Дії засудженого перекваліфіковані з ч. 1 ст. 115 КК України (2001 р.) на ст. 94 КК України (1960 р.), оскільки, хоча санкції цих статей од­накові, ч. 1 ст. 115 КК (2001 р.) віднесена цим Кодексом до особливо тяжких злочинів, а ст. 94 КК (1960 р.) за цим Кодексом є тяжким зло­чином

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 травня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «in Юре», 2007. — С. 160—164

(витяг)

Вироком Комсомольського районного суду м. Херсона від 26 січня 2004 р. Ш. засуджено: за ч. 1 ст. 115 КК України на 15 років позбавлення волі; за ч. 1 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі; за ст. 198 КК України на 2 роки позбавлення волі; за ч. 1 ст. 396 КК України на 2 роки позбавлен­ня волі.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів Ш. призначено 15 років позбавлення волі.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду Херсонської області від 25 травня 2004 р. вирок залишено без зміни.

Згідно з вироком Ш. визнано винним та засуджено за те, що він 29 трав­ня 1997 р., близько 24 год., перебуваючи в гідропарку м. Херсона, під час роз­лиття спиртних напоїв зі знайомою Ф. запропонував їй скупатися в річці. Під час купання між ними виникла сварка, в ході якої Ш. з метою вбивства умисно накинув на шию Ф. бюстгальтер та затягнув його, внаслідок чого на­стала смерть Ф. від механічної асфіксії.

Після цього Ш. таємно викрав належні Ф. золоті вироби загальною вар­тістю 1180 грн.

Крім того, Ш., достовірно знаючи, що X. 3 березня 2002 р. близько 16 год. учинив умисне вбивство О. та крадіжку його майна загальною вартістю 1750 грн, заздалегідь не обіцяючи приховування вчиненого X. умисного вбивства та викраденого ним майна, о 17 год. 30 хв. перевіз разом з X. викра­дене майно до свого будинку, де зберігав його, та цього самого дня близько 19 год. збув К.

У касаційних скаргах:

— засуджений Ш. просить судові рішення щодо нього скасувати, поси­лаючись на те, що достовірні докази його винності у вчиненні злочинів, за які його засуджено, у справі відсутні, а здобуті під час досудового слідства докази сфальсифіковано. Зазначає, що досудове та судове слідство проведе­но з порушенням вимог кримінально-процесуального закону, зокрема з по­рушенням його права на захист.

Захисник Н. просить судові рішення щодо Ш. у частині засудження його за ч. 1 ст. 115, ч. 1 ст. 185 КК України скасувати, а справу у цій частині за­крити. Мотивує тим, що під час досудового слідства Ш. визнавав себе вин­ним у вчиненні цих злочинів внаслідок застосування працівниками ОЗО фізичного та морального тиску на нього і такі його показання не можуть бу­ти доказами, а достовірні та допустимі докази винності Ш. у вчиненні цих злочинів у справі відсутні. Зазначає також, що досудове та судове слідство проведені неправильно і неповно, суд не дав належної оцінки дослідженим доказам і необґрунтовано визнав Ш. винним у вбивстві Ф. та крадіжці її речей.

Захисник Ш. Н. просить судові рішення щодо Ш. скасувати та направи­ти справу на новий судовий розгляд у місцевий суд іншої області. Мотивує це тим, що переконливих доказів винності Ш. у вчиненні злочинів, за які його засуджено, у справі немає, а докази на досудовому слідстві здобуті з пору­шенням вимог кримінально-процесуального закону. Під час розгляду справи у суді порушення вимог закону не були усунуті, тому вважає, що для об’єк­тивного розгляду справу слід розглядати місцевим судом іншої області.

Заслухавши доповідача, пояснення захисників Н. та Ш. Н., які підтри­мали касаційні скарги, думку прокурора, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарг, колегія суддів вважає, що касаційні скарги необ­хідно залишити без задоволення на таких підставах.

Твердження у касаційних скаргах про необґрунтованість засудження Ш. безпідставні і спростовуються дослідженими судом доказами.

Так, засуджений Ш., перебуваючи під вартою у кримінальній справі про обвинувачення його за ч. 1 ст. 396, ст. 198 КК України, в червні 2002 р. подав на ім’я начальника ИЗО № 228 в Херсонській області явку з повинною та доповнення до неї, в яких зізнався у вчиненні ним у травні 1997 р. умисного вбивства Ф. та крадіжки її золотих виробів.

Надалі під час допитів як підозрюваного та обвинуваченого Ш. визна­вав себе винним у вчиненні цих злочинів і давав детальні показання про обставини їх вчинення так, як вони зазначені у вироку, описав зовніш­ній вигляд виробів із золота, які належали Ф. і які він викрав після її вбив­ства.

Наведені у скаргах доводи про те, що зізнання у вчиненні цих злочинів зроблено Ш. внаслідок фізичного і психічного впливу на нього з боку пра­цівників слідчого ізолятора та засуджених, які перебували з ним, перевіря­лися прокуратурою Херсонської області, і за результатами перевірки вине­сено постанову від 29 липня 2002 р. про відмову у порушенні кримінальної справи за відсутністю події злочину.

До того ж, з огляду на матеріали справи слідчим, який проводив розслі­дування кримінальної справи щодо Ш., доручення про провадження працівни­ками слідчого ізолятору розшукових та слідчих дій у цій справі не давалося, а згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством уповноважені на те працівники слідчих ізоляторів без такого доручення мають право про­водити дізнання тільки у справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені працівниками цих установ, а також про злочини, вчинені в розташуванні слідчих ізоляторів.

Крім того, показання, дані Ш. під час досудового слідства, підтверджу­ються іншими доказами.

Так, Ш. підтвердив такі свої показання під час відтворення обстановки та обставин події, а згідно з показаннями свідків П. та М., які були понятими при виконанні цієї слідчої дії, Ш. давав показання про обставини вбивства Ф. вільно і впевнено.

Наданий Ш. опис зовнішнього вигляду золотих виробів Ф., які він ви­крав, збігається з їх зовнішнім виглядом, описаним потерпілою Ф. П.

Ш. у судовому засіданні заперечував, що він 29 травня 1997 р. перебував з Ф. біля річки, але згідно з показаннями свідка В. — матроса-рятувальника рятувальної станції, розташованої у гідропарку м. Херсона, 29 травня 1997 р. ввечері до них на станцію зателефонувати заходили хлопець і дівчина, якій на вигляд було близько 18 років. Під час розмови він примітив, що ліве око хлопця було глибоко посаджене і косило.

Водночас, згідно з матеріалами справи Ш. було видалене ліве око після травми.

Свідок П. показав, що він працює барменом кафе, куди часто приходили Ш. та Ф. 30 травня чи 1 червня 1997 р. увечері, коли він працював у кафе, Ш. не було чим розрахуватися і він залишив у заставу обручку Ф., яка раніше також залишала її у заставу. Через кілька днів Ш. повернув борг і забрав об­ручку.

Ш. у ході досудового слідства показав, що обручку Ф. він залишав бар­мену П.

Згідно з висновком судово-медичної експертизи смерть Ф. настала від механічної асфіксії внаслідок здавлювання шиї петлею.

Винність Ш. у приховуванні вчиненого X. злочину та у зберіганні і збуті викраденого X. майна підтверджується показаннями самого Ш., даними під час досудового слідства, потерпілої К. С., свідка К. В., якому Ш. збув викра­дений X. телевізор, даними, які містяться у протоколах виїмки та огляду цьо­го телевізора, у висновку судово-медичної експертизи про те, що на одному з недопалків сигарети, вилучених під час огляду квартири, де було виявлено труп О., знайдено слину, яка могла походити від Ш.

Крім того, суд апеляційної інстанції, розглядаючи справу за апеляціями засудженого Ш. та його захисника, перевірив доводи їх апеляцій, які за зміс­том аналогічні доводам їх касаційних скарг, та обґрунтовано визнав їх без­підставними. Колегія суддів знаходить це рішення суду правильним. Тому твердження з цього приводу у касаційних скаргах не ґрунтуються на матеріа­лах справи і суперечать наведеним у вироку доказам.

Суттєвих порушень вимог кримінально-процесуального закону, які мог­ли б бути підставою для зміни або скасування судових рішень, у справі не виявлено.

Як видно з матеріалів справи, суд обґрунтовано відмовив у допуску до участі у справі як захисника С., оскільки він не є адвокатом або близьким ро­дичем Ш., а його право на надання правової допомоги як фахівця у галузі права не визначено спеціальним законом. Разом із тим, захист прав та закон­них інтересів Ш. здійснювали захисники К. і Ш. Н., а тому його посилання у скарзі про порушення права на захист є безпідставними.

Разом з тим, у порядку ст. 395 КПК України судові рішення щодо Ш. підлягають зміні, оскільки їх у частині умисного вбивства Ф., вчиненого у 1997 р., неправильно кваліфіковано за ч. 1 ст. 115 КК України 2001 р. Санкції ст. 94 КК України 1960 р., яка передбачала відповідальність за умисне вбивс­тво, і ч. 1 ст. 115 КК України 2001 р. однакові, але ч. 1 ст. 115 КК України 2001 р. віднесена цим Кодексом до особливо тяжких злочинів, а ст. 94 КК України 1960 р. за цим Кодексом є тяжким злочином.

Тому дії Ш. необхідно перекваліфікувати з ч. 1 ст. 115 КК України 2001 р. на ст. 94 КК України 1960 р.

На підставі наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційні скарги засудженого Ш. та захисників Н. і Ш. Н. залишила без задоволення.

У порядку ст. 395 КПК України вирок Комсомольського районного су­ду м. Херсона від 26 січня 2004 р. та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Херсонської області від 25 травня 2004  р. щодо Ш. змінила, перекваліфікувала дії Ш. з ч. 1 ст. 115 КК Украї­ни 2001 р. на ст. 94 КК України 1960 р. і призначила йому за цим законом 15  років позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК України 2001 р. за сукуп­ністю злочинів, передбачених ст. 94 КК України 1960 р. і ч. 1 ст. 185, ст. 198, ч. 1 ст. 396 КК України 2001 р., остаточно Ш. визначила 15 років позбавлен­ня волі.

Суд неправильно, всупереч положенням статей 4і5 КК України, ква­ліфікував дії засудженого за ч. 2 ст. 296 КК України за кваліфікую­чою ознакою — «вчинення злочину групою осіб», оскільки ст. 206 КК України 1960 р. такої ознаки хуліганства не передбачала

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 6 вересня 2005р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «h Юре», 2007. — С. 304—306

(витяг)

Вироком Київського районного суду м. Сімферополя від 2 грудня 2004 р. Г. Е., раніше двічі судимого, засуджено за ч. 2 ст. 296 КК України на 2 роки позбавлення волі.

На підставі ч. 4 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів засудженому визначено остаточне покарання — 4 роки позбавлення волі.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Як визнав суд, 18 серпня 1998 р., близько 24 год., Г. Е., Д. та Ш., перебу­ваючи в стані алкогольного сп’яніння, біля буд. 7 на вул. М. Залки у м. Сім­ферополі, грубо порушуючи громадський порядок, із мотивів явної неповаги до суспільства завдали удари руками й ногами у різні частини тіла та голову потерпілого Г. О., а коли останній забіг у під’їзд будинку, продовжили його побиття там і таким чином заподіяли потерпілому легкі тілесні ушкодження, що призвели до короткочасного розладу здоров’я.

У касаційному поданні прокурор порушує питання про зміну вироку з перекваліфікацією дій засудженого з ч. 2 на ч. 1 ст. 296 КК України, ствер­джує про безпідставну кваліфікацію його дій за ознакою «вчинення хуліган­ства групою осіб», оскільки на час учинення цього діяння кримінальний за­кон такої кваліфікуючої ознаки не містив.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, який підтримав касацій­не подання, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши дово­ди касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 4 КК України злочинність і караність діяння визнача­ються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння.

Як видно зі справи Г. Е. вчинив хуліганські дії щодо потерпілого Г. О. 18  серпня 1998 р., коли діяв КК України 1960 р., однак його засуджено за ч. 2 ст. 296 КК України 2001 р., оскільки цим законом кримінальну відповідаль­ність за вчинення такого діяння було пом’якшено і тому, відповідно до ст. 5 КК України, такий закон має зворотну дію у часі та поширюється на осіб, які вчинили злочини до набуття ним чинності.

Разом із тим суд неправильно кваліфікував дії засудженого за ч. 2 ст. 296 КК України за кваліфікуючою ознакою злочину «вчинення злочину групою осіб», оскільки ст. 206 КК України 1960 р. такої ознаки не передбачала.

КК України 2001 р. (ч. 2 ст. 296) у цій частині посилює кримінальну відпо­відальність і, відповідно до ст. 5 КК України, не має зворотної дії у часі, а тому дії засудженого слід перекваліфікувати з ч. 2 на ч. 1 ст. 296 КК України як хулі­ганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю, застосувавши закон про зворотну дію у часі тільки в частині, яка пом’якшує відповідальність.

За таких обставин суд неправильно застосував кримінальний закон, що відповідно до ст. 398 КПК України є підставою для зміни постановленого щодо Г. Е. судового рішення та призначення йому покарання у вигляді обме­ження волі в межах санкції ч. 1 ст. 296 КК України.

Істотних порушень органами досудового слідства чи судом норм кримі­нально-процесуального закону, які були б підставою для скасування судових рішень, не встановлено.

Керуючись статтями 394, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора АР Крим у справі щодо Г. Е. задовольнила.

Вирок Київського районного суду м. Сімферополя від 2 грудня 2004 р. щодо Г. Е. змінила, перекваліфікувала дії Г. Е. з ч. 2 на ч. 1 ст. 296 КК Украї­ни, за якою призначила покарання — 2 роки обмеження волі, а на підставі ч. 4 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів визначила остаточне покарання засудженому — 4 роки позбавлення волі.

У решті вирок залишила без зміни.

Відповідно до положень ст. 58 Конституції України та ч. 1 ст. 5 КК України закон, який скасовує або пом'якшує кримінальну відпові­дальність, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб, які вчи­нили відповідні діяння до набуття таким законом чинності, зокрема на осіб, які відбувають покарання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 квітня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 3—6

(витяг)

Вироком Вовчанського районного суду Харківської області від 18 лис­топада 2005 р. Д. і О. засуджено кожного за ч. 2 ст. 185 КК України на 2 роки позбавлення волі, за ч. 3 ст. 185 КК України — на 3 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК України Д. та О. остаточно призначено покарання 3 роки 6 місяців позбавлення волі кожному.

Відповідно до ст. 75 КК України Д. та О. звільнено від відбування пока­рання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки.

В апеляційному порядку справа не переглядалась.

Д. визнано винуватим у тому, що він у середині листопада 2004 р., про­никнувши у сховище, повторно вчинив таємне викрадення майна Ч. вартіс­тю відповідно 159 грн 84 коп. і 71 грн 4 коп.

О. визнано винуватим у тому, що він у кінці січня та всередині лютого 2005 р., проникнувши у сховище, повторно вчинив крадіжки майна Б. вартіс­тю відповідно 178 грн і 696 грн.

Також їх обох визнано винуватими у тому, що вони у період із кінця ли­стопада 2004 р. по 20-ті числа січня 2005 р. за попередньою змовою між со­бою, із проникненням у сховище і без проникнення, таємно, повторно викра­ли майно Ч. вартістю відповідно 266 грн 40 коп. і 248 грн 64 коп. та майно Б. вартістю 180 грн.

За змістом касаційного подання перший заступник прокурора Харківсь­кої області, посилаючись на те, що суд при викладенні фактичних обставин справи не зазначив у мотивувальній частині вироку всіх кваліфікуючих ознак злочинів, учинених засудженими, та неправильно вказав за епізодом крадіж­ки, вчиненої О. у середині лютого 2005 р., кваліфікуючу ознаку — проник­нення в сховище, замість необхідної — проникнення в житло, просив вирок скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд. Крім того, проку­рор відзначив те, що суд, звільняючи засуджених Д. та О. від відбування по­карання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України, усупереч вимогам закону не встановив їхніх обов’язків, передбачених ст. 76 КК України.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який частково підтримав по­дання прокурора та вважав за необхідне вирок щодо Д. та О. в частині засу­дження їх за ч. 2 ст. 185 КК України скасувати і справу закрити, а в частині засудження за ч. 3 ст. 185 КК України виключити епізоди крадіжок майна, яке за своїм розміром є дрібним розкраданням, перевіривши матеріали спра­ви та доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що касаційне по­дання прокурора підлягає частковому задоволенню.

Висновки про доведеність винуватості Д. та О. у вчиненні крадіжок май­на суд у вироку обґрунтував доказами, дослідженими в судовому засіданні в порядку ст. 299 КПК України, зокрема, показаннями засуджених, які повніс­тю визнали вину і не оспорювали фактичних обставин справи.

Твердження прокурора в поданні про те, що відсутність у мотивувальній частині вироку при викладенні фактичних обставин справи всіх ознак діянь, у вчиненні яких засуджені визнані винними, і зокрема, кваліфікуючої ознаки деяких крадіжок — повторності, є істотним порушенням закону, що призво­дить до безумовного скасування вироку, не ґрунтуються на законі.

Так, ст. 334 КПК України передбачені вимоги до мотивувальної частини обвинувального вироку. Зокрема, вона повинна містити формулювання об­винувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, спосо­бу вчинення та наслідків злочину, форми вини й мотивів злочину. Ці вимоги закону при викладенні судом обставин вчинення злочинів дотримані, а при обґрунтуванні кваліфікації дій засуджених у вироку зазначена кваліфікуюча ознака діяння — повторність. Таким чином, судом при викладенні фактич­них обставин справи порушень закону не допущено.

Не заслуговують на увагу й посилання прокурора в поданні про те, що суд безпідставно при звільненні Д. та О. від відбування покарання з випро­буванням не поклав на них обов’язки, передбачені ст. 76 КК України, встано­влення яких є його обов’язком.

Зі змісту ст. 76 КК України вбачається, що встановлення обов’язків є правом суду, а не імперативним обов’язком, про що зазначив прокурор.

Тому незастосування судом при звільненні засуджених від відбування по­карання з випробовуванням вимог ст. 76 КК України також не є безумовною підставою для скасування вироку і не виключає контролю органів криміналь­но-виконавчої системи за поведінкою засуджених під час іспитового строку.

Водночас, обґрунтованими є доводи подання про неправильну вказівку у вироку суду щодо О. за епізодом крадіжки в лютому 2005 р. з будинку Б. ознаки — проникнення в сховище, замість кваліфікуючої ознаки — проник­нення в житло, з урахуванням якої йому пред’явлено обвинувачення. Як уба­чається з вироку, суд визнав, що цю крадіжку О. вчинив з будинку потерпі­лої, однак, даючи юридичну оцінку діям засудженого, помилково вказав ін­шу кваліфікуючу ознаку. Така помилка суду не тягне скасування вироку, а може бути виправлена касаційною інстанцією шляхом уточнення вироку.

Крім того, вирок суду підлягає зміні на таких підставах.

Відповідно до положень ст. 58 Конституції України та ч. 1 ст. 5 КК Украї­ни закон, який скасовує або пом’якшує відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набуття таким законом чинності, зокрема на осіб, які відбувають покарання.

Законом України «Про внесення змін до Кодексу України про адмініст­ративні правопорушення» від 2 червня 2005 р., який на час розгляду справи в суді набув чинності, диспозицію ст. 51 КУпАП викладено у новій редакції, згідно з якою дрібне викрадення чужого майна шляхом крадіжки, зокрема і з проникненням у приміщення чи інше сховище, шахрайства, привласнення чи розтрати, тягне за собою адміністративну відповідальність, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення не перевищує трьох не­оподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Згідно із Законом України «Про податок із доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р., який набув чинності 1 січня 2004 р., для кваліфікації зло­чинів або адміністративних правопорушень сума неоподатковуваного мініму­му встановлюється на рівні податкової соціальної пільги.

З 1 січня по 31 грудня 2004 р. та в цей самий період 2005 року соціальна пільга згідно з п. 22.4 ст. 22 цього Закону складала відповідно 61 грн 50 коп. і 131 грн, тому дрібним у ці періоди вважалося викрадення чужого майна, вартість якого не перевищувала, відповідно, у 2004 році — 184 грн 50 коп., у 2005 році — 393 грн.

Вироком суду встановлено, що за епізодами крадіжок Д. усередині лис­топада 2004 р. майна Ч. на суми відповідно 159 грн 84 коп. і 71 грн 4 коп., крадіжки О. у кінці січня 2005 р. майна Б. вартістю 178 грн, які кваліфіковані за ч. 3 ст. 185 КК України, один епізод крадіжки Д. та О. у 20-х числах січня 2005  р. майна Б. на суму 180 грн, який отримав окрему кваліфікацію за ч. 2 ст. 185 КК України, вартість майна є меншою, ніж три неоподатковувані мі­німуми доходів громадян з урахуванням соціальної пільги. Тому ці їх дії за зазначеними епізодами не містять складів злочинів, передбачених частина­ми 2 і 3 ст. 185 КК України.

З урахуванням викладеного вирок у частині засудження Д. та О. за ч. 2 ст. 185 КК України підлягає скасуванню, а справа — закриттю, а в частині за­судження їх за ч. 3 ст. 185 КК України з вироку належить виключити зазна­чені вище епізоди викрадення майна Ч. та Б. — за відсутністю в діях засудже­них складу злочинів.

Призначене засудженим покарання за ч. 3 ст. 185 КК України у виді 3 ро­ків позбавлення волі кожному відповідає вимогам ст. 65 КК України. Виклю­чаючи з вироку кілька епізодів обвинувачення, колегія суддів не вбачає по­м’якшуючих покарання обставин, які б істотно знижували ступінь тяжкості вчинених злочинів і давали підстави для пом’якшення призначеного засу­дженим покарання.

Водночас з урахуванням скасування вироку в частині засудження Д. та О. за ч. 2 ст. 185 КК України немає підстав для застосування ст. 70 КК України.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 394 і 395 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалила касаційне подання першого заступника прокурора Хар­ківської області частково задовольнити.

Вирок Вовчанського районного суду Харківської області від 18 листопа­да 2005 р. у частині засудження Д. та О. за ч. 2 ст. 185 КК України скасувати, а справу закрити за відсутністю в їхніх діях складу цього злочину.

На цих самих підставах виключити з вироку два епізоди вчинення Д. у середині листопада 2004 р. зі сховища Ч. крадіжок майна вартістю 159 грн 84 коп. і 71 грн 4 коп. та О. у кінці січня 2005 р. крадіжки зі сховища майна Б. вартістю 178 грн.

Уточнити мотивувальну частину вироку щодо О. за епізодом крадіжки ним у середині лютого 2005 р. майна Б., вказавши, що зазначений злочин ним учинено з проникненням у житло.

Виключити з вироку застосування при призначенні Д. та О. покарання ст. 70 КК України.

Вважати засудженими за ч. 3 ст. 185 КК України Д. та О. за епізодами кра­діжок у кінці листопада 2004 р. майна Ч. вартістю відповідно 266 грн 40 коп. та 248 грн 64 коп., а О. також за епізодом крадіжки в середині лютого 2005 р. майна Б. вартістю 696 грн, до міри покарання, призначеної судом за цей зло­чин, тобто кожного на 3 роки позбавлення волі, зі звільненням відповідно до ст. 75 КК України від відбування покарання з іспитовим строком 2 роки.

^[1] Див, також: ВВСУ. — 2006. — №3. — С. 11—12; № 11. — С.14—15; Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 77—78; Вип. 4(6). — С. 89—92.

^[2] Тут і далі, якщо інше не застережено, мається на увазі КК 2001 р.

^[3] Втратив чинність на підставі Указу Президента України від 25 грудня 2003 р. № 1497.