ЗАКОН ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВIДПОВIДАЛЬНIСТЬ

Пост. ПВСУ від 28 травня 2004 р. № 9 «Про дєякі питання застосуван­ня судами України адміністративного та кримінального законодавства у зв'язку з набранням чинності Законом України від 22 травня 2003 р. «Про податок з доходів фізичних осіб» // ВВСУ. — 2004. — №6. — С.29

Неправильне застосування кримінального закону при приведенні ви­року у відповідність з КК України 2001 р. потягло зміну судового рішення в порядку виключного провадження

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 13 лип­ня 2005р.//ВВСУ. — 2006. —№1.— С. 24—25

(витяг)

Яворівський районний суд Львівської області вироком від 28 вересня 1998 р. засудив К. за ст. 86^[1], ч. 2 ст. 17, ч. 3 ст. 81, ч. 1 ст. 89, ч. 2 ст. 140, ч. 1 ст. 145, ч.2іч. 3 ст. 193, ч. 1 ст. 222 КК 1960 р. та на підставі ст. 42 цього Кодек­су шляхом часткового складання покарань визначив йому покарання у виді 12 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна.

К. визнано винним у тому, що він викрав: з 28 на 29 вересня 1996 р. та з 25 на 26 липня 1997 р. індивідуальне майно громадян Л. на суму 8 тис. 917 грн, Б. — 1 тис. 574 грн; з 1 на 2 червня 1997 р. за попередньою змовою з Ш. і К. О. з проникненням у приміщення державного підприємства — колек­тивне майно на суму 2 тис. 226 грн та індивідуальне майно громадян Б. Г. на суму 200 грн, С. С. — 180 грн, М. — 1 тис. 282 грн, С. М. — 130 грн; з 14 на 15 червня 1997 р. та з 22 на 23 червня 1997 р. з проникненням у приміщення магазинів — колективне майно на суму відповідно 1 тис. 548 грн і 1 тис. 415 грн, а також 8 серпня 1997 р. за попередньою змовою із Ш., К. О., К. Я. та невстановленою слідством особою вчинив з проникненням у приміщення за­мах на викрадення колективного майна з іншого магазину.

Сарненський районний суд Рівненської області постановою від 26 груд­ня 2001 р. вирок Яворівського районного суду Львівської області привів у відповідність із чинним КК. Зокрема, дії К. перекваліфікував з ст. 86¹ КК 1960 р. на ч. 5 ст. 185 КК 2001 р. і залишив призначене йому покарання у виді 12 років позбавлення волі.

Засуджений у клопотанні порушив питання про зміну постанови район­ного суду від 26 грудня 2001 р. у зв’язку з неправильним застосуванням кри­мінального закону, перекваліфікацію його дій з ч. 5 на ч. 4 ст. 185 КК 2001 р. й призначення йому остаточного покарання за сукупністю злочинів, відпові­дальність за які передбачена цією та іншими статтями.

Клопотання було внесене на судовий розгляд у порядку виключного про­вадження за поданням, підписаним п’ятьма суддями Верховного Суду України.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку заступни­ка Генерального прокурора України, який підтримав клопотання, перевірив­ши матеріали справи та викладені у поданні доводи, судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду Украї­ни на спільному засіданні дійшли висновку, що клопотання підлягає задово­ленню з таких підстав.

Згідно з вироком К. крім вчинення інших злочинів визнано винним у тому, що він з 1 по 23 червня 1997 р. одноособово та за попередньою змовою з іншими особами вчинив розкрадання колективного майна на суму 5 тис. 190 грн, що на час його вчинення вважалося розкраданням в особливо вели­ких розмірах.

У п. 4 примітки до ст. 185 КК 2001 р. зазначено, що в особливо великих розмірах визнається злочин, вчинений однією особою чи групою осіб на су­му, яка в 600 разів і більше перевищує неоподаткований мінімум доходів гро­мадян на момент вчинення злочину.

Відповідно до Указу Президента України від 25 серпня 1996 р. № 762/96 «Про грошову реформу в Україні» з 2 вересня 1996 р. встановлено неоподат­ковуваний мінімум доходів громадян в розмірі 17 грн.

У ст. 5 КК передбачено, що закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбу­вають покарання або відбули покарання, але мають судимість.

З огляду на спосіб викрадення майна, неодноразове вчинення злочину

13заздалегідь поставленою метою та єдиним умислом, вчинення його також за попередньою змовою групою осіб та виходячи з того, що вартість викра­деного К. колективного майна не перевищує шістсот неоподаткованих міні­мумів доходів громадян (305,3 грн) і є меншими від суми, встановленої у п. 4 примітки до ст. 185 КК 2001 р., Сарненський районний суд Рівненської області при приведенні вироку щодо К. у відповідність із КК 2001 р. пови­нен був перекваліфікувати його дії з ст. 86¹ КК 1960 р. на ч. 4 ст. 185 КК 2001 р., виключивши кваліфікуючу ознаку злочину — заподіяння шкоди в особливо великому розмірі — та призначити йому покарання в межах санкції цієї статті.

Отже, цей суд при приведенні вироку щодо засудженого у відповідність із  КК 2001 р. неправильно застосував кримінальний закон, що призвело до прийняття помилкового рішення.

На підставі наведеного Верховний Суд України клопотання К. задоволь­нив: постанову Сарненського районного суду Рівненської області від 26 груд­ня 2001 р. щодо нього змінив, перекваліфікувавши його дії з ч. 5 на ч. 4 ст. 185 КК 2001 р. і призначивши йому покарання у виді восьми років позбавлення волі, на підставі ст. 42 КК 1960 р. за сукупністю злочинів, відповідальність за які передбачена ч. 4 ст. 185 КК 2001 р., ч. 2 ст. 17, ч. 3 ст. 81, ч. 1 ст. 89, ч. 2 ст. 140, ч. 1 ст. 145, ч. 2 і ч. 3 ст. 193, ч. 1 ст. 222 КК 1960 р. остаточно визначив покарання засудженому у виді восьми років позбавлення волі.

Приведення вироків у відповідність із КК України 2001 р. з пору­шенням вимог пунктів 5 і 10 розд. 2 «Прикінцеві та перехідні поло­ження» цього Кодексу призвело до зміни судових рішень та зменшен­ня призначеного засудженому покарання

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 11 лис­топада 2005 р. // ВВСУ. —2006. — №3.— С.9—10

(витяг)

Дзержинський міський суд Донецької області вироком від 24 травня 1996  р. засудив С. заст. 86¹ КК 1960 р. на 12 років позбавлення волі з конфіс­кацією всього майна, за ч. 2 ст. 141 КК 1960 р. — на три роки позбавлення во­лі з конфіскацією всього майна. На підставі ст. 42 КК 1960 р. за сукупністю злочинів С. остаточно визначено покарання у виді 12 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна і відповідно до ст. 26 КК 1960 р. його визнано особливо небезпечним рецидивістом.

Згідно з вироком суду С. визнано винним і засуджено за те, що він 8, 24 травня 1995 р. одноособово та 14 серпня цього ж року за попередньою змо­вою з іншими особами вчинив з проникненням у приміщення крадіжку май­на споживчого товариства на загальну суму 174 млн 82 тис. 20 крб., а також 19 серпня того ж року відкрито заволодів курткою К. вартістю 3 млн крб.

Герцаївський районний суд Чернівецької області вироком від 11 листо­пада 1996 р. засудив С. за ст. 17, ч. 3 ст. 117 КК 1960 р. на п’ять років позбав­лення волі за те, що він 20 червня 1994 р., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, намагався зґвалтувати неповнолітню В., але свій умисел до кінця не довів з причин, які не залежали від його волі. На підставі ч. 3 ст. 42 КК 1960 р. йому за сукупністю злочинів визначено покарання у виді 15 років по­збавлення волі. При цьому С. зараховано відбуте ним покарання за вироком від 24 травня 1996 р. і визначено до відбування 13 років дев’ять місяців 29 днів позбавлення волі.

Єнакіївський міський суд Донецької області постановою від 21 грудня 2001 р. при приведенні зазначених вироків у відповідність із КК^[2] вирок Дзержинського міського суду від 24 травня 1996 р. змінив: виключив з нього рі­шення про визнання С. особливо небезпечним рецидивістом; в іншій частині вирок залишив без зміни. Вирок Герцаївського районного суду від 11 листо­пада 1996 р. суд не змінював.

У клопотанні про перегляд справи в порядку виключного провадження заступник прокурора Донецької області порушив питання про зміну поста­нови Єнакіївського міського суду від 21 грудня 2001 р., вироків Дзержинсь- кого міського суду від 24 травня 1996 р. та Герцаївського районного суду від 11  листопада 1996 р., а саме: перекваліфікацію дій С. зі ст. 86¹ КК 1960 р. на ч. 3 ст. 185 КК, призначення за цим законом покарання у виді шести років позбавлення волі та за сукупністю злочинів визначення йому остаточного покарання у виді 10 років позбавлення волі.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокурора, який вважав, що клопотання підлягає задоволенню частково, а судові рішен­ня — зміні, перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у клопо­танні доводи, судді Судової палати у кримінальних справах та Військової су­дової колегії Верховного Суду України клопотання частково задовольнили з таких підстав.

Приводячи у відповідність із КК вирок Дзержинського міського суду від 24 травня 1996 р. та Герцаївського районного суду від 11 листопада 1996 р. Єнакіївський міський суд з порушенням вимог п. 10 розд. 2 «Прикінцеві та перехідні положення» нового Кодексу не зробив цього щодо ст. 86¹ КК 1960 р.

Суд установив, що С. вчинив крадіжки чужого майна шляхом проник­нення у приміщення, що на час вчинення ним злочинів становило 174 млн 82 тис. 20 крб., тобто особливо великий розмір.

Згідно з приміткою до ст. 185 КК злочин вважається вчиненим в особ­ливо великих розмірах, якщо шкода від нього заподіяна на суму, яка в 600 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на час вчинення злочину.

Відповідно до Указу Президента України від 3 лютого 1995 р. № 100/95 (був чинним на час вчинення С. злочину)^[3] станом на серпень 1995 р. неопо­датковуваний мінімум доходів громадян становив 1 млн 400 тис. крб.

Таким чином, з травня по серпень 1995 р. С. викрав майно на суму, яка в 124 рази перевищувала неоподатковуваний мінімум доходів громадян, що не є великим, а тим більше особливо великим розміром.

У ст. 5 КК передбачено, що закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання законом чинності. Тому Єнакіївський міський суд згідно з вимогами п. 10 розд. 2 «Прикінцеві та перехідні положення» КК мав привести вирок Дзер- жинського міського суду у відповідність із новим КК, перекваліфікувавши його дії зі ст. 86¹ КК 1960 р. на ч. 3 ст. 185 КК як крадіжку, поєднану з проникненням у приміщення. Оскільки в ч. 3 ст. 185 КК передбачено максимальне покарання у виді шести років позбавлення волі, то відповідно до п. 5 розд. 2 наведених поло­жень призначене С. покарання підлягало зменшенню до зазначеної межі.

У зв’язку з цим підлягав приведенню у відповідність із КК й вирок Гер- цаївського районного суду від 11 листопада 1996 р., за яким С. слід було визначити покарання на підставі ч. 3 ст. 42 КК 1960 р. за сукупністю злочи­нів з урахуванням зазначених вище змін до вироку Дзержинського міського суду.

Єнакіївський міський суд цього не зробив, тому його постанова від 21 груд­ня 2001 р. підлягає зміні.

Враховуючи наведене, судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України клопотання заступника прокурора Донецької області задовольнили частково: змінили постановлені щодо С. судові рішення Єнакіївського міського суду, Дзержинського місько­го суду та Герцаївського районного суду, перекваліфікувавши дії С. зі ст. 86¹ КК 1960 р. на ч. 3 ст. 185 КК та на підставі ч. 3 ст. 42 кК 1960 р. постановили вважати його засудженим за сукупністю злочинів, передбачених ст. 17, ч. 3 ст. 117, ч. 2 ст. 141 КК 1960 р. і ч. 3 ст. 185 КК, на 10 років три місяці позбав­лення волі без конфіскації належного йому майна.

Посилання прокурора у касаційному поданні на необхідність приєд­нання до покарання, призначеного за новим вироком, невідбутої час­тини покарання за вироком суду Республіки Білорусь, визнано необґрунтованим Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 лютого 2004року// Судова практи­ка Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. — К., 2006.  — С. 114—116

(витяг)

Вироком Коростенського районного суду Житомирської області від 16 травня 2003 р. Б. засуджено за ч. 2 ст. 186 КК України на 4 роки позбав­лення волі.

Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 26 серпня 2003 р. вирок щодо нього залишено без зміни.

Б. визнано винним у тому, що 1 лютого 2003 р. приблизно о 18 год. пере­буваючи у стані алкогольного сп’яніння, застосував до М. насильство і від­крито заволодів майном потерпілої на загальну суму 125 грн.

У касаційному поданні прокурор просить вирок щодо Б. скасувати, а спра­ву направити на новий судовий розгляд, оскільки він вважає, що суд непра­вильно застосував кримінальний закон при призначенні покарання. На дум­ку прокурора, місцевий суд безпідставно не врахував попередню судимість Б. за вироком Гомельського обласного суду від 25 листопада 2003 р. за вчинен­ня злочинів на території іноземної держави.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи подання, колегія суддів вважає, що подання прокурора не підлягає задоволенню з таких підстав.

З огляду на матеріали справи, Б., будучи громадянином України, вчи­нив ряд злочинів на території Республіки Білорусь, за що був засуджений і відбував покарання в місцях позбавлення волі з 17 вересня 1992 р. по 12 лип­ня 2002 р. Після звільнення з місць позбавлення волі Б. прибув в Україну, де 1 лютого 2003 р. вчинив грабіж, за що був засуджений.

Посилання прокурора у касаційному поданні на необхідність приєднан­ня до призначеного покарання невідбутого строку покарання за вироком міс­цевого суду Республіки Білорусь є необґрунтованим.

Відповідно до вимог Закону України від 3 березня 1998 р. «Про ратифі­кацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року», який є чинним, Україна не взяла на себе зобов’язання визнавати та враховувати ви­роки, постановлені судами Договірних Сторін.

Отже, Коростенський районний суд обґрунтовано не застосував вимоги статей 9 та 71 КК, оскільки зазначеним міжнародним договором вироки су­дів держав—СНД не тягнуть правові наслідки при засудженні особи на тери­торії України.

З огляду на наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України не знайшла підстав для задоволення ка­саційного подання і відмовила у задоволенні касаційного подання проку­рора.

Відповідно до вимог Закону України від 3 березня 1998 р. «Про ра­тифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року» Україна не взяла на себе зобов'язань визнавати та врахо­вувати вироки, винесені судами Договірних Сторін, при вирішенні пи­тання про встановлення факту вчинення злочину повторно

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від25 листопада 2004року// Судова прак­тика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. — К, 2006. — С. 116—118

(витяг)

Вироком Білозерського районного суду Херсонської області від 3 груд­ня 2003 р. Д. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення во­лі. На підставі ч. 3 ст. 42 КК 1960 р. шляхом часткового складання покарань йому остаточно було призначено 4 роки 50 днів позбавлення волі.

Постановлено зарахувати у строк покарання, призначеного за цим виро­ком, відбуте покарання за попереднім вироком Бєлгородського районного суду РФ з 24 грудня 1998 р. по 23 грудня 2002 р. і визнано вважати Д. таким, що відбув покарання на день винесення вироку.

В апеляційному порядку вирок не переглядався.

За вироком суду Д. визнано винним у тому, що вночі 10 червня 1998 р., за попередньою змовою з особою, матеріали щодо якої передано в окреме провадження, він проник на територію літнього загону свиноферми ВАТ «Нікольське» Білозерського району Херсонської області та таємно викрав дві свиноматки вагою 370 кг, заподіявши ВАТ «Нікольське» матеріальну шкоду на суму 1850 грн.

У касаційному поданні прокурор просить вирок Білозерського районно­го суду Херсонської області від 3 грудня 2003 р. скасувати, а справу направи­ти на новий судовий розгляд, оскільки суд безпідставно зарахував засудже­ному відбуте покарання за вироком місцевого суду Російської Федерації, по­славшись на ч. 3 ст. 42 КК України 1960 р.

Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав подання, перевірив­ши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суд­дів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вва­жає, що подання підлягає задоволенню з таких підстав.

З огляду на матеріали справи Д. вчинив крадіжку вночі 10 червня 1998 р., і досудове слідство у справі було зупинено у зв’язку із тим, що він перехову­вався від слідства.

Вироком Бєлгородського районного суду Бєлгородської області Росій­ської Федерації від 18 червня 1999 р. він був засуджений до позбавлення волі за крадіжку чужого майна, вчинену ним 2 грудня 1998 р. із магазину в с. Не- лидівка Бєлгородського району. Після повного відбуття покарання за цим вироком Д. повернувся в Україну.

Вироком Білозерського районного суду від 3 грудня 2003 р. Д. засудже­но за крадіжку, вчинену ним 10 червня 1998 р. на території цього ж райо­ну, на 3 роки позбавлення волі. При цьому суд, враховуючи, що крадіжка на території України була вчинена до постановлення вироку судом Бєлгород­ського району РФ, застосував ч. 3 ст. 42 КК України 1960 р. і зарахував у строк відбування покарання за новим вироком ув’язнення за попереднім ви­роком місцевого суду РФ з 24 грудня 1998 р. по 23 грудня 2002 р., а також попереднє ув’язнення з 15 жовтня 2003 р. і звільнив Д. від відбування пока­рання.

Відповідно до вимог Закону України від 3 березня 1998 р. «Про рати­фікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відно­сини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 ро­ку» Україна не взяла на себе зобов’язання визнавати та враховувати ви­роки, винесені судами Договірних Сторін, і, зокрема, при вирішенні питань про встановлення факту вчинення злочину повторно тощо. З огляду на на­ведене при призначенні покарання Д. за злочин, вчинений ним на терито­рії України, місцевий суд не повинен враховувати вирок суду іноземної дер­жави.

Для вирішення питання про наявність складу злочину в діяннях, які були вчинені до 1 січня 2004 р., а також для їх кваліфікації поло­ження Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» не засто­совуються

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 21 березня 2006 р. // ВВСУ. —2006. — №е9. — С. 17—18

(витяг)

Заводський районний суд м. Запоріжжя вироком від 1 червня 2005 р. за­судив З. за частинами 2, 3, 4 ст. 185 та ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК і на підставі ст. 70 цього Кодексу призначив йому покарання у виді трьох років позбав­лення волі. Відповідно до ст. 71 того ж Кодексу до призначеного З. покаран­ня приєднано невідбуту ним частину покарання за попереднім вироком і за правилами ст. 72 КК остаточно визначено йому до відбування три роки один місяць позбавлення волі.

Апеляційний суд Запорізької області ухвалою від 28 вересня 2005 р. ви­рок змінив. За ч. 3 ст. 185 КК він призначив З. покарання із застосуванням ст. 69 КК у виді двох років шести місяців позбавлення волі; за ч. 4 ст. 185 КК із застосуванням ст. 69 КК — у виді трьох років позбавлення волі, на підставі ч. 4 ст. 70 КК приєднав до призначеного покарання невідбуте пока­рання за попереднім вироком і остаточно визначив засудженому покарання у виді трьох років позбавлення волі. За ч. 2 ст. 185 КК З. призначено пока­рання у виді одного року позбавлення волі, за ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК — двох років шести місяців позбавлення волі, а за сукупністю злочинів на під­ставі ст. 70 КК — двох років шести місяців позбавлення волі. Відповідно до ст. 71 КК засудженому остаточно визначено три роки один місяць позбав­лення волі.

З. визнано винним у тому, що із 21 травня по 18 листопада 2002 р. він таємно викрав із проникненням у приміщення майно громадян: Т. на су­му 5 тис. 742 грн, Л. — 160 грн, Л. О. — 300 грн, Ш. — 5 тис. 725 грн, К. — 2 тис. грн.

На початку серпня 2003 р. він вчинив ряд крадіжок майна з автомобілів: Д. — на суму 200 грн, К. В. — 100 грн, С. — 80 грн.

Крім того, у вересні того ж року З. проник до квартири з метою вчинен­ня крадіжки, однак злочинного наміру до кінця не довів із не залежних від його волі причин — у квартирі не було майна, яке б він міг викрасти.

У касаційній скарзі З. порушив питання про перекваліфікацію його дій 3  ч. 4 на ч. 3 ст. 185 КК та пом’якшення йому покарання, мотивувавши це тим, що суд кваліфікував його дії без урахування розміру податкової со­ціальної пільги, а отже, неправильно застосував закон. Засуджений також просив призначити йому покарання, не пов’язане з реальним позбавленням волі, з урахуванням усіх обставин справи, в тому числі незадовільного ста­ну здоров’я.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України у задоволенні скарги відмовила з таких підстав.

Винність З. у вчиненні злочинів підтверджена сукупністю зібраних у справі, правильно оцінених та обґрунтовано покладених судом в основу вироку доказів, зокрема: показаннями засудженого (який не заперечував факту вчинення крадіжок), потерпілих (про кількість і вартість викраде­ного майна), свідків, даними протоколів огляду місця події, пред’явлен­ня предметів для впізнання, відтворення обстановки та обставин події за участю З.

Дії З. правильно кваліфіковано за частинами 2, 3, 4 ст. 185 КК та ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК.

Посилання засудженого на необхідність перекваліфікації його дій у зв’яз­ку з набранням чинності законом, яким встановлено податкову соціальну пільгу, розмір якої впливає на кваліфікацію дій, є безпідставними.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28  травня 2004 р. № 9 «Про деякі питання застосування судами України адміністративного та кримінального законодавства у зв’язку з набранням чинності Законом України від 22 травня 2003 р. «Про податок з доходів фі­зичних осіб» для вирішення питання про наявність складу злочину в діян­нях, які були вчинені до 1 січня 2004 р., а також для їх кваліфікації положен­ня цього Закону не застосовуються.

Крім того, зазначений Закон не має зворотної дії в часі, оскільки він, по суті, регулює правовідносини в економічній сфері життя держави і не є зако­ном про кримінальну відповідальність, про який ідеться у ст. 5 КК.

З огляду на наведене колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у задоволенні касаційної скарги З. від­мовила.