Розділ III  ОГЛЯДИ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ

Судова практика розгляду кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення, вчинені на кордоні з Респуб­лікою Молдова^[1] // ВВСУ. — 2006. — № 3. — С. 13—23

(витяг)

Україна має кордон із Республікою Молдова протяжністю 1222 кіломет­ри, у тому числі 452 кілометри придністровської ділянки^[2]. Межують із Рес­публікою Молдова Вінницька, Одеська та Чернівецька області.

За дорученням Ради національної безпеки та оборони України Верхов­ний Суд України разом з апеляційними судами названих прикордонних об­ластей узагальнив судову практику розгляду кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення, вчинені на кордоні з Республікою Молдо­ва у 2004 р. та I півріччі 2005 р.

В Україні, як і в інших державах світу, особлива увага приділяється про­тидії злочинності та митним правопорушенням, вчиненим на кордоні. Такі протиправні дії мають підвищену суспільну небезпеку, завдають шкоди еко­номічним інтересам держави, оскільки до бюджету не надходять мито і збо­ри, призводять до розширення тіньового сектору економіки, крім того, може бути заподіяна шкода громадській безпеці. У зв’язку із зазначеними діями по­рушується встановлений порядок переміщення через митний кордон Украї­ни товарів і транспортних засобів, завдаються збитки культурній спадщині держави, формується її негативний імідж та знижується міжнародний авто­ритет. У деяких випадках такі дії можуть поєднуватися з вчиненням інших тяжких злочинів.

Проведене узагальнення засвідчило, що основними видами правопо­рушень та злочинів, які вчинялися на кордоні з Республікою Молдова, бу­ли: порушення митних правил щодо недекларування товарів і транспорт­них засобів, порядку проходження митного контролю, контрабанда това­рів і наркотичних засобів та незаконне перетинання державного кордону України.

Предметами контрабанди у кримінальних справах здебільшого були нар­котичні засоби та психотропні речовини (каннабіс, феназепам, діазепам, ма­кова солома), іноземна валюта (долари США, євро), транспортні засоби (авто­мобілі іноземного виробництва), історичні та культурні цінності (ікони), хут­ряні вироби, взуття, ювелірні вироби (золоті каблучки, браслети, ланцюжки) тощо.

Найчастіше предметами порушень митних правил при переміщенні че­рез митний кордон були транспортні засоби (легкові автомобілі), валюта (до­лари США, євро, російські рублі, молдавські леї, а також гривні), продукти харчування (молдавські яблука, чорнослив та помідори, цукор, м’ясні про­дукти), сигарети «Ністру», молдавські вина та коньяк, горілка, спирт, побу­това техніка (магнітоли, телевізори, копірувальні апарати), мобільні телефо­ни, тканини, овеча вовна тощо.

Боротьбу з контрабандою та контроль за додержанням вимог митного законодавства України на українсько-молдавському державному кордоні, за даними Державної митної служби України (далі — ДМС), здійснюють (вклю­чаючи придністровську ділянку) п’ять митниць — Кельменецька, Дністрян­ська, Білгород-Дністровська, !змаїльська, Котовська, які мають 57 пунктів пропуску^[3].

Відповідальність осіб, які вчнннлн контрабанду товарів і порушення мит­них правил, передбачена статтями 201 та 305 Кримінального кодексу Украї­ни (далі — КК) та Митним кодексом України (далі — МК). Нормативними актами із зазначених питань також є: закони України від 13 вересня 2001 р. № 2681-Ш «Про порядок ввезення (пересилання) в Україну, митного офор­млення й оподаткування особистих речей, товарів та транспортних засобів, що ввозяться (пересилаються) громадянами на митну територію України», від 21 вересня 1999 р. № 1068-Х!У «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей», від 4 листопада 1991 р. № 1777-XII «Про державний кордон України», від 15 лютого 1995 р. № 60/95-ВР «Про обіг в Україні нар­котичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів» (далі — Закон № 60/95-ВР), Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», по­станови Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. № 1375 «Про за­твердження Порядку декларування митної вартості товарів, що переміщують­ся через митний кордон України», від 6 травня 2000 р. № 770 «Про затвер­дження переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів» (далі — постанова КМ від 6 травня 2000 р. № 770) та ін.

Якість проведення досудового слідства

Суди повертали на додаткове розслідування кримінальні справи про контрабанду в основному у випадках, коли під час провадження досудового слідства були допущені істотні порушення кримінально-процесуального за­кону, без усунення яких справа не могла розглядатися судом.

Наприклад, !ллічівськнй міський суд Одеської області постановою від 15 березня 2004 р. повернув на додаткове розслідування кримінальну справу за обвинуваченням Я. та інших за ч. 2 ст. 201 КК у зв’язку з порушенням ор­ганами слідства права обвинувачених на захист, оскільки всупереч вимогам ст. 140 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК) обвину­ваченим не було вручено копію постанови про притягнення їх як обвинува­чених та не складено відповідного протоколу, не представлено їм усі матеріа­ли справи для ознайомлення. Крім того, суд ухвалив окрему постанову про виявлені порушення закону, допущені при провадженні досудового слідства, яку направив прокурору для відповідного реагування.

У багатьох випадках при вчиненні контрабанди правопорушники вико­ристовували транспортні засоби, зокрема автомобілі, для переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю. Але органи досудового слідства не завжди виконува­ли вимоги ст. 81 КПК і не виносили постанови про визнання автомобілів, які використовувалися при перевезенні контрабандних товарів, знаряддям зло­чину та не накладали на них арешт.

Так, вироком від 19 липня 2004 р. Сокирянський районний суд Черніве­цької області засудив Б. за ч. 1 ст. 201 КК на три роки позбавлення волі із за­стосуванням ст. 75 КК. Б. визнано винним у тому, що він придбав на терито­рії Республіки Молдова яблука та з метою подальшої їх реалізації вивіз по­за митним контролем на територію України на власному автомобілі КАМАЗ. У зв’язку з тим, що органи досудового слідства в порядку, передбаченому п. 1 ст. 81 КПК, зазначений автомобіль не визнали знаряддям злочину, його не було конфісковано, хоча він використовувався для незаконного переміщен­ня товару через митний кордон України.

Практика розгляду судами кримінальних справ

У I півріччі 2005 р. за злочини, вчинені на кордоні з Республікою Мол­дова та в прикордонній смузі, митницях і митних зонах, суди Вінницької, Одеської та Чернівецької областей розглянули 31 кримінальну справу, із них про: контрабанду товарів (ст. 201 КК) — 17, або 54,8%; контрабанду нарко­тичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (ст. 305 КК) — 13, або 40,6%; незаконне переправлення осіб через державний кордон (ст. 332 КК) — 1. Більшу частину цих справ (53,1%) розглянули суди Одесь­кої області^[4].

При розгляді кримінальних справ про контрабанду суди в основному правильно застосовували положення КК, проте в деяких випадках були до­пущені помилки.

Відповідальність за контрабанду товарів за ст. 201 КК настає у випадках, коли мало місце умисне переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від такого контролю, вчинене у великих розмірах. Згідно з приміткою до цієї статті контрабанда товарів вва­жається вчиненою у великих розмірах, якщо їх вартість у 1000 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

При вирішенні питання про великий розмір контрабанди товарів, вчи­неної після 1 січня 2004 р., судам треба враховувати роз’яснення, що містять­ся у постанові Пленуму Верховного Суду України від 28 травня 2004 р. № 9 «Про деякі питання застосування судами України адміністративного та кри­мінального законодавства у зв’язку з набранням чинності Законом України від 22 травня 2003 р. «Про податок з доходів фізичних осіб». Однак трапився випадок, коли суд не врахував вартості товару, яка є ознакою складу злочн- ну, передбаченого ст. 201 КК.

Котовськнй міськрайонннй суд Одеської області постановою від 15 лип­ня 2004 р. притягнув за ст. 352 МК до адміністративної відповідальності К., який перемістив на митну територію України з приховуванням від митного контролю товари (металобрухт) на суму 84 тис. грн шляхом надання як під­стави для переміщення вантажу документів, що містили неправдиві дані. За­значені дії К. вчинив 9 квітня 2004 р. На той час податкова соціальна піль­га на підставі п. 22.4 ст. 22 Закону України від 22 травня 2003 р. № 889-IV «Про податок з доходів фізичних осіб» на 2004 р. була встановлена в розмірі 61,5 грн, тобто контрабанда товарів вважалася вчиненою у великих розмірах, якщо їх вартість становила 61 тис. 500 грн і більше. Таким чином, у діях К. вбачається склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 201 КК.

Суди неоднаково вирішували питання щодо кваліфікації дій винних осіб, які намагалися незаконно перемістити приховані від митного контролю предмети через митний кордон України, але були затримані працівниками митниці під час огляду. У більшості випадків такі дії суди правильно квалі­фікували як замах на контрабанду з посиланням на ст. 15 КК й при цьому за­значали, що підсудні не довели свій намір до кінця з причин, що не залежали від їх волі.

Так, Роздільнянськнй районний суд Одеської області вироком від 12 бе­резня 2004 р. засудив I. та Д. за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 305 КК за те, що вони за по­передньою змовою групою осіб вчнннлн замах на контрабанду особливо не­безпечного наркотичного засобу (4,2 грама каннабісу) у Республіку Молдо­ва, однак при проходженні митного контролю були затримані працівниками митниці, які виявили прихований наркотичний засіб.

Кельменецькнй районний суд Чернівецької області по-іншому визначив момент закінчення злочину. Так, вироком зазначеного суду від 12 листопада 2004  р. засуджено К. за ч. 2 ст. 305, ч. 1 ст. 309 КК за те, що вона намагала­ся перемістити через митний кордон України приховані в особистих речах 8,3 грама марихуани, яка є особливо небезпечним наркотичним засобом. Однак під час проведення митного огляду інспектор Кельменецької митниці виявив у її валізі названий наркотичний засіб. У цьому випадку суд неправильно ква­ліфікував дії К. як закінчений злочин.

Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови від 3 червня 2005 р. № 8 «Про судову практику у справах про контрабанду та порушення митних правил» (далі — постанова Пленуму від 3 червня 2005 р. № 8) роз’яснив су­дам, що злочин вважається закінченим з моменту незаконного переміщення предметів контрабанди через митний кордон України. Замах на контрабанду має місце, якщо її предмети виявлено до переміщення через митний кордон України (під час огляду чи переогляду товарів, транспортних засобів, ручної поклажі, багажу або особистого огляду тощо).

У судовій практиці трапляються помилки при кваліфікації дій вин­них осіб у випадках транзитного переміщення автомобілів через територію України.

Наприклад, Новоселицький районний суд Чернівецької області вироком від 15 березня 2004 р. визнав винним Т. за ч. 1 ст. 201, ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 201, ст. 358 КК і призначив відповідне покарання. З матеріалів справи вбачається, що громадянин Молдови Т. контрабандним шляхом, з використанням підро­бленого технічного паспорта, ввіз на територію України з Польщі через мит­ний пост «Рава-Руська» (Львівська область) легковий автомобіль: Т. пряму­вав у транзитному режимі через територію України до Республіки Молдова, однак під час проходження огляду на митному посту «Мамалига» Кельме- нецької митниці (Чернівецька область) був затриманий працівниками мит­ниці. Дії засудженого суд кваліфікував за сукупністю злочинів: при ввезенні автомобіля на територію України з Польщі — як закінчений злочин за ч. 1 ст. 201 КК, а намір вивезти автомобіль з території України в Республіку Мо­лдова — як замах за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 201 КК.

На нашу думку, дії Т. слід було кваліфікувати як замах на вчинення конт­рабанди, оскільки органи досудового слідства і суд визнали, що Т. перемі­щував автомобіль через митний кордон України до Республіки Молдова у режимі транзиту, про що було зазначено в митних документах. Згідно зі ст. 200 МК транзит — це митний режим, відповідно до якого товари і транс­портні засоби переміщуються під митним контролем між двома митними ор­ганами або в межах зони діяльності одного митного органу без будь-якого використання таких товарів і транспортних засобів на митній території Украї­ни. Оскільки Т. не порушив митного режиму, не використовував цей транс­портний засіб на митній території України і не довів свій намір до кінця щодо незаконного переміщення автомобіля в Республіку Молдова за підроблени­ми документами з причин, які не залежали від його волі, його дії підлягали кваліфікації лише за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 201 КК як замах на вчинення контра­банди.

Контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (ст. 305 КК) становить спеціальний склад злочину, суміжний зі складом злочину, передбаченим ст. 201 КК. Основна відмінність між ними полягає у предметі злочину. В п. 12 постанови Пленуму від 3 червня 2005 р. № 8 роз’яснено, що для наявності складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 305 КК, розмір предмета контрабанди значення не має. Проте деякі суди помил­ково тлумачать зазначену норму закону та притягують осіб, які вчинили зло­чини, до адміністративної відповідальності замість кримінальної, обґрунто­вуючи свої рішення невеликим розміром наркотичних засобів або психотро­пних речовин.

Так, Роздільнянський районний суд Одеської області постановою від 15 листопада 2004 р. притягнув до адміністративної відповідальності А. за ст. 352 МК та конфіскував предмети контрабанди. З матеріалів спра­ви вбачається, що А. без відповідного дозволу (сертифіката) перемістив че­рез митний кордон України з приховуванням від митного контролю 39 пігу­лок лікарського засобу феназепам, який, за висновком експертизи, є психо­тропною речовиною, а отже, предметом злочину, склад якого передбачений ст. 305 КК.

Статтею 352 МК, за якою кваліфіковано дії А., взагалі не передбачено адміністративної відповідальності за контрабанду наркотичних засобів, пси­хотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, оскільки за такі дії ст. 305

КК встановлено кримінальну відповідальність. Відповідно до постанови КМ від 6 травня 2000 р. № 770 феназепам належить до психотропних речовин, обіг яких обмежено. Статтею 12 Закону № 60/95-ВР визначено, що імпорт, експорт або транзит наркотичних засобів, психотропних речовин і прекур­сорів має здійснюватися відповідно до сертифіката (окремого дозволу), ви­даного спеціально уповноваженим органом виконавчої влади в галузі охо­рони здоров’я для для кожного такого випадку, незалежно від того, стосу­ється це одного чи кількох наркотичних засобів, психотропних речовин або прекурсорів.

Призначення судами кримінального покарання

Санкціями ч. 2 ст. 201 та частин 2, 3 ст. 305 КК за вчинення контрабанди товарів або наркотичних засобів за наявності кваліфікуючих обставин крім основного передбачено й додаткове покарання у виді конфіскації майна за­судженого. Суди в основному дотримуються вимог чинного законодавства при призначенні покарань особам, які вчнннлн злочини цієї категорії. Вод­ночас у судовій практиці при призначенні засудженим додаткового покаран­ня іноді трапляються випадки порушення вимог закону. Так, за вчинення злочинів, склад яких передбачений ч. 2 ст. 201, частинами 2, 3 ст. 305 КК, суди призначали конфіскацію майна як додаткове покарання, хоча при цьо­му із застосуванням ст. 75 КК звільняли засуджених від відбування основ­ного покарання з випробуванням. Однак згідно зі змістом ст. 77 цього Ко­дексу конфіскація майна як додаткове покарання не може застосовуватись у разі звільнення судом засудженого від відбування основного покарання з випробуванням.

Наприклад, Могнлів-Подільськнй міськрайонннй суд Вінницької обла­сті вироком від 25 червня 2004 р. засудив Л. за ч. 2 ст. 305, ч. 2 ст. 307 КК на п’ять років позбавлення волі з конфіскацією всього майна і на підставі ст. 75 цього Кодексу звільнив його від відбування основного покарання з випробу­ванням. Застосування судом конфіскації майна як додаткового покарання у цій справі суперечить вимогам ст. 77 КК, оскільки суд звільнив засудженого від відбування покарання з випробуванням.

Конфіскацію майна як додаткове покарання слід розрізняти від спеціа­льної конфіскації, яка полягає у вилученні у засудженого предметів, що ви­знані засобом чи знаряддям вчинення злочину або одержані внаслідок його вчинення, предметів злочину, інших предметів, які не можуть перебувати в цивільному обороті. У статтях 201, 305 КК спеціальна конфіскація предметів контрабанди визначена як обов’язковий примусовий захід.

Проте Староміськнй районний суд м. Вінниці вироком від 7 лютого 2005  р. визнав Н. винним у вчиненні злочинів, склад яких передбачений ч. 1 ст. 201, ч. 3 ст. 358 КК. fa застосуванням ст. 69 цього Кодексу суд призначив засудженому покарання у виді трьох років позбавлення волі, але без конфіс­кації предмета контрабанди — автомобіля «Опель-Астра», і на підставі ст. 75 КК звільнив Н. від відбування покарання з випробуванням. За поданням про­курора Апеляційний суд Вінницької області зазначений вирок у частині при­значення покарання Н. скасував і своїм вироком від 19 травня 2005 р. при­значив Н. покарання за ч. 1 ст. 201 та ч. 3 ст. 358 КК у виді трьох років позбав­лення волі із конфіскацією названого автомобіля як предмета контрабанди і на підставі ст. 75 КК звільнив Н. від відбування основного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням.

Спеціальна конфіскація допускається і при звільненні від відбуван­ня покарання з випробуванням (ст. 75 КК), однак додаткове покарання у виді конфіскації майна при застосуванні цього інституту не допускається (ст. 77 КК)^[5].

Так, Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області виро­ком від 3 лютого 2005 р. засудив Л. за те, що останній перемістив автобус «Сетра» вартістю 125 тис. грн через митний кордон України з приховуван­ням від митного контролю шляхом подання митному органу як підстави для переміщення документів, що містили неправдиві дані, і призначив Л. за ч. 1 ст. 201 КК покарання у виді трьох років позбавлення волі з конфіскацією цього автобуса як предмета контрабанди. На підставі ст. 75 КК суд звільнив його від відбування покарання у виді позбавлення волі з випробуванням стро­ком на один рік.

Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрис­дикції в 2005 р. (за даними судової статистики)^[6] // ВВСУ. — 2006. — №6. — С. 33—40

(витяг)

Діяльність судів загальної юрисдикції в 2005 р. в цілому здійснювалася відповідно до конституційних засад судочинства і була спрямована на забез­печення захисту прав громадян, інтересів суспільства і держави та підвищен­ня ефективності функціонування незалежного і неупередженого суду.

У державі створено 789 судів, у яких фактично працював 6631 суддя. Вакантними були 1333 посади суддів. Усього в аналізований період місцеві та апеляційні суди по першій інстанції розглянули 6,3 млн справ та матеріа­лів, що в два рази більше, ніж у 2001 р.

Апеляційні суди перевірили за апеляціями 198 тис. справ та матеріалів усіх категорій, що на 2,2% більше^[7]. Вищий господарський суд України закін­чив провадження за 25,7 тис. касаційних скарг, подань.

Верховний Суд України розглянув 52,5 тис. справ та матеріалів, із них кримінальних — 24,3 тис, що на 14,6% менше, цивільних — 19,6 тис, що на 27,5% більше, господарських — 7,8 тис, що також більше на 13,5%.

В останні роки значно збільшилась кількість громадян, які зверталися в суди для захисту своїх прав та законних інтересів. Так, у 2005 р. суди пер­шої інстанції розглянули 1 млн 648 тис. цивільних справ та матеріалів, що на 375 тис. більше, ніж у 2001 р. У минулому році суди також розглянули 21,3  тис. адміністративних справ з приводу рішень, дій чи бездіяльності по­садових або службових осіб та у господарських спорах 295, 5 тис. справ, що на 6,7% більше.

На виконання рекомендацій Верховного Суду України в усіх апеляцій­них судах було створено мобільні робочі групи з найбільш досвідчених суддів, які впродовж минулого року оперативно вивчали в місцевих судах причини тривалого розгляду справ та надавали суддям методичну допомогу в подолан­ні тяганини. Завдяки вжитим заходам у багатьох судах значно поліпшилися показники оперативності розгляду справ, зменшилися на кінець звітного періоду залишки нерозглянутнх своєчасно справ, менше стало процесуаль­них порушень, які ще допускають судді. У 2005 р. з порушенням процесуаль­них строків було розглянуто менше справ: кримінальних — на 28,9% і ци­вільних — на 20,1%.

На кінець звітного періоду (без урахування справ, провадження в яких зупинено) зменшився залишок нерозглянутнх судами справ: кримінальних — на 18,3%, у тому числі таких, що не були розглянуті впродовж 6 місяців, — на 23,8%, і цивільних — на 14,6%, у тому числі не розглянутих у строк понад 3 місяці — на 34,3%. На 20,3% зменшилася кількість арештованих осіб, щодо яких кримінальні справи не були розглянуті судами понад 6 місяців. Госпо­дарські справи розглядалися в основному в установлені строки.

При значному перевантаженні суддів справами та матеріалами багатьма судами досягнуто поліпшення оперативності розгляду справ. У 2005 р. се­редньомісячне надходження на розгляд до одного судді становило майже 120 справ та матеріалів. Перевантаження місцевих судів виникло значною мірою через віднесення до їхньої компетенції розгляду адміністративних справ про порушення Правил дорожнього руху. У 2005 р. суди розглянули понад 3 млн таких справ, що становило 47,8% від закінчених судами справ усіх категорій. Причому з року в рік кількість таких справ постійно збільшу­ється. Так, у 2005 р. суди розглянули з постановленням рішення на чверть (25,4%) більше таких справ про порушення, ніж у 2001 р. Вочевидь, для роз­гляду справ про адміністративні правопорушення необхідно повернутися до порядку, за яким інспектори патрульно-дорожньої служби на місці б вирі­шували питання про притягнення правопорушників до відповідальності і ли­ше в разі виникнення спору передавали протоколи до суду.

Перевантаженість суддів справами та неукомплектованість штатів су­дів призвели до того, що багато суддів, особливо молодих фахівців з невели­ким стажем суддівської роботи, змушені були розглядати велику кількість справ та матеріалів, тому припускалися помилок. У 2005 р. були скасовані і змінені вироки місцевих судів в апеляційному порядку стосовно 5,5% [4,3%р засуджених, щодо яких постановлено вироки, та 2,6% [1,9%] рішень у цивіль­них справах. Зазначені статистичні показники свідчать також про те, що апе­ляційні й Верховний Суд України з метою забезпечення законності та обґрун­тованості судових рішень вимогливіше і прискіпливіше ставилися до пере­вірки останніх.

На поліпшення ефективності здійснення судочинства у судах загальної юрисдикції в минулому році була спрямована діяльність Верховного Суду України: для забезпечення однакового та правильного застосування судами чинного законодавства суд підготував 27 узагальнень та 15 аналізів судової практики. За цими узагальненнями Пленум Верховного Суду України прий­няв 11 постанов, у яких містяться роз’яснення практики застосування суда­ми кримінального, цивільного та адміністративного законодавства.

З метою підвищення оперативності та якості розгляду справ судами нижчого рівня Верховний Суд України спільно з Радою суддів України планово надавав їм методичну допомогу. Упродовж минулого року стан здійснення судочинства аналізувався в судах Вінницької, Дніпропетров­ської, !вано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Одеської та Полтав­ської областей.

Аналіз засвідчив, що недоліки у здійсненні судочинства та реальному забезпеченні судами законних прав і свобод людини пов’язані здебільшого із  законодавчими проблемами правосуддя, що роками не вирішуються. По­дальша невизначеність у державі щодо перспектив та етапів проведення су­дової реформи у вигляді цілісної системи законодавчих та нормативно-пра­вових актів, які базувалися б на економічно обґрунтованих розрахунках, як зазначалось у рішенні VII з’їзду суддів України, що відбувся 2—3 листопа­да 2005 р., істотно знижує ефективність роботи судів і доступність грома­дян до правосуддя. Крім того, вплинула на стан здійснення судочинства й та обставина, що протягом 15 років судова влада була недофінансована дер­жавою.

Обсяг роботи судів та навантаження на суддів

У 2005 р. в суди першої інстанції надійшло понад 6, 3 млн справ (кримі­нальних, цивільних, адміністративного судочинства, господарських, справ про адміністративні правопорушення) та постанов, подань, клопотань, позовних заяв (заяв) скарг (далі — справ і матеріалів), що на 0,4% менше. Зменшилося надходження до судів цивільних справ на 340,2 тис. та кримінальних — на 18,4  тис. Водночас збільшилося надходження на розгляд до судів справ про адміністративні правопорушення на 103,3 тис, господарських справ та мате­ріалів — на 20,9 тис., подань слідчих у кримінальних справах — на 19,9 тис, подань і клопотань у порядку виконання вироків — на 72,8 тис.

Щомісяця до одного судді місцевого суду в минулому році у середньому надходило 119,6 [120,9] справ та матеріалів, у тому числі кримінальних — 4,2, цивільних — 32,6, справ про адміністративні правопорушення — 74,5, інших — 8,3. Однак у деяких місцевих судах цей показник значно більший. Так, у Ові- діопольському районному суді Одеської області щомісяця до одного судді у середньому надходило на розгляд 315 справ та матеріалів, Сихівському ра­йонному суді м. Львова — 283.

Кількість справ і матеріалів, що надходили щомісяця на розгляд до кож­ного судді військового суду гарнізону, зменшилася з 27 до 22.

У 2005 р. до кожного судді апеляційного суду щомісяця надходило на розгляд у середньому 8,5 справ і матеріалів, як і в попередньому році; до кож­ного судді військового апеляційного суду — 2,5 [2,7] справ і матеріалів.

До кожного судді місцевого господарського суду щомісяця надходило на розгляд 43 [40] справи і матеріали.

На розгляд Верховного Суду України надійшло 62,5 тис. касаційних скарг, касаційних подань, справ і матеріалів, що на 7,2% менше. Щомісяця до одного судді Верховного Суду України у середньому надходило на розгляд 65 [71,7] справ та матеріалів.

З урахуванням надходження справ, а також залишків попереднього року у провадженні судів загальної юрисдикції по першій інстанції перебувало по­над 6,7 млн справ та матеріалів усіх категорій. У провадженні кожного судді загального місцевого суду щомісяця у середньому перебувало 137 справ і ма­теріалів усіх категорій, із них — 81 справа — про адміністративні правопору­шення. З найбільшим навантаженням працювали судді місцевих судів Оде­ської області, на розгляді кожного з яких щомісяця перебувало у середньому 189 справ і матеріалів, Автономної Республіки Крим — 180, м. Севастополя — 179.

Розгляд кримінальних справ

У 2005 р. на розгляді судів по першій інстанції перебувало майже 650 тис. кримінальних справ і матеріалів, із них — 252,1 тис. справ. b поста- новленням вироку суди розглянули 160,8 тис. справ, що на 10,7% менше, або 76,7% [81,4%] від тих, провадження в яких закінчено. З фіксуванням судово­го процесу за допомогою технічних засобів розглянуто 5,5 тис. справ, що на 64,1% більше.

Протягом звітного періоду про злочини, вчинені організованими гру­пами та злочинними організаціями, з постановленням вироку розглянуто 504 кримінальні справи, або 77,8% [79,6%] від тих справ, провадження в яких закінчено. Суди визнали винними у вчиненні злочинів у складі організова­них груп та злочинних організацій 1,5 тис. осіб, або 75,3% [76,3%] від кількос­ті засуджених за вироками, що набрали і не набрали законної сили. Щодо 507 осіб, або 24,7% [23,7%], суди хоча й постановили обвинувальні вироки, але не підтвердили вчинення ними злочинів саме у складі організованої гру­пи чи злочинної організації.

У 2005 р. із постановленням вироку розглянуто 12,7 тис. справ про зло­чини, вчинені неповнолітніми, або на 19,3% менше. Оперативність розгляду справ названої категорії значно поліпшилася. Питома вага таких справ, при­значених до розгляду з порушенням процесуальних строків, передбачених статтями 241 та 256 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК), зменшилася з 6 до 3,7%. На кінець року в термін понад 6 місяців не розглянуто 179 справ, що вдвічі менше.

Значна кількість справ щодо неповнолітніх була розглянута місцеви­ми судами з порушенням вимог ст. 442 КПК без участі в судовому засіданні представників служби і кримінальної міліції у справах неповнолітніх. При­чому в багатьох випадках у матеріалах кримінальних справ відсутні дані про те, що суд повідомляв зазначених представників про час і місце розгляду справи. Незважаючи на це суди звільнили від покарання з випробуванням 72,3% неповнолітніх.

Оперативність розгляду судами кримінальних справ у минулому році істотно поліпшилася. Кількість справ, що були призначені з порушенням процесуальних строків, передбачених статтями 241, 256 КПК, зменшилася в 2002  р. на 28,9% і становила 13,7 тис. справ, або 6,5% [8,7%] від тих, про­вадження в яких закінчено. З них до попереднього розгляду призначено 3,6 тис. кримінальних справ, або 1,7% [2,4%], що на 34,0% менше, а до судово­го розгляду — 10,1 тис, або 4,8% [6,2%], що на 26,9% менше. Найбільший від­соток кримінальних справ, які були призначені до попереднього та судового розгляду із порушенням процесуальних строків, відмічено у судах областей: Дніпропетровської — 15.8%, Харківської — 13,6%, Львівської — 10,6%, Пол­тавської — 10,5%, а також Автономної Республіки Крим — 9,4%.

У зв’язку з підвищенням рівня оперативності розгляду справ залишок нерозглянутнх місцевими судами кримінальних справ (без урахування справ, провадження в яких зупинено) зменшився на 18,4%. На кінець минулого ро­ку залишилися нерозглянутнмн 29,7 тис. справ, або 11,8% [13,5%] від кіль­кості справ, що перебували на розгляді в судах.

У строк понад 6 місяців суди не розглянули 5,4 тис. справ, що на 23,8% менше. їх питома вага серед тих, що перебували на розгляді (без урахування справ, провадження в яких зупинено) становила 2,2% [2,6%]. Питома вага за­значених справ більша у місцевих судах таких областей: Дніпропетровсь­кої — 5,6% (1349 справ), Харківської — 4,7% (942), Рівненської — 3,0% (134), м. Севастополя — 12,3% (266).

Майже 2 тис. кримінальних справ перебували в провадженні судів по­над один рік, найбільше таких справ у судах областей: Дніпропетровської — 430, Харківської — 346, Донецької — 275, м. Севастополя — 143.

На кінець минулого року не було розглянуто 1,7 тис. справ, за матеріалами яких 2,9 тис. осіб трималися під вартою і рахувалися за судами понад 6 міся­ців, що на 20,3% менше. Найбільше таких нерозглянутнх справ було в судах областей: Дніпропетровської — 274, Харківської — 261, Донецької — 177, Лу­ганської — 166, Запорізької — 129, м. Севастополя — 127.

В апеляційних судах залишилися не розглянутими по першій інстанції 230 справ (без урахування справ, провадження в яких зупинено), що на 4,6% менше.

До тривалого перебування на розгляді в судах кримінальних справ, як і в минулі роки, призводили неявка в судове засідання підсудних, потерпі­лих, свідків, прокурорів, захисників, інших учасників процесу, недоставлення конвойною службою органів внутрішніх справ у судове засідання підсудних, які трималися під вартою, призначення судом експертизи, зміна прокурором обвинувачення, відсутність необхідної кількості залів судових засідань, пе­ревантаженість суддів справами, невиконання органами досудового слідства судових доручень, а також неналежна організація окремими суддями судово­го процесу. Усього через названі та інші причини упродовж 2005 р. суди від­клали розгляд 163,6 тис. справ, або 64,9% від кількості кримінальних справ, що перебували у провадженні. Так, протягом 2005 р. суди відкладали роз­гляд справ через неявку прокурорів 7,7 тис. разів, адвокатів — 21,3 тис, обви­нувачених — 56,7 тис, потерпілих та свідків — понад 100 тис. З огляду на на­ведені дані можна дійти висновку, що суди ще недостатньо використовують заходи процесуального впливу на осіб, які перешкоджають здійсненню кри­мінального судочинства. Так, упродовж минулого року окремі ухвали у зв’яз­ку зі зривом судових засідань були постановлені лише у 2,1 тис. справ. За не­явку в судове засідання оштрафовано 1,6 тис. осіб, що на 17,1% більше.

Відповідно до ч. 3 ст. 289 КПК про неявку прокурора або адвоката в су­дове засідання суд повідомляє відповідні органи. Однак, зважаючи на ту об­ставину, що зриви судових процесів через неявку прокурорів та адвокатів набули поширення, деякі апеляційні суди ініціюють питання про необхід­ність передбачити в законі більш дієві заходи процесуального впливу на за­значених осіб.

Протягом минулого року суди приймали рішення про привід свідків чи потерпілих під час розгляду 43,2 тис. справ, із них органи внутрішніх справ не виконали постанови судів про привід осіб у 19,5 тис. справ, або 45,1% від прийнятих.

У 2005 р. суди повернули на додаткове розслідування і для усунення виявлених недоліків та істотних процесуальних порушень, а також проку­рори відкликали 17,3 тис. справ, що на 7,8% менше. Суди повернули або про­курори відкликали кожну дванадцяту неякісно розслідувану справу, або 8,2% від тих справ, провадження в яких закінчено. Привертають увагу випад­ки недбалості органів досудового слідства при розслідуванні кримінальних справ, однобічність і неповнота досудового слідства, особливо щодо перевір­ки пояснень обвинуваченого на свій захист, порушення процесуальних норм, у тому числі права обвинуваченого на захист. Під час перевірки прокурором справи з обвинувальним висновком у порядку, передбаченому ст. 228 КПК, недоліки слідства нерідко не усуваються.

Найпоширенішими підставами для повернення справ прокурору на до­даткове розслідування були: невідповідність обвинувачення, зазначеного в постанові про пред’явлення обвинувачення, обвинувальному висновку; не- конкретність пред’явленого обвинувачення; посилання в обвинувальному висновку на відсутні у матеріалах справи докази; однобічність у дослідженні обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи; нездійснення перевірки доводів обвинуваченого на свій захист; порушення права обвинуваченого на захист; проведення досудового слідства за виділе­ними в окреме провадження матеріалами без порушення кримінальної спра­ви; захист декількох обвинувачених, які мають протилежні інтереси, одним адвокатом тощо. Крім того, на підставі ст. 315¹ КПК суди давали органам до- судового слідства доручення виконати певні слідчі дії (найчастіше — прове­дення обшуку, виїмки документів, відтворення обстановки та обставин події, встановлення свідків та їх допит, перевірку заяв підсудних про застосування до них незаконних методів слідства) й вимушені були повертати справи для проведення додаткового розслідування у зв’язку з тим, що органи досудово- го слідства не виконували судових доручень.

Найбільший відсоток справ, повернених судами по першій інстанції на додаткове розслідування та відкликаних прокурорами, зафіксовано в областях: Черкаській — 14,2% (743 справи), Київській — 11,1% (733), Кіровоградській — 11,1% (559), Львівській — 10,5% (780). Крім того, на додаткове розслідуван­ня суди повертали справи також в апеляційному та касаційному порядку; у 2005 р. скасовано вироки з поверненням справ на додаткове розслідування стосовно 1,2 тис. осіб, що на 11,6% більше.

Деякі місцеві суди самі допускали помилки при прийнятті рішень про повернення справ на додаткове розслідування. Упродовж 2005 р. апеляційні суди скасували ухвали (постанови) місцевих судів про повернення справ на додаткове розслідування стосовно 2,2 тис. осіб, що на 7,1% більше, або 17,3% [15,0%] від кількості осіб, щодо яких справи було направлено на додаткове розслідування. Найбільша частка скасованих ухвал про повернення справ на додаткове розслідування, постановлених судами областей: ^ано-Франків- ської — 47,5% (щодо 19 осіб), Чернігівської — 36,4% (56), Рівненської — 35,0% (35), Закарпатської — 31,5% (56), Кіровоградської — 24,5% (112). Підставами для скасування судових рішень було недотримання місцевими судами вста­новленого законом порядку направлення справ на додаткове розслідування, нез’ясування думки прокурора та інших учасників судового розгляду у пе­редбачених ст. 246 КПК випадках, передчасність повернення справи на дода­ткове розслідування, тоді як однобічність і неповноту судового слідства мо­жна було усунути в судовому засіданні. При цьому деякі апеляційні суди по­силалися на положення ст. 315¹ КПК і вказували, що суди першої інстанції мали можливість доручити органу досудового слідства виконати певні слідчі дії для уточнення фактичних даних, одержаних у ході судового слідства, не повертаючи справу на додаткове розслідування. Однак, наприклад, Апеля­ційний суд Дніпропетровської області повідомив, що місцеві суди повертали справи на додаткове розслідування на підставі ст. 281 КПК з мотивів непов­ноти досудового слідства, оскільки прокурори в судовому засіданні не нада­вали суду доказів на підтвердження пред’явленого обвинувачення.

За фактами порушення законності при провадженні дізнання чи досудо­вого слідства суди постановили 2,7 тис. окремих ухвал, що на 7,1% менше. Деякі суди недостатньо реагували окремими ухвалами на виявлені істотні порушення вимог кримінально-процесуального закону, допущені у справах під час проведення досудового слідства. Наприклад, суди Дніпропетровської області повернули на додаткове розслідування понад 1,2 тис. справ, за якими постановили лише 196 окремих ухвал.

Результативність додаткового розслідування органами досудового слід­ства повернених судами справ упродовж останніх років залишається невели­кою. Згідно з оперативною інформацією апеляційних судів, у минулому році лише 3,2 тис. кримінальних справ, або 37,0%, були направлені повторно в су­ди після їх повернення судами першої та апеляційної інстанцій на додатко­ве розслідування. У строк понад 6 місяців з часу повернення судами справ на додаткове розслідування не завершено досудове слідство у 850 справах, або 9,8%.

У 2005 р. скасовано i змїнено вироки в апеляцїйному та касацїйному порядку стосовно майже 11 тис. осїб, або 5,5% [4,3%] від кількості осіб, що­до яких постановлено вироки, із них в апеляційному порядку — 9,6 тис. осіб, касаційному — 1,4 тис. осіб. В апеляційному порядку переглянуто найбіль­ший відсоток вироків, постановлених судами м. Севастополя, — 9,1% [11,4%], військовими судами гарнізонів Західного регіону — 9,0% [6,9%], а також об­ластей: Закарпатської — 7,1% [5,2%], Полтавської — 6,9% [6,2%], Хмельниць­кої — 6,3% [6,2%], Чернігівської — 6,3% [4,3%].

Скасовано вироки щодо 5,6 тис. осіб, або 2,8% [2,2%] від кількості поста­новлених вироків, із них в апеляційному порядку — 4,8 тис, або 2,5% [1,9%], у касаційному — 802, або 0,4% [0,3%]. У тому числі із закриттям проваджен­ня у справі за відсутності події або складу злочину в справах публічного об­винувачення скасовано вироки щодо 167 [50] осіб, або 3% [1,1%] від загальної кількості скасованих у касаційному та апеляційному порядку, із них 110 — за злочини проти власності, що пов’язано зі зміною законодавства щодо розме­жування адміністративної та кримінальної відповідальності.

Через неповноту досудового та судового слідства з поверненням спра­ви публічного обвинувачення на додаткове розслідування скасовано виро­ки стосовно 1,1 тис. осіб, або 24,9% [24,5%] від усіх скасованих. Основними підставами для такого повернення справ були: порушення права на захист, недотримання принципу всебічного, повного й об’єктивного дослідження об­ставин вчинення злочину; такі недоліки не можна усунути в судовому засі­данні. З направленням справи на новий судовий розгляд скасовано вироки щодо 2,6 тис. осіб, або 54,3% [57,7%] від усіх скасованих.

Незважаючи на запроваджену в судах спеціалізацію суддів щодо розгляду справ про злочини, вчинені неповнолітніми, якість розгляду цих справ істот­но не поліпшилась. У 2005 р. було скасовано та змінено в апеляційному по­рядку вироки щодо 769 неповнолітніх осіб, або 4,4% [3,6%} від числа засу­джених, зокрема в областях: Херсонській — 9,7% (щодо 45 осіб), Закарпатсь­кій — 9,3% (23), Черкаській — 7,8% (28), м. Києві — 9,7% (48).

Найчастіше причинами скасування вироків були істотні порушення су­дами вимог кримінально-процесуального закону, які перешкоджали повно й усебічно розглянути справу та постановити законний, обґрунтований і справедливий вирок, а саме: порушення права обвинуваченого на захист; нефіксування перебігу судового процесу технічними засобами за наявності клопотання; незатвердження прокурором обвинувального висновку або не­своєчасне вручення останнього обвинуваченому чи неоголошення його в су­довому засіданні; порушення вимог ст. 299 КПК, зокрема застосування спро­щеного порядку судового слідства без допиту підсудного за всіма пунктами обвинувачення або навіть у випадках, коли підсудний оспорював фактичні обставини справи та розмір цивільного позову; ненадання підсудному пра­ва виступити в дебатах; попередній розгляд справи без участі прокурора; роз­гляд справи за відсутності потерпілого, якого не повідомили про місце та час судового засідання. Згідно з даними апеляційних судів, з таких підстав було скасовано понад 50% вироків місцевих судів від загальної кількості скасованих. Апеляційні суди за виявленими фактами порушення закону, допущеними суддями місцевих судів, постановили 831 окрему ухвалу, що на 7,4% більше.

Окремі апеляційні суди, направляючи справи на новий судовий розгляд, не використовували передбачену ч. 1 ст. 378 КПК процесуальну можливість постановлення свого вироку. Скасовуючи вирок місцевого суду, апеляційні суди постановили нові вироки щодо 666 осіб, їх частка серед осіб, щодо яких вироки скасовано, становила лише 13,8% [14,3%]. Найчастіше підставою для постановлення апеляційною інстанцією нового вироку була необхідність за­стосування більш суворого покарання. З такої підстави апеляційні суди по­становили нові вироки щодо 468 осіб, або 70,3% [71%] від кількості осіб, що­до яких постановлено нові вироки.

Змінено вироки стосовно 5,3 тис. осіб, або 2,7% [2,2%] від постановлених по першій інстанції, із них в апеляційному порядку — 4,8 тис. і касаційно­му — 554. В апеляційному порядку без зміни кваліфікації злочину з пом’як- шенням покарання змінено вироки щодо 2,5 тис. осіб, або 53% від усіх зміне­них, як і в попередньому році.

Виправдувальні вироки було скасовано в апеляційному порядку з на­правленням справи на додаткове розслідування щодо 64 осіб, або 15,6% [24,5%] від кількості осіб, щодо яких постановлено виправдувальні вироки місцеви­ми судами; з постановленням нового вироку у зв’язку зі скасуванням необ- ґрунтованого виправдувального вироку — щодо 28 осіб, або 6,8% [4,8%]. Ос­новними причинами скасування виправдувальних вироків були: істотні по­рушення вимог процесуального закону; недослідження обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи; неналежна оцінка до­сліджених у суді та інших доказів.

У 2005 р. суди розглянули 142,3 тис. [122,6 тис] подань органів досу- дового слідства з різних питань, що на 16,1% більше; із них задоволено

133,6  тис. подань, або 93,9% [94,5%] від кількості розглянутих. Зокрема, роз­глянуто 50,1 тис. подань про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, що на 5,2% менше; задоволено 44,9 тис. таких подань, або 89,5% [90,5%]. На постанови суддів про застосування цього запобіжного заходу до апеляційних судів надійшло 3,3 тис. апеляцій від обвинувачених та їх захис­ників, що на 13,5% більше; із них розглянуто 3,2 тис, із яких задоволено 554, або 1,2% [1,1%] від кількості винесених судами постанов про взяття під вар­ту. Про відмову в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту на­дійшло 2,2 тис. апеляцій прокурорів, що також на 6,2% більше; із них 682 задоволено. До скасування постанов про взяття під варту призвело нез’ясу- вання судами основних підстав для обрання цього заходу, а саме: можливості ухилення підозрюваного чи обвинуваченого від слідства та суду, перешко­джання встановленню істини у справі, продовження злочинної діяльності, а також неврахування стану його здоров’я, віку, сімейного стану та інших об­ставин.

Розглянуто 13,1 тис. подань про продовження строків тримання під вар­тою; із них задоволено майже 12,8 тис, або 97,2% [98%].

Суди зупинили провадження в 12,2 тис. [13,1 тис] кримінальних справ публічного обвинувачення, у тому числі у зв’язку з розшуком підсудних — 10.4 тис На стадії досудового слідства питання про обрання цим особам запо­біжного заходу у вигляді взяття під варту слідчі не вирішували.

За результатами розгляду судами справ минулого року взято під варту 11,0 тис. осіб, що на 10,7% менше, звільнено з-під варти 9,2 тис. осіб, що на 6,0% більше.

Під заставу суди звільнили 63 особи, що на 38,2% менше. За порушення вимог застави суди постановили звернути на користь держави 140 тис. грн.

На 33,7% збільшилася кількість розглянутих судами скарг на дії орга­нів досудового слідства. Суди розглянули 10 тис. [7,5 тис] таких скарг, з яких задоволено 4,6 тис, або 46,1% [46,6%] від кількості розглянутих. Також роз­глянуто 6,4 тис. скарг на постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, що на 17,6% більше; із них задоволено 3,0 тис, або 47,0% [49%] від кількості розглянутих.

На розгляді в судах у порядку, передбаченому ст. 27 КПК, перебувало 13.4   тис. скарг потерпілих про притягнення осіб до кримінальної відпові­дальності, що на 1,6% менше; із них розглянуто 12,2 тис. скарг, у тому числі за 4,9 тис. скарг порушено кримінальні справи, що на 6,1% менше; відмовле­но у задоволенні 2,7 тис. скарг, що на 6,5% більше.

Звільнено від кримїнальної вїдповїдальностї за постановами слідчих 11,9 тис. осіб, що на 14,1% більше.

З метою усунення причин та умов, сприятливих для вчинення злочи­нів, а також з інших підстав суди постановили 7,3 тис. окремих ухвал (по­станов), що на 1% менше; їх частка серед справ, провадження в яких закін­чено, — лише 3,5% [3,3%]. За 4,3 тис. ухвал, що становить 59,3% [63,7%] від усіх постановлених, надійшли повідомлення про вжиті заходи. Понад тре­тину окремих ухвал (37,2%) суди постановили за фактами порушення за­конності, допущеними органами досудового слідства. Зменшилася кількість окремих ухвал, постановлених судами таких областей: Чернівецької — на 24,6%, Тернопільської — на 21,0%, Луганської — на 20,4%, м. Севастополя — на81,3%.

За невжиття заходів за окремими ухвалами (постановами) судів, по­даннями (протестами) прокурорів та органів досудового слідства до адміні­стративної відповідальності за ст. 185⁶ Кодексу України про адміністратив­ні правопорушення (далі — КпАП) суди притягнули 294 особи, що на 15,3% більше.

У військових мїсцевих судах на розгляді по першій інстанції перебува­ло 999 кримінальних справ, що на 9,2% менше. З постановленням вироку розглянуто 685 справ, або 72,3% [76%] від тих, провадження в яких закін­чено. Залишилися нерозглянутнмн (без урахування справ, провадження в яких зупинено) 36 справ, або 3,6% [4,8%] від тих, що перебували на розгляді в судах.

В апеляцшних судах на розглядї по першїй інстанції перебувало 1,3 тис. кримінальних справ, що на 14,5% менше. Закінчено провадження в 1 тис. кри­мінальних справ. b постановленням вироку розглянуто 810 справ, або 80,4% [80,8%].

Апєляційні суди за апеляцїями перевїрили законнїсть та обґрунтова- нїсть 36,5 тис. вироків, ухвал (постанов) місцевих судів, що на 7,8% більше. Апеляції задоволено в 12,6 тис кримінальних справ і матеріалів, що на 10,1% більше. Кількість окремих ухвал, постановлених апеляційними судами, збі­льшилася на 18,2% і становила 1,5 тис.

У 2005 р. на розгляді Верховного Суду України у порядку касаційно­го та виключного провадження перебувало 29 тис. касаційних скарг, по­дань, клопотань та кримінальних справ, що на 2,8% менше, з яких розгляну­то 24,3 тис.

У касаційному порядку перевірено судові рішення в 6,1 тис. криміналь­них справ щодо 8,9 тис. осіб; із них касаційні скарги, подання задоволено у 1,2  тис. справ, що на 22,5% більше. Скасовано і змінено вироки щодо 1,4 тис. осіб, у тому числі скасовано — стосовно 802 осіб, що на 40% більше, і зміне­но — щодо 554 осіб, що також більше на 56,9%. Найбільшу кількість скасо­вано та змінено вироків, що були постановлені судами таких областей: До­нецької — щодо 124 осіб, Херсонської — 81, Одеської — 75, Дніпропетров­ської — 74, а також Автономної Республіки Крим — 110. Закрито справи щодо 23  осіб.

Привертає увагу збільшення з 91 до 241, тобто у 2,6 раза, кількості осіб, щодо яких Верховним Судом України були скасовані ухвали апеляційних судів з направленням справ на новий апеляційний розгляд. Найбільша кіль­кість таких осіб зафіксована у судах областей: Херсонської — 24 особи, До­нецької — 22, Одеської — 14, а також Автономної Республіки Крим — 21. Стосовно 173 осіб були скасовані й ухвали апеляційної інстанції, і вироки місцевих судів, що на 24,5% більше.

Причиною скасування багатьох ухвал було невиконання апеляційними судами вимог КПК, зокрема відсутність в ухвалах відповідей на всі наведені в апеляціях доводи та переконливих мотивів прийнятого рішення.

Майже вдвічі зменшилася кількість осіб, щодо яких скасовано та зміне­но ухвали (постанови) в касаційному порядку. Так, усього переглянуто ухва­ли (постанови) щодо 232 осіб; із них скасовано 221 ухвалу (постанову), у то­му числі 218 — постановлених судами першої інстанції; змінено — 11.

У Верховному Суді України було розглянуто справи щодо 164 осіб, за­суджених до довічного позбавлення волі за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, із них: щодо 140 осіб вироки залишено без зміни, щодо 3 осіб — скасовано. Довічне позбавлення волі замінено на позбавлення волі на пев­ний строк без перекваліфікації злочину 19 особам, з перекваліфікацією зло­чину — 2 особам. У порядку виключного провадження щодо 1 засудженого вирок залишено без зміни.

У 2005 р. за вироками, що набрали законної сили, засуджено 176,9 тис. [204,8 тис] осіб, що на 13,6% менше; із них за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів — 82,2 тис. осіб, або 46,5% [47,5%]. Зменшення кількості за­суджених осіб пов’язано зі зменшенням на 19,3 тис. розглянутих судами кри­мінальних справ із постановленням вироку та зміною законодавства, зокре­ма збільшенням у 2005 р. до 393 грн мінімальної суми вартості викраденого чужого майна, що вважається дрібним (Закон від 2 червня 2005 р. № 2635-IV «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушен­ня»). Так, у 2005 р. за крадіжку чужого майна засуджено 60 тис. осіб, що мен­ше на 20,4 тис. осіб, або на 25,4%.

За вчинення злочинів проти власності засуджено 85,5 тис. осіб, що на 20,3% менше. У структурі судимості осіб вони становили майже половину, або 48,3% [52,4%] від усіх засуджених. !нша велика група в структурі суди­мості — засуджені за злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотроп­них речовин, їх аналогів або прекурсорів. Усього за вчинення таких злочинів засуджено 32,3 тис. осіб, або 18,3% [16,5%], що на 4,6% менше.

Кількість осіб, які на час вчинення злочину ніде не працювали і не на­вчалися або перебували на обліку в державній службі зайнятості, минулого року зменшилася на 11%. Усього було засуджено 114,7 тис. таких осіб, або 64,8% [62,9%] від кількості всіх засуджених; із них 24,3 тис. осіб — раніше су­димі, 15,1 тис. осіб на час вчинення злочину перебували на обліку в службі зайнятості.

Кожний четвертий засуджений, як і в попередньому році, вчинив злочин у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння. Кількість таких засуджених зменшилася на 15,3% і становила 45,8 тис. осіб.

Були раніше судимими і мали не зняту або непогашену судимість 42,9 тис. осіб, або 24,2% [23,4%] від загальної кількості засуджених, що на 10,5% мен­ше; із них раніше було звільнено умовно-достроково майже 8,6 тис. осіб, або 20,1% [18,7%].

За вчинення злочинів у неповнолітньому віці засуджено 17,6 тис. осіб, що на 19,5% менше; із них 5,1 тис. неповнолітніх, або 28,8% [29,7%], — за вчи­нення злочинів у віці від 14 до 16 років. До позбавлення волі на певний строк засуджено 3,6 тис. неповнолітніх, або 20,7% [20,1%]. Звільнено від покарання з випробуванням 12,7 тис. таких засуджених, або 72,3% [74,4%]. Проваджен­ня у справі було закрито і застосовано примусові заходи виховного характе­ру стосовно 3,8 тис. осіб, або на 21,5% менше.

Упродовж 2005 р. засуджено 22,7 тис. жінок, або 12,8% [13,3%] від зага­льної кількості засуджених, що на 16,5% менше.

Провадження у справах було закрито щодо 33,3 тис. осіб [24,4 тис], що на 36,5% менше, у тому числі стосовно 29,7 тис. осіб — у справах публічно­го обвинувачення. За відсутності події або складу злочину місцеві та апеля­ційні суди закрили провадження у справах публічного обвинувачення щодо 1,3 тис. осіб.

Звільнено від кримінальної відповідальності у зв’язку: зі зміною обста­новки — 5,3 тис. осіб; з примиренням винного з потерпілим — 4,6 тис; з дійо­вим каяттям — 2 тис; із передачею на поруки — 2,2 тис.

Виправдано судами, у тому числі за справами приватного обвинувачен­ня, 578 осіб, або 0,3% від засуджених за вироками, що набрали законної сили. У справах публічного обвинувачення було виправдано 178 [190] осіб, що на 6,3% менше. Натомість відмічена тенденція до повернення судами для додат­кового розслідування справ за наявності підстав для їх розгляду і постанов- лення виправдувальних вироків, коли немає доказів, які б підтверджували обвинувачення, і вичерпані всі можливості одержання додаткових доказів. За оперативними даними апеляційних судів, у 2005 р. органи досудового слідства на підставі п. 1 чи п. 2 ст. 6 або ст. 213 КПК закрили справи щодо 223 осіб; із них 58 осіб трималися під вартою, тоді як справи щодо них були повернені судами до зазначених органів для проведення додаткового розслі­дування, після якого й були закриті. Найбільше таких випадків зафіксовано в областях: Дніпропетровській — щодо 45 осіб, Донецькій — 39, Рівненській — 22,  Сумській і Вінницькій — по 12.

Примусові заходи медичного характеру застосовано до 1,1 тис. неосуд­них осіб.

У 2005 р. збереглася тенденція до гуманізації призначення судами кримінального покарання особам, визнаним винними у вчиненні злочинів. До позбавлення волі на певний строк засуджено 45,7 тис. осіб, що на 15,6% менше, або 25,8% [26,5%] від загальної кількості засуджених. Найчастіше таке покарання застосовували суди Автономної Республіки Крим — 35,4% [34,6%], м. Києва — 38,7% [37,6%] та областей: Донецької — 31,1% [31,2%], Сумської — 28,5% [22,8%], Миколаївської — 27,8% [28,7%].

Суди здебільшого призначали покарання у виді позбавлення волі осо­бам, засудженим за тяжкі та особливо тяжкі злочини. Так, у 2005 р. частка цих осіб серед тих, до кого застосовано зазначений вид покарання, становила дві третини, або 70% [68,5%]. До позбавлення волі на певний строк засуджено за вчинення таких злочинів: умисне вбивство — 2 тис. осіб, або 94,8% [97%] від усіх засуджених за цей злочин; заподіяння умисних тяжких тілесних ушкоджень — 2,6 тис. осіб, або 63,8% [64,8%]; катування — 13 осіб, або 39,4% [55,6%]; бандитизм — 12 осіб, або 85,7% [86,8%]; розбійний напад — 3,3 тис. осіб, або 75,8% [78,7%]; грабіж — 5,3 тис. осіб, або 39,4% [41,9%]; незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилан­ня чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів — 2,4 тис. осіб, або 38,5% [43,2%].

У структурі покарання збільшилася частка засуджених, до яких суди за­стосували види покарання, альтернативні позбавленню волі. Усього було за­суджено до покарання, не пов’язаного із позбавленням волі, 22,9 тис. осіб, їх частка у числі всіх засуджених збільшилася з 11,6% у 2004 р. до 13,0% у 2005  р. Зокрема, арешт застосовано до 2,0 тис. осіб, або 1,1% [1%]від загаль­ної кількості засуджених; обмеження волі — до 3,5 тис. осіб, або 2,0% [1,9%]. Штраф як основне покарання накладено на 11,7 тис. осіб, або 6,6% [5,6%], що на 2,4% більше. Громадські роботи призначено 3,4 тис. осіб, що на 0,3% біль­ше, і їх частка від загальної кількості засуджених становила 1,9% [1,7%]. Най­частіше засудженим громадські роботи призначали в судах областей: До­нецької — 379 особам, Сумської — 342, Луганської — 235, Житомирської — 223, Рівненської — 220. Найменше — в судах м. Києва — 3 та м. Севастопо­ля — 5 особам.

Водночас зменшилася кількість засуджених осіб, до яких застосовано виправні роботи; зазначений вид покарання застосовано до 2,1 тис. осіб, що на 25,4% менше, і становить 1,2% [1,4%] від загальної кількості засуджених.

У 2005 р. суди призначили більш м’яке покарання, ніж це передбаче­но законом, з урахуванням особи винного і наявності кількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчине­ного злочину, 18,9 тис. особам, або 10,7% [9,5%] від загальної кількості за­суджених.

Суди звільнили від відбування покарання 108,1 тис. засуджених, або 61,1% [61,9%]; із них 103,6 тис. осіб — з випробуванням, що на 15,7% менше, або 58,6% [60%] від загальної кількості засуджених. У тому числі за тяжкі злочини звільнено від відбування покарання з випробуванням 44,7 тис. засу­джених, а за особливо тяжкі — 2,2 тис.

Додаткове покарання у виді конфіскації майна суди застосували до 5,3  тис. засуджених, що на 7,1% менше, або 37,8% [38,2%] від кількості засу­джених за статтями КК, санкцією яких передбачено застосування конфіска­ції; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльніс­тю — до 3,1 тис, що на 8,2% менше, або 1,8% [1,7%].

Узагальнення практики розгляду судами кримінальних справ про злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах. Офіц. вид. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2006. — С. 150—166

(витяг)

Це узагальнення проведено Верховним Судом України з метою вивчен­ня судової практики розгляду судами кримінальних справ про злочини про­ти безпеки руху та експлуатації транспорту.

З  огляду на конституційні положення пріоритетності захисту прав лю­дини, її життя і здоров’я в суспільстві, а також враховуючи, що, за оцінками спеціалістів, втрати, пов’язані з аварійністю на автомобільному транспорті, у декілька разів перевищують кількість загиблих осіб від усіх інших нещасних випадків, запобігання дорожньо-транспортного травматизму є однією з най­більш вагомих проблем у суспільстві.

У 2004 р. порівняно з попереднім аналогічним періодом збільшилася на 4,1% кількість засуджених за статтями 286—288, 291 Кримінального кодек­су України (далі — КК). Усього засуджено за ці види злочинів 4173 особи (2003 р. — 4007). їх збільшення відбулося за рахунок засуджених осіб за по­рушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту осо­бами, які керують транспортними засобами (ст. 286 КК), їх кількість ста­новила 4126, що на 4,1% більше ніж у попередньому році (2003 р. — 3964). Кількість засуджених за: випуск в експлуатацію технічно несправних транс­портних засобів або інше порушення їх експлуатації (ст. 287 КК) становила 27 осіб (2003 р. — 20); порушення правил, норм і стандартів, що стосуються убезпечення дорожнього руху (ст. 288 КК) — 1 особа (2003 р. — 1); порушен­ня чинних на транспорті правил (ст. 291 КК) — 19 осіб (2003 р. — 22).

За статтею 286 КК справи закрито щодо 947 осіб (2003 р. — 1342), із них у зв’язку з: амністією — 273 (2003 р. — 823), примиренням винного з потерпі­лим — 452 (2003 р. — 336)^[8].

До позбавлення волі за вищезгаданою статтею було засуджено 286 осіб (2003 р. — 333), що на 14,1% менше^[9].

Майже незмінною залишилася кількість осіб, засуджених до виправних робіт за цей вид злочину, — 195 у 2003 р. та 197 у 2004 р.

За порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транс­порту особами, які керують транспортними засобами, суди застосовували таку міру покарання, як штраф щодо 647 осіб (2003 р. — 521), що на 29,7% більше.

У 2004 р. порівняно з минулим аналогічним періодом збільшилася кіль­кість засуджених, звільнених від покарання з випробовуванням. Так, у 2004 р. звільнено 2532 особи (2003 р. — 2301), що на 10% більше.

Кримінальні справи про порушення Правил дорожнього руху за стаття­ми 215, 215², 215⁵, 217 КК у редакції 1960 р., статтями 286, 287, 288, 291 ККв редакції 2001 р. в цілому органами досудового слідства розслідуються відпо­відно до вимог закону.

Однак за окремими особливо складними справами цієї категорії якість досудового слідства ще не досягла належного рівня, що призводить до повер­нення справ на додаткове розслідування або до доручення судом органу, який проводив розслідування, виконання певних слідчих дій, що впливає на строки розгляду цих справ.

Основними недоліками досудового слідства є: неякісне проведення огля­ду місця події, неналежне зберігання речових доказів, непризначення необхід­них експертиз або призначення їх після значного спливу часу після дорож­ньо-транспортної пригоди (далі — ДТП), невилучення транспортний засобів, які не зареєстровані у встановленому законом порядку, невнлучення посвід­чення водія, що дає змогу правопорушникам далі керувати транспортними засобами і робить можливим повторне вчинення злочинів.

Для якісного розслідування та подальшого судового розгляду таких справ важливе значення має своєчасне і повне з’ясовування обставин, за яких від­булася ДТП та її наслідки, тобто точні дані про місце події, розташування транспортних засобів, які потрапили в аварію, характер ушкоджень цих засо­бів, їх технічний стан, характер тілесних ушкоджень потерпілих та стан їх здо­ров’я тощо.

Внмогн закону щодо невідкладності та повноти проведення першочер­гових слідчих дій зумовлені насамперед тим, що надалі при проведенні різ­них експертиз, відтворенні обстановки та обставин події тощо, їх висновки ґрунтуватимуться саме на первинних вихідних даних, від чого залежить якіс­не розслідування справи.

Виявлено випадки, коли на стадії вирішення питання про порушення кримінальної справи виносяться необґрунтовані постанови про відмову в її порушенні. Надалі ці постанови скасовуються прокурорами, однак у зв’язку з перебігом часу втрачається можливість повного та об’єктивного досліджен­ня та зібрання всіх необхідних доказів у справі (Закарпатська, Івано-Фран­ківська та інші області).

Слід звернути увагу на недостатню якість складання протоколів огляду місця ДТП та планів-схем до них. Характерними помилками при складанні цих документів є те, що не завжди відображається розташування транспорт­них засобів, сліди гальмування, гальмівний шлях, місця зіткнення, стан до­рожнього покриття, ступінь нахилу дороги, видимість з кабіни автомобіля, осип ґрунту та лакофарбових частин автотранспортних засобів тощо та ін­ших даних, необхідних для об’єктивного вирішення справи. Це ускладнює проведення автотехнічної експертизи та, крім того, призводить до затягуван­ня розгляду кримінальних справ у суді, оскільки неповнота досудового слід­ства, зокрема у зв’язку з неповними або спірними даними ДТП, зазначеними у протоколі, тягне проведення судом повторного відтворення обстановки та обставин подій, призначення додаткових автотехнічннх експертиз та вико­нання інших слідчих дій тощо.

Однак такі процесуальні дії проводяться судом вже після того, як прой­шов тривалий час і в обстановці на місці події відбулися суттєві зміни, тобто втрачається можливість повного з’ясування всіх обставин справи.

Так, у справі щодо К., розглянутої місцевим судом м. Саки Автономної Республіки Крим за ч. 2 ст. 215 КК 1960 р., у протоколі огляду місця події та у схемі до нього не було зазначено наявність слідів транспортних засобів, уламків скла та землі, які залишилися після зіткнення транспортних засобів, хоча у фототаблнцях такі сліди були зафіксовані.

У схемі до протоколу огляду місця події в кримінальній справі щодо Б. слідчим Берегівського РВ УМВС у Закарпатській області не позначено галь­мівний шлях автомобіля, який збив пішохода.

Вказані порушення ускладнили розгляд цих справ у судовому засіданні.

Не завжди водії — учасники дорожньо-транспортних пригод — направ­ляються для проведення огляду на встановлення стану алкогольного чи нар­котичного сп’яніння, що впливає на визначення ступеня вини таких осіб.

Так, при розгляді справи щодо К. згідно з ч. 3 ст. 215 КК 1960 р. в місь­кому суді м. Ялти встановлено, що після ДТП, внаслідок якої загинуло троє людей, органом досудового слідства не було перевірено, чи був водій у ста­ні сп’яніння під час керування транспортним засобом. З цієї справи су­дом було винесено окрему постанову щодо виявлених недоліків досудового слідства.

У зв’язку з неякісно проведеним досудовим слідством, справи цієї кате­горії поверталися судами і для проведення додаткового розслідування.

Відповідно до ст. 22 КПК прокурор, слідчий і особа, яка провадить ді­знання, зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обстави­ни, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також об­ставини, що пом’якшують і обтяжують покарання.

Як показало вивчення, ці вимоги закону органами досудового слідства виконуються не завжди. Причинами повернення справ на додаткове розслі­дування були неповнота досудового слідства і порушення норм криміналь­но-процесуального законодавства.

У справах вказаної категорії, відповідно до ст. 76 КПК, обов’язковим є призначення судово-медичної експертизи для встановлення тяжкості тілес­них ушкоджень або причини смерті потерпілих, що органами досудового слід­ства виконується не завжди.

Так, постановою Коростенського міського суду Житомирської області кри­мінальна справа щодо М. за ч. 1 ст. 215 КК 1960 р. направлена на додаткове розслідування з мотивів неповноти, оскільки органом слідства не були при­значені судово-медичні експертизи щодо двох осіб, які внаслідок ДТП отри­мали тілесні ушкодження, та не було вирішено питання про визнання їх по­терпілими.

При розслідуванні кримінальних справ про злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту необхідно встановити і зазначити в процесуаль­них документах, які саме правила безпеки руху чи експлуатації транспорту порушені, у чому конкретно виявилося порушення та чи є причинний зв’я­зок між порушенням та наслідками, що сталися. Ці вимоги закону слідчими виконуються не завжди.

Незаконність порушення кримінальної справи за фактом у разі, коли особу, яка вчинила злочин, встановлено, полягає у порушенні процесуаль­них прав підозрюваного. У таких справах винні особи допитувались як свід­ки, а не підозрювані, без роз’яснення та дотримання відповідних процесу­альних прав.

Крім того, оскільки така особа своєчасно не визнається підозрюваним і обвинуваченим, до неї не може бути застосовано запобіжне обмеження або запобіжний захід. У кримінальній справі щодо Т. (Воловецький РВ УМВС Закарпатської області) це призвело до того, що останній під час розслідуван­ня справи виїхав за межі України.

Згідно з ч. 1 ст. 113 КПК досудове слідство провадиться лише після по­рушення кримінальної справи і в порядку, встановленому цим Кодексом.

До порушення кримінальної справи складається протокол огляду місця ДТП, схема до нього, протоколи огляду транспортних засобів, і лише після встановлення факту ДТП має бути порушена кримінальна справа, після чого за законом провадяться слідчі дії, призначаються відповідні судові експерти­зи тощо.

Стаття 206 КПК регламентує підстави та порядок зупинення слідства.

Однак досить часто слідство зупиняється з підстав, які не передбачені вказаною статтею.

Так, у справі щодо Б. за ч. 1 ст. 215 КК 1960 р. (місцевий суд Личаківсь- кого району м. Львова) слідчим була зупинена справа у зв’язку із допитом свідка.

Нерідко слідчі зупиняють слідство у справі з посиланням на п. 2 ст. 206 КПК України, не долучаючи необхідних документів. У справі щодо Б. за ч. 2 ст. 215 КК 1960 р. (Франківський районний суд м. Львова) слідчими кілька разів зупинялося слідство у зв’язку із хворобою обвинуваченого, але жодної довідки про стан його здоров’я у матеріалах справи немає.

Виявлено випадки, коли слідчі своїми постановами зупиняють прова­дження досудового слідства на підставі п. 3 ч. 1 ст. 206 КПК України, поси­лаючись на те, що особу, яка вчинила злочин, не встановлено, хоча у тій же постанові слідчий вказує прізвище особи, яка спричинила ДТП.

Слідчим Пирятинського РВВС УМВС Полтавської області було зупи­нено провадження у справі щодо громадянина Ч. з 1 листопада до 22 грудня 2000 р. за відсутності перешкод для закінчення досудового слідства, яке піс­ля скасування прокурором незаконної постанови було завершено протягом 4  днів.

Виявлені факти необґрунтованого закриття кримінальних справ органа­ми досудового слідства.

Так, постановою прокурора відділу Генеральної прокуратури України скасована постанова слідчого прокуратури Дубровицького району Рівнен­ської області про закриття кримінальної справи за п. 2 ст. 6 КПК щодо П., по­рушеної за фактом ДТП, яка мала місце 17 травня 1998 р., у результаті чого одна особа загинула, а троє отримали тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості. Вироком Сарненського місцевого суду Рівненської області П. ви­знаний винним і засуджений за ч. 2 ст. 215 КК 1960 р.

Відповідно до ст. 120 КПК досудове слідство у кримінальних справах повинно бути закінчено протягом 2 місяців. У цей строк включається час з моменту порушення справи до направлення її прокуророві з обвинувальним висновком чи постановою про передачу справи до суду для розгляду питан­ня про застосування примусових заходів медичного характеру або до закрит­тя чи зупинення провадження у справі.

Згідно з ч. 5 ст. 120 КПК строки досудового слідства припиняються у справах, в яких не встановлено особу, що вчинила злочин, а тому перебіг строку слідства у таких випадках починається з дня встановлення такої особи.

Узагальнення показало, що строки розслідування кримінальних справ, в основному, слідчими дотримуються, однак ще мають місце і порушення ви­мог ст. 120 КПК.

Тяганина органами досудового слідства починається ще на стадії вирі­шення питання про порушення кримінальної справи.

Виявлено випадки, коли за наявності підстав, передбачених ст. 94 КПК України, кримінальні справи порушуються без дотримання строків, встанов­лених ст. 97 КПК.

За повідомленням Апеляційного суду Запорізької області, всупереч вимогам закону, строки досудового слідства у більшості справ не контро­люються і не продовжуються. Вивчено 117 кримінальних справ, і тільки у 23 справах дотриманий передбачений законом 2-місячннй строк розсліду­вання.

Аналогічні порушення допускалися в м. Києві, Автономній Республіці Крим, Вінницькій, Кіровоградській, Полтавській, Івано-Франківській та ін­ших областях.

Однією з причин порушення цих строків є зволікання органу дізнання з передачею справи до слідчого.

В окремих випадках затягування строків розслідування кримінальних справ призводить до того, що винні уникають відповідальності.

Встановлено також факти, коли провадження у справах безпідставно зу­пинялося на тривалий час. Так, у справі щодо М. за ч. 1 ст. 215 КК 1960 р. (місцевий суд Франківського району м. Львова) досудове слідство тривало більше 5 років у зв’язку з частими зупиненнями справи, і 2 роки справа роз­глядалася в суді.

Непоодннокі випадки, коли обвинувальний висновок затверджується про­курором з порушенням встановленого ст. 233 КПК 5-денного строку.

Узагальнення показало, що суди в основному дотримувалися вимог кри­мінально-процесуального та кримінального законодавства при розгляді справ про злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту.

Однак є випадки, коли при попередньому розгляді справи суди не по- вною мірою вирішують питання відповідно до вимог ст. 237 КПК України.

Особливості розгляду справ зазначеної категорії та призначення пока­рання полягає у тому, що після вчинення таких злочинів у більшості випад­ків настають тяжкі наслідки — від тілесних ушкоджень різного ступеня тяж­кості до загибелі іноді декількох осіб, але вчиняються вони з необережності. Суди, як правило, при призначенні винним покарань у таких справах врахо­вують думку потерпілих.

У разі, коли водій керував транспортним засобом у стані сп’яніння і вна­слідок ДТП загинули люди або їм були спричинені тяжкі тілесні ушкоджен­ня, суди, як правило, підсудним обирають покарання у виді позбавлення волі.

У більшості випадків міра покарання призначається з урахуванням об­ставин справи та даних про особу винного.

За злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту, які не спри­чинили тяжких наслідків, в основному призначалося покарання, не пов’яза­не із позбавленням волі.

Переважно застосовувалося звільнення від відбування покарання з ви­пробуванням, рідше — виправні роботи і штраф. Призначаючи покарання із застосуванням ст. 75 КК, суди не завжди покладають на таких осіб обов’язки, передбачені ст. 76 КК, що позбавляє відповідні ограни можливості контро­лювати поведінку таких засуджених. Додаткове покарання у таких справах призначається, як правило, обґрунтовано.

Водночас трапляються випадки, коли при постановленні обвинувально­го вироку засудженому призначається додаткове покарання у вигляді позбав­лення права керувати транспортними засобами за відсутності у винної особи таких прав. Так, у справі Ч. (Пирятинський районний суд Полтавської облас­ті) ухвалою апеляційного суду скасовано вирок в частині призначення додат­кового покарання саме з таких підстав.

Якщо особа вчинила злочин у стані алкогольного сп’яніння, суди, як правило, призначають винним передбачене законом додаткове покарання у виді позбавлення прав керувати транспортними засобами. Таку практику, на наш погляд, слід визнати правильною. Адже навіть за адміністративні пору­шення Правил дорожнього руху законодавством передбачено позбавлення пра­ва керування транспортними засобами осіб, які керують ними у стані сп’я­ніння (ст. 130 КпАП).

Встановлено випадки, коли судом у вироках не завжди повною мірою обґрунтовується призначення того чи іншого покарання, не вказуються всі пом’якшуючі та обтяжуючі покарання обставини, мотиви та підстави засто­сування чи не-застосування додаткового покарання.

Однією з причин вчинення автотранспортних злочинів є керування во­діями транспортними засобами у стані алкогольного сп’яніння. Однак деякі суди, призначаючи покарання таким особам, допускають лібералізм і звіль­няють засуджених від додаткової міри покарання — позбавлення права керу­вати транспортними засобами на певний строк, мотивуючи таке рішення тим, що робота водія є для них основним джерелом матеріального забезпечення життя.

Така практика судів при призначенні покарань не впливає на зміцнення дисципліни на автотранспорті, а також не є дійовим профілактичним заходом у запобіганні дорожньо-транспортним пригодам. Призначаючи м’яке покаран­ня правопорушникам, які вчинили злочин у стані алкогольного сп’яніння, суди не враховують соціальну небезпечність цього явища. Не можна погоди­тися з практикою тих місцевих судів, які не застосовували додаткової міри покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами при настанні тяжких наслідків, особливо у тих випадках, коли під час скоєння ДТП водії перебували у стані алкогольного сп’яніння.

Так, згідно з вироком Маньківського районного суду Черкаської облас­ті водій П., керуючи автомобілем у стані алкогольного сп’яніння, порушив Правила дорожнього руху. В результаті ДТП загинув пасажир Б., а пасажи­рам М. і Ч. були спричинені тілесні ушкодження. Суд постановив щодо П. покарання у виді 4 років позбавлення волі та звільнив його від відбування покарання з випробуванням на 1 рік.

Керування автомобілем у нетверезому стані в цьому випадку стало ос­новною причиною порушення водієм Правил дорожнього руху та вчинення злочину, однак суд не позбавив П. права керувати транспортними засобами. Отже, призначене судом основне покарання та непризначення додаткового не відповідає вимогам ч. 2 ст. 50 КК, якою передбачено, що покарання має на меті також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так й ін­шими особами, а також вимогам ст. 65 КК щодо загальних засад призначен­ня покарання. Апеляція у цій справі ні потерпілими, ні прокурором не пода­валась.

У деяких областях, наприклад Чернівецькій, Запорізькій, Волинській, ви­никали труднощі при розгляді справ щодо громадян інших країн, які вчини­ли злочини, пов’язані з їх неявкою у судове засідання.

Так, у справі щодо Б., обвинуваченого за ч. 1 ст. 215 КК 1960 р. (Хотин­ський районний суд Чернівецької області), слухання справи неодноразово відкладалося через неявк; у судове засідання обвинуваченого, який є грома­дянином Республіки Молдова. Справу розглянули без участі підсудного.

Житомирський районний суд упродовж 10 місяців вживав заходів щодо явки у судове засідання К., обвинуваченого зач. 1 ст. 215 КК 1960 р., який є громадянином Росії. Справу також розглянули без його участі.

Мелітопольським місцевим судом 14 грудня 1995 р. громадянин Украї­ни Т. був притягнутий до відповідальності зач. 1 ст. 215 КК 1960 р. У зв’язку з неявкою у судове засідання у 1996 р. було оголошено розшук і змінено міру запобіжного заходу на утримання під вартою. Після встановлення його міс­ця перебування у 2000 р. на території Російської Федерації Т. був затрима­ний і поміщений у СІЗО м. Мурманська. У зв’язку з неможливістю його до­ставки на підставі п. 1 ч. 2 ст. 262 КПК України 5 вересня 2001 р. кримінальну справу розглянуто місцевим судом без участі підсудного, якого було визнано винним і засуджено за ч. 1 ст. 286 КК.

Відповідно до п. 4 ст. 64 КПК при провадженні досудового слідства і розгляді у суді кримінальної справи підлягають доказуванню характер і роз­мір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоро­в’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Однак у значній частині перевірених справ відсутні відомості про роз­мір витрат, понесених закладом охорони здоров’я на лікування потерпілого від злочинного діяння, що позбавляє суд можливості при постановленні ви­року їх стягнути.

Характерними недоліками, які допускають суди при вирішенні вказаної категорії справ, є недостатньо конкретне викладення в мотивувальній части­ні вироку, формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, непе­реконливий зміст мотивувальної частини при наведенні доказів, безпідстав­не у деяких випадках залишення без розгляду цивільних позовів, зокрема що­до відшкодування моральної шкоди.

При розгляді кримінальних справ про порушення правнл безпеки руху або експлуатації транспорту виникають труднощі при вирішенні цивільних позовів про відшкодування завданої матеріальної шкоди, зокрема через те, що на досудовому слідстві не завжди призначалися товарознавчі експертизи для визначення розміру матеріальної шкоди, завданої потерпілим у резуль­таті ДТП.

У зв’язку з неналежним зібранням доказів досудовнм слідством щодо ма­теріальних і моральних збитків, спричинених потерпілим у результаті ДТП, суди змушені досліджувати ці питання в ході судового слідства за додатко­вими матеріалами, що затягує розгляд справ та задоволення законних вимог потерпілих.

Суттєвим недоліком при розгляді кримінальних справ про автотранспо­ртні злочини є те, що суди безпідставно залишають цивільні позови потерпі­лих про відшкодування заподіяних збитків без розгляду, чим порушуються їх права.

Так, вироком Ніжинського міського суду Чернігівської області був за­суджений Г., який 11 лютого 2001 р. у стані алкогольного сп’яніння в м. Ні­жин учинив наїзд на велосипедистку Ш. Остання заявила у справі цнвіль- ний позов про відшкодування моральної шкоди в розмірі 2000 грн, який су­дом при постановленні вироку безпідставно залишений без розгляду. Цей вирок був скасований, при новому розгляді справи вимоги потерпілої Ш. задоволені.

Понад 4 роки була на розгляді у Чутівському районному суді Полтавсь­кої області справа з обвинувачення Ф. за ч. 2 ст. 215 КК 1960 р., який, перебу­ваючи в стані сп’яніння, порушив Правила дорожнього руху та вчинив наїзд на потерпілу, внаслідок чого Ш. залишилася без ноги і стала інвалідом I гру­пи у віці 31 рік. На утриманні потерпілої знаходилося двоє неповнолітніх ді­тей. Однак при постановленні вироку цивільний позов потерпілої безпідстав­но залишено без розгляду.

Як свідчить узагальнення, кримінальні справи цієї категорії, як правило, призначаються судами до попереднього розгляду та розгляду у судовому за­сіданні у строки, встановлені статтями 241, 256 КПК.

Виявлено випадки, коли деякі справи багато місяців і навіть років без­підставно не знаходили свого вирішення.

Так, розглядаючи справу щодо Г. за ч. 2 ст. 286 КК, Андрушівський ра­йонний суд Житомирської області зробив пері рву для виклику свідків, які не з’являлися, на 6 місяців.

Попри те, що необхідні експертизи були проведені при де судовому слідс­тві, Лугинський районний суд Житомирське області у справі щодо Д. за ч. 1 ст. 215 КК 1960 р. за клопотанням адвоката призначив комплексну судово- медично-авто технічну експертизу. Висновки повторної експертизи не спро­стували висновків попередніх, але це затягло судовий розгляд майже на 10 мі­сяців.

Причинами, які зумовили скасування вироків, в основному були непов­нота та односторонність дослідження доказів як органами досудового слід­ства, так і судами, невідповідність висновків суду фактичним обставинам спра­ви, невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості злочину й осо­бі засудженого, незастосування або неправильне застосування судом закону, неповне дослідження та неправильна оцінка доказів при вирішенні питання про стягнення моральної та матеріальної шкоди.

У мотивувальній частині вироку при формулюванні обвинувачення де­які судді не завжди зазначали, які саме пункти Правил дорожнього руху по­рушено. В інших випадках робилося посилання на такі пункти без розкриття об’єктивної сторони діяння, тобто не вказувалось, у чому саме полягало по­рушення Правил дорожнього руху.

Мали місце випадки, коли суди при призначенні покарання не врахову­вали наявності вини самих потерпілих.

Так, Мукачівський районний суд Закарпатської області, призначаючи по­карання Р, не врахував, що ДТП сталася внаслідок порушення самою потер­пілою П. п. 10.4 Правил дорожнього руху, оскільки остання, керуючи вело­сипедом, почала виконувати поворот, не надавши перевагу попутному транс­порту.

!ноді у вироку не вказується навіть стаття КК України, за якою кваліфі­куються дії засудженого.

Так, у вироку Тульчинського місцевого суду Вінницької області щодо С. з обвинувачення за ч. 1 ст. 286 КК суд лише обмежився висновком, що дії підсудного кваліфіковано правильно, без посилання на статтю Кримінально­го кодексу і на кваліфікуючі ознаки злочину.

Підставами змін вироків судів першої інстанції, як правило, були: непра­вильна кваліфікація дій засуджених, суворе покарання тощо.

Не завжди суди у вироках мотивують застосування або незастосування додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними за­собами. В окремих випадках призначене судом додаткове покарання не від­повідає формулюванню цього покарання в законі.

Після набрання чинності новим КК України 2001 р. суди Закарпатської, Вінницької областей при розгляді цієї категорії справ не враховують вимоги ст. 5 КК про зворотну дію закону в часі, який пом’якшує кримінальну відпо­відальність.

Так, вироком Барського районного суду Вінницької області від 17 жовт­ня 2001 р. М. засуджено за ч. 2 ст. 215 КК 1960 р. із застосуванням додатково­го покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами строком на 5 років, тоді як санкцією ч. 2 ст. 286 КК 2001 р. такий строк змен­шено до 3 років.

Інколи судами призначаються покарання, не передбачені санкцією ч. 1 ст. 286 КК. Так, у справі з обвинувачення К. місцевим судом Нахімовського району м. Севастополя було призначено покарання у виді штрафу, розмір якого менший мінімального розміру штрафу, передбаченого санкцією вказа­ної норми закону. Апеляційним судом Севастополя вирок було скасовано, а справа повернена на новий судовий розгляд.

Вивчення касаційної практики розгляду справ, пов’язаних з порушен­ням правил дорожнього руху та експлуатацією транспорту, показало, що основними причинами скасування відповідних рішень судів у касаційному порядку є м’якість призначеного покарання, невідповідність висновків су­ду фактичним обставинам справи, неповне з’ясування цих обставин, необ- ґрунтоване повернення справ на додаткове розслідування. Мають також мі­сце випадки порушення процесуальних прав учасників судового розгляду тощо.

Зокрема, відповідно до вимог ст. 281 КПК поверненню справи на додат­кове розслідування з мотивів неповноти абс неправильності досудового слід­ства може мати місце лише тоді, коли ця неповнота або неправильність не може бути усунута у судовому засіданні.

Постановою Деснянського районного суду м. Чернігова, яку залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області, направлено для проведення додаткового розслідування кримінальну справу з обвинувачен­ня С. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 215 КК 1960 р., який грубо порушив Правила дорожнього руху, внаслідок чого спричинив зіткнення ке­рованого ним автомобіля з автобусом під управлінням 3., а також наїзд на пі­шохода Н. Скасовуючи ці рішення судів першої та апеляційної інстанцій за касаційним поданням прокурора, Верховний Суд України зазначив, що у спра­ві зібрано достатньо доказів, необхідних для розгляду справи по суті, які суд мав ретельно дослідити, належним чином проаналізувати і зробити відповідні висновки. Крім того, суд міг сам призначити у справі додаткову автотехнічну експертизу, оскільки всі дані для цього у справі зібрані. За таких обставин зазначена справа була повернена на новий судовий розгляд.

Відповідно до ст. 69 КК за наявності декількох обставин, що пом’якшу­ють покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд може призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом. Ці вимоги закону суди не завжди виконують, призна­чаючи винним особам необґрунтовано м’які покарання, незважаючи на тяж­кі наслідки вчинення злочину.

У практиці розгляду судами кримінальних справ цієї категорії є випадки, коли до кримінальної відповідальності притягуються особи, що скоїли ДТП, внаслідок створення аварійної ситуації іншими учасниками дорожнього руху. Однак визначення поняття «аварійна обстановка» або «аварійна ситуація» у КК України немає.

Слід зазначити, що в Правилах дорожнього руху, основному норматив­но-правовому акті в цій сфері, оскільки норми закону відсилають саме до нього, термін «аварійна обстановка» взагалі не вживається. Сукупність фак­торів, які повинен враховувати водій, керуючи транспортним засобом, у цих Правилах називається дорожньою обстановкою, а обов’язок водія реагувати на небезпеку для руху не має залежати від того, чи є у нього технічна можли­вість уникнути небезпеки.

Поняття «аварійна обстановка» існує, але тільки в Кодексі України про адміністративні правопорушення у ч. 4 ст. 122, зі змісту якої випливає, що за­конодавець не пов’язав поняття «аварійна обстановка» з настанням небезпеч­них наслідків.

Тлумачення вказаного поняття при вирішенні кримінальних справ не­обхідне, бо судова практика з цього питання суперечлива, а це є суттєвим для встановлення факту ДТП та винних осіб.

У зазначених справах визначальну роль відіграють особливості суб’єк­тивної сторони діяння, а саме та обставина, що учасник руху, який створив аварійну ситуацію, позбавив цим водія, який потрапив у таку ситуацію, мож­ливості однозначно прогнозувати розвиток подій. Відсутність у нього такої можливості дає змогу вважати його дії вимушеними, а тому такими, що не є суспільно небезпечними.

Деякі справи, у яких визнавалося, що ДТП сталася в аварійній обстано­вці, закривалися за відсутністю у діях водія складу злочину. Проте нерідко це мало місце лише при перегляді вироків вищими судами, іноді вже після відбуття засудженим покарання.

Неоднакова судова практика склалася щодо визначення належного ци­вільного відповідача при покладанні матеріальної і моральної відповідально­сті на осіб, які не є власниками джерела підвищеної небезпеки, але безпосе­редньо скоїли правопорушення, зокрема у неробочий час.

По-різному суди підходять до визначення розміру моральної шкоди, за­подіяної злочином, яка підлягає відшкодуванню на користь потерпілого.

У деяких судах виникла проблема щодо визначення передбаченого в диспозиції ст. 291 КК терміна «інші тяжкі наслідки» при кваліфікації дій вин­них осіб, оскільки роз’яснень з цього питання немає (не визначена сума збит­ків та інше).

Під час розгляду вказаної категорії справ за ч. 1 ст. 286 КК виникають спірні питання про можливість застосування ст. 46 КК 2001 р. про закрит­тя справи за примиренням. Деяк суди відмовляють у цьому, посилаючись на те, що таким зло чином заподіяно шкоду не тільки здоров’ю потерпілого, але і безпеці руху та експлуатації транспорту, що є безпосереднім об’єктом злочину.

У випадках, коли порушник Правил дорожнього руху залишив потерпі­лого, що знаходився у небезпечному для життя становищі, без допомоги, його дії у більшості кваліфікувались як сукупність злочинів, передбачених ст. 111 КК 1960 р., або ст. 135 КК 2001 р. таст. 215 КК 1960 р., або ст. 286 КК 2001 р., що, на нашу думку, є правильним.

Отже, проведене узагальнення показало, що як органами досудового слід­ства, так і судами при розслідуванні та розгляді справ досліджуваної катего­рії ще мають місце недоліки та порушення вимог законодавства.

Певною мірою це зумовлено невизначеністю у законі деяких питань, які мають суттєве значення для правильного вирішення справ цієї категорії.

За результатами проведеного узагальнення вважаємо за необхідне під­готувати нову постанову Пленуму Верховного Суду України про судову прак­тику розгляду кримінальних справ про злочини проти безпеки руху та екс­плуатації транспорту^[10].

Практика розгляду судами кримінальних справ про невиплату заробітної плати, стипендій, пенсій чи інших установлених за­коном виплат^[11] // ВВСУ. — 2006. — № 10. — С. 15—21

Право кожного громадянина на своєчасне одержання винагороди за пра­цю та соціальних виплат закріплено у статтях 43, 46 Конституції України. Реалізація зазначених конституційних прав громадян врегульована Законом від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР «Про оплату праці», Кодексом законів про працю України (далі — КЗпП), іншими законодавчими та нормативни­ми актами. Зокрема, ст. 1 названого Закону визначено, що заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу; ч. 3 ст. 15 (у редакції Закону від 21 жовтня 2004 р. № 2103-IV) передбачено, що оплата праці працівників підприємства здійс­нюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі підприємство здійс­нює після виконання зобов’язань щодо оплати праці (у попередній редакції оплата праці провадилася в першочерговому порядку після сплати обов’яз­кових платежів); у ч. 5 ст. 24 (у тій же редакції) зазначено, що своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості. У ст. 115 КЗпП передбачено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в ро­бочі дні у строки, встановлені колективним договором, але не рідше двох ра­зів на місяць через проміжок часу, що не перевищує 16 календарних днів.

Відповідно до ст. 116 цього Кодексу при звільненні працівника виплата всіх належних йому сум провадиться в день звільнення.

Кримінальну відповідальність за невиплату заробітної плати встановле­но ст. 175 Кримінального кодексу України (далі — КК), згідно з якою за умис­ну безпідставну невиплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої соці­альної виплати громадянам більше ніж за один місяць керівник підприємства, установи або організації незалежно від форми власності може бути притяг­нутий до такої відповідальності.

Статистичні дані

За даними державної статистики, у 2005 р. суди України засудили за ст. 175 КК 284 особи, що на 6,3% менше, ніж у 2004 р. (303 особи). Найбіль­ше за цією статтею засуджено осіб в областях: Львівській — 45, Донецькій — 26, Дніпропетровській — 23, Тернопільській — 19, Харківській — 16, Запо­різькій — 15.

Згідно з оперативними статистичними даними апеляційних судів у 2005 р. за цей вид злочинів суди призначали такі види покарання, як штраф, позбав­лення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, виправ­ні роботи, обмеження волі, позбавлення волі (із застосуванням ст. 75 КК). Зокрема, позбавлення волі на певний строк було призначено 16,8% від кіль­кості осіб, засуджених за цей вид злочину, обмеження волі — 5,6%, виправні роботи — 11,9%, позбавлення права обіймати певні посади — 12,5%, оштра­фовано — 53,1% осіб. Позбавлення права обіймати певні посади або займати­ся певною діяльністю як додаткове покарання застосоване до 12,2% засудже­них. Від кримінальної відповідальності було звільнено 645 осіб.

Усі справи, за винятком однієї, стосувалися невиплати заробітної плати. Виняток становить справа про невиплату Г. допомоги по догляду за дитиною в сумі 1 тис. 44 грн головою ТОВ з Вінницької області П. (ч. 1 ст. 175 КК). Тому в цьому узагальненні увага акцентується на справах про безпідставну невиплату заробітної плати.

Якість досудового слідства

Відповідно до ст. 112 Кримінально-процесуального кодексу України (да­лі — КПК) у справах про злочини, відповідальність за які передбачена ст. 175 КК, досудове слідство провадиться слідчими прокуратури.

Загалом якість досудового слідства у справах названої категорії низька. Типовими недоліками є неправильність та неповнота такого слідства. Так, у практиці органів досудового слідства Сумської, Вінницької, Волинської, Дніп­ропетровської областей та м. Севастополя поширені випадки порушення справ «за фактом невиплати заробітної плати», а не щодо конкретної особи, що є порушенням вимог ч. 2 ст. 98 КПК, зважаючи на те, що суб’єкт зазначено­го злочину спеціальний, тобто ним може бути лише керівник підприємства, установи, організації.

Порушувалися справи вказаної категорії за матеріалами перевірок, здійс­нених територіальними державними інспекціями праці, контрольно-ревізій­ними управліннями, а також органами прокуратури, щодо дотримання зако­нодавства про працю. При цьому нерідко прокурори та слідчі виявляли по­спішність, порушуючи кримінальні справи лише за наявності самого факту заборгованості із виплати заробітної плати, не з’ясовували, зокрема, чи ма­ли підприємство, установа, організація кошти для її виплати. З’ясування цієї обставини має важливе значення для встановлення в діях службової особи складу злочину, оскільки суб’єктивна його сторона характеризується прямим умислом.

У більшості проаналізованих справ об’єктивна та суб’єктивна сторони цього складу злочину в обвинуваченні не відображалися зовсім або відобра­жались не повною мірою, під час досудового слідства належним чином не до­сліджувались, інколи у зв’язку з їх відсутністю.

На порушення вимог ст. 132 КПК неконкретні обвинувачення пред’яв­лялись особам у справах названої категорії, розслідуваних органами досудо- вого слідства всіх областей і м. Києва.

Наприклад, у справі щодо К. слідчий прокуратури Оболонського району м. Києва в обвинуваченні за ч. 2 ст. 175 КК детально виклав обставини ви­користання коштів підприємства, водночас стосовно невиплати заробітної плати працівникам обмежився загальними формулюваннями. Яким праців­никам, у яких сумах та за який період не була виплачена заробітна плата, не зазначено.

Найхарактернішими обставинами, за яких мала місце невиплата праців­никам заробітку, були:

— скрутне фінансове становище сільськогосподарських підприємств і під­приємств оптової та роздрібної торгівлі;

— наявність значної заборгованості із заробітної плати, яка виникла з вини попереднього керівника;

— необхідність сплатити податки, збори та інші обов’язкові платежі, по­гасити банківські кредити;

— спрямування коштів на поточні невідкладні потреби підприємств для забезпечення виробничої та господарської діяльності або попередження бан­крутства (закупівля пально-мастильних матеріалів, запасних частин, комплек­туючих деталей для техніки, а також сировини, посівного матеріалу, добрив тощо).

Слідчі у справах зазначеної категорії не завжди встановлюють причини (об’єктивні й суб’єктивні) невиплати протягом певного часу працівникам за­робітної плати, допускають неточності і помилки у визначенні розміру забо­ргованості, строків її утворення. Привертає увагу, що в переважній більшості справ органи досудового слідства не досліджують питання щодо безпідстав­ності та умисності невиплати заробітної плати і не наводять доказів на під­твердження цих обставин. Тому є слушними зауваження та побажання апе­ляційних судів про необхідність проведення в кожній такій справі судово- бухгалтерської експертизи, за допомогою якої, вивчивши й проаналізувавши відповідні документи, можна дати відповідь на поставлені питання однознач­но, що полегшило б органам досудового слідства і судам прийняття правиль­ного рішення. Необхідно також розробити і впровадити у практику органів досудового слідства методику розслідування кримінальних справ вказаної категорії, де передбачити коло питань, які потрібно з’ясовувати при розслі­дуванні, та джерела доказів, за допомогою яких мають встановлюватись об­ставини справи.

Об’єктом злочину, склад якого передбачений ст. 175 КК, є трудові права громадян (у разі невиплати заробітної плати) та інші їхні права (невиплата пенсії, стипендії тощо). Отже, за змістом цього закону та відповідно до вимог ст. 49 КПК потерпілими у справах вказаної категорії мають визнаватись кон­кретні особи, яким таким злочином заподіяно шкоду. Проте типовим явищем при розслідуванні цих кримінальних справ є те, що працівників підприємств, установ, організацій, яким не виплачували заробітну плату, не визнають по­терпілими. В одних випадках таких осіб допитували як свідків, в інших — їхні інтереси представляли представники профспілкових органів.

Така ситуація склалась унаслідок того, що керівників підприємств при­тягують до кримінальної відповідальності за невиплату заробітної плати всьо­му трудовому колективу або значній його частині, а визнання потерпілими великої кількості осіб ускладнює розслідування справи, і цього свідомо на­магаються уникнути слідчі, не визнаючи потерпілими осіб, яким не виплаче­но заробітну плату, хоча в таких випадках порушуються їхні права.

Під час досудового слідства та розгляду справи в суді є допустимою участь представників потерпілих, повноваження яких підтверджено відпові­дними документами, наприклад рішенням зборів трудового колективу, чле­нам якого не виплачено заробітну плату, про надання певній особі (особам) права представляти їхні інтереси як потерпілих у конкретній кримінальній справі.

Судовий розгляд справ

Суди під час розгляду справ названої категорії також допускали помил­ки і недоліки. У більшості справ простежується тенденція до автоматичного перенесення формулювання обвинувачення, пред’явленого особі органами до- судового слідства, мотивувальну частину вироку або постанови про закриття справи, причому з тими ж помилками і неточностями, які допустили органи досудового слідства. Простежуються також формальність проведення суда­ми попереднього розгляду справ, пасивність у дослідженні доказів тощо. Так, у жодній із вивчених справ суд не визнав працівників підприємств потерпі­лими, якщо вони не були визнані такими в ході досудового слідства. Не було випадків повернення справ зі стадії попереднього розгляду прокурору на до­даткове розслідування, тоді як апеляційні суди при підготовці узагальнення судової практики місцевих судів вивчили справи цієї категорії і відзначили безліч помилок, фактів неправильної кваліфікації та інших порушень, допу­щених органами досудового слідства.

Узагальнення засвідчило, що у більшості вироків не зазначена мотива­ція умислу винного на вчинення злочину, склад якого передбачений ст. 175 КК, а докази просто перелічені без їх аналізу й оцінки. При цьому нерідко підсудні посилалися на об’єктивну неможливість своєчасної виплати заробіт­ної плати, але ні слідчий, ні суд не перевіряли їхніх показань і правової оцін­ки їм не давали.

Так, Любешівський районний суд Волинської області вироком від 12 бе­резня 2004 р. засудив голову правління ВАТ Я. за ч. 2 ст. 175 та ч. 1 ст. 364 КК на три роки шість місяців обмеження волі із застосуванням ст. 75 цього Кодексу. Формулювання мотивувальної частини вироку неконкретне і пов­ністю ідентичне обвинуваченню. У справі відсутні докази того, що засудже­ний мав можливість повністю сплатити заборгованість із заробітної плати. Суд, скориставшись тим, що Я. свою вмну визнав, проведення судового слід­ства обмежив допитом обвинуваченого і постановив обвинувальний вирок, незважаючи на неповноту досудового слідства.

Узагальнення показало, що велику кількість справ цієї категорії суди розглянули у спрощеному порядку відповідно до ч. 3 ст. 299 КПК, тобто без дослідження всіх доказів, які є у справі. Загалом застосування зазначеної но­рми закону при розгляді справ названої категорії досить поширене в судах усіх областей, а також м. Києва. При цьому суди часто, розглянувши справи в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 299 КПК, на порушення вимог ст. 334 цього Кодексу в мотивувальній частині вироків посилались на докази, які в ході судового слідства не досліджувалися (справи Свалявського районного суду Закарпатської області щодо Б. та щодо М., справа Воловецького районного суду цієї ж області щодо Г.).

Деякі суди, зіткнувшись із неповнотою досудового слідства, відсутніс­тю у справах повного пакета необхідних документів, на підставі ст. 315¹ КПК направляли прокурорам доручення про проведення необхідних слідчих дій, зокрема документальної ревізії діяльності підприємств тощо. Але при цьому слід мати на увазі, що за змістом цієї статті судові доручення направляються з метою перевірки та уточнення фактичних даних, одержаних у ході судово­го слідства, а не для з’ясування якихось нових даних.

Питання квалiфiкацiї дій засуджених

Аналіз надісланих для узагальнення справ висвітлив проблему правиль­ності кваліфікації дій засуджених. Згідно з диспозицією ст. 175 КК кримі­нальна відповідальність настає в разі безпідставності невиплати заробітної плати, що є обов’язковим елементом цього складу злочину. Але поняття «без­підставність» є оціночним, і його застосування у практиці розгляду справ на­званої категорії неоднозначне.

Безпідставною треба вважати таку невиплату заробітної плати, яка вчи­нена за наявності об’єктивної можливості здійснити виплату, а для з’ясуван­ня такої можливості необхідно перевіряти фінансово-економічний стан під­приємства, установи чи організації, де виявлено невиплату, а також мету ви­користання коштів, які надходили на їхні рахунки. При цьому можна виявити й конфлікт інтересів підприємства та його працівників, коли за наявності за­боргованості з виплати заробітної плати кошти, що надходили на рахунок підприємства, витрачались для підтримання його діяльності. У таких випад­ках при вирішенні питання про притягнення керівника підприємства до кри­мінальної відповідальності за ст. 175 КК слід виходити з положень ст. 39 цього Кодексу, яка містить поняття крайньої необхідності.

За ч. 2 ст. 175 КК необхідно кваліфікувати дії керівника, спрямовані на умисну безпідставну невиплату заробітної плати, якщо вони були вчинені внаслідок нецільового використання коштів, призначених саме для виплати заробітної плати.

Узагальнення засвідчило, що на практиці виникають певні труднощі при визначенні цієї кваліфікуючої ознаки дій винних осіб, і зокрема при з’ясуванні питання, які кошти були призначені для виплати заробітної плати.

Слідчі прокуратури м. Одеси при розслідуванні справ названої категорії призначали судово-бухгалтерські експертизи для підтвердження фактів не­цільового використання коштів, що могли бути використані на погашення заборгованості із виплати заробітної плати, проте кваліфікували дії обвину­вачених не за ч. 2, а за ч. 1 ст. 175 КК. Подібних прикладів неправильної ква­ліфікації дій засуджених, а саме коли в діях винних убачались ознаки злочи­ну, передбаченого ч. 2 ст. 175 КК, а справа надходила до суду з обвинувачен­ням за ч. 1 цієї статті, багато в судовій практиці всіх регіонів. Це пов’язано з певними труднощами, що виникають в органів досудового слідства і судів при тлумаченні поняття «нецільове використання коштів, призначених для виплати заробітної плати». Органи досудового слідства не з’ясовували, яким чином на підприємстві, особливо недержавної форми власності, формується фонд заробітної плати, як використовуються кошти, які надходили на раху­нок підприємства. Нерідко суди погоджувалися з висновками слідчих про те, що дії керівника, який мав на рахунку чи в касі підприємства кошти і не сплачував заробітну плату, а витрачав їх на господарські потреби для забез­печення нормальної господарської діяльності підприємства, є діями, які під­падають лише під ознаки злочину, передбаченого ч. 1 ст. 175 КК.

Так, Ямпільський районний суд Сумської області вироком від 29 червня 2004 р. засудив за ч. 1 ст. 175 КК генерального директора ТОВ Ф. за те, що, маючи на рахунку і в касі товариства кошти в сумі понад 112 тис. грн (забор­гованість на 1 квітня 2004 р. становила 51 тис. грн), на виплату заробітної плати витратив 12 тис. грн, а решту грошових надходжень витратив на опла­ту енергоносіїв, придбання пально-мастильних матеріалів, виплату відсотків за використання банківського кредиту й інші потреби товариства.

У зазначеній справі невиплата заробітної плати внаслідок нецільового використання коштів була закладена у формулюванні обвинувачення, але питання про кваліфікацію дій винних осіб за ч. 2 ст. 175 КК залишилося поза увагою слідчого і прокурора.

Згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством суд роз­глядає справу в межах пред’явленого обвинувачення і не може ініціювати змі­ну обвинувачення на більш тяжкий злочин, а прокурори, які беруть участь у розгляді справи судом першої інстанції, не реагують належним чином на не­правильну кваліфікацію дій винних осіб.

Деякі суди Львівської й інших областей перекваліфіковували дії підсуд­них з ч. 2 на ч. 1 ст. 175 КК, мотивуючи свої рішення тим, що керівники під­приємств приватної форми власності є розпорядниками одержаних доходів, які не мають цільового призначення на виплату заробітної плати на відміну від державних підприємств. !нші суди при витрачанні керівниками підпри­ємств грошей на господарські цілі, а не на виплату заробітної плати або пога­шення заборгованості з її виплати, засуджували підсудних за ч. 2 ст. 175 КК. Наведене свідчить про відсутність єдиної судової практики щодо кваліфіка­ції дій осіб, винних у невиплаті працівникам заробітної плати.

Розпорядження коштами за призначенням регламентується тільки для установ та організацій, які фінансуються з бюджету і у фінансових докумен­тах яких чітко визначено кошти для виплати заробітної плати. Тоді як згід­но зі ст. 319 Цивільного кодексу України та ст. 134 Господарського кодексу

України власник (суб’єкт господарювання) володіє, користується і розпоря­джається своїм майном, у тому числі коштами, на власний розсуд.

Таким чином, якщо тлумачити кваліфікуючу ознаку ч. 2 ст. 175 КК бук­вально, то до кримінальної відповідальності за цією статтею можна було б при­тягнути лише керівників тих установ та організацій, у яких використання коштів є цільовим. Проте відповідно до ч. 3 ст. 15 Закону «Про оплату праці» оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому по­рядку. Отже, у разі розширеного тлумачення кваліфікуючої ознаки ч. 2 ст. 175 КК за цією частиною можна притягнути до кримінальної відповідальності керівника підприємства в усіх випадках, коли кошти підприємства він вико­ристовував не на виплату заробітної плати, а на інші потреби. Тоді ч. 1 ст. 175 КК взагалі втрачає сенс існування, оскільки в разі відсутності у підприємст­ва коштів відсутня й обов’язкова ознака злочину — безпідставність невипла­ти заробітної плати, а у випадках використання коштів підприємства на ін­ші потреби, а не на виплату заробітної плати, настає відповідальність за ч. 2 ст. 175 КК. Тому кваліфікуюча ознака ч. 2 цієї статті потребує ретельного ви­вчення й аналізу, а практика її застосування — додаткового роз’яснення.

Узагальнення засвідчило, що зі злочинів, вчинених за сукупністю з не­виплатою заробітної плати, найбільше поширені злочини, передбачені стат­тями 172, 212, 364 та 366 КК, але й у цих випадках однакової практики щодо кваліфікації дій винних осіб немає.

Слід ураховувати, що безпідставна умисна невиплата заробітної плати за відсутності в діях винної особи іншого складу злочину охоплюється спеці­альним складом злочину, передбаченим ст. 175 КК, і додаткової кваліфікації, зокрема за ст. 364 КК, не потребує.

Найбільш типовими є випадки кваліфікації дій засуджених за сукупніс­тю злочинів, склад яких передбачений ч. 1 ст. 175 та ч. 1 ст. 366 КК (службове підроблення). Як правило, така кваліфікація пов’язана зі складанням керівни­ками підприємств фіктивних документів статистичної звітності (статистич­ний звіт форми № 1-ПВ, звіт «Про роботу») для приховування наявної на підприємстві заборгованості з виплати заробітної плати.

У судах немає однакової практики щодо кваліфікації дій керівників, які крім невиплати заробітної плати ще й ухилялися від сплати податків.

Наприклад, Токмацькнй районний суд Запорізької області вироком від 11 березня 2004 р. засудив зач. 1 ст. 175тач.2ст. 367 КК директора ТОВ К., який крім невиплати заробітної плати не перерахував до бюджету 13 тис. 677 грн прибуткового податку з громадян, що завдало тяжких наслідків дер­жавним інтересам.

Інші суди дії підсудних із ухилення від сплати податків кваліфікували за ст. 364 КК.

Згідно з роз’ясненнями, наведеними у пунктах 7, 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 8 жовтня 2004 р. № 15 «Про деякі питання за­стосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати по­датків, зборів, інших обов’язкових платежів», ухилення від сплати податку з доходів фізичних осіб, справляння якого з 1 січня 2004 р. передбачено Зако­ном від 22 травня 2003 р. № 889-ІУ «Про податок з доходів фізичних осіб», кваліфікується за ст. 212 КК, а умисне неутрнмання чи неперерахування до бюджету до 1 січня 2004 р. прибуткового податку з громадян, справляння яко­го передбачалося Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 13-92 «Про прибутковий податок з громадян», має кваліфікуватись як зло­вживання владою або службовим становищем за ст. 364 КК.

Немає єдиної практики в судах і щодо кваліфікації дій керівників, з ви­ни яких працівникам виплачувалася заробітна плата не в повному обсязі, а частково.

Частиною 1 ст. 41 Кодексу України про адміністративні правопорушен­ня (далі — КпАП) передбачено адміністративну відповідальність за пору­шення встановлених термінів виплати заробітної плати або виплату остан­ньої не в повному обсязі, причому незалежно від розміру заборгованості. Тому кримінальна відповідальність за ст. 175 КК може наставати лише у випадку невиплати заробітної плати в повному обсязі, а в разі її неповної виплати кож­ного місяця керівника можна притягнути тільки до адміністративної відпо­відальності. Шакше зводиться нанівець дія ч. 1 ст. 41 КпАП і настає зайва й безпідставна криміналізація діянь керівників підприємств.

Безпідставну невиплату заробітної плати не можна кваліфікувати за ст. 172 КК, оскільки відповідальність за такі діяння передбачено спеціальною нор­мою — ст. 175 КК. Враховуючи, що ця стаття має бланкетний характер, суди у вироках і постановах, як правило, зазначають, які саме норми були пору­шені. Однак єдиної практики в цьому питанні немає. Більшість судів поси­лалась на Конституцію України, закони: «Про оплату праці», від 21 грудня 2000 р. №2181-111 «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», від 3 липня 1991 р. № 1282-XII «Про індексацію грошових доходів населення» (у редакції Зако­ну від 6 лютого 2003 р. № 491-IV), від 16 липня 1999 р. № 996-Х!У «Про бух­галтерський облік та фінансову звітність в Україні», статті 115 та 116 КЗпП, укази Президента України від 12 травня 1996 р. № 333/96 «Про невідкладні заходи щодо забезпечення своєчасної виплати заробітної плати, пенсій, сти­пендій та інших соціальних виплат» та від 7 травня 2001 р. № 292/2001 «Про невідкладні заходи щодо прискорення погашення заборгованості із заробіт­ної плати». У деяких вироках відсутні посилання на будь-які законодавчі або нормативні акти.

У диспозиції ст. 175 КК зазначено про відповідальність за невиплату заро­бітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати. Отже, при формулюванні обвинувачення та постановленні вироку необхідно поси­латися на конкретні норми закону (законів), якими установлено ці виплати. Для заробітної плати такими, зокрема, є Конституція України, Закон «Про оплату праці» та положення КЗпП.

Звільнення осіб від кримінальної відповідальності

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 175 КК особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо до притягнення до такої відповідальності вона здійс­нить виплату заробітної плати.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. № 9-рп/99 у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень ч. 3 ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність), притягнення до кримі­нальної відповідальності як стадія кримінального переслідування починаєть­ся з моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину.

Отже, для звільнення керівника від кримінальної відповідальності на під­ставі ч. 3 ст. 175 КК необхідно, щоб виплату заробітної плати він здійснив до пред’явлення йому обвинувачення у безпідставній невиплаті заробітної плати. Але деякі суди допускають порушення цієї вимоги закону.

Так, Луцький міськрайонннй суд постановою від 25 березня 2004 р. звіль­нив від кримінальної відповідальності на підставі ч. 3 ст. 175 КК директо­ра приватної фірми П, який протягом 2002—2003 рр. не платив працівникам фірми заробітну плату, заборгувавши 12 тис. 600 грн. При цьому суд не вра­хував, що заборгованість із заробітної плати Г. погасив після направлення справи щодо нього в суд з обвинувальним висновком. Справу закрито на під­ставі ст. 7 КПК та ст. 48 КК.

Деякі суди закривали справи й у випадках погашення заборгованості на стадії розгляду справи в суді. Така практика є хибною.

Частина 3 ст. 175 КК є спеціальною нормою звільнення від криміналь­ної відповідальності, і в разі її застосування посилання на інші норми КК є зайвим. Крім того, застосування судами при цьому, наприклад, ст. 45 чн ст. 48 КК зобов’язує їх дотримувати зазначених у цих нормах умов звільнен­ня від кримінальної відповідальності (вчинення злочину вперше тощо), тоді як ч. 3 ст. 175 КК інших умов, ніж виплата заробітної плати до притягнення до кримінальної відповідальності, не передбачено.

Водночас у суддів виникає питання, якою нормою КПК керуватись у ра­зі звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі ч. 3 ст. 175 КК. Одні суди керуються при цьому ст. 7 КПК (звільнення від кримінальної відповідальності внаслідок зміни обстановки), інші — ст. 7² КПК (звільнен­ня у зв’язку з дійовим каяттям). Але ці норми КПК містять посилання на пе­вні статті КК (ст. 48 і ст. 45 відповідно), що передбачають певні умови і під­стави для звільнення від кримінальної відповідальності.

У зв’язку з тим, що такий порядок звільнення кримінально-процесуаль­ним законом не регламентовано, до урегулювання цього питання на законо­давчому рівні при звільненні особи від кримінальної відповідальності на під­ставі ч. 3 ст. 175 КК слід керуватися ст. 7² КПК.