Печать
PDF

Розділ ІІІ Злочини проти життя та здоров’я особи - § 3. Злочини, що становлять небезпеку для життя і здоров’я людини, які вчинюються у сфері медичного обслуговування

Posted in Уголовное право - Кримінальне право України Особлива частина

§ 3. Злочини, що становлять небезпеку для життя і здоров’я людини, які вчинюються у сфері медичного обслуговування

До цих злочинів належать: неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131 КК); роз­голошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлен­ня зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби (ст. 132 КК); незаконна лікувальна діяльність (ст. 138 КК); ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 КК); не­належне виконання професійних обов’язків медичним або фармацев­тичним працівником (ст. 140 КК); порушення прав пацієнта (ст. 141 КК); незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142 КК); пору­шення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143 КК); насильницьке донорство (ст. 144 КК); незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145 КК).

Неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи в ірусом імунодефі циту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131 КК). З об ’єктивної сторо­ни злочин, передбачений ст. 131 КК, полягає в неналежному виконанні (дії або безді яльності) медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення. Професійні обов’язки визначаються сферою діяльності суб’єкта злочину, а також відповідними нормативни­ми актами в галузі боротьби зі СНІДом, іншими невиліковними інфек­ційними хворобами. Зокрема, існують певні правила, що зобов’ язують медичного працівника при переливанні крові хворому перевіряти її на наявність ВІЛ-інфекції, або правила діагностування на ВІЛ-інфекцію та інші інфекційні хвороби. Працівники міліції, наприклад, зобов’язані направляти наркоманів, які вводять наркотики шляхом ін’єкцій, на мед­пункти для виявлення в них ВІЛ-інфекції та ін.

Неналежне виконання обов’язків відбувається внаслідок недбало­го або несумлінного до них ставлення: наприклад, медична сестра не проводить необхідної обробки медичних інструментів або працівник СІЗО поміщує ВІЛ-інфікованого в камеру до інших підслідних тощо.

Обов’язковим наслідком вказаної дії або бездіяльності є зараження вірусом імунодефіциту або іншою невиліковною інфекційною хворо­бою хоча б однієї людини (ч. 1 ст. 131 КК) або двох і більше осіб (ч. 2 цієї статті КК).

Між дією (безді яльністю) особи, що порушила професійні обов’язки, і вказаними наслідками слід встановити причинний зв’язок.

Суб’єктивна сторона цього злочину — тільки необережність у ви­гляді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Суб’єкт злочину — спеціальний. Це медичні або фармацевтичні працівники (лікарі, медичні сестри, співробітники лабораторій, які здійснюють діагностику цих захворювань або проведення досліджень інфікованого матеріалу тощо). Це також можуть бути працівники інших сфер — міліції, місць позбавлення волі, до обов’ язків яких входять попередження і недопущення поширення ВІЛ-інфекції та інших інфекцій від інфікованих осіб.

Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132 КК). Медичний огляд на виявлення цих хвороб — це лабораторне дослідження крові або інших біологічних рідин з метою виявлення їх вірусів. Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р.[11] затверджені Правила медич­ного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними. Ці Правила визна­чають умови і встановлюють порядок медичного огляду громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають або на законних підставах тимчасово перебувають на території Укра­їни. Медичний огляд проводиться з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини, здійснення епідеміологічного контролю, а та­кож надання консультацій, медичної та психосоціальної допомоги ВІЛ-інфікованим.

Медичний огляд проводиться добровільно.

Обов’ язковому лабораторному дослі дженню на наявні сть ВІЛ-інфекції підлягають донорська кров та її компоненти, інші біо­логічні рідини, клітини, тканини та органи.

Медичний огляд вагітних за їх згодою проводиться під час взяття їх на облік або перед пологами шляхом обстеження на наявність антитіл до ВІЛ. У разі, якщо дані про медичний огляд вагітної відсутні або дитина народжена ВІЛ-інфікованою, обов’язковому дослідженню підлягає пуповинна кров новонародженого.

За бажанням особи, яка звернулася до закладу охорони здоров’я для проведення медичного огляду, медичний огляд може бути прове­дено анонімно.

Медичний працівник має додержуватися конфіденційності інформації про ВІЛ-інфікованість особи чи захворювання на СНІД.

За статтею 132 КК можуть відповідати лише особи, які повідомили про виявлені в ході огляду позитивні дані про ВІЛ-інфекцію або за­хворювання на СНІД або іншу невиліковну інфекційну хворобу. Повідомлення про огляд, що дав негативний результат, ст. 132 не охоп­люються, тобто не є злочином, передбаченим цією статтею КК.

З об ’єктивної сторони злочин полягає в розголошенні відомостей про наявність у особи ВІЛ-інфекції, СНІДу або іншої невиліковної хвороби (наприклад, важкої форми туберкульозу) за умови, що ці відомості стали відомі у зв’ язку з виконанням службових або професійних обов’язків. Під розголошенням розуміють повідомлення цих відомостей хоча б одній особі, якій згідно із законом ці відомості не можуть бути повідомлені. Відомості можуть бути розголошені під час розмови, у листі, шляхом показу відповідних документів іншим особам, викладу їх у друкованих засобах, на науковій конференції, за допомогою технічних засобів тощо.

Злочин вважається закінченим з того моменту, коли відомості стали надбанням хоча б однієї особи, якій ці відомості не належить знати.

Суб ’єктивна сторона цього злочину — умисел або необереж­ність.

Суб’єкт злочину — службові особи медичної установи, допоміжний персонал (наприклад, секретар, реєстратор лікарні), що самовільно здобули інформацію про хвороби (наприклад, при ознайомленні з історією хвороби), або медичні працівники (наприклад, лікарі, медичні сестри).

 

Незаконна лікувальна діяльність (ст. 138 КК). Об ’єктивна сто­рона цього злочину виражається в постійному або тимчасовому занятті лікувальною діяльністю особою, яка не має належної медичної освіти, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.

Незаконна лікувальна діяльність — це вплив на людину шляхом заборонених медичних засобів і методів або хоч і дозволеними засо­бами і методами, але що здійснюється особою, яка не має на це права (наприклад, проведення медсестрою операцій або маніпуляцій, право на здійснення яких надано лише лікареві певної спеціальності, або лікування захворювання внутрішніх органів лікарем-стоматологом). Закон встановлює відповідальність за незаконну лікувальну діяльність, тому окремі випадки таких дій не створюють цього складу злочину і можуть бути кваліфіковані за іншими статтями КК, наприклад не­обережне тяжке тілесне ушкодження — за ст. 128 КК.

Закінченим цей злочин є лише у випадку, якщо внаслідок незакон­ної лікувальної діяльності настали тяжкі наслідки (наприклад, смерть хворого, тяжка хвороба та ін.).

Суб’єктивна сторона цього злочину виражається в психічному ставленні винного до діяння і до його наслідків. Незаконна лікувальна діяльність вчинюється з прямим умислом. Що стосується тяжких на­слідків, то вина до них може бути лише необережною (злочинна само­впевненість або злочинна недбалість).

Суб’єкт цього злочину — будь-яка особа, яка не має відповідної медичної освіти і яка досягла 16 років. Якщо цей злочин супроводжу­вався обманом, поєднаним з отриманням винагороди, вчине­не кваліфікується за сукупністю статей 138 і 190 КК.

 

Ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 КК). У частині 1 ст. 139 КК встановлюється відповідальність за не- надання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов’язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо медичному працівникові завідомо відомо, що це може спричинити тяжкі наслідки для хворого.

З об ’єктивноїсторони злочин полягає в бездіяльності — у ненаданні допомоги хворому без поважних на те причин, якщо це могло спричи­нити тяжкі для нього наслідки. Ненадання допомоги може бути ви­ражене у відмові практикуючого лікаря або медсестри, які перебувають удома, тобто поза службою, з’ явитися за викликом до хворого або його близьких, у відмові надати допомогу при нещасному випадку, події на вулиці тощо. Поважні причини ненадання допомоги, які виключають відповідальність, можуть бути різними: непереборна сила, стан край­ньої необхідності, хвороба самого медичного працівника, що позбавляє його можливості надати допомогу, некомпетентність цього працівника, якщо ним вжиті заходи щодо виклику належного фахівця, відсутність медикаментів або хірургічних інструментів, невміння ними маніпулювати та ін. Можливість настання тяжких наслідків для хво­рого у зв’язку з ненаданням йому допомоги має бути реальною, тобто такою, яка за звичайного її розвитку може в конкретних умовах при­звести до смерті або інших тяжких наслідків.

Суб’єктивна сторона злочину виражається в прямому умислі до факту ненадання допомоги хворому за умови, що медичний працівник усвідомлює, що це може спричинити тяжкі наслідки для хворого.

Суб’єкт злочину спеціальний — це медичний працівник, зобов’язаний відповідно до встановлених правил надавати допомогу хворому (лікарі, у тому числі й ті, які не працюють у медичних уста­новах, наприклад займаються приватною практикою, медичні сестри, акушерки, фельдшери, фармацевти, які на час ненадання допомоги перебувають на службі).

У частині 2 ст. 139 КК встановлена відповідальність за ненадання допомоги хворому, що спричинило смерть або інші тяжкі наслідки (наприклад, важкі ускладнення тощо). Між ненаданням допомоги і цими наслідками має бути встановлений причинний зв’язок. Однак якщо надання допомоги все одно не могло запобігти настанню вказаних наслідків, медичний працівник відповідає за ч. 1 ст. 139 КК за сам факт ненадання такої допомоги. Наслідки, що настали, не можуть бути поставлені йому у вину, оскільки тут між ненаданням допомоги і цими наслідками немає причинного зв’язку.

 

Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140 КК). З об’єктивної сторони цей злочин може здійснюватися шляхом дії або бездіяльності у вигляді невиконання або неналежного виконання медичним або фармацевтич­ним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.

Надання медичної допомоги регулюється різними нормативними актами: Основами законодавства про охорону здоров’ я, інструкціями, наказами, положеннями, що передбачають порядок проведення методів діагностики, лікування і профілактики. Крім того, критерії правильності дій медичних і фармацевтичних працівників вироблені медичною на­укою і практикою.

Порушення професійних обов’язків має, як свідчить медична прак­тика, різноманітний характер. Це і відмова від госпіталізації хворого, надання допомоги якому є невідкладною, невчасна діагностика захво­рювання, порушення правил застосування лікарських речовин (напри­клад, застосування в перевищених дозах, неправильне введення), пере­вищення дози опромінювання, залишення чужорідних предметів (на­приклад, медичної серветки) в порожнині хворого, який оперується, залишення хворого без необхідного медичного нагляду, порушення при приготуванні лікарських речовин та ін.

Унаслідок недбалого або несумлінного виконання вказаних обов’язків для об’єктивної сторони обов’язковим є настання тяжких наслідків для хворого (смерть, ускладнення хвороби, інвалідність тощо). Між дією (бездіяльністю) медичного або фармацевтичного працівника і наслідками необхідним є встановлення причинного зв’язку.

Суб ’єктивна сторона цього злочину — злочинна самовпевненість або недбалість, часто зумовлені некомпетентністю лікаря чи фарма­цевта. Тому медичними правилами, наприклад, встановлено, що у разі, якщо лікар має сумніви в постановці діагнозу або виборі методів лікування, слід звертатися до більш досвідченого фахівця. Лікар зобов’язаний утриматися від лікування через свою некомпетентність, а якщо він цим знехтував і настали вказані в ст. 140 наслідки, то це тягне за собою кримінальну відповідальність за цією статтею КК.

Суб’єкт злочину спеціальний — медичні (лікарі, сестри, фельдше­ри тощо) і фармацевтичні (фармацевти, завідуючі аптекою тощо) пра­цівники.

У частині 2 ст. 140 КК встановлена відповідальність за те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки неповнолітньому.

 

Порушення прав пацієнта (ст. 141 КК). З об’єктивної сторони цей злочин полягає в проведенні клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди пацієнта або його законного представника, або стосовно неповнолітнього чи недієздатного, якщо ці дії спричини­ли смерть пацієнта або інші тяжкі наслідки.

У статті 44 Основ законодавства України про охорону здоров’я[12] встановлено, що в інтересах одужання хворого та за його згодою або за згодою законного представника неповнолітнього чи недієздатного лікар може застосувати нові, науково обґрунтовані методи лікування і лікарські засоби. Клінічні випробування лікарських засобів передбачають застосування нових методів діагностики, ви­користання нового інструментарію, застосування нових лікарських засобів тощо. Такі випробування не повинні переслідувати корисну мету. Лікування хворого проводиться лише за згодою пацієнта або його законного представника. У виняткових випадках, якщо гаяння часу у встановленні діагнозу чи проведенні лікування (наприклад, хірургічної терапії) загрожує життю хворого, клінічні випробування можливі без такої згоди.

Порушення вказаних вимог буде злочинним за умови, якщо в результаті настала смерть пацієнта або інші тяжкі наслідки (напри­клад, ускладнення хвороби, інвалідність тощо).

Суб’єктивна сторона цього злочину — щодо самого клінічного випробування — це умисел, щодо наслідків — лише необережність.

Суб’єкт — медичний або фармацевтичний працівник, який про­водив випробування.

 

Незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142 КК). З об’єктивної сторони цей злочин полягає в незаконному проведенні медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над людиною, якщо це створювало небезпеку для її життя чи здоров’я.

У статті 45 Основ законодавства України про охорону здоров’я встановлено, що застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається за умови їх наукової обґрунтованості та згоди пацієнта. Забороняється проведення таких експериментів на хворих, ув’язнених або військовополонених. Практика також забороняє подібні експерименти на психічно хворих, новонароджених, вагітних жінках, на безнадійно хворих.

Питання проведення дослідів над людьми були предметом роз­гляду міжнародних організацій. Так, у рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи детально розглянуті принципи і порядок таких дослідів. Зокрема, звертається увага на те, що при проведенні медич­ного досліду інтереси і благополуччя людини, яка зазнала такого дослідження, мають перевагу перед інтересами науки і суспільства. Ризик дослі ду слі д зводити до міні муму, і його м іра не може не відповідати користі, що отримується людиною, або важливості цілей, які переслідуються дослідом. Такий дослід не може проводи­тися, якщо не надані достатні докази безпеки особи, яка зазнає дослідження[13].

При порушенні цих вимог проведення експерименту (досліду) над людиною є незаконним. Крім того, потрібна згода пацієнта на прове­дення досліду. Такий дослід за жодних умов не повинен створювати небезпеку для життя і здоров’я людини.

У частині 2 ст. 142 КК встановлена відповідальність за незакон­не проведення дослідів над неповнолітнім, над двома або більше осо­бами, шляхом примушування або обману, а також якщо вони (досліди) спричинили тривалий розлад здоров’я потерпілого (наприклад, тяжку хворобу, інвалідність тощо).

Суб’єктивна сторона цього злочину полягає в прямому умислі щодо діяння і необережності до настання або можливості настання тяжких наслідків (злочинна самовпевненість або злочинна недба­лість).

Суб’єкт злочину — особа, яка проводить такий дослід. У разі при­мушування до досліду або обману пацієнта таким суб’єктом можуть бути також інші особи.

Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143 КК). Трансплантація — це пере­садка органів і тканин від однієї людини (донора) іншій людині (реципієнту). Стаття 47 Основ законодавства України про охорону здоров’я встановлює, що трансплантація допускається, якщо інші методи підтримки життя, відновлення здоров’я не дають бажаних результатів, а заподіяна при цьому шкода донору менша за ту, що за­грожує реципієнту. Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» від 16 липня 1999 р.[14] детально регулює умови і порядок трансплантації.

З об’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 143 КК, полягає в порушенні встановленого законом порядку трансплантації органів і тканин людини. Таким порушенням, наприклад, є трансплантація без отримання згоди живого донора або його законного представника (якщо йдеться про неповнолітнього) на вилучення органа (наприклад, серця, нирки) або згоди близьких родичів померлого на вилучення матеріалів у трупа (наприклад, рогівки, суглобів, шкіри тощо). Таким самим по­рушенням вважається застосування трансплантації, якщо хворого мож­на лікувати звичайними методами медицини. Так само охоплюються ознаками ст. 143 КК випадки, якщо донору заподіюється в результаті трансплантації більша шкода, ніж та, що загрожувала реципієнту.

До порушень порядку трансплантації слід відносити також випад­ки, коли труп передається родичам без необхідного медичного туалету, що приховує сліди трансплантації, тобто в спотвореному вигляді.

Частина 2 ст. 143 КК встановлює відповідальність за вилучення у людини шляхом примушування або обману її органів або тканин з метою їх трансплантації. Йдеться про живого донора, якого приму­шують до трансплантації (наприклад, шляхом погроз відмовити в лікуванні реципієнта) або обманюють (наприклад, проводять трансплантацію органа умисно, не повідомляючи донору про це).

У частині 3 ст. 143 КК встановлена відповідальність за таке при­мушування або обман щодо особи, яка перебувала в безпорадному стані або в матеріальній чи іншій залежності від винного.

Частина 4 ст. 143 КК передбачає відповідальність за незаконну торгівлю органами або тканинами людини. Якщо примушування або обман, зазначені в ч. 2 ст. 143 КК, або торгівля органами або тканина­ми здійснюється за попередньою змовою групою осіб або шляхом участі в транснаціональних організаціях, які займаються такою діяльністю, відповідальність настає за ч. 5 ст. 143 КК.

Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел, часто пов’ язаний із корисливою метою, а при незаконній торгівлі органами або тканинами — корислива мета обов’язкова.

Суб’єкт злочину — особа, яка проводить трансплантацію, інші особи, наприклад, які займаються торгівлею органами або тканинами людини, у тому числі учасники транснаціональних організацій.

 

Насильницьке донорство (ст. 144 КК). Донорство — це спеціальний вид трансплантації, оскільки кров є особливою складовою людського організму. Стаття 46 Основ законодавства України про охорону здоров’я забороняє взяття донорської крові примусово, а також від людей, за­хворювання яких можуть передаватися реципієнту або заподіяти шкоду його здоров’ю. Закон України «Про донорство крові та її компонентів» від 23 червня 1995 р.[15] визначає донорство як добровільний акт волеви­явлення людини, який полягає в даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання з медичною метою (пере­ливання крові, виготовлення лікарських засобів тощо).

З об’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 144 КК, полягає в насильницькому або шляхом обману вилученні крові у людини з ме­тою використання її як донора. Насильство може бути фізичним (на­приклад, побої, зв’язування та ін.) або психічним (погроза побити тощо). Обман — це будь-які дії, що вводять особу в оману для вико­ристання її як донора.

У частині 2 ст. 144 КК встановлена відповідальність за ті самі дії, вчинені щодо неповнолітнього або особи, яка перебувала в безпорадному стані чи в матеріальній залежності від винного, а в ч. 3 КК — за вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб або з метою продажу.

Суб’єктивна сторона цього злочину — лише прямий умисел, що поєднаний з метою використати потерпілого як донора; при вилученні крові для продажу — обов’язковий корисливий мотив.

Суб’єкт злочину — медичний працівник, який здійснює вилучен­ня крові, а за частинами 2 і 3 ст. 144 КК — й інші особи.

 

Незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145 КК). Стаття 40 Основ законодавства України про охорону здоров’ я заборо­няє медичним працівникам розголошувати лікарську таємницю, а при використанні даних у науковій і навчальній роботі обов’язкова анонімність пацієнта. Заборона розголошення лікарської таємниці необхідна для охорони прав пацієнта, його життя і здоров’я.

З об ’єктивноїсторони цей злочин полягає в розголошенні лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки (самогубство, нервовий стрес, іншу тяжку хворобу потерпілого та ін.).

Суб’єктивна сторона цього злочину — умисел.

Суб’єкт злочину — особа, якій таємниця стала відома у зв’язку з виконанням професійних (лікар, медсестра, фельдшер) чи службових (завідуючий відділенням, головний лікар, працівник реєстратури та ін.) обов’язків.