ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ'Я ОСОБИ^[1]

Пост. ПВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» // ВВСУ. — 2003. — №1. — С. 37—42

Злочинні дії засуджених перекваліфіковано з ч. 2 ст. 115 КК України на ч. 2 ст. 121 цього Кодексу у зв'язку з відсутністю в них умислу на вбивство за попередньою змовою групою осіб

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 31 січня 2005 р. // ВВСУ. — 2006. — № 4. — С. 21—22

(витяг)

Апеляційний суд Луганської області вироком від 25 жовтня 2005 р. засу­див Б., раніше засудженого за умисне вбивство, за пунктами 12,13 ч. 2 ст. 115 КК на 15 років позбавлення волі, Д. — за п. 12 ч. 2 цієї ж статті на 11 років по­збавлення волі. На підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків Д. до покарання за цим вироком приєднано один рік позбавлення волі, невідбутий ним за поперед­нім вироком, і остаточно визначено до відбування 12 років позбавлення волі.

Б. і Д. визнано винними в умисному вбивстві О., яке вони, як установив суд першої інстанції, вчинили за таких обставин.

11  квітня 2005 р. зазначені особи, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, затіяли сварку з О., під час якої в них на ґрунті особистих неприяз­них стосунків виник умисел на його вбивство.

Б., діючи за попередньою змовою з Д., завдав кілька ударів кулаками в обличчя О. Після нього потерпілому завдав ударів кулаками в цю ж частину тіла Д., від чого О. впав на підлогу. Намагаючись позбавити життя потерпі­лого, Д. і Б. завдали йому не менше ніж п’ять ударів ногами по тулубу з обох боків, а останній — ще й удару ногою по голові. Потім Д., а після нього й Б., завдали металевим совком не менше ніж п’ять ударів по голові О., а Б. — ще й по тулубу потерпілого.

Діючи спільно, Б. і Д. заподіяли О. тілесні ушкодження у виді ран, пере­лому кісток носа, численних переломів ребер, розриву тканини печінки, від яких той помер на місці події.

У касаційній скарзі Б. просив змінити вирок: перекваліфікувати його дії з пунктів 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК на ч. 1 ст. 296 цього Кодексу і призначити за цим законом покарання. Свої доводи він обґрунтував тим, що не причетний до смерті О., оскільки вважав, що від завданих ним ударів той померти не міг. Б. також оспорив висновки суду про наявність у нього умислу на вбивство О. та вчинення злочину за попередньою змовою із Д.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верхо­вного Суду України дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню част­ково, а вирок щодо Б. і Д. — зміні у порядку, передбаченому ст. 395 КПК, з таких підстав.

Висновки суду про винність Б. у злочині, за який його засуджено, відпо­відають фактичним обставинам справи і підтверджені наведеними у вироку доказами, які суд належним чином дослідив.

Доводи засудженого Б. про те, що між його діями і смертю О. немає при­чинного зв’язку, безпідставні і спростовані такими доказами.

При розслідуванні справи та її розгляді в суді Б. визнав факт побиття разом із Д. потерпілого. Б. засвідчив, що спочатку ударів О. він завдав кула­ками в обличчя, а після того, як той впав, — ногами по тулубу й голові, а та­кож ударив один раз у живіт.

Показання Б. про обставини побиття потерпілого підтверджені показан­нями Д., які останній давав під час досудового слідства, а також об’єктивно узгоджуються з даними судово-медичної експертизи трупа О., згідно з яки­ми наявні на ньому рани, крововиливи, ссадина, переломи кісток носа і ре­бер та розрив тканини печінки утворилися внаслідок дії тупих твердих пред­метів, якими, за висновком експерта, могли бути кулаки, взуті ноги. Рани в ділянці голови, за його ж твердженням, могли утворитися від дії тупого твер­дого предмета з обмеженою контактуючою поверхнею, яким міг бути метале­вий совок, долучений до справи як речовий доказ. Смерть потерпілого наста­ла від закритої травми тулуба, що супроводжувалася численними перелома­ми ребер, розривом тканини печінки.

Разом з тим, доводи Б. про відсутність у нього умислу на вбивство О. та вчинення злочину за попередньою змовою із Д. ґрунтуються на матеріалах справи, тому заслуговують на увагу.

Обґрунтовуючи наявність у засуджених умислу на вбивство потерпіло­го, суд у вироку послався на їхні дії, спрямовані на виконання об’єктивної сто­рони злочину, а також кількість і локалізацію тілесних ушкоджень на трупі О. та механізм їх заподіяння.

Однак з такими висновками суду погодитися не можна.

Як убачається з матеріалів справи, Б., Д. і О. проживали неподалік один від одного, стосунки між ними були нормальними. Безпосередньо перед по­дією, що сталася, а також у перервах між побиттям потерпілого Б. і Д. розпи­вали з ним спиртні напої.

Б. і Д. ще на початку досудового слідства заявили, що умислу на вбивство О. не мали, а побили його за те, що він проміняв телевізора, який йому не на­лежав, на горілку, але в цьому зізнатися не бажав. Крім того, відповідно до показань засуджених при побитті потерпілого вони один одного стримували від активних дій і залишили його живим. Такі показання Б. і Д. наявними у справі доказами не спростовані та не суперечать висновку судово-медичної експертизи, згідно з яким потерпілий після заподіяння йому тілесних ушко­джень короткий проміжок часу міг рухатися і вчиняти певні дії.

Не може в цьому випадку бути доказом про умисне позбавлення життя засудженими О. й та обставина, що вони, як установив суд, завдали йому уда­рів совком по голові. Такі дії не мають причинного зв’язку зі смертю потерпі­лого. Згідно з висновком судово-медичного експерта в такий спосіб О. були заподіяні легкі тілесні ушкодження.

З пояснень експерта в суді вбачається, що за умови надання потерпіло­му медичної допомоги наслідок його лікування міг бути позитивним.

Суд установив і зазначив у вироку, що Б. і Д. під час побиття потерпілого діяли спільно і в ситуації, що склалася, були співвиконавцями злочину. Да­них про те, що вони заздалегідь домовилися про вбивство О., у справі немає. Не навів їх у вироку й апеляційний суд, обмежившись лише формальним по­силанням на вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб.

Враховуючи всі обставини вчинення злочину, спосіб заподіяння тілес­них ушкоджень потерпілому, причини припинення злочинних дій, а також поведінку засуджених і потерпілого, яка передувала події, їх відносини, коле­гія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що Б. і Д. при побитті О. не мали умислу на його вбивство, а тілесні ушкодження заподіяли йому в обопільній бійці без мети позбавлен­ня життя. Про те, що така бійка мала місце, крім визнання цієї обставини за­судженими свідчать також дані судово-медичних експертиз про наявність у них тілесних ушкоджень.

При цьому, завдаючи потерпілому ударів по тулубу, засуджені усвідом­лювали, що такими діями заподіюють тілесні ушкодження, небезпечні для його життя, передбачали, що від таких дій може настати смерть О., але легко­важно розраховували на її відвернення, тобто ставлення засуджених до нас­лідків, що настали, було необережним.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок Апеляційного суду Луганської області від 25 жовтня 2005 р. щодо Б. за його касаційною скаргою та щодо Д. у по­рядку, передбаченому ст. 395 КПК, змінила: перекваліфікувала дії Б. із пунк­тів 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК, Д. — із п. 12 ч. 2 цієї ж статті на ч. 2 ст. 121 КК і за цим законом призначила Б. 10 років позбавлення волі, Д. — дев’ять років по­збавлення волі. На підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків Д. остаточно ви­значено покарання у виді 10 років позбавлення волі. У решті вирок залише­но без зміни.

Умисне вбивство кваліфікується за ст. 116 КК лише у разі, коли хви­лювання виникло раптово і внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 5 жовтня 2004 року // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах. Офіц. вид. — К.,— С. 44—48

(витяг)

Вироком Апеляційного суду !вано-Франківської області від 10 червня 2004 р. С. засуджений за п. 4 ч. 2 ст. 115 та ч. 3 ст. 185 КК, а за сукупністю злочинів на підставі ст. 70 КК — до позбавлення волі строком на 14 років із зарахуванням до строку відбування покарання перебування в Українській психіатричній лікарні з 28 грудня 2002 р. по 25 березня 2004 р.

Судом встановлено, що в 1995 р. С. познайомився з жителькою м. !ва- но-Франківська М. і став жити разом із нею в її квартирі № 24 на вул. !ва- сюка, 36. Після народження в 1997 р. сина між ними неодноразово вини­кали конфлікти та сварки на ґрунті ревнощів із боку С. Наприкінці 2001 р. М. розірвала стосунки з С. та виселила його з помешкання. Проте останній, будучи невдоволеним таким рішенням, через помсту та ревнощі вирішив її вбити.

З цією метою, вживши алкогольні напої, вночі 28 червня 2001 р. він при­йшов до квартири М., ключами, які залишилися в нього з часу спільного про­живання з потерпілою, відкрив вхідні двері й зайшов до кімнати, де у цей час перебувала М.

З її дозволу С. зайшов до кімнати і під час розмови з нею, яка переросла у сварку та бійку, з помсти за те, що потерпіла не захотіла з ним спільно про­живати, ножем, який він взяв перед цим на кухні, умисно вбив її, завдавши не менше 25 ударів у життєво важливі органи.

Після вчинення цього злочину С. таємно викрав гроші потерпілої на за­гальну суму 526 грн, спричинивши значну шкоду. Після цього на таксі при­їхав до м. Києва до свого знайомого і після бесіди з ним та телефонної розмо­ви з батьками добровільно повідомив про вчинені злочини і з’явився з повин- ною в органи міліції м. Києва.

У касаційній скарзі засуджений твердить, що суд не повною мірою вра­хував його добровільне зізнання про вчинені ним злочини і те, що він раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, і просить пом’якшити об­ране йому покарання, застосувавши ст. 69 КК.

Адвокат засудженого вважає, що С. здійснив умисне вбивство у стані си­льного душевного хвилювання, викликаного неправильною поведінкою по­терпілої (образами з її боку та знаходженням у квартирі в пізній час сторон­нього чоловіка), тому просить вирок змінити, дії засудженого перекваліфіку­вати на ст. 116 КК як вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилю­вання, і за цією статтею визначити мінімальне покарання.

Прокурор та сестра потерпілої М. вважають касаційні скарги безпідстав­ними і просять залишити їх без задоволення.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, вислухавши по­яснення засудженого С. та його адвоката, вислухавши думку прокурора про необхідність зміни вироку з перекваліфікацією дій засудженого з ч. 3 на ч. 1 ст. 185 КК, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що каса­ційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини злочинів і його висновок про доведеність вини С. в умисному вбивстві з особливою жорстокістю потерпілої М. та у викраденні майна потерпілої відповідає до­казам у справі.

Викладені у касаційних скаргах доводи про те, що С. вчинив умисне вбивство потерпілої М. у стані сильного душевного хвилювання, є безпідста­вними.

Для застосування ст. 116 КК необхідно, щоб сильне душевне хвилюван­ня було раптовим і викликане протизаконним насильством, систематич­ним знущанням або тяжкою образою з боку потерпілої особи. Тільки зазна­чені підстави можуть свідчити про наявність такого складу злочину, а якщо це хвилювання було обумовлене іншими обставинами — склад злочину від­сутній.

За обставинами події злочину жодна з цих підстав, яка б могла виклика­ти у С. стан сильного душевного хвилювання, при розгляді цієї справи не вста­новлена.

У своїх поясненнях засуджений дійсно згадував про те, що, зайшовши до квартири М., побачив якогось 40-річного чоловіка, який сидів у кімнаті, і на його питання М. пояснила, що це товариш батька. Коли чоловік пішов, С. став сваритися з потерпілою, приревнувавши її до нього, а потім взяв на кух­ні ніж, підійшов до М., схопив її за руку і ножем став завдавати удари в гру­ди. Потерпіла намагалась вирватись, але він повалив її на підлогу, ножем по­різав шию, потім встромив ніж у груди і спостерігав, як потерпіла мучилася до настання смерті.

З огляду на пояснення засудженого з боку потерпілої жодних дій, які б могли викликати у С. стан сильного душевного хвилювання, вчинено не бу­ло.

Та обставина, що в момент приходу засудженого у квартиру потерпілої там перебував чоловік, особа якого не встановлена, теж не могла викликати у нього такий стан.

Описуючи свій стан, засуджений визнав, що приревнував потерпілу до цього чоловіка, на ґрунті чого посварився з нею, пішов на кухню, взяв ніж і умисно вбив її, завдаючи удари в життєво важливі органи.

Крім того, показаннями свідків встановлено, що С. безпідставно звину­вачував потерпілу в невірності, ревнував, ображав і бив. Саме через таку по­ведінку С. потерпіла розірвала з ним стосунки.

За висновком судової психолого-психіатричної експертизи, на момент вчинення умисного вбивства емоційно-вольова сфера С. не була порушеною. Він перебував у стані простого алкогольного сп’яніння.

Показаннями самого засудженого встановлено, що під час умисного вбивства він діяв з особливою жорстокістю, завдаючи потерпілій такі удари ножем у життєво важливі органи, якими потерпілій були спричинені перед­смертні страждання. Як визнав засуджений, встромивши в груди М. ніж, він протягом 30 хв. спостерігав за тим, як вона страждає перед настанням смерті.

Суд припустився помилки, кваліфікуючи дії засудженого за ч. 3 ст. 185 КК. Суд виходив з того, що сума заподіяної шкоди у розмірі 526 грн 30 коп. для потерпілої була значною, оскільки вона отримувала невисоку заробітну плату.

Проте згідно з приміткою до ст. 185 КК значна шкода визначається не тільки з урахуванням матеріального становища потерпілої особи, сума запо­діяної шкоди повинна складати від 100 до 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Тому в цій частині вирок підлягає зміні з перекваліфікаці­єю дій засудженого з ч. 3 на ч. 1 ст. 185 КК.

З огляду на матеріали справи після вчинення зазначених злочинів С. по­чав проявляти ознаки реактивного психозу з шизофреноподібною симпто­матикою.

У зв’язку з цим та вчиненням ним суспільно небезпечних діянь ухвалою Апеляційного суду !вано-Франківської області від 5 грудня 2002 р. до ньо­го були застосовані примусові заходи медичного характеру з поміщенням у психіатричну лікарню до виходу із хворобливого стану.

Ухвалою цього суду від 22 січня 2004 р. застосовані до С. примусові за­ходи медичного характеру скасовано у зв’язку з його повним одужанням. За висновком судово-психіатричної експертизи, С. психічними розладами не страждає і не страждав на період часу, що належить до інкримінованих йому злочинів.

На підставі наведеного колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційні скарги С. та його адвоката за­довольнила частково. Вирок Апеляційного суду !вано-Франківської облас­ті від 10 червня 2004 р. щодо С. змінила: перекваліфікувала його дії з ч. 3 на ч. 1 ст. 185 КК, а за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 185 та п. 4 ч. 2 ст. 115 КК на підставі ст. 70 КК України, визначила покарання у виді позба­влення волі строком на 14 років. В іншій частині колегія суддів вирок зали­шила без зміни.

Умисне вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборо­ни, помилково кваліфіковано за ч. 1 ст. 115 КК

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах і Військової судової колегії Верховного Суду України від 21 травня 2004року // Судова практика Верховного Суду України у криміналь­них справах: Офіц. вид. — К., 2006. — С. 48—50

(витяг)

Вироком Сумського районного суду Сумської області від 5 жовтня 2001 р. С. засуджено за ч. 1 ст. 115 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 5 років позбавлення волі.

Ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 18 грудня 2001 р. ви­рок залишено без зміни.

С. засуджено за вчинення умисного вбивства потерпілого П. за таких об­ставин.

Судом встановлено, що близько 20 год. 8 червня 2001 р. до будинку, де С. мешкав із сім’єю, зайшов П. у стані алкогольного сп’яніння. П. вихопив із рук С. металеву товкачку, а потім наніс С. один удар кулаком у груди, після чого схопив сокиру, але С. вибив її з рук. Продовжуючи небезпечне посяган­ня, П. вдарив С. кулаком в обличчя і намагався продовжити побиття, але С. вирвався і, схопивши ножі зі столу, почав розмахувати ними перед потерпі­лим, який продовжував наступати на нього. Тоді С. завдав П. удару ножем, і внаслідок проникаючого поранення грудної клітини з пораненням стінки гир­ла аорти та розвитком тампонади серця, потерпілий помер.

У клопотанні засуджений порушує питання про перегляд судових рі­шень щодо нього у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону.

Розглянувши справу за поданням п’яти суддів на спільному засіданні, Су­дова палата у кримінальних справах і Військова судова колегія Верховного Суду України клопотання засудженого задовольнила з таких підстав.

Відповідно до ч. 3 ст. 27 Конституції України і ст. 36 КК України кожна особа має право на необхідну оборону від суспільно небезпечного посягання незалежно від можливості уникнути його або звернутися по допомогу до ін­ших осіб чи органів влади.

Судом встановлено, що засуджений С. разом зі своєю дружиною та діть­ми перебував у себе вдома, коли до них прийшов П., який був п’яний і за­кривавлений. Саме він розпочав сварку з господарем будинку, погрожував йому товкачкою та сокирою, не хотів виходити з будинку і першим почав бити С.

Відповідно до свідчень засудженого, коли П. зайшов до нього, він запро­понував йому проспатися, але останній став погрожувати, завдав йому удару в обличчя і, коли він впав, почав його душити. Захищаючись і обороняючись від нападу, він завдав потерпілому удар ножем.

Ці показання засудженого узгоджуються з показаннями свідка Л., дру­жини засудженого, про те, що П. й до цього погрожував її чоловіку, а коли він прийшов до них додому, вона, злякавшись, вибігла з хати, оскільки потерпі­лий взяв сокиру і хотів нанести нею удари її чоловіку. Раніше вона була свід­ком того, як П. жорстоко бив свого батька та брата; показаннями свідків Ч. та X., з огляду на які П. був набагато здоровішим і сильнішим від С. і був того дня п’яний. Відповідно до показань свідка Ч. потерпілий у цей день був агре­сивним і до того, як іти до С., побив О.

У справі встановлено, і суд фактично визнав доведеним вчинення потер­пілим неправомірних дій, які свідчать про реальність та дійсність суспільно небезпечного посягання, що існувало об’єктивно, і С. ударив ножем П. із ме­тою припинити таке посягання та захистити себе і свою сім’ю. Однак засу­джений застосував таке знаряддя і завдав потерпілому шкоди, яка не відпові­дає небезпечності посягання та обстановці захисту.

На підставі наведеного Судова палата у кримінальних справах і Війсь­кова судова колегія Верховного Суду України судові рішення змінила і пере­кваліфікувала дії С. з ч. 1 ст. 115 КК України на ст. 118 КК України, при­значила йому за цим законом покарання у виді 2 років позбавлення волі та звільнила з-під варти у зв’язку з відбуттям зазначеного строку покарання.

Лікар несе відповідальність за здоров'я пацієнта незалежно від то­го, чи обрав саме його пацієнт, чи він лікував останнього за призна­ченням.

У разі настання смерті пацієнта внаслідок невиконання або нена­лежного виконання професійних обов'язків через злочинну недбалість чи несумлінне до них ставлення лікуючий лікар несе кримінальну від­повідальність за вбивство з необережності за ст. 98 КК України 1960 р. або за ст. 140 КК України 2001 р.

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах і Військової судової колегії Верховного Су ду України від 14 березня 2003 року // Судова практика Верховного Суду України у криміналь­них справах: Офіц. вид. — К., 2006. — С. 50—55

(витяг)

Вироком Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 червня 1998 р. К. засуджена за ст. 98 КК 1960 р. до 2 років позбавлення волі. Суд постановив стягнути із засудженої на користь потерпілого В. В. 20 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. На підставі п. «б» ст. 1 Закону від 26  червня 1997 р. № 401/97-ВР «Про амністію з нагоди першої річниці Кон­ституції України» К. від відбування покарання звільнена.

Ухвалою від 2 вересня 1998 р. судова колегія у кримінальних справах Київського обласного суду залишила вирок без зміни.

Судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду України ухва­лою від 22 березня 2001 р. ухвалу обласного суду скасувала і направила спра­ву на новий касаційний розгляд.

Ухвалою від 16 травня 2001 р. судова колегія у кримінальних справах Київського обласного суду вирок залишила без зміни.

К. визнана винною у вбивстві з необережності О., вчиненому за таких об­ставин.

К., лікар-гінеколог, спеціаліст вищої категорії і кандидат медичних наук, завідуюча відділенням патології вагітних пологового будинку, на прохання своєї знайомої В. Л. — матері вагітної О., 1978 р. н., пообіцяла прийняти по­логи у останньої та лікувати її в післяпологовий період.

О., також знаючи К. як висококваліфікованого спеціаліста, за порадою матері обрала її лікуючим лікарем, що передбачено ст. 6 Закону від 19 листо­пада 1992 р. № 2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоро­в’я» (далі — Закон № 2801-XII).

Після надходження О. 10 березня 1997 р. приблизно о 8 год. ранку до по­логового будинку К., згідно з попередніми домовленостями, незважаючи на ви­хідний день, прийшла до пологового будинку і поставила до відома завідуючо­го фізіологічним відділенням, що прийматиме пологи в О., з чим той погодився.

Прийнявши пологи, К. того ж дня поїхала до матері породіллі й повідо­мила, що вони пройшли благополучно.

У післяпологовий період К., виконуючи обов’язки лікуючого лікаря О. з 10 по 19 березня 1997 р., несвоєчасно й неповно обстежувала пацієнтку, не виявила гнійного запального процесу в статевих органах останньої, не нада­ла значення підвищенню температури, не з’ясувала причини підвищення рів­ня лейкоцитів і не пояснила хворій дійсний стан її здоров’я та прогноз мож­ливого розвитку захворювання.

Виявляючи злочинну недбалість, К. перед випискою О. з пологового бу­динку не провела належних обстежень, унаслідок чого не виявила у пацієнт­ки збільшення розмірів матки й ендометрит, що в подальшому призвело до погіршення стану здоров’я породіллі.

Наступного дня після виписки — 20 березня 1997 р. — приблизно о 9 год. 30 хв. К., оглянувши О. вдома й поставивши діагноз «грип», виявила злочин­ну недбалість: не вжила заходів до її госпіталізації, що призвело до подаль­шої ускладнення стану здоров’я пацієнтки і розвитку в неї інфекційно-ток­сичного шоку. Цього ж дня викликана родичами О. машина швидкої допо­моги доставила її в центральну районну лікарню, де вона й померла.

Засуджена у клопотанні просила скасувати судові рішення у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону і закрити справу за від­сутністю в її діях складу злочину оскільки вона не була лікуючим лікарем О.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення потерпілих В. Е. та О. В. і за­судженої К., міркування прокурора про відсутність підстав для скасування судових рішень і закриття справи, перевіривши матеріали останньої, судді Су­дової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верхов­ного Суду України дійшли висновку, що клопотання засудженої задоволен­ню не підлягає з таких підстав.

Як убачається з матеріалів справи, висновок суду про винність К. відпо­відає фактичним обставинам справи, що підтверджені дослідженими в судо­вому засіданні доказами, аналіз яких суд дав у вироку, і є обґрунтованим.

У справі встановлено, що особисте знайомство між К. і В. Л. стало під­ставою для звернення останньої до К. із проханням прийняти пологи у її доч­ки та вести її в післяпологовий період.

Як на досудовому слідстві, так і в суді К. визнала, що на прохання В. Л. вона погодилася прийняти пологи в О., після чого щоденно приходила до тієї в палату, оглядала, знімала шви, повідомила медичний персонал, коли саме пацієнтку можна готувати на виписку, а 20 березня 1997 р. оглянула її вдома. За показаннями К., вона заповнила історію пологів і післяпологового періоду.

Потерпіла В. Л. показала, що після прийняття пологів К. щоденно пові­домляла про стан здоров’я дочки, котра також говорила, що її оглядала К.

Наведене свідчить про те, що К., по суті, взяла на себе обов’язки лікую­чого лікаря й усвідомлювала свою відповідальність за стан здоров’я О.

За показаннями потерпілої В. Л., дочка повідомляла, що її лікуючим лі­карем є К. Це підтверджується і змістом записок О. з пологового будинку до чоловіка, де вона неодноразово згадує ім’я К. як лікаря, що нею опікується, повідомляє про день виписки і з яким необхідно «розрахуватися».

Свідок X. — завідуючий фізіологічним відділенням пологового будин­ку — підтвердив, що К. з його дозволу була лікуючим лікарем О., оглядала її, приймала рішення про виписку, а коли він хотів оглянути породіллю — та відмовилася, пославшись на те, що це вже зробила К.

Як лікуючого лікаря сприймали К. й свідки Л. та С., які разом з О. пере­бували у післяпологовій палаті й бачили, що її оглядала К., якій О. скаржи­лася на біль у животі та температуру.

Свідки Л. С., К. М., Т., Т. С. — акушери лікарні — показали, що під час обходів палат лікарями О. заявляла, що її оглядала К.

Жоден зі свідків із медперсоналу пологового будинку не показав, що К. будь-коли зверталася за інформацією про стан здоров’я О., тоді як К. щоден­но надавала таку інформацію В. Л. і довела до відома медперсоналу дату ви­писки О. з пологового будинку, що свідчить про те, що сама вона володіла та­кою інформацією.

Усі ці докази в сукупності свідчать, що обов’язки, які виконувала К. із дня прийняття пологів і до виписки О. з пологового будинку, відповідали обо­в’язкам лікуючого лікаря, передбаченим внутрішньою інструкцією пологово­го будинку. Такого ж висновку дійшла і комісійна судово-медична експертиза.

Наведені у клопотанні та підтримані у поданні доводи про те, що з юри­дичної точки зору К. не була лікуючим лікарем і у зв’язку з цим не може від­повідати за смерть О., безпідставні, оскільки статті 34,38 Закону № 2801-XII передбачають дві категорії лікуючих лікарів: безпосередньо обраного пацієн­том та призначеного керівником закладу охорони здоров’я чи його підрозді­лу. При цьому жодним нормативно-правовим актом не передбачено видан­ня наказів або розпоряджень про закріплення лікуючого лікаря за пацієнтом, який його обрав. Більше того, ст. 38 Закону № 2801-XII обумовлює вільний вибір пацієнтом лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги, і таку угоду Закон не ставить у залежність від наявності офіційної чи неофі­ційної згоди на це адміністрації лікувального закладу. У цьому ж випадку про лікування О. лікарем К. поставили до відома завідуючого відділенням X. Останній не мав права відсторонити К. від лікування, оскільки згідно зі ст. 34 зазначеного Закону право вибору такого лікаря належить лише пацієнтові. Водночас ч. 3 цієї статті передбачено відповідальність лікуючого лікаря за здо­ров’я пацієнта незалежно від того, обрав його пацієнт чи він лікував остан­нього за призначенням.

Суд обґрунтовано визнав, що смерть О. сталася внаслідок злочинної не­дбалості К.

За висновком комісійної судово-медичної експертизи причиною смерті О. став післяпологовий метроендометрит, який ускладнився інфекційно-ток­сичним шоком.

Допитаний у суді експерт Ш. пояснив, що причиною ендометриту була інфекція у порожнині матки, і це свідчило про те, що запальний процес три­вав не один день.

Експерт X. В. підтвердив, що інфекційно-токсичний шок був виклика­ний інфекцією, занесеною в матку не пізніше ніж за 2 дні до смерті О.

Об’єктивним свідченням наявності в О. запального процесу на день її виписки з пологового будинку є дані в журналі й у зошиті аналізів фізіоло­гічного відділення, які вказують на значний лейкоцитоз та збільшення швид­кості осідання еритроцитів.

За висновками судово-медичних експертиз, ендометрит розвинувся в післяпологовий період, і за умови проведення огляду О. безпосередньо перед випискою з пологового будинку 19 березня 1997 р. з урахуванням зазначе­них результатів аналізу крові й того, що в породіллі була збільшена в розмі­рах матка (як виявлено при патологоанатомічному дослідженні трупа), ліку­ючий лікар міг і повинен був встановити захворювання.

Наведені дані дають підстави для висновку, що безпосередньо перед випис­кою О. з пологового будинку К. її не оглянула, хоча повинна була це зробити.

За показаннями потерпілих В. В. та В. Л., при відвіданні хворої О. вдома 18  березня 1997 р. К. не надала значення її тяжкому стану і не вжила заходів до її своєчасної госпіталізації, а обмежилася записом на аркуші паперу назв антибіотиків, застосування яких, на її думку, було достатньо, щоб вивести хвору з такого стану.

Зазначені об’єктивні обставини дали достатні підстави судово-медич­ним експертам для висновку, що смерті О. можна було запобігти.

Погоджуючись із цим висновком і беручи до уваги стаж роботи, досвід і ступінь кваліфікації К., яка є кандидатом медичних наук, місцевий суд об­Грунтовано визнав, що вона з урахуванням наведених даних повинна була й могла передбачити можливість настання смерті О. і вжити заходів, щоб їй за­побігти, але не зробила цього. Тобто вона виявила злочинну недбалість, на­слідком якої стала смерть потерпілої О.

На те, що К. усвідомила свою відповідальність за смерть О., вказує і її подальша поведінка, спрямована на зміну результатів аналізів крові та запе­речення факту призначення О. медикаментів удома. Тому К. обГрунтовано визнано винною у вбивстві з необережності. Її дії правильно кваліфіковані за ст. 98 КК 1960 р.

У справі не допущено порушень закону, які б відповідно до ст. 400⁴ КПК могли бути підставами для перегляду судових рішень.

З урахуванням наведеного судді Судової палати у кримінальних спра­вах і Військової судової колегії Верховного Суду України на спільному засі­данні клопотання засудженої К. про скасування судових рішень щодо неї за­лишили без задоволення.

Кількість, характер, локалізація, сила нанесення ножових поранень і знаряддя вчинення злочину свідчать про спрямованість умислу на заподіяння смерті потерпілої, хоча смерть не настала з незалежних від волі винного обставин

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 січня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 81—83

(витяг)

Вироком колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду Волинської області від 13 жовтня 2005 р. Г. засуджений за ч. 2 ст. 15, п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України на 11 років позбавлення волі з конфіскаці­єю всього майна, яке є його власністю; за ч. 4 ст. 187 КК України — на 10 ро­ків позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно призначено 14 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

Постановлено стягнути з Г.: на користь потерпілої Л. на відшкодування матеріальних збитків — 1418 грн 29 коп., на відшкодування моральної шко­ди — 10 000 грн; на користь Волинської обласної клінічної лікарні за ліку­вання Л. — 5116 грн; на користь держави — 1224 грн судових витрат за про­ведення експертиз.

Г. визнано винним у тому, що він близько 9 год. 23 травня 2005 р., пере­буваючи в будинку, з метою заволодіння чужим майном вчинив розбійний напад на Л., під час якого умисно з корисливих мотивів вчинив замах на вбивство Л., смерть якої не настала з незалежних від його волі причин. До того ж Г. наніс потерпілій декілька ударів кухонним ножем у різні частини тіла, заподіявши тяжкі тілесні ушкодження, від чого та втратила свідомість і лежала без ознак життя, що сприймалось засудженим як її смерть. Під час на­паду Г. заволодів майном потерпілого Л. В. на загальну суму 6708 грн 1 коп.

У касаційній скарзі захисник засудженого посилався на те, що у справі не знайдено і у вироку суду не наведено доказів наявності у Г. прямого умис­лу на вбивство Л., а сам Г. неодноразово вказував, що не мав наміру вбити потерпілу і не бажав її смерті. У зв’язку з цим просив вирок у частині засу­дження Г. за ч. 2 ст. 15, п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України скасувати.

Заслухавши доповідача, думку прокурора про відсутність підстав для задоволення скарги, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів вважає, що скарга не підлягає задоволенню на таких підставах.

Висновок суду про доведеність вини Г. у вчиненні злочинів, за які його засуджено, відповідає фактичним обставинам справи, обГрунтований сукуп­ністю доказів, розглянутих у судовому засіданні, належно оцінених і наведе­них судом у вироку, і є правильним.

Так, на стадії досудового слідства Г. звернувся з явкою з повинною і на допитах дав показання як підозрюваний, обвинувачений: він зайшов до бу­динку Л., де раніше виконував ремонтні роботи, маючи намір заволодіти чу­жим майном, напав на Л. і, бажаючи її смерті (щоб вона не могла надалі його викрити, оскільки знала його), завдав їй ударів кухонним ножем у спину, груди, по руках, шиї. Вирішивши, що Л. мертва, Г. припинив свої дії і кинув поруч із нею ніж, обшукав будинок, заволодів майном її сина, яке частково зберігав при собі, а частково сховав у кущах.

З даних протоколу відтворення обстановки та обставин події з участю Г. вбачається, що той показав, як наносив удари ножем потерпілій, де саме в бу­динку перебували речі, якими він заволодів, та видав викрадене. Викрадені речі були впізнані потерпілим Л. В.

Потерпілий Л. В., свідки Ц., С. підтвердили, що Л. була знайдена 23 тра­вня 2005 р. вдень у своєму будинку з ножовими пораненнями, їй своєчасно була надана медична допомога, внаслідок чого вдалося зберегти життя потер­пілої, яка одразу вказувала, що напад на неї з ножем вчинив Г.

З показань потерпілої Л. видно, що Г. спочатку вдарив її ножем у спину, а коли вона повернулась до нього — у груди, по руках, при цьому вимагав сказати, де в будинку знаходяться гроші, не реагував на її прохання не вбива­ти; залишаючи будинок, усвідомлюючи, що вона ще жива, заподіяв їй ножем різану рану шиї, від чого вона втратила свідомість.

Згідно з висновками судово-медичних і судово-криміналістичних експер­тиз виявленим на місці події ножем Л. були заподіяні тяжкі тілесні ушкоджен­ня, небезпечні для життя в момент заподіяння, у виді множинних колото-рі- заних поранень тіла, зокрема задньої поверхні грудної клітини, проникаюче в грудну клітину з пораненням лівої легені і травматичним зламом третього ребра зліва, а також різана рана в підщелеповій ділянці на шиї довжиною 15 см і глибиною до 7 см.

Оцінивши зазначені докази в сукупності, суд обГрунтовано дійшов ви­сновку, що дії Г. були спрямовані на умисне вбивство Л. — жінки похилого віку з користі під час розбійного нападу на неї, оскільки про це свідчать не тільки показання Г. на досудовому слідстві і показання потерпілої, а й дані щодо кількості, характеру, локалізації виявлених у неї поранень, сили нане­сення їй ножем ударів, достатньої для такого тілесного ушкодження, виявле­ного у потерпілої, як злам ребра.

Тобто Г. виконав усі дії, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця — настання смерті Л., але цей злочин не було закінчено з причин, що не залежали від його волі, — внаслідок своєчасного виявлення пораненої, яку він залишив, вважаючи її мертвою, і своєчасного надання їй необхідної медичної допомоги.

За таких обставин доводи захисника М. з посиланням на показання за­судженого в суді про відсутність у Г. прямого умислу на вбивство Л. є безпід­ставними.

Наведені вище докази спростовують посилання захисника М. і на те, що винність Г. у вчиненні замаху на умисне вбивство Л. із користі не доведено.

Дії засудженого Г. за ч. 4 ст. 187, ч. 2 ст. 15, п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України кваліфіковані правильно.

!стотних порушень кримінально-процесуального законодавства, які ма­ють наслідком скасування чи зміну вироку, у справі не встановлено.

Покарання засудженому призначено відповідно до вимог ст. 65 КК Украї­ни в межах санкції статей КК України, за якими його засуджено, з врахуванням тяжкості вчиненого злочину, даних про особу засудженого, його віку, обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання, і це покарання є справедливим.

Підстав для пом’якшення покарання колегія суддів не вбачає.

Враховуючи викладене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу захисника засудженого залишила без задоволення, а вирок колегії суддів судової палати у криміна­льних справах апеляційного суду Волинської області від 13 жовтня 2005 р. щодо Г. — без змін.

Дії засудженого, який вчинив умисне вбивство трьох осіб на ґрунті особистих неприязних стосунків правильно кваліфіковані за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 16 лютого 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 86—88

(витяг)

Вироком колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду Донецької області від 29 вересня 2005 р. В. засуджений за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України на 14 років 6 місяців позбавлення волі.

За вироком В. визнано винуватим і засуджено за умисне вбивство трьох осіб, вчинене за таких обставин.

7 травня 2005 р. у другій половині дня неповнолітній В. із його знайоми­ми С. В. та О. вживали спиртні напої в кафе «Едем» (м. Зугрес), а потім він поїхав до баби і діда Я., які проживають у смт Троїцько-Харцизьк.

Уранці 8 травня 2005 р. до В. прийшов С. В. і заявив, що той у кафе ви­крав у нього із внутрішньої кишені піджака 1000 грн.

У період часу з 8 по 13 травня 2005 р. С., О. та їх знайомий С. О., якому вони повідомили про нібито крадіжку В. 1000 грн, вимагали від останнього, погрожуючи розправою, повернути гроші до 13 травня 2005 р. Зазначено­го дня приблизно о 19 год. 30 хв. у смт Троїцько-Харцизьк С. В., О. і С. О. зустріли В. і, погрожуючи, вимагали повернення грошей до 21 год. Після цієї розмови у В. виник умисел на їх вбивство.

З цією метою В. узяв дома кухонний ніж і, коли С. О. прийшов приблиз­но о 21 год. до будинку діда і баби В., той запросив його зайти у двір. Там піс­ля того як С. О. кілька разів ударив кулаком в обличчя В., останній під вига­даним приводом нібито передачі грошей запропонував йому пройти за буди­нок і пропустив уперед. Після цього В. завдав ножем один удар у спину С. О., а коли той повернувся, ударив ножем другий раз біля серця. Від отриманих колото-різаних поранень задньої поверхні грудної клітки зліва з пошкоджен­ням лівої легені та передньої поверхні грудної клітки зліва з пошкодженням правого передсердя, яке ускладнилось розвитком тампонади сердечної соро­чки кров’ю, набряканням головного мозку та легенів, внаслідок чого потерпі­лий помер на місці вчинення злочину.

Переконавшись, що С. О. помер, В. перетяг труп за будинок, вийшов на вулицю і запросив С. В. зайти у двір під приводом вживання спиртних напо­їв разом з С. О.

Коли С. В. зайшов у двір, В. пропустив його вперед і завдав ножем два уда­ри в спину, заподіявши два проникаючих колото-різаних поранення задньої поверхні грудної клітки зліва з пошкодженням лівої легені, які ускладнились розвитком лівостороннього гемопневмотораксу, набряком головного мозку та легенів, унаслідок чого потерпілий помер на місці вчинення злочину.

Після переміщення трупа С. В. за будинок В. вийшов на вулицю і запросив О. зайти у двір, повідомивши, що його чекають С. О. та С. В. Коли О. зайшов у двір, В. також пропустив його вперед і завдав ножем два удари в спину, заподіяв­ши проникаючі колото-різані поранення задньої поверхні грудної клітки зліва з пошкодженням лівої легені, внаслідок чого потерпілий помер на місці події.

Після вбивства потерпілих В. закопав їх трупи на подвір’ї в купі гною.

У касаційних скаргах засуджений В. і його захисник, не оспорюючи до­веденості винуватості засудженого в умисному вбивстві на Грунті особистих неприязних стосунків трьох осіб і правильність кваліфікації його дій, проси­ли вирок змінити. На їхню думку, при призначенні покарання суд не повною мірою врахував, що В. учинив злочин у неповнолітньому віці внаслідок не­правомірних дій потерпілих, що він добровільно з’явився із зізнанням, сприяв розкриттю злочину, щиро розкаявся у скоєному. На зазначених підставах во­ни просили пом’якшити призначене засудженому покарання.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, міркування про­курора про залишення касаційних скарг без задоволення, а вирок — без змін, перевіривши кримінальну справу, колегія суддів не знайшла підстав для за­доволення касаційних скарг.

Висновок суду про доведеність винуватості В. в умисному вбивстві на Грунті особистих неприязних стосунків трьох осіб за обставин, викладених у вироку, підтверджується сукупністю доказів, зібраних у справі і перевірених у судовому засіданні в установленому кримінально-процесуальним законо­давством порядку, яким дана належна оцінка у вироку.

Зокрема, з матеріалів справи видно, що В. добровільно звернувся до мі­ліції із заявою про явку з повинною, в якій детально описав мотиви та обста­вини умисного вбивства С. В., С. О. та О., місце захоронення їх трупів та інші обставини скоєного.

Про добровільність звернення В. до міліції із заявою про вбивство трьох осіб підтвердили свідки Ч. К. та Ч. О.

У наступних показаннях під час допитів як підозрюваного, обвинуваче­ного та при відтворенні обстановки та обставин події В. підтвердив викладе­ну в заяві про явку з повинною інформацію про вбивство ним С. В., С. О. та О. і деталізував обставини вчиненого злочину.

Ці показання В. відповідають у деталях сукупності інших зібраних у справі доказів, зокрема даним протоколів огляду місця події, огляду знаряддя зло­чину (ножа), висновків судово-медичних експертиз про причину смерті по­терпілих, локалізацію та характер виявлених на їх тілі тілесних ушкоджень.

Істотних порушень норм кримінально-процесуального законодавства під час досудового слідства і в судовому засіданні не допущено.

Юридична кваліфікація дій В. відповідає тому, що фактично було ним скоєно, і є правильною.

Покарання засудженому призначено відповідно до вимог ст. 65 КК Украї­ни у межах, установлених санкцією ч. 2 ст. 115 КК України, відповідно до по­ложень Загальної частини КК України, з урахуванням ступеня тяжкості вчи­неного злочину, особи винного та обставин, що пом’якшують відповідаль­ність, тому колегія суддів не вбачає підстав для його пом’якшення.

Не вбачаючи підстав для зміни чи скасування вироку, колегія суддів Су­дової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційні скарги засудженого В. і його захисника залишила без задоволення, а вирок колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду До­нецької області — без змін.

Особливі страждання і мучення, спричинені потерпілому при позбав­ленні життя, дають підстави для кваліфікації вбивства як вчиненого з особливою жорстокістю

Ухвала колеги суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 23 березня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 89—92

(витяг)

Вироком апеляційного суду Запорізької області від 28 вересня 2005 р. X. засуджений:

за пунктами 4, 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 15 років позбавлення волі;

за ч. 3 ст. 186 КК України на 6 років позбавлення волі;

за ч. 2 ст. 185 КК України на 4 роки позбавлення волі;

— за сукупністю злочинів на підставі ч. 1 ст. 70 КК України остаточно визначено 15 років позбавлення волі;

за ст. 357 ч. 3 КК України X. виправданий. С. засуджений:

за пунктами 4, 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 13 років позбавлення волі;

за ч. 3 ст. 186 КК України на 5 років позбавлення волі;

за ч. 2 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі;

за ч. 3 ст. 357 КК України на 2 роки обмеження волі,

—            за сукупністю злочинів на підставі ч. 1 ст. 70 КК України визначено 12 років позбавлення волі.

Постановлено стягнути з X. та С. солідарно на користь потерпілого М. 529 грн 80 коп., з X. на користь потерпілого Б. 610 грн.

За вироком суду засуджені визнані винуватими у вчиненні злочинів за таких обставин.

У ніч на 29 грудня 2004 р. X. і С. за попередньою змовою з автомобі­ля ВАЗ-2166 45106 НЄ біля будинку по вул. Рози Люксембург у м. Орехово таємно викрали майно потерпілого М. на загальну суму 529 грн 80 коп.

1  січня 2005 р. приблизно 24 год. 30 хв. С. біля гастроному в м. Орехово таємно викрав у потерпілого П., який спав, куртку-дублянку, кепку, мобіль­ний телефон, гроші (150 грн), а загалом — на суму 950 грн.

Після цього приблизно о 1 год. 30 хв. біля будинку № 66 по тій же вули­ці X. і С., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, почали вимагати від П. номер захисного коду викраденого у нього мобільного телефону. З цього приводу між ними виникла сварка і особиста неприязнь. На Грунті цих сто­сунків засуджені вирішили вбити П.

Реалізуючи умисел на позбавлення життя потерпілого, діючи узгодже­но, С. і X. затягнули П. у автомобіль ЗАЗ-1102 № 97501 НА. X. керував авто­мобілем, а С. на задньому сидінні утримував потерпілого, наносячи йому при цьому численні удари руками по голові і тулубу.

Приїхавши до лісопосадки на 287 км автодороги Запоріжжя—Маріуполь, X. і С. з метою позбавлення життя, діючи узгоджено з особливою жорстокіс­тю, наносили П. руками і ногами удари по різних частинах тіла. X., крім того, наніс 23 удари ножем, численні удари молотком, а С. — численні удари пал­кою. Потерпілого П. засуджені били тривалий час, від чого П. відчував особ­ливі фізичні страждання і мучення.

Спільними діями засуджених П. було спричинено поєднана, комбінова­на травма голови, грудної клітки, кінцівок, яка ускладнилась травматичним шоком, від якого настала смерть.

Помилково вважаючи, що П. живий, з метою спричинення йому особ­ливих страждань X. і С. прив’язали його мотузкою до фаркопа автомобіля і протягнули близько 150 метрів по Грунтовій дорозі зі швидкістю приблиз­но 60 км/год.

2  січня 2005 р. приблизно о 6 год. 30 хв. X. і С. за попередньою змовою з метою викрадення чужого майна проникли до будинку по вул. Машинотрак- торній у м. Орехово, із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя і здоров’я потерпілої Ч., відкрито заволоділи її майном на загальну су­му 1918 грн.

2 січня 2005 р. приблизно о 19 год. X. з автомобіля ВАЗ-2103 № 34824 НА біля будинку по вул. Горького у м. Орехово таємно викрав майно потерпіло­го А. на загальну суму 530 грн.

7 січня 2005 р. приблизно о 22 год. 30 хв. С. у квартирі будинку у с. Ново- ніколаївка таємно викрав паспорт на ім’я С.

7 січня 2005 р. приблизно о 23 год. X. і С. за попередньою змовою з авто­мобіля ЗАЗ-1102 № В9778 ЯН біля будинку по вул. Леніна у с. Новоніколаїв- ка таємно викрали майно потерпілого К. на загальну суму 800 грн.

У цей же час засуджені за попередньою змовою з автомобіля «Моск- вич-412» № 04816 НА таємно викрали майно потерпілого С. на 498 грн.

X. крім того 7 січня 2005 р. у м. Вільнянськ таємно викрав з автомобіля ВАЗ-21003 № 12783 НЄ біля будинку по вул. Бочарова майно потерпілого Б. на загальну суму 730 грн.

У касаційній скарзі та доповненнях до неї засуджений X. просив зміни­ти вирок, перекваліфікувати його дії з ч. 2 ст. 115 (пункти 4,12) на ч. 2 ст. 121 КК України, оскільки, на його думку, не доведено, що він мав умисел на по­збавлення життя потерпілого П., посилався на те, що судом не враховано не­правомірну поведінку потерпілого, який намагався заволодіти автомобілем, де його засуджені і побачили, ці дії потерпілого викликали у X. сильне душе­вне хвилювання, просив усе це урахувати, перекваліфікувати його дії та по­м’якшити покарання.

Захисник О. у доповненнях до скарги X., підтримуючи доводи засудже­ного щодо неправильної кваліфікації дій X., просив скасувати вирок, справу направити на додаткове розслідування, оскільки, на його думку, обставини справи досліджені неповно, однобічно.

Вирок щодо С. не оскаржений, на нього не подано подання.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокуро­ра, який вважав за необхідне виключити з вироку кваліфікуючу ознаку ч. 3 ст. 186 КК України щодо обох засуджених — спричинення значної шкоди по­терпілій Ч., а в іншій частині вирок залишити без змін, перевіривши матеріа­ли справи та доводи, наведені у скаргах, колегія суддів вважає, що вони під­лягають задоволенню частково на таких підставах.

ОбГрунтованість засудження за крадіжки майна потерпілих М., П., А., К., С., Б., паспорта С. В. і правильність кваліфікації дій X. і С. за ч. 2 ст. 185, а С. і за ч. 3 ст. 357 КК України у скарзі та доповненнях до неї не оспорюється.

Винуватість засуджених X. і С. у вчиненні цих злочинів підтверджена дослідженими у судовому засіданні доказами, яким у вироку дана належна оцінка.

Дії X. і С. за ч. 2 ст. 185 КК України, а С. і за ч. 3 ст. 357 КК України ква­ліфіковано правильно.

Обгрунтовано X. і С. визнані винуватими і в умисному вбивстві П. за об­ставин, викладених у вироку.

У судовому засіданні С. визнав себе винуватим в умисному вбивстві П., показав, що за пропозицією X. вони вивезли П. на автомобілі у лісопосадку, витягнули з автомобіля і почали наносити йому удари руками, ногами, но­жем, палкою, молотком протягом тривалого часу, прив’язали потерпілого за ноги до фаркопа автомобіля і протягнули по дорозі, а потім відтягнули у лі­сопосадку.

Зі змісту показань X. вбачається, що він визнавав усі дії щодо потерпіло­го, визначені у вироку, вони з С. учинили вдвох.

Показання засуджених у судовому засіданні про обставини вчинення зло­чину, узгодженість дій відповідають їх показанням на досудовому слідстві, зокрема під час відтворення обстановки і обставин події, даним, що містяться у протоколах огляду місця події, огляду автомобіля, висновках судово-іму­нологічної, судово-криміналістичної, судово-медичних експертиз, показаннях свідків.

За висновками судово-медичної експертизи смерть П. настала від поєд­наної, комбінованої травми голови, грудної клітки і кінцівок, яка ускладни­лася травматичним шоком. Показання засуджених щодо механізму спричи­нення тілесних ушкоджень потерпілому не суперечать даним судово-медич­ної експертизи.

Судом перевірялися доводи засуджених про незаконні методи слідства на стадії досудового слідства. Ці доводи не були підтверджені.

Таким чином, усі обставини справи досліджені повно.

Оцінивши досліджені у судовому засіданні докази у їх сукупності, суд дійшов обгрунтованого висновку про доведеність винуватості засуджених X. і С. в умисному вбивстві П. за попередньою змовою, з особливою жорс­токістю, і правильно кваліфікував їх дії за пунктами 4, 12 ч. 2 ст. 115 КК України.

X. і С. обгрунтовано визнані винуватими і у відкритому заволодінні май­ном потерпілої Ч. за обставин, викладених у вироку.

З показань потерпілої Ч. вбачається, що вночі 2 січня 2005 р. у її буди­нок проникли двоє чоловіків, один з яких почав бити її, а потім вони удвох винесли телевізор і відеомагнітофон.

Ці обставини підтвердив С.

Показаннями свідка О. встановлено, що він придбав у X. телевізор і ві- деомагнітофон, які на стадії досудового слідства були вилучені працівника­ми міліції.

Судом правильно встановлені фактичні обставини справи і за цим епі­зодом обвинувачення.

Дії засуджених за ч. 3 ст. 186 КК України кваліфіковано правильно.

Водночас з вироку підлягає виключенню кваліфікуюча ознака цього зло­чину — спричинення значної шкоди потерпілої, оскільки вартість викраде­ного майна (1918 грн) не дає підстав вважати такий розмір викраденого знач­ною шкодою для потерпілої.

Покарання засудженим призначено з дотриманням вимог ст. 65 КК Украї­ни, підстав для його пом’якшення немає.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалила касаційну скаргу засуджено­го X. з доповненнями до неї адвоката О. задовольнити частково, вирок апе­ляційного суду Запорізької області щодо X. та С. змінити, виключити з ви­року кваліфікуючу ознаку ч. 3 ст. 186 КК України — спричинення значної шкоди потерпілої, а в іншій частині цей вирок щодо X. та С. залишити без змін.

Умисне вбивство на ґрунті особистих неприязних стосунків однієї осо­би і замах на життя іншої правильно кваліфіковано за ч. 1 ст. 115, ч. 2 ст. 15 і п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 4 квітня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 92—94

(витяг)

Вироком апеляційного суду м. Києва від 1 листопада 2005 р. Р. засудже­но за ч. 1 ст. 115 КК України на 15 років позбавлення волі; за ч. 2 ст. 15, п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України на 14 років позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК України остаточно Р. призначено покарання на 15 ро­ків позбавлення волі.

Р. засуджено за те, що він 21 лютого 2005 р. близько 22 год. 45 хв., пере­буваючи у квартирі по вул. Рокосовського у м. Києві, на грунті особистих не­приязних стосунків, з метою вбивства двох осіб, почав завдавати удари ніж­кою від табурета по голові Ч. та П., від чого останні впали на підлогу. Продо­вжуючи свої дії Р. з метою доведення свого умислу до кінця завдав ножові поранення потерпілим. Смерть Ч. настала в результаті колото-різаної рани шиї з ушкодженням сонної артерії. П. були спричинені тяжкі тілесні ушко­дження, небезпечні для життя в момент заподіяння, і його смерть не настала у зв’язку із своєчасно наданою медичною допомогою.

У касаційній скарзі засуджений Р. зазначив, що суд неправильно вста­новив фактичні обставини справи, умислу на вбивство потерпілих у нього не було. Посилався на те, що досудове слідство пройшло неповно та однобічно, до нього застосовувались недозволені методи слідства, засоби психологічно­го та фізичного тиску. Просив вирок щодо нього скасувати, а справу закрити за ст. 6 п. 2 КПК України.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, виступи захисника А. та засудженого Р. про підтримання касаційної скарги, прокурора про зали­шення вироку щодо Р. без змін, а касаційної скарги — без задоволення, переві­ривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги засуджено­го, колегія суддів вважає, що вона задоволенню не підлягає на таких підставах.

До висновку про винність засудженого Р. у вчиненні умисного вбивства потерпілого Ч. та замаху на умисне вбивство потерпілого П. суд дійшов на підставі доказів, перевірених у судовому засіданні, яким дав належну оцінку у вироку.

Доводи засудженого про його невинуватість у вчиненні інкримінованих злочинів були предметом дослідження апеляційного суду і спростовані наве­деними у вироку доказами.

Суд правильно послався на показання Р., дані під час досудового слідства, що прямо викривають його у вчиненні цих злочинів.

При допитах як підозрюваного та обвинуваченого за участю адвоката Р. детально пояснював обставини вчиненого.

Ці показання суд обгрунтовано визнав достовірними, оскільки вони стверджуються іншими доказами.

Зокрема, під час відтворення обстановки і обставин події за участю Р. та його захисника засуджений розповів, за яких обставин вчинив злочинні дії, чим, як і у які ділянки тіла потерпілих завдавав удари та ножові поранення.

Пояснення Р. про характер поранень були підтверджені висновками про­ведених у процесі досудового слідства експертиз.

Заданими судово-медичних експертиз пояснення Р. про спосіб, інтенсив­ність і локалізацію тілесних ушкоджень, які він завдав потерпілим, повністю підтверджені. Локалізація та характер цих ушкоджень свідчать про намір за­судженого позбавити життя потерпілих.

Згідно з висновками медико-криміналістичної та судово-криміналістич­ної експертиз виявлені на трупі потерпілого Ч. поранення, а також колото- різана рана грудей П. могли бути завдані клинком ножа, вилученого з місця події.

Потерпілий П. ствердив суду, що Р. 21 лютого 2005 р. неодноразово за­ходив до них у квартиру і вимагав у Ч. гроші, однак останній відмовився їх давати. Після 22 год. знову зайшов Р. і почав сваритись із Ч. П. почув звук ударів і побачив, що засуджений завдає удари Ч., а коли останній падав, то з шиї у нього текла кров. Р. також завдав йому особисто не менше п’яти силь­них ударів по голові та поранив у груди.

Ставити під сумнів ці показання потерпілого підстав немає. Вони узго­джуються з наведеними судом доказами, зокрема з даними судово-імунологіч­ної експертизи, про те, що на вилученій при затриманні Р. куртці виявлено кров людини, що могла належати потерпілому Ч., а також не виключається наявність крові потерпілого П.

Немає й підстав вважати, що стосовно Р. допущено істотне порушення кри­мінально-процесуального законодавства, яке тягне скасування судового рішення.

Стосовно посилань засудженого про застосування до нього під час досу- дового слідства недозволених методів, у зв’язку з чим він обмовив себе у вчи­ненні злочинів, то вони були предметом детальної перевірки під час розгля­ду судом справи і спростовані наведеними у вироку доводами. Цей висновок суду є обгрунтованим і сумніву не викликає.

Кваліфікація дій Р. за ч. 1 ст. 115, ч. 2 ст. 15, п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України є правильною.

Оскільки кримінальне законодавство судом застосовано правильно і по­карання засудженому призначено відповідно до вимог ст. 65 КК України, ко­легія суддів не знайшла підстав для скасування вироку та закриття справи, як про це порушується у касаційній скарзі.

Дії засуджених правильно кваліфіковані за пунктами 6, 11, 12 ч. 2 ст. 115 КК України, оскільки умисне вбивство на замовлення було вчинено ними з метою одержання грошової винагороди, тобто з корис­ливих мотивів

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 25 квітня 2006р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 94—102

(витяг)

Вироком колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду Дніпропетровської області від 10 січня 2006 р. було засуджено:

О. за пунктами 6, 11, 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 14 років позбавлення волі з конфіскацією майна, за ч. 1 ст. 263 КК України на 3 роки 6 місяців по­збавлення волі, а за сукупністю злочинів на підставі ч. 1 ст. 70 КК України на 13 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна;

Г. за пунктами 6, 11, 12 ч. 2 ст. 115ККУкраїни на 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна, за ст. 263 ч. 1 КК України на 2 роки позбавлення волі, а за сукупністю злочинів на підставі ст. 70 ч. 1 КК України на 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна;

М. за пунктами 6, 11, 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна, за ст. 263 ч. 1 КК України на 4 роки позбавлення волі, а за сукупністю злочинів на підставі ст. 70 ч. 1 КК України на 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна.

О. і Г. за ч. 2 ст. 15 та пунктами 6, 11, 12 ч. 2 ст. 115 КК України виправ­дано за відсутністю в їх діях складу злочину.

О., Г. і М. визнано винними у вчиненні за попередньою змовою групою осіб з мотиву користі умисного вбивства на замовлення Б., а також у неза­конному поводженні зі зброєю і боєприпасами.

Як зазначено у вироку, О. у 1998—1999 рр. без передбаченого законом дозволу придбав, носив при собі та зберігав до 31 травня 2005 р. за місцем свого проживання мисливський нарізний самозарядний карабін моделі «Вепр 7,62», який є вогнепальною зброєю, а також 332 набої калібру 7,62 мм, які є бойовими припасами. Згодом цей карабін та частину боєприпасів було використано під час вчинення умисного вбивства Б. за таких обставин.

У лютому 2005 р. у м. Одесі особа, матеріали справи щодо якої виділено в окреме провадження у зв’язку з її розшуком, запропонувала О. за грошову винагороду вчинити вбивство Б., на що той погодився за умови, що сам під­готує цей злочин. До того ж О. отримав половину обумовленої суми винаго­роди, а іншу частину мав одержати після вчинення вбивства Б.

Реалізуючи свій злочинний намір, направлений на умисне вбивство Б., О. вступив у попередню змову з Г., якому запропонував вчинити разом з ним вбивство Б. за винагороду, на що той дав згоду за умови, що не буде вбивати потерпілого особисто. Як безпосереднього виконавця вбивства вони виріши­ли залучити Р., який спочатку погодився вбити Б. за грошову винагороду в сумі 4000 дол. США, однак згодом добровільно відмовився від вчинення зло­чину (щодо нього відмовлено в порушенні кримінальної справи за відсутніс­тю в його діях складу злочину).

О. і Г. вирішили вбити Б. за допомогою наявного в першого мисливсько­го карабіна «Вепр». У березні 2005 р. вони домовилися з жителем м. Балти М., який раніше працював тренером з кульової стрільби в ДТСААФ, щоб він пристріляв зазначений карабін і навчив їх стріляти з нього. М. відрегулював оптичний приціл, пристріляв карабін, вчив стріляти з нього О. і Г. на терито­рії ферми КСП «Промінь», що біля с. Перельоти Балтського району, однак результати їх стрільби були низькими. Тоді О. запропонував вчинити вбив­ство Б. за 4000 дол. США винагороди М., на що той погодився.

На початку квітня 2005 р. О. передав М. для зберігання незаконно при­дбані ним раніше 316 набоїв калібру 7,62 мм, які той приніс до себе додому і зберігав без передбаченого законом дозволу до їх вилучення у нього 26 трав­ня 2005 р.

9  квітня 2005 р., взявши із собою карабін «Вепр» із оптичним прицілом і бойові припаси до нього, О., Г. та М. автомобілем прибули до м. Дніпродзер- жинська Дніпропетровської області, де вивчили обстановку та прийняли рі­шення стріляти в Б. з 10-го технічного поверху будинку № 39 по вул. Айва- зовського. Того самого дня О. та Г. показали М. людину, яку він мав убити, — Б.

10  квітня 2005 р., діючи відповідно до умов попередньої змови, М. та Г., маючи при собі зазначений вище карабін з оптичним прицілом, проникли на10-й технічний поверх зазначеного будинку, а О. залишився поруч з бу­динком спостерігати за дорогою. Побачивши Б., який рухався по дорозі убік свого дому, останній по мобільному телефону повідомив про його наближен­ня М. і Г., а сам став чекати останніх у легковому автомобілі в обумовленому заздалегідь місці.

Коли Б. наблизився, М. з метою вбивства чотири рази вистрелив у нього з мисливського нарізного карабіна з оптичним прицілом, завдавши проника­ючі вогнепальні поранення тулуба, які спричинили ушкодження внутрішніх органів і ускладнились гострою крововтратою, від чого потерпілий помер. Г. у момент вчинення М. пострілів за допомогою мішка уловлював гільзи від­стріляних патронів.

Вчинивши умисне вбивство Б., О., Г. та М. одержали від замовника гро­шову винагороду в сумі 11 000 дол. США.

У поданому на вирок касаційному поданні прокурор, який брав участь у розгляді справи в суді першої інстанції, наводячи доводи, що:

— суд допустив протиріччя щодо кількості пострілів (було 5 поранень, суд визнав, що М. вчинив 4 постріли),

— суд необгрунтовано виправдав О. і Г. за епізодом підготовки до вчи­нення умисного вбивства Б. за участю Р. за ч. 2 ст. 15 та пунктами 6, 11, 12 ч. 2 ст. 115 КК України, а також у частині засудження перших двох та М. за ст. 263 ч. 1 КК України безпідставно виключив окремі кваліфікаційні ознаки цього злочину,

— у справі допущено істотне порушення кримінально-процесуального за­конодавства, оскільки при призначенні покарання суд не зазначив обставин, які обтяжують чи пом’якшують вину засуджених, суд достроково закінчив судове слідство без його згоди на це,

— порушено порядок проведення судових дебатів, оскільки потерпіла Б. О. не взяла в них участі,

— суд безпідставно зазначив у вироку, що саме П. був замовником зло­чину, порушує питання про скасування вироку суду з направленням справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неповнотою судового слідства та непра­вильним застосуванням кримінального законодавства.

У касаційних скаргах:

— засуджений М., наводячи доводи, що слідство у справі проведено не­повно і зібраним доказам дана неправильна оцінка, що його винність не до­ведена, що в потерпілого стріляв не він, а інша особа, що О. і Г. його обмови­ли, що згідно з протоколом обшуку у нього патронів не було виявлено, а у вироку зазначено, що знайдено, просив вирок скасувати і справу направити на додаткове розслідування;

— захисник С., наводячи такі самі доводи, що й М., та зазначаючи, що у справі не встановлено, хто і в якій послідовності стріляв у Б. і від якого по­стрілу настала його смерть, оскільки у вироку зазначено, що М. стріляв у по­терпілого 4 рази, тоді як на трупі виявлено 5 поранень, як не встановлено, де О. придбав мисливський карабін та неправильно зазначено кількість патро­нів, що судом порушено вимоги ст. 317 КПК України і судове слідство закін­чено без урахування його думки, вважає, що з обвинувачення М. слід виклю­чити зберігання патронів, що при призначенні тому покарання не взято до уваги, що він є ліквідатором аварії на Чорнобильській АЕС, має пристарілу матір, добровільно видав 1200 дол. США, просив вирок щодо М. скасувати і справу направити на додаткове розслідування;

— засуджений О. та захисник Ч., не заперечуючи факту вчинення вбив­ства Б. за наведених у вироку обставин, вважаючи не доведеним, що О. був організатором злочину, просили з урахуванням того, що останній розкаявся, сприяв розкриттю злочину, має позитивну характеристику, вирок змінити і пом’якшити О. покарання;

— засуджений Г., зазначаючи, що він щиро розкаявся у вчиненому, дав явку з повинною, допоміг слідству, раніше не судимий, просив вирок щодо нього змінити і пом’якшити йому покарання.

Перевіривши матеріали справи та вивчивши доводи касаційного подан­ня та касаційних скарг, колегія суддів підстав для їх задоволення не знайшла.

Висновки суду про доведеність винності засуджених О., Г. і М. у вчинен­ні зазначених у вироку злочинів грунтуються на досліджених у судовому за­сіданні та викладених у вироку доказах.

Твердження у касаційних скаргах засудженого М. та його захисника С. про те, що не доведено, що саме М. був безпосереднім виконавцем вбивства Б., є безпідставними.

Ці заперечення звинувачення детально розглядалися судом і спростова­ні наведеними у вироку доказами.

Так, сам засуджений М. у своїх показаннях у судовому засіданні визна­вав, що на прохання О. встановив на його мисливському карабіні «Вепр» оп­тичний приціл, відрегулював та пристріляв його, учив стріляти з нього О. і Г., а також зберігав у себе передані йому О. 316 патронів калібру 7,62 мм. Він та­кож не заперечував, що 9—10 квітня 2005 р. разом із О. і Г. був у м. Дніпродзе- ржинську, де піднімався на технічний поверх будинку № 39 по вул. Айвазов- ського, та був присутній під час убивства Б., що отримав від О. 2000 дол. США.

Як показав засуджений О., він у 1998—1999 рр. придбав, носив, переда­вав Г. і М. та зберігав у себе вдома мисливський карабін «Вепр» з патронами, залишки яких передав М.

Коли його знайомий «Саша» запропонував йому вбити Б. за винагороду, він погодився і повідомив про це Г., який теж згодився взяти участь у вбивстві, але не як виконавець. Тому вони вирішили залучити Р., який спочатку на це погодився, проте через деякий час відмовився, після чого він і Г. вирішили вчинити вбивство із використанням зазначеного вище карабіна. Оскільки вони стріляли погано, то запропонували взяти участь у цьому злочині М. Той встановив на карабіні оптичний приціл і 10 квітня 2005 р. пострілами з нього з технічного 10-го поверху будинку № 39 по вул. Айвазовського вбив Б. По­руч із ним був Г., який уловлював мішком відстріляні гільзи, а він сам (О.) у цей час чекав на них у автомобілі.

За вбивство Б. він отримав від «Саші» 11 000 дол. США, які поділив з іншими учасниками злочину.

Засуджений Г. теж підтвердив свою та О. і М. участь у вчиненні вбив­ства Б. за зазначених у вироку суду обставин, при цьому за його показання­ми, коли М. стріляв у потерпілого з карабіна, він був поруч і за допомогою мішка уловлював відстріляні гільзи. Він також не заперечував, що носив на­лежний О. мисливський карабін.

Аналогічні показання засуджені О. і Г. дали у своїх явках з повинною, у поясненнях на досудовому слідстві та при проведенні з ними відтворень об­становки і обставин події.

Ці їх показання узгоджуються з показаннями свідка Б. А., який був оче­видцем вбивства свого батька, і який показав, що першим пострілом батьку влучили в ногу, а іншими — у груди, та свідка Ш., яка показала, що чула біля зазначеного будинку звуки, подібні до пострілів, які прозвучали з інтервалом у дві секунди.

Згідно з висновком проведеної у справі судово-медичної експертизи при­чиною смерті Б. стали ушкодження внутрішніх органів, зокрема легень, і гост­ра крововтрата внаслідок вогнепальних поранень тулуба; у нього також було виявлено поранення голови і лівої ноги.

Згідно з даними протоколів огляду місць подій від 10 квітня 2005 р. на вул. Бойка в м. Дніпродзержинську між двома будинками та автостоянкою було виявлено сліди бурої речовини, схожої на кров, та ушкодження асфаль­ту у виді вибоїн, на 10-му технічному поверсі будинку по вул. Айвазовського виявлено відбуток взуття та відстріляну гільзу, а на території ферми КСП «Промінь» Балтського району Одеської області — 12 відстріляних гільз, фрагменти оболонки куль та кулю.

Як убачається з матеріалів справи, у М. було вилучено взуття, в якому він був 10 квітня 2005 р.

Згідно з висновком трасологічної експертизи відбиток взуття, виявлений під час огляду місця події на 10-му технічному поверсі будинку по вул. Айвазов­ського, міг бути залишений кросівкою М., вилученою у нього при затриманні.

З протоколів обшуків убачається, що у гаражі М. виявлено і вилучено 316 патронів калібру 7,62 мм, а у квартирі за місцем проживання О. — кара­бін у розібраному вигляді.

Тому доводи в скарзі засудженого М. про те, що в нього не було знайде­но патронів, а також захисника С., що з обвинувачення першого слід виклю­чити зберігання 316 патронів, є безпідставними.

Згідно з висновками судово-балістичних експертиз гільза, вилучена з тех­нічного поверху будинку по вул. Айвазовського; гільзи, фрагмент оболонки кулі та куля, знайдені на території ферми КСП «Промінь»; фрагменти обо­лонки кулі, виявлені під час розтину трупа Б., є складовими частинами військо­вих проміжних патронів калібру 7,62 мм зразка 1943 року, однотипні з гіль­зами, вилученими з гаража М., відстріляні з одного екземпляра вогнепальної зброї — мисливського нарізного самозарядного карабіна «Вепр 7,62», який у розібраному вигляді вилучено з квартири за місцем проживання О.

Таким чином, результати огляду місць події та вилучених речових дока­зів, показання свідків, результати проведення відтворення обстановки і об­ставин події, висновки зазначених експертиз повністю підтверджують вин­ність О., Г. і М. у вчиненні умисного вбивства Б. з корисливих мотивів, на за­мовлення, за попередньою змовою групою осіб та у незаконному поводженні зі зброєю та бойовими припасами.

Доводи в касаційних скаргах засудженого О. та захисника Ч. про те, що О. не був організатором убивства Б., є безпідставними.

Вони спростовуються показаннями, наведеними у вироку, як самого за­судженого О., так і засудженого Г., з яких убачається, що саме О. отримав за­мовлення на вбивство від «Саші», домовлявся про вчинення вбивства спочат­ку із Г., потім з особою, кримінальну справу щодо якої закрито у зв’язку з її добровільною відмовою від вчинення злочину, потім із М., показав на Б. як на особу, яку треба вбити, він забезпечив виконавця злочину зброєю і бойо­вими припасами.

Необгрунтованими є й доводи в касаційному поданні прокурора про ска­сування вироку на тих підставах, що суд заклав протиріччя щодо кількості пострілів (4 чи 5), які було зроблено в Б., та у касаційних скаргах засуджено­го М. і захисника С. у зв’язку з тим, що у справі не встановлено, хто і в якій послідовності стріляв у Б. і від якого пострілу настала його смерть.

Зокрема із зазначених вище показань засуджених О. і Г. та доказів вба­чається, що у потерпілого Б. стріляв М. — єдиний, хто з них мав відповідні навички спортсмена і працював тренером по кульовій стрільбі в ДТСААФ, при цьому володів зброєю з оптичним прицілом. У матеріалах справи вста­новлено, що всі засуджені мали єдиний умисел на вчинення вбивства Б. і дія­ли відповідно до умов попередньої змови. М. з 10-го поверху будинку стрі­ляв у Б., Г. за допомогою мішка уловлював гільзи відстріляних патронів, а О., який надав зброю і боєприпаси, був біля будинку і повідомив про наближен­ня потерпілого.

Із висновку зазначеної судово-медичної експертизи вбачається, що при­чиною смерті Б. були ушкодження внутрішніх органів тулуба, які призве­ли до гострої крововтрати, і ці тілесні ушкодження віднесено до тяжких, які призвели до смерті.

Крім того, у потерпілого було виявлено поранення лівої кістки стегна, яке зараховано до тяжких тілесних ушкоджень як небезпечних для життя. На трупі знайдено 4 вхідних та 3 вихідних отвори та дотичне ушкодження шкіри на голові. Усі ці поранення завдані в дуже малий проміжок часу вогне­пальною зброєю високої пробивної дії.

Судом встановлено всі зазначені вище обставини, перелічені в касацій­ному поданні прокурора та скаргах засудженого М. і його захисника. Встано­влено, що внаслідок вогнепальних кульових поранень потерпілий Б. помер, тому немає значення від 4 чи 5 пострілів настала його смерть.

Даних, які б свідчили про неповноту чи необ’єктивність дослідження слід­чими органами та судом обставин справи чи упередженість суду щодо М. чи О., не встановлено.

Не встановлено також й істотних порушень кримінально-процесуального законодавства, які б спричинили скасування вироку (ст. 370 КПК України), при порушенні цієї кримінальної справи, розслідуванні її та під час розгляду справи судом першої інстанції, зокрема при вирішенні питання про закінчен­ня судового слідства та постановленні судового рішення, на що посилаються у поданні та касаційній скарзі відповідно прокурор та захисник С.

Доводи, зазначені у касаційному поданні прокурора, про скасування ви­року на тих підставах, що потерпілій Б. О. не було надано слово в судових де­батах, є надуманими.

Як вбачається з протоколу судового засідання, Б. О. була допитана як потерпіла 22 грудня 2005 р., а 5 січня 2006 р. під час проведення судових де­батів вона не була присутня, тому і не взяла у них участі.

Безпідставними є й доводи в поданні прокурора про те, що суд необгрун­товано виправдав О. і Г. за епізодом підготовки до вчинення умисного вбив­ства Б. за участю Р. зач. 2 ст. 15 та пунктами 6, 11, 12 ч. 2 ст. 115 КК України, а також в частині засудження О., Г. та М. за ч. 1 ст. 263 КК України безпідстав­но виключив окремі кваліфікаційні ознаки цього злочину.

Як вбачається з вироку, суд, встановивши, що на момент добровільної відмови Я. від участі у злочині О. та Г. лише створювали умови для його вчи­нення, шукали виконавця, домовлялися про спосіб вбивства та про суму ви­нагороди, але їх фактично вчинені дії ще не спричинили шкоди потерпілому і не призвели до настання суспільно небезпечних наслідків, дійшов думки про те, що в їх діях відсутній склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 15 та пункта­ми 6, 11, 12 ч. 2 ст. 115 КК України.

Колегія суддів визнає ці доводи апеляційного суду обгрунтованими і не вбачає підстав для скасування вироку на підставах, зазначених проку­рором.

Те, що суд у частині кваліфікації дій Г. та М. за ч. 1 ст. 263 КК України визнав, що перший лише носив вогнепальну зброю, а другий носив і зберігав її та боєприпаси без передбаченого законом дозволу, а інші не зазначені у ви­року кваліфікаційні ознаки цього злочину виключив, не вплинуло на квалі­фікацію дій зазначених та на міру призначеного їм покарання.

Водночас доводи в касаційному поданні прокурора про те, що суд без­підставно зазначив у вироку, що саме П. був замовником злочину, є обгрун­тованими.

Зокрема, відповідно до вимог ст. 275 КПК України розгляд справи про­водиться лише стосовно підсудних і лише в межах пред’явленого їм обвину­вачення.

Як вбачається з матеріалів справи, П. не є обвинуваченим у цій справі, щодо нього на час розгляду цієї справи в суді першої інстанції справу було виділено в окреме провадження, суд не мав підстав зазначати його у вироку як особу, яка замовила вбивство.

Тому посилання на П. як на особу, яка замовила вбивство, з мотивуваль­ної частини вироку слід виключити.

Таким чином, усі обставини справи досліджено судом всебічно, повно та об’єктивно, зібраним доказам дана належна оцінка в їх сукупності, дії О., Г. і М. за пунктами 6, 11, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 263 КК України кваліфіковано правильно.

За даними проведених щодо О., Г. і М. судово-психіатричних експертиз вони хронічним психічним захворюванням не страждали і не страждають, є осудними.

При призначенні засудженим О., Г. і М. покарання суд згідно з вимога­ми ст. 65 КК України врахував характер і ступінь суспільної небезпечності вчинених ними злочинів, дані про їх особи та обставини справи, які вплива­ють на ступінь їх відповідальності, і обгрунтовано призначив засудженим по­карання у вигляді позбавлення волі на певний строк у межах, встановлених у санкціях зазначених статей КК України.

Тому підстав для скасування чи зміни вироку та пом’якшення засудже­ним покарання, про що йдеться у скаргах засуджених та їх захисників, коле­гія суддів не вбачає.

На підставі наведеного колегія суддів касаційне подання прокурора, який брав участь у розгляді справи в суді першої інстанції, задовольнила частково, а касаційні скарги засуджених О., Г. і М. та захисників залишила без задово­лення.

Виключила з мотивувальної частини вироку колегії суддів Судової пала­ти у кримінальних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 січня 2006 р. щодо О. посилання на П. як на особу, яка замовила вбивство.

Суд обґрунтовано дійшов висновку про доведеність винності засу­дженого у вчиненні розбійного нападу, поєднаного з проникненням у житло і умисного вбивства потерпілої з корисливих мотивів і пра­вильно кваліфікував його дії у цій частині за пунктами 6,12 ч. 2 ст. 115 і  ч. 4 ст. 187 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 25 квітня 2006р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 102—105

(витяг)

Вироком колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду Запорізької області від 23 серпня 2005 р. було засуджено:

М. за пунктами 6,12 ч. 2 ст. 115 КК України до позбавлення волі на 13 ро­ків, за ч. 4 ст. 187 КК України на 10 років позбавлення волі, за ч. 2 ст. 186 КК України на 5 років позбавлення волі, за ч. 3 ст. 185 КК України на 4 роки по­збавлення волі, за ч. 2 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі; на під­ставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточне покарання йому призначене у виді 13 років позбавлення волі;

К. за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України до позбавлення волі на 14  років з конфіскацією всього майна, за ч. 4 ст. 187 КК України на 12 ро­ків позбавлення волі з конфіскацією всього майна, за ст. 304 КК України на 4  років позбавлення волі; на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочи­нів остаточне покарання йому призначене у виді 14 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна.

Постановлено стягнути із засудженого М. на користь Т., К, Б. на відшко­дування матеріальної шкоди відповідно 1000, 150 та 200 грн, на користь О. — 331 грн і 1000 грн на відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

М. засуджено за вчинення таких злочинів.

З лютого 2004 р. у с. Дніпровка Кам’янсько-Дніпровського району Запо­різької області М., К та малолітній Я. (до нього цим самим судом застосовано примусові заходи виховного характеру) у стані сп’яніння за попередньою змо­вою між собою вчинили розбійний напад на С., поєднаний із проникненням у її житло, під час якого з корисливих мотивів за попередньою змовою умис­но вбили потерпілу.

Як визнав у вироку суд, під час нападу зазначеними особами на С. з ме­тою позбавлення її життя їй було завдано металевою трубою і металевим ріж­ком безліч ударів по голові. Потім усі троє винесли потерпілу з будинку і вки­нули її в колодязь.

Після цього М. та зазначені особи заволоділи грошима і майном С. на за­гальну суму 1202 грн.

У лютому 2004 р. М. у с. Дніпровка таємно викрав металеву трубу та сіт­ку з алюмінію загальною вартістю 200 грн, що належали Б.

У ніч на 19 березня 2004 р. у тому самому населеному пункті М. таємно викрав зерно пшениці в мішках, металеві стовпці (на загальну суму 331 грн), що належали потерпілій О.

8  квітня 2004 р. у м. Енергодарі Запорізької області М. відкрито викрав у неповнолітнього Т. мобільний телефон зі стартовим пакетом (на загальну суму 1000 грн), що належали його батькові, завдавши потерпілому значної шкоди.

Раніше (у ніч на 31 грудня 2003 р.) він у зазначеному селі з проникнен­ням у приміщення курятника викрав 8 курей вартістю 152 грн, що належали потерпілій К.

У поданій на вирок касаційній скарзі та доповненні до неї засуджений М. просив про скасування вироку щодо нього, посилаючись на порушення слідчими органами і судом кримінально-процесуального закону, зокрема й порушення його права на захист; звертав увагу і на однобічність та необ’єк- тивність судового слідства.

За твердженням засудженого напад на С. було вчинено не 3, а 5 чи 7 лю­того 2004 р.; крадіжку курей у ніч на 31 грудня 2003 р. він учинив не сам, а за участю К.

Вирок стосовно К. у касаційному порядку не оскаржено і касаційного по­дання на нього не внесено.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора про необгрунтованість ка­саційної скарги та про відсутність підстав для скасування чи зміни вироку щодо М., перевіривши матеріали справи і доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга задоволенню не підлягає.

Висновок суду про доведеність винності М. у вчиненні зазначених зло­чинних дій підтверджується дослідженими в судовому засіданні доказами, відповідає фактичним обставинам справи і є обгрунтованим.

Так, М. на стадії досудового слідства, визнаючи частково себе винним у вчиненні злочинних дій щодо С., давав показання про те, що під час нападу на С. він брав участь у заволодінні її грошима і майном та допомагав вкинути потерпілу в колодязь.

У судовому засіданні М. дав показання, згідно з якими вбивство потер­пілої С. він учинив сам без участі інших осіб і не 3 лютого, а на кілька днів пізніше. До того ж він стверджував, що 3 лютого вони утрьох вчинили кра­діжку майна С., а 5 лютого сам прийшов до її будинку з метою вкрасти ще що-небудь, але оскільки вона була вдома, він, обороняючись, через необереж­ність убив потерпілу.

Суд перевірив ті чи інші показання М., з’ясував причину зміни ним по­казань, дав їм оцінку у сукупності з іншими розглянутими в судовому засі­данні доказами і визнав необгрунтованими його твердження в судовому засі­данні про вчинення вбивства потерпілої ним одним без участі інших осіб, та що це вбивство сталося через необережність і не 3, а 5 лютого 2004 р., оскіль­ки ці твердження спростовуються наявними у справі доказами, зокрема і по­казаннями Я. та К. тощо.

Як видно з показань Я., і на стадії досудового слідства, і в судовому засі­данні, про напад і вбивство С. з метою заволодіння її грошима і майном М., К. та він домовилися перед вчиненням цих дій, хоча спочатку мали намір вчи­нити крадіжку.

Із  його показань також убачається, що перед проникненням до будинку С. вони озброїлися різними предметами, які знайшли на території садиби по­терпілої. Безпосередньо перед нападом на С. М. передав К. металеву трубу, якою той став завдавати удари потерпілій по голові. Потім вони забрали гро­ші та різне майно, після чого утрьох вкинули С. у колодязь униз головою.

Суд обгрунтовано визнав достовірними показання Я., оскільки вони під­тверджуються іншими дослідженими в судовому засіданні доказами, зокре­ма й показаннями К., даними протоколу огляду місця події, даними, встанов­леними судово-медичною експертизою, про характер, локалізацію ушкоджень на тілі потерпілої С. та про причини її смерті, а також частково показаннями самого М. Крім того, як видно з матеріалів справи, підстав для обмови М. у Я. не було.

Із  показань К. під час розслідування справи і в судовому засіданні вба­чається, що, прийшовши до садиби С. для здійснення крадіжки, він, М. і Я. проникли в її будинок, де К. металевою трубою, яку йому передав М., ударив потерпілу по голові. Потім вони забрали гроші та різне майно, після чого вкинули С. у колодязь униз головою.

Винність М. у вчиненні вказаних дій щодо потерпілої С. підтверджуєть­ся й іншими наявними у справі доказами, яким суд дав оцінку у вироку.

Суд також обгрунтовано визнав М. винним у вчиненні зазначених кра­діжок чужого майна та у грабежі.

Його винність підтверджується розглянутими в судовому засіданні до­казами, наведеними у вироку суду, зокрема і його показаннями, в яких він визнавав себе винним. У касаційній скарзі засудженого доведеність його вин­ності у вчиненні зазначених злочинних дій не оспорювалася.

Посилання у касаційній скарзі М. на те, що крадіжку курей у ніч на 31  грудня 2003 р. він учинив не сам, а разом із К., є безпідставним. У справі відсутні дані, які б свідчили про те, що у цій крадіжці брав участь і К.

Як видно з матеріалів справи, слідчими органами і судом досліджені всі обставини, з’ясування яких могло мати істотне значення для правильного ви­рішення справи. Проявів упередженості щодо М. як з боку слідчих органів, так і суду, вивченням матеріалів справи не виявлено.

Тому твердження у касаційній скарзі засудженого про однобічність і не- об’єктивність судового слідства необгрунтоване.

Безпідставними є також доводи у скарзі М. про істотне порушення слід­чими органами i судом кримінально-процесуального законодавства, оскільки пєрєвіркою матеріалів справи не виявлено порушень вимог КПК України, які б перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всє6ічно розглянути справу і постановити законний і обґрунтований вирок, зокрема і порушень, пов’язаних із забезпеченням права підозрюваного, обвинуваченого, підсуд­ного на захист.

Злочинні дії М. за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 2 і 3 ст. 185, ч. 2 ст. 186, ч. 4 ст. 187 КК України кваліфіковані правильно.

Призначене М. покарання відповідає ступеню тяжкості ним скоєного (вчинення особливо тяжкого злочину, поєднаного з умисним позбавленням життя потерпілої С., та інших особливо тяжких і тяжких злочинів) та його особі.

Підстав для скасування чи зміни вироку (в частині, що стосується обся­гу обвинувачення, кваліфікації злочинних дій та призначеної міри покаран­ня) стосовно М. не вбачається.

Водночас згідно зі ст. 395 КПК України колегія суддів зазначає, що суд, правильно кваліфікувавши дії М. з відкритого викрадення мобільного теле- фона в Т. за ч. 2 ст. 186 КК України за ознакою повторності, водночас необ­грунтовано послався у мотивувальній частині вироку на те, що цими діями потерпілому було завдано значної шкоди, оскільки за розміром спричинених збитків (на суму 1000 грн) шкода не може визнаватися значною. Тому поси­лання на це підлягає виключенню з мотивувальної частини вироку.

На підставі викладеного колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалила касаційну скаргу засудженого М. залишити без задоволення.

Згідно зі ст. 395 КК України виключити з мотивувальної частини виро­ку колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Запорізької області щодо М. посилання на заподіяння його діями з відкрито­го викрадення мобільного телефона значної шкоди потерпілому Т.