного насильства намагався вступити у статеві зносини з потер­пілою Р, однак не зміг це зробити з причини фізіологічної неспроможності. У цьому випадку суд дійшов обґрунтованого висновку, що М, подолавши опір потерпілої, виконав всі дії, спрямовані на вчинення зазначеного злочину, але не довів його до кінця з причин, що не залежали від його волі.

Відповідно до ст. 17 КК добровільна відмова від вчинення зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом виключає відповідальність за замах на вчинення цих злочинів. При визнанні відмови від зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрас­ті неприродним способом добровільною суди повинні виходити з того, що осо­ба, маючи реальну можливість довести такі злочини до кінця, відмовилась від цього та з власної волі припинила злочинні дії. У таких випадках особа може нести відповідальність лише за фактично вчинені нею дії, якщо вони утворюють склад іншого злочину.

Наприклад, Коломийський районний суд Івано-Франківської області ви­роком від 4 жовтня 2005 р. визнав винним Т. за ч. 1 ст. 296 КК та призначив йому відповідне покарання. Із матеріалів справи видно, що Т. вчинив грубе по­рушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що су­проводжувалося винятковим цинізмом. У громадському місці, у присутності інших осіб він із застосуванням фізичного насильства до потерпілої Д. нама­гався вступити з нею в статеві зносини, однак не довів свій намір до кінця, оскільки дізнавшись, що потерпіла є неповнолітньою, погодився на її пропози­цію зустрітися наступного дня для добровільних стосунків. За таких обста­вин суд обґрунтовано дійшов висновку, що Т. добровільно відмовився від вчи­нення зґвалтування, маючи реальну можливість це зробити, та перекваліфі­кував його дії на ч. 1 ст. 296 КК як вчинення хуліганства.

У ч. 2 ст. 152 і ч. 2 ст. 153 КК передбачена відповідальність за зґвалту­вання або насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним спо­собом, вчинені повторно (тобто хоча б двічі). Повторним буде зґвалтування чи насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, якщо кожному з них відповідно передувало здійснення такого ж злочину.

Зґвалтування або насильницьке задоволення статевої пристрасті непри­родним способом не може розглядатись як вчинення одного з цих злочинів повторно, якщо винна особа, діючи з єдиним умислом, без значної перерви у часі, вчинила два чи більше природних статевих актів або два чи більше ак­тів насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом з однією й тією ж потерпілою особою, тобто за наявності ознак продовжува­ного злочину. У цих випадках потерпіла особа продовжує перебувати під впли­вом психічної або фізичної дії насильника, її воля паралізована ще при пер­ших статевих зносинах.

Водночас у судовій практиці трапляються випадки, коли суди зазначені дії кваліфікували за ознакою повторності.

Так, Крюківський районний суд м. Кременчука Полтавської області виро­ком від 18 січня 2005р. засудив О. за ч. 2 ст. 153 КК за те, що він під вигада­ним приводом завів у квартиру свою знайому Т. де із застосуванням фізичного насильства декілька разів вчинив із нею насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом. У вироку суд, зазначивши це, кваліфікував його дії за ознакою повторності (за ч. 2 ст. 153 КК). Апеляційний суд Полтав­ської області ухвалою від 20 квітня 2005 р. цей вирок районного суду змінив та перекваліфікував дії О.зч.2 ст. 153 КК на ч. 1 ст. 153 КК.

У ч. 2 ст. 152 і ч. 2 ст. 153 КК передбачено спеціальний вид повторності зґвалтування та насильницького задоволення статевої пристрасті неприрод­ним способом, якщо вказані злочини були вчинені особою, яка раніше вчи­нила будь-який із злочинів, які перелічені у цих статтях. Так, за ч. 2 ст. 152 КК кваліфікується зґвалтування вчинене особою, яка раніше вчинила будь-­який із злочинів, передбачених статтями 153 (насильницьке задоволення ста­тевої пристрасті неприродним способом), 154 (примушування до вступу в ста­тевий зв’язок) і 155 (статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості) цього Кодексу. За ч. 2 ст. 153 КК кваліфікується задоволення статевої при­страсті неприродним способом вчинене особою, яка раніше вчинила будь- який із злочинів, передбачених статтями 152 (зґвалтування) або 154 (приму­шування до вступу в статевий зв’язок) цього Кодексу.

Для визнання злочину повторним не має значення, чи була винна особа засуджена за раніше вчинений злочин, чи були обидва злочини закінченими і чи є особа їх виконавцем або іншим співучасником. Ознака повторності ви­ключається, якщо за раніше вчинений злочин особу було звільнено від кри­мінальної відповідальності або якщо судимість за раніше вчинений злочин була погашена чи знята у встановленому законом порядку або на момент вчи­нення нового злочину минули строки давності притягнення до відповідаль­ності за раніше вчинений злочин.

Якщо умислом особи охоплювалося вчинення нею (у будь-якій послідо­вності) зґвалтування і насильницького задоволення статевої пристрасті не­природним способом стосовно однієї і тієї ж потерпілої, вчинене належить оцінювати як сукупність злочинів, передбачених статтями 152 і 153 КК. При цьому для кваліфікації вчиненого не має значення чи була значна перерва в часі при вчиненні стосовно потерпілої зґвалтування і насильницького задо­волення статевої пристрасті неприродним способом. У випадках, коли в діях особи містяться ознаки вчинення щодо потерпілої зґвалтування чи насиль­ницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом при обтя­жуючих обставинах, вчинене має кваліфікуватися за відповідними частина­ми статей 152 і 153 КК. Разом з тим неоднаковою є судова практика у визна­ченні ознаки повторності при кваліфікації дій винної особи, яка без значної перерви в часі вчинила стосовно однієї й тієї ж потерпілої особи насильниць­ке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, а потім її зґвал­тувала в зворотному порядку.

Так, Євпаторійський міський суд АР Крим вироком від 22 жовтня 2004 р. засудив Б. за ч. 1 ст. 152, ч. 1 ст. 153 КК за те, що він із застосуванням фізи­чного насильства до потерпілої Т. вчинив задоволення статевої пристрасті неприродним способом. За тих же обставин Б. вчинив з Т. проти її волі ще й насильницький статевий акт природним способом. Такі дії Б. суд кваліфіку­вав як продовжуваний злочин без кваліфікуючої ознаки повторності зґвалту­вання.

Водночас деякі суди за таких обставин дотримувались іншої позиції що­до визначення повторності вчинення цього виду злочинів.

Наприклад, Дзержинський районний суд м. Харкова вироком від 7 травня 2004 р. визнав винним М. за ч. 2 ст. 152, ч. 1 ст. 153 КК та призначив йому по­карання у виді п’яти років позбавлення волі. М. із застосуванням фізичного насильства задовольнив статеву пристрасть неприродним способом зі своєю колишньою дружиною І., а потім зґвалтував її. Такі дії М. суд кваліфікував за ч. 1 ст. 153 КК як задоволення статевої пристрасті неприродним способом із застосуванням фізичного насильства та за ч. 2 ст. 152 КК, як зґвалтування із застосуванням фізичного насильства, вчинене особою, яка раніше вчиняла злочин, передбачений ст. 153 КК. Ухвалою Верховного Суду України від 12 січ­ня 2006 р. цей вирок було залишено без зміни.

На нашу думку, у разі вчинення стосовно однієї й тієї ж потерпілої осо­би насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом, а потім її зґвалтування чи навпаки, ці злочини кваліфікуються окремо, при­чому останній злочин кваліфікується за ознакою повторності, оскільки нею вже було вчинено злочин, передбачений статями 152 чи 153 КК.

Кваліфікація зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом, вчиненого групою осіб, може мати місце у разі, коли група осіб (два і більше) діяла узгоджено з метою вчинення наси­льницького акту з потерпілою особою. Узгодженість дій учасників групи що­до потерпілої особи означає, що свідомістю кожного учасника охоплюється об’єктивне сприяння один одному у вчиненні злочину. Для визнання зґвал­тування або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом вчиненими групою осіб, не обов’язковою є попередня змова між учасниками цих злочинів.

Дії особи, яка не вчинила і не мала наміру вчинити статевий акт, але без­посередньо застосовувала фізичне насильство, погрозу його застосування чи довела потерпілу особу до безпорадного стану з метою зґвалтування її іншою особою, повинні розглядатися, як співвиконавство у цьому злочині. Квалі­фікацію дій таких співвиконавців необхідно здійснювати без посилання на ст. 27 КК.

Так, вироком від 21 квітня 2005р. Хортицького районного суду м. Запоріж­жя визнано винною Д. за ч. 3 ст. 152 КК та із застосуванням ст. 69 КК при­значено їй покарання у виді трьох років позбавлення волі. Д. за попередньою змовою з особою, матеріали справи стосовно якої виділені в окреме проваджен­ня у зв’язку з розшуком, застосувала до неповнолітньої М. фізичне насильство з метою її зґвалтування особою чоловічої статі.

Дії учасників групового зґвалтування або насильницького задоволен­ня статевої пристрасті неприродним способом підлягають кваліфікації за ч. 3 ст. 152 КК або ч. 2 ст. 153 КК і в тому разі, коли інші учасники злочину через неосудність, недосягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або з інших передбачених законом підстав не були притягнуті до криміналь­ної відповідальності.

Проте деякі суди помилково вважають, що кваліфікуюча ознака вчинен­ня зґвалтування групою осіб відсутня у разі, коли інші учасники злочину не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність.

Вироком від 1 листопада 2005 р. Гуляйпільський районний суд Запорізь­кої області засудив Ф. за ч. 3 ст. 152 КК та ст. 304 КК і на підставі ст. 70 КК призначив йому сім років позбавлення волі. Ф. засуджено за те, що він із застосуванням фізичного насильства, з використанням безпорадного ста­ну потерпілої, групою осіб за участю П., 1992 р. н., котрий на момент вчи­нення злочину не досяг віку, з якого настає кримінальна відповідальність, зґвал­тував потерпілу Б., а також втягнув неповнолітнього П. у злочинну діяль­ність.

Але ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 23 січня 2006 р. вирок щодо Ф. змінено: його дії перекваліфіковано з ч. 3 ст. 152 КК на ч. 1 ст. 152 КК і призначено покарання у виді трьох років позбавлення волі. Апеля­ційний суд обґрунтував перекваліфікацію дій Ф. тією обставиною, що співучас­ник зґвалтування П. на момент вчинення злочину не був суб’єктом зґвалту­вання, а тому, на думку апеляційного суду, в діях Ф. відсутня кваліфікуюча ознака вчинення зґвалтування групою осіб.

Апеляційний суд помилково перекваліфікував дії Ф. із ч. 3 ст. 152 КК на ч. 1 цієї статті, тобто визнав їх як більш м’який злочин. Відповідно до п. 14 постанови Пленуму від 27 березня 1992 р. № 4 дії учасника групового зґвал­тування підлягають кваліфікації за ч. 3 ст. 152 КК і в тому разі, коли інші учасники злочину через недосягнення віку, з якого настає кримінальна від­повідальність, або з інших передбачених законом підстав не були притягнуті до кримінальної відповідальності.

Якщо винні особи діяли узгоджено щодо кількох потерпілих, хоча ко­жен з них мав на меті і зґвалтував одну потерпілу, дії кожного підлягають кваліфікації як зґвалтування, вчинене групою осіб.

При застосуванні закону про кримінальну відповідальність за зґвалту­вання неповнолітньої або малолітньої особи, судам слід мати на увазі, що ква­ліфікація цих злочинів за ч. 3 або ч. 4 ст. 152 КК можлива лише у випадках, коли винний знав або допускав, що вчиняє насильницький статевий акт з не­повнолітньою або малолітньою особою, а так само, коли він міг і повинен був це передбачати. При цьому суд повинен ураховувати показання не тільки підсудного, а й потерпілої особи, ретельно перевіряти їх відповідність усім конкретним обставинам справи. При вирішенні цього питання має врахову­ватися вся сукупність обставин справи, зокрема зовнішні фізичні дані потер­пілої особи, її поведінка, знайомство з нею винного, володіння останнім від­повідною інформацією. Неповнолітній або малолітній вік потерпілої особи не може бути підставою для кваліфікації зґвалтування за ч. 3 чи ч. 4 цієї стат­ті, якщо буде доведено, що винний помилявся щодо фактичного віку потер­пілої.

Наприклад, Вільнянський районний суд Запорізької області визнав вин­ним неповнолітнього Б. за ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 152 КК і на підставі ст. 104 КК звільнив його від відбування покарання з випробуванням. Б. із застосуванням фізичного насильства намагався зґвалтувати неповнолітню X, однак свій на­мір не довів до кінця, оскільки його дії було припинено сторонніми особами. Із матеріалів цієї справи вбачається, що ні під час досудового слідства, ні в су­ді не було доведено, що ґвалтівник на момент вчинення злочину був обізнаний про неповнолітній вік потерпілої. Враховуючи, що цей злочин Б. вчинив у ніч­ний час, раніше не був знайомий з потерпілою, якій тоді було більше 17 років і яка відповідно до показань свідків була фізично розвинутою та виглядала старшою від свого віку, він міг вірогідно помилятися щодо її фактичного віку. Однак суд ці обставини залишив поза увагою. В апеляційному порядку справа не розглядалася.