Кваліфікуючи діяння особи з урахуванням положень Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», необхідно враховувати, що для вирішення питання про наявність складу злочину в діяннях, які були вчинені до 1 січня 2004 р., а також для їх кваліфікації положення зазначеного Закону не застосовуються. У таких випадках розрахунки провадяться з огляду на неоподатковуваний мінімум доходів громадян у сумі 17 грн.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 9 серпня 2005 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 41—43

(витяг)

Сихівський районний суд м. Львова вироком від 29 квітня 2004 р. засу­див С. за ч. 2 ст. 289 КК на 5 років позбавлення волі.

Апеляційний суд Львівської області ухвалою від 20 липня 2005 р. зазна­чений вирок залишив без зміни.

С. визнано винним у тому, що він 27 грудня 2003 р. опівночі, перебу­ваючи у стані алкогольного сп’яніння, шляхом підбору ключів проник до приміщення гаража, звідки викрав автомобіль, що належав О., вартістю 10 тис. 65 грн. Вранці наступного дня, рухаючись названим автомобілем, С. не справився з керуванням і виїхав на зустрічну смугу руху, внаслідок чо­го здійснив зіткнення з іншим транспортним засобом, пошкодивши викра­дений.

У касаційному поданні заступник прокурора Львівської області пору­шив питання про направлення справи на новий судовий розгляд через не­правильне застосування судом норм матеріального права, вважаючи, що дії С. слід кваліфікувати за ч. 3 ст. 289 КК, оскільки вартість викраденого ним транспортного засобу в 250 разів перевищує неоподатковуваний мінімум до­ходів громадян.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України задовольнила подання на таких підставах.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 277 КПК зміна обвинувачення в суді допус­кається лише до закінчення судового слідства і за мотивованою постановою прокурора, який її оголошує і копії вручає учасникам процесу. Постанову до­лучають до справи. Недодержання цих вимог закону є істотним порушенням права підсудного на захист.

Як убачається з матеріалів справи, С. було пред’явлено обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 289 КК.

Прокурор, який брав участь у розгляді справи, виступаючи у судових дебатах, ініціював зміну обвинувачення з ч. 3 на ч. 2 зазначеної статті без ви­несення процесуального рішення у вигляді постанови і без викладення мо­тивів свого рішення.

Ця обставина згідно зі ст. 370 КПК є істотним порушенням вимог кримі­нально-процесуального законодавства, що має наслідком безумовне скасуван­ня вироку.

Суд, визнаючи С. винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 289 КК, послався на рекомендації Верховного Суду України щодо кваліфікації злочинних дій у зв’язку з набуттям чинності Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р. № 889-IV.

Проте Пленум Верховного Суду України в постанові «Про деякі питан­ня застосування судами України адміністративного та кримінального зако­нодавства у зв’язку з набранням чинності Законом України від 22 травня

2003  р. «Про податок з доходів фізичних осіб» від 28 травня 2004 р. № 9 дав судам роз’яснення, що для вирішення питання про наявність складу злочину в діяннях, які були вчинені до 1 січня 2004 р., а також для їх кваліфікації по­ложення зазначеного Закону не застосовуються. У таких випадках розрахун­ки провадяться з огляду на неоподатковуваний мінімум доходів громадян у сумі 17 грн.

Враховуючи те, що Сихівський районний суд м. Львова кримінальний закон застосував неправильно, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок названого суду від 29 квітня 2004 р. та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 20 липня 2005 р. скасува­ла і передала справу на новий судовий розгляд.

Згідно з ч. 1 ст. 5 КК України закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну від­повідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набуття таким законом чинності

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 2 листопада 2006р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 9—10

(витяг)

Вироком Червонозаводського районного суду м. Харкова від 23 лютого 2006 р. К. засуджено за ч. 1 ст. 303 КК України до громадських робіт строком на 80 годин, а на підставі статей 71, 72 КК України за сукупністю вироків ос­таточно визначено 2 роки 10 днів позбавлення волі.

В апеляційній інстанції вирок не переглядався.

К. визнано винною і засуджено за систематичне зайняття проституцією, тобто надання сексуальних послуг з метою отримання доходу.

У касаційному поданні прокурор порушує питання про скасування ви­року суду та закриття справи на підставі ч. 2 ст. 6 КПК України, ст. 5 КК України. Зазначає, що на момент винесення вироку щодо К. набув чиннос­ті Закон України від 12 січня 2006 р. № 3316-IV, який декриміналізував інкриміноване К. злочинне діяння, а тому К. була незаконно засуджена за ч. 1 ст. 303 КК України та їй необґрунтовано призначено покарання за пра­вилами ст. 71 КК України і визначено міру покарання у вигляді позбавлен­ня волі.

Заслухавши доповідача, думку прокурора на підтримку касаційного по­дання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню.

Згідно з ч. 1 ст. 5 КК України закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну відповідаль­ність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відпо­відні діяння до набуття таким законом чинності, зокрема на осіб, які відбува­ють або відбули покарання, але мають судимість.

Як убачається із матеріалів справи, у період розгляду кримінальної справи судом першої інстанції щодо К., якій органами досудового слід­ства було пред’явлене обвинувачення у систематичному занятті прости­туцією, редакція зазначеної статті була змінена. Відповідно до Закону України від 12 січня 2006 р. № 3316-1У (набув чинності 10 лютого 2006 р.) вчинене К. діяння перестало бути злочинним. Однак К. було визнано ви­нуватою і притягнуто до кримінальної відповідальності за зазначеним ви­ще законом.

Отже, К. безпідставно засуджено за вчинення злочину, передбаченого за­коном, що втратив чинність.

У зв’язку з тим, що К. було засуджено за ч. 1 ст. 303 КК України неза­конно, їй необґрунтовано було призначено і покарання за правилами ст. 71 КК України за сукупністю вироків.

Враховуючи викладене, обвинувальний вирок щодо К. підлягає скасу­ванню, справа — закриттю на підставі ч. 2 ст. 6 КПК України, ст. 5 КК Украї­ни у зв’язку з декриміналізацією злочинного діяння, а засуджена має бути негайно звільнена з-під варти.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання першого заступника прокурора Харківської області задовольнила, вирок Чер- вонозаводського районного суду м. Харкова від 23 лютого 2006 р. щодо К. скасувала, а справу щодо неї провадженням закрила на підставі п. 2 ст. 6 КПК України, ст. 5 КК України.

Згідно з ч. 1 ст. 5 КК України закон про кримінальну відповідаль­ність, який пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію вчасі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідне діяння до набуття таким законом чинності, зокрема і на осіб, які відбувають покарання

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 26 січня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кри­мінальне судочинство. — 2007. — Вип. 2(4). — С. 3—5

(витяг)

Вироком Харківського районного суду м. Києва від 2 серпня 2001 р. Л. засуджено за ч. 3 ст. 141 КК 1960 р. на 7 років позбавлення волі без конфіска­ції майна.

За вироком суду Л. визнано винним в тому, що він 29 березня 2001 р. близько 10 год. 30 хв., перебуваючи у гуртожитку по вул. Горлівськійу м. Києві, з метою крадіжки індивідуального майна громадян проник у кімнату № 203, де мешкала I., та викрав індивідуальне майно останньої на загальну суму 233 грн 50 коп. Виходячи з кімнати, був помічений сином потерпілої I., однак Л. став тікати, утримуючи при собі викрадені речі, таким чином вчинивши грабіж індивідуального майна I.

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 9 жовтня 2001 р. вирок залише­но без зміни.

У касаційному порядку вирок не переглядався.

У клопотанні про перегляд судових рішень у порядку виключеного про­вадження заступник прокурора м. Києва просив змінити вирок та ухвалу у зв’язку з необхідністю перекваліфікації дій Л. з ч. 3 ст. 141 КК у редакції 1960 р. на ч. 3 ст. 186 КК України у редакції 2001 р., виключення кваліфікуючої ознаки «завдання значної шкоди потерпілому» та пом’якшення покарання.

Зазначене клопотання внесене на судовий розгляд спільного засідання за поданням п’яти суддів Верховного Суду України, які вважають його та­ким, що підлягає задоволенню, а судові рішення щодо Л. такими, що підляга­ють зміні.

Заслухавши доповідача, заступника Генерального прокурора України К., який вважав, що клопотання слід задовольнити, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи клопотання, судді судових палат вважають, що клопотання прокурора підлягає частковому задоволенню на таких під­ставах.

Висновок суду про доведеність винності Л. у вчиненні злочину, за який його засуджено, ґрунтується на доказах, що були досліджені судом, і не оспо­рюється у клопотанні.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 КК України закон про кримінальну відповідаль­ність, який пом’якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію в ча­сі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання та­ким законом чинності, зокрема і на осіб, які відбувають покарання.

Санкція ч. 3 ст. 186 КК у редакції 2001 р. передбачає покарання у ви­ді позбавлення волі на строк від 4 до 8 років, тоді як санкція ч. 3 ст. 141 КК України у редакції 1960 р. передбачала покарання у виді позбавлення волі на строк від 7 до 12 років з конфіскацією або без конфіскації майна.

Таким чином, новий кримінальний закон пом’якшує кримінальну відпо­відальність Л., а отже, має зворотну дію в часі.

Крім того, відповідно до примітки 2 до ст. 185 КК України у редакції 2001 р. у статтях 185, 186, 189 та 190 цього Кодексу значна шкода визнача­ється з урахуванням матеріального становища потерпілого та якщо йому спричинено збитки на суму від 100 до 250 неоподаткованих мінімумів дохо­дів громадян на момент вчинення злочину, а згідно з КК 1960 р. значна мате­ріальна шкода була оціночним поняттям та залежала лише від вартості ви­краденого та майнового стану потерпілого.

Для кваліфікації дій Л. як таких, що спричинили значну шкоду, вартість викраденого мала б становити 1700 грн, натомість Л. засуджений за викра­дення майна на суму 233 грн 50 коп., а тому зазначена кваліфікуюча ознака не повинна враховуватись при кваліфікації його дій за ч. 3 ст. 186 КК Украї­ни. Таким чином, дії Л. необхідно кваліфікувати за ч. 3 ст. 186 КК України як відкрите викрадення чужого майна, вчинене повторно, поєднане з проникнен­ням у житло.

Оскільки Апеляційним судом м. Києва не було внесено відповідних змін до вироку суду першої інстанції, ухвала апеляційного суду, як і вирок, підля­гає зміні.

З урахуванням ступеня тяжкості вчиненого Л. злочину, даних про особу винного не вбачається підстав для пом’якшення засудженому покарання, як про це йдеться у клопотанні прокурора та поданні.

Відповідно до наведеного, керуючись статтями 400⁴, 400¹⁰ КПК Украї­ни, Верховний Суд України клопотання заступника прокурора м. Києва за­довольнив частково, вирок Харківського районного суду м. Києва від 2 серп­ня 2001 р. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 9 жовтня 2001 р. щодо Л. змінив.

Перекваліфікував дії Л. з ч. 3 ст. 141 КК 1960 р. на ч. 3 ст. 186 ККУкраї- ни з одночасним виключенням кваліфікуючої ознаки «завдання значної шко­ди потерпілому».

Статтею 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року передбачено, що видана особа не може переслідуватися та засуджуватися ні за яке правопорушення, вчинене до її видачі, крім правопорушення, за яке вона була видана

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 26   січня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кри­мінальне судочинство. — 2007. — Вип. 2(4). — С. 5—8

(витяг)

Вироком апеляційного суду Луганської області від 1 липня 2005 р. Г. ви­знано винним у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 357; ч. 3 ст. 357; ч. 2 ст. 358; ч. 3 ст. 358; ч. 5 ст. 185; ст. 15, ч. 5 ст. 185 КК України, і йому призначе­но покарання:

за ч. 2 ст. 357 КК України 1 рік обмеження волі;

за ч. 3 ст. 357 КК України 2 роки обмеження волі;

за ч. 2 ст. 358 КК України 1 рік позбавлення волі;

за ч. 3 ст. 358 КК України 1 рік обмеження волі;

за ч. 5 ст. 185 КК України із застосуванням ст. 69 КК України 5 років по­збавлення волі з конфіскацією ¹/2 частини майна, яке є його власністю;

за ст. 15, ч. 5 ст. 185 КК України із застосуванням ст. 69 КК України 4  роки позбавлення волі з конфіскацією ¹/2 частини майна, яке є його влас­ністю.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно Г. призначено 5 років позбавлення волі з конфіскацією 1/2 частини майна, яке є його власністю.

У касаційному порядку ця справа не розглядалась.

Згідно з вироком Г. визнано винним у вчиненні злочинів за таких об­ставин.

22 вересня 1993 р. Г., скориставшись тим, що Д. забув у нього вдома в м. Лисичанську по вул. Свердлова папку з документами, таємно викрав пе­чатку ТОВ «Люкс» і паспорт на ім’я Д., які знаходились у цій папці.

Наприкінці липня 1994 р. Г. та особи, яких раніше засуджено за цей зло­чин, а також особа, справу щодо якої виділено в окреме провадження, за по­передньою змовою групою осіб зі складу АТ «Лінос», розташованого в м. Ли- сичанську Луганської області, таємно викрали 2400 кг каталізатора КР-108 вартістю 45 767 грн 46 коп., який продали особам, справу щодо яких виділе­но в окреме провадження.

Для перевезення викраденого каталізатора Г. та невстановлені особи за попередньою змовою підробили довідку Лисичанської санітарно-епідеміо­логічної станції та з використанням викраденої у Д. печатки ТОВ «Люкс» підробили накладну, яку Г. використав при перевезенні каталізатора.

14 березня 1995 р. Г. та особи, яких раніше засуджено за цей злочин, осо­ба, справу щодо якої виділено в окреме провадження, а також особа, справу щодо якої закрито у зв’язку зі смертю, за попередньою змовою намагались таємно викрасти зі складу АТ «Лінос» 750 кг каталізатора КР-108 вартістю 72 047 грн 70 коп., завантаживши його на автомобіль, але злочин не було до­ведено до кінця з причин, що не залежали від їх волі, оскільки їх було затри­мано працівниками міліції на місці події.

У клопотанні заступника Генерального прокурора України порушува­лось питання про зміну вироку апеляційного суду щодо Г., виключення з ви­року вказівки суду про визнання винним та засудження Г. за частинами 2, 3 ст. 357, частинами 2, 3 ст. 358 КК України, перекваліфікацію його дій з ч. 5 ст. 185 КК України на ч. 2 ст. 185 КК України, а зі ст. 15, ч. 5 ст. 185 КК Украї­ни на ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК України з тих мотивів, що суд при постановлен- ні вироку щодо Г. порушив вимоги ст. 9 Конституції України, ч. 5 ст. 3 КК України, ст. 5 КПК України, Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-IV та ст. 14 Європейської конвен­ції про видачу правопорушників і засудив Г. за злочини, за які його не було видано Російською Федерацією, на території якої було розшукано і затри­мано Г.

Заслухавши доповідача, пояснення заступника Генерального прокурора України К., який підтримав клопотання, перевіривши матеріали справи та об­говоривши доводи клопотання, судді Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України вважають, що кло­потання підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов’яз­ковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Статтею 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 ро­ку, ратифікованої Верховною Радою України згідно із Законом України від 16 січня 1998 р. № 43/98-ВР, передбачено, що видана особа не може переслі­дуватися та засуджуватися ні за яке правопорушення, вчинене до її видачі, крім правопорушення, за яке вона була видана.

Як убачається із матеріалів справи, у зв’язку з ухиленням Г. від суду і відсутністю його за місцем проживання постановою Луганського обласного суду від 31 березня 1997 р. обраний Г. запобіжний захід підписку про невиїзд змінено на взяття під варту і оголошено його розшук. За результатами роз­шуку Г. було затримано 1 липня 2004 р. у м. Нижньому Новгороді Російської Федерації.

На запит Міністерства юстиції України про видачу Г. для притягнення його до кримінальної відповідальності за пред’явленим йому обвинувачен­ням Генеральною прокуратурою Російської Федерації 11 лютого 2005 р. бу­ло прийнято рішення про видачу Г. для притягнення його до кримінальної відповідальності за крадіжку і замах на крадіжку за обтяжуючих обставин і залишено без задоволення вимоги про видачу Г. у частині інкримінування йому кваліфікуючих ознак розкрадання державного майна в особливо вели­ких розмірах, оскільки на момент вчинення злочину цієї кваліфікуючої озна­ки у ст. 144 КК РСФСР (у редакції від 1 липня 1994 р.) не було, а також по­вторності у зв’язку з тим, що цю кваліфікуючу ознаку виключено з чинного російського кримінального закону.

Крім того, відмовлено у видачі Г. для притягнення його до кримінальної відповідальності за крадіжку та підробку документів, оскільки за російським кримінальним законом минули строки давності притягнення до криміналь­ної відповідальності за ці злочини, а також за крадіжку паспорта Д. і викорис­тання підробленого документа у зв’язку із тим, що санкції ч. 2 ст. 325 і ч. 3 ст. 327 КК Російської Федерації не передбачають покарання у виді позбав­лення волі.

Зазначені обставини залишились поза увагою апеляційного суду при роз­гляді справи щодо Г., і його було засуджено за крадіжку та замах на крадіж­ку чужого майна в особливо великих розмірах, за викрадення печатки та пас­порта Д., за підроблення документів та використання завідомо підроблених документів, тобто за злочини, за які не було надано дозволу на притягнен­ня до кримінальної відповідальності Г. з боку сторони, яка його видала, що є порушенням вимог ст. 14 Європейської конвенції про видачу правопору­шників.

У зв’язку з цим з вироку необхідно виключити рішення суду про ви­знання винним та засудження Г. за частинами 2, 3 ст. 357, частинами 2, 3 ст. 358 КК України, а також перекваліфікувати дії Г. з ч. 5 ст. 185 на ч. 2 ст. 185 КК України, зі ст. 15, ч. 5 ст. 185 на ст. 15 ч. 2 ст. 185 КК України за кваліфікуючою ознакою вчинення крадіжки та замаху на крадіжку чужого майна за попередньою змовою групою осіб і призначити йому покарання від­повідно до вимог ст. 65 КК України.

Крім того, відповідно до п. 12 розділу II Прикінцевих та перехідних по­ложень КК України у разі призначення покарання за сукупністю злочинів, вчинених до набуття чинності цим Кодексом, застосовується ст. 42 КК 1960 р., а суд, призначаючи Г. покарання за сукупністю злочинів, вчинених до набут­тя чинності КК України, застосував ч. 1 ст. 70 цього Кодексу.

На підставі наведеного, керуючись статтями 400⁴, 400¹⁰ КПК Украї­ни, Верховний Суд України клопотання заступника Генерального прокурора України задовольнив.

Вирок апеляційного суду Луганської області від 1 липня 2005 р. щодо Г. змінив.

Виключив з мотивувальної та резолютивної частин вироку рішення су­ду про визнання винним та засудження Г. за частинами 2, 3 ст. 357, частина­ми 2, 3 ст. 358 КК України.

Перекваліфікував дії Г. з ч. 5 ст. 185 КК України на ч. 2 ст. 185 КК Украї­ни та призначив за цим законом 5 років позбавлення волі; зі ст. 15, ч. 5 ст. 185 КК України на ст. 15 ч. 2 ст. 185 КК України та призначив йому за цим зако­ном 4 роки позбавлення волі.

На підставі ч. 1 ст. 42 КК 1960 р. шляхом поглинення менш суворого по­карання більш суворим остаточно призначив Г. 5 років позбавлення волі.

В іншій частині вирок залишив без зміни.

Закон, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, поширюється на діяння, вчинені до його видання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 12—14

(витяг)

Вироком Роздільнянського районного суду Одеської області від 15 лис­топада 2004 р. М. засуджено:

— за ч. 3 ст. 289 КК України на 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна;

— за ч. 2 ст. 289 КК України на 5 років позбавлення волі;

— за ч. 3 ст. 187 КК України на 8 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

На підставі ст. 70 КК України М. призначено покарання на 10 років по­збавлення волі з конфіскацією майна.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 1 березня 2005 р. вирок щодо М. залишено без зміни.

Цим самим вироком засуджено Н., вирок щодо якого в касаційному по­рядку не оскаржується.

М. засуджено за те, що він 26 травня 2003 р., близько 19 год., за поперед­ньою змовою з Н., перебуваючи на дачній ділянці, що на дачному масиві с. Алтестово Біляєвського району, із застосуванням фізичного насильства, не­безпечного для життя та здоров’я потерпілого, заволоділи належним К. авто­мобілем ВАЗ-21099 (вартістю 15 000 грн) та завдали потерпілому легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я.

М. 6 червня 2003 р., близько 3 год., за попередньою змовою з Н., проник­нувши на подвір’я будинку в с. !ванівна Великомихайлівського району Оде­ської області, а потім і в гараж, викрали належний Б. мотоцикл «!Ж-6-113» (вартістю 1100 грн).

Тоді ж ці особи, проникнувши спочатку до літньої кухні, а потім до бу­динку, вчинили розбійний напад на потерпілих Б. Ф. та Б. Е., під час якого заволоділи майном на загальну суму 602 грн.

У касаційній скарзі засуджений М. зазначав, що суд неправильно вста­новив обставини справи, оскільки автомобіль К. він забрав за домовленістю з потерпілим як компенсацію за невиплачені ним гроші за виконану роботу. Вважає, що розбійного нападу на сім’ю Б-ів не вчиняв і не заволодівав належ­ним їм мотоциклом. Скаржився на застосування до нього під час досудового слідства фізичного насильства. Просив вирок щодо нього в частині його за­судження за ч. 2 ст. 289, ч. 3 ст. 187 КК України скасувати з передачею спра­ви на новий судовий розгляд, а ч. 3 ст. 289 КК України перекваліфікувати на ст. 356 КК України та відповідно пом’якшити призначене покарання.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора про зміну вироку, виклю­чення з обвинувачення М. та Н. за епізодом незаконного заволодіння мото­циклом такої кваліфікуючої ознаки, як завдання злочином значної шкоди, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга засудженого підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Висновок суду про доведеність винності М. у вчиненні інкримінованих йому злочинів, за обставин, викладених у вироку, підтверджується сукупніс­тю зібраних та перевірених у судовому засіданні доказів.

Твердження ж засудженого про те, що автомобіль К. він забрав за домов­леністю з потерпілим у рахунок невиплачених ним грошей за виконану робо­ту, а розбійного нападу на сім’ю Б-ів не вчиняв і не заволодівав належним їм мотоциклом, є непереконливими.

Як судом першої, так і апеляційної інстанцій ця версія М. детально пере­вірялася і обґрунтовано визнана такою, що не відповідає дійсності, оскільки спростовується матеріалами справи і спрямована на зменшення його вини у вчинених злочинах та ухилення від кримінального покарання.

Разом з тим, відповідно до ст. 5 КК України колегія суддів вважає за не­обхідне виключити з мотивувальної частини вироку щодо М. за епізодом не­законного заволодіння мотоциклом, у зв’язку з новою редакцією ст. 289 КК України та приміткою № 3 до цієї статті, таку кваліфікуючу ознаку, як за­вдання злочином значної матеріальної шкоди, оскільки вартість викраденого транспортного засобу становила лише 1100 грн.

У порядку ст. 395 КПК України аналогічну кваліфікуючу ознаку слід ви­ключити з обвинувачення Н.

За таких обставин вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду щодо М. та Н. підлягають зміні.

Виходячи з наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційну скаргу засудженого М. задовольнила частково.

Вирок Роздільнянського районного суду Одеської області від 15 листо­пада 2004 р. та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 1 березня 2005 р. щодо М. та в порядку ст. 395 КПК України щодо Н. змінила.

Виключила за епізодом незаконного заволодіння мотоциклом кваліфі­куючу ознаку — завдання злочином значної матеріальної шкоди.

Відповідно до ст. 58 Конституції України та ч. 1 ст. 5 КК України за­кон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, зокрема на осіб, які відбувають по­карання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 травня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 14—15

(витяг)

Вироком Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 20 ве­ресня 2004 р. X., раніше неодноразово судимого (останній раз 27 лютого 2002 р. за ч. 2 ст. 185, ст. 43 КК України на 2 роки 6 місяців позбавлення волі, звіль­неного 12 травня 2004 р. за відбуттям покарання), засуджено за ч. 2 ст. 185 КК України на 2 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 75 КК України Т. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік.

На підставі ст. 76 КК України на Т. покладено обов’язки: повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання та ро­боти; періодично з’являтися в ці органи для реєстрації.

Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 14 грудня 2004 р. вирок щодо Т. залишено без зміни.

Т. визнано винним у тому, що він 3 серпня 2004 р., приблизно о 17 год., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, з подвір’я будинку № 5 по вул. Миколаївській у с. Богданівна Каховського району таємно викрав мета­леву хвіртку вартістю 100 грн, яка належала Д.

У касаційному поданні прокурор просив вирок та ухвалу щодо Т. скасу­вати, а справу передати на новий судовий розгляд, посилаючись на невідпо­відність призначеного засудженому покарання внаслідок його м’якості.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, яка просила на підста­ві ст. 5, ч. 2 ст. 74 КК України звільнити Т. від призначеного покарання, пе­ревіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційне подання задоволенню не підлягає, а вирок та ухвала підлягають зміні на таких під­ставах.

Матеріалами справи встановлено, що Т. таємно викрав чуже майно на суму 100 грн. Злочин, за який Т. засуджено за ч. 2 ст. 185 КК України, був вчинений 3 серпня 2004 р., а 30 червня 2005 р. набув чинності Закон Украї­ни «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопору­шення» від 2 червня 2005 р., яким ст. 51 КпАП викладено у новій редакції і встановлено, що викрадення чужого майна шляхом крадіжки, шахрайства, привласнення чи розтрати вважається дрібним, за що передбачена адміні­стративна відповідальність, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення не перевищує трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Таким чином, цим законом здійснена часткова декриміналізація окремих злочинів, і зокрема, діяння, передбаченого ст. 185 КК України.

Оскільки відповідно до ст. 58 Конституції України та ч. 1 ст. 5 КК України закон, який скасовує або пом’якшує відповідальність, має зворот­ну дію в часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, зокрема на осіб, які відбувають по­карання, то, керуючись положеннями зазначених законів, вчинене Т. 3 серп­ня 2004 р. таємне викрадення чужого майна на суму 100 грн, яке кваліфіко­вано судом за ч. 2 ст. 185 КК України, на сьогодні не може визнаватися зло­чином.

Враховуючи те, що вирок стосовно Т. набрав чинності, а справа за каса­ційним поданням розглядається в касаційному порядку, колегія суддів вва­жає за необхідне в порядку ст. 395 КПК України на підставі ч. 2 ст. 74 КК України звільнити засудженого вироком Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 20 вересня 2004 р. від призначеного покарання за ч. 2 ст. 185 КК України.

На підставі наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни у задоволенні касаційного подання заступника прокурора Херсонської об­ласті відмовила.

Відповідно до ст. 395 КК України вирок Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 20 вересня 2004 р. та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 14 грудня 2004 р. щодо Т. змінила, на підставі ч. 2 ст. 74 КК України звільнила його від призначеного покарання за цим виро­ком за ч. 2 ст. 185 КК України.

Суд, розглядаючи кримінальні справи про злочини, вчинені особами, котрі були видані Україні іншими країнами, слід ураховувати поло­ження Європейської конвенції про видачу правопорушників, в якій пе­редбачено, що така особа не може переслідуватися та засуджуватися ні за яке правопорушення, вчинене до її видачі, крім правопорушення, за яке її було видано

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 червня 2007 р. // ВВСУ. — 2007. — № 10. — С. 21—22

(витяг)

Ковельський міськрайонний суд Волинської області вироком від 1 вере­сня 2006 р. засудив М., раніше судимого, за ч. 3 ст. 152 КК із застосуванням ст. 69 цього Кодексу на п’ять років позбавлення волі та за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 153 і ч. 2 ст. 186 того ж Кодексу виправдав.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Згідно з вироком суду М. визнано винним у тому, що він 14 березня 2005 р., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, за попередньою змовою групою осіб із метою зґвалтування потерпілої К. проник у квартиру за міс­цем її проживання, де, застосувавши фізичне насильство, проти її волі всту­пив із нею у статеві зносини.

У касаційному поданні заступник прокурора Волинської області, не оспо­рюючи доведеність вини, правильність кваліфікації дій М., а також обґрунто­ваність його виправдання, порушив питання про скасування вироку і напра­влення справи на додаткове розслідування у зв’язку з неврахуванням судом вимог ч. 5 ст. 3 КК і ч. 1 ст. 14 Європейської конвенції про видачу правопору­шників (прийнята в Парижі 13 грудня 1957 р.; ратифікована Законом від 16 січ­ня 1998 р. № 43/98-ВР; далі — Європейська конвенція) та ст. 66 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і криміналь­них справах (прийнята в Кишиневі 7 жовтня 2002 р.). Прокурор зазначив, що під час досудового слідства М. перебував у розшуку і був затриманий на території Російської Федерації (далі — РФ) та переданий правоохоронним органам України для притягнення до кримінальної відповідальності за вчи­нення грабежу, а засуджений за зґвалтування, вчинене групою осіб, тобто за більш тяжкий злочин, за який дозволу на притягнення до відповідальності стороною, яка видала цю особу, надано не було.

Перевіривши матеріали справи та наведені в касаційному поданні дово­ди, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України задовольнила його частково з таких підстав.

Відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону від 29 червня 2004  р. № 1906-IV «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому нормами національного законодавства.

У ст. 14 Європейської конвенції передбачено, що видана особа не може переслідуватися та засуджуватися ні за яке правопорушення, вчинене до її видачі, крім правопорушення, за яке її було видано.

Як убачається із матеріалів справи, 18 березня 2005 р. щодо М. було порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 186 КК.

У ході досудового слідства М. із метою уникнення відповідальності за вчинений злочин утік з постійного місця проживання, у зв’язку з чим 24 бе­резня 2005 р. його було оголошено в розшук і 29 грудня того ж року затрима­но на території РФ.

Генеральна прокуратура РФ на запит Міністерства внутрішніх справ України про видачу М. для притягнення до кримінальної відповідальності за пред’явленим обвинуваченням прийняла рішення про видачу його для при­тягнення до кримінальної відповідальності за вчинення грабежу, а вимоги про видачу цієї особи в частині інкримінування їй такої кваліфікуючої ознаки, як повторність, не задовольнила, оскільки її виключено з чинного кримінального законодавства цієї країни.

Проте зазначені обставини органи досудового слідства та суд не вра­хували.

Так, у ході досудового слідства 20 червня 2006 р. щодо М. було поруше­но кримінальну справу за ознаками злочинів, передбачених ч. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 153 КК, хоча за ці злочини він не видавався. Крім того, 26 черв­ня зазначеного року йому було пред’явлено обвинувачення за ч. 3 ст. 186, ч. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 153 КК.

Міськрайонний суд, не перевіривши умови видачі М. РФ Україні, визнав його винуватим і засудив за зґвалтування, вчинене групою осіб, тобто за зло­чин, за який він не видавався, порушивши таким чином вимоги ст. 14 Євро­пейської конвенції.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок Ковельського міськрайонного суду Во­линської області від 1 вересня 2006 р. у частині засудження М. за ч. 3 ст. 152 КК скасувала, а справу направила на додаткове розслідування.