Печать
PDF

Розділ ІІІ Злочини проти життя та здоров’я особи - § 2. Злочини проти здоров’я

Posted in Уголовное право - Кримінальне право України Особлива частина

§ 2. Злочини проти здоров’я

До злочинів проти здоров’я належать: різні види тілесних ушко­джень (статті 121-125, 128 КК), побої та мордування (ст. 126 КК), катування (ст. 127 КК), спеціальні види тілесних ушкоджень: зара­ження вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною ін­фекційною хворобою (ст. 130 КК), зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК).

Поняття і види тілесних ушкоджень. Одним із найважливіших особистих благ є здоров’я людини. Тілесне ушкодження — це проти­правне умисне або необережне заподіяння шкоди здоров’ ю іншої людини, що полягає в порушенні анатомічної цілісності або фізичної функції органів і тканин тіла людини.

Об’єктом тілесного ушкодження є здоров’я людини. Будь-яке ті­лесне ушкодження заподіює певну шкоду здоров’ю людини. У випад­ках, якщо заподіяння шкоди здоров’ ю виступає як засіб заподіяння суспільно небезпечних наслідків будь-яким правоохоронним інтересам, відповідальність за цю шкоду може охоплюватися іншими статтями КК (наприклад, заподіяння тяжкого тілесного ушкодження при вчи­ненні розбою тягне за собою відповідальність за ч. 4 ст. 187 КК).

Здоров’я людини як об’єкт тілесного ушкодження охороняється кримінальним законом з моменту початку родового процесу. Закон охороняє здоров’ я кожної людини незалежно від її фізичного стану (бездоганно здорова людина, хворий, божевільний, особа, яка пере­буває в безнадійному стані внаслідок травми, тощо), а також від її моральних якостей, віку, службового становища тощо.

Тілесне ушкодження — це посягання на здоров’я іншої людини. Заподіяння самому собі тілесного ушкодження, навіть тяжкого, за за­гальним правилом не є злочином і кримінальну відповідальність тяг­не за собою лише у випадках, якщо воно є засобом здійснення іншого злочину. Наприклад, ухилення від військової служби, вчинене військо­вослужбовцем шляхом заподіяння собі тілесного ушкодження, містить склад злочину, передбаченого ст. 409 КК.

З об ’єктивної сторони тілесне ушкодження може бути заподіяно дією або бездіяльністю винного. Вплив застосовується як фізичний (завдання удару, заподіяння опіку тощо), так і психічний (загроза або переляк, що спричинили душевне захворювання та ін.). Винний може використати різні знаряддя й засоби, фактори природи тощо.

При заподіянні тілесного ушкодження шляхом бездіяльності йдеть­ся про нездійснення винним дій, які запобігли б заподіянню шкоди чужому здоров’ю, за умови, якщо він був зобов’язаний і мав можли­вість здійснити їх (наприклад, вигул злого собаки без намордника, унаслідок чого він покусав перехожого, заподіявши йому тілесні ушко­дження).

Склад тілесного ушкодження вважається закінченим з моменту настання злочинного наслідку у вигляді шкоди здоров’ ю людини різної тяжкості. При цьому необхідно встановити причинний зв’язок між діянням винного і шкідливими наслідками для здоров’я потерпілого, які настали.

Для відповідальності за тілесне ушкодження необхідно, щоб запо­діяння шкоди здоров’ю іншої людини було протиправним. Заподіяння такої шкоди за обставин, що виключають протиправність діяння (на­приклад, у стані необхідної оборони, крайньої необхідності та ін.), не може тягти за собою відповідальності за тілесні ушкодження. Згода потерпілого на заподіяння йому тілесних ушкоджень не усуває відпо­відальності особи, яка їх заподіяла, якщо згоду було дано для досяг­нення суспільно небезпечних і тим більше злочинних цілей.

Суб ’єктивна сторона тілесних ушкоджень може виражатися в умисній і необережній вині.

Якщо умисел винного був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди здоров’ю, відповідальність настає за фактично заподіяне тілес­не ушкодження. Фактичне заподіяння більш легкого тілесного ушко­дження, ніж те, на яке був спрямований умисел винного, тягне за собою відповідальність за замах на заподіяння тілесного ушкодження, яке винний бажав спричинити.

Суб’єктом злочинів, передбачених статтями 121 і 122 КК, може бути особа, яка досягла 14 років. За інші тілесні ушкодження відпо­відальність настає з 16 років.

За ступенем тяжкості тілесні ушкодження в КК поділяють на тяж­кі, середньої тяжкості та легкі. Міністерством охорони здоров’я Укра­їни 17 січня 1995 р. затверджено Правила судово-медичного визна­чення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень (далі — Правила)[4].

Згідно зі ст. 76 КПК проведення експертизи за цими справами є обов’язковим. Правила передбачають, що судово-медичне визначен­ня ступеня тяжкості тілесних ушкоджень проводиться згідно з Кримі­нальним і Кримінально-процесуальним кодексами України та цими Правилами.

Умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК). У частині 1 ст. 121 КК під умисним тяжким тілесним ушкодженням розуміється умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподі­яння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функ­цій, психічну хворобу або інший розлад здоров’ я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше як на одну третину, або перериван­ня вагітності чи непоправне знівечення обличчя.

До числа тяжких закон відносить тілесне ушкодження, небезпеч­не для життя в момент заподіяння. Правила визначають небезпечни­ми для життя ушкодження, що самі собою загрожують життю потер­пілого в момент нанесення або за звичайним своїм перебігом закінчу­ються чи можуть закінчитися смертю. Наслідок заподіяного ушкоджен­ня не може впливати на визнання його тяжким. Наприклад, своєчасна медична допомога, що привела до швидкого і повного видужання по­терпілого, не виключає відповідальності за ст. 121 КК, якщо ушкоджен­ня було небезпечним для життя в момент його заподіяння.

Фактичне заподіяння тілесних ушкоджень, небезпечних для життя, за наявності умислу, спрямованого на позбавлення життя, кваліфіку­ється як замах на вбивство. Так само судова практика кваліфікує і ви­падки умисного заподіяння ушкоджень життєво важливим органам тіла, що, як правило, спричиняє загибель потерпілого і не призводить до смерті лише внаслідок випадкового збігу обставин, які не залежали від винного.

Тяжким визнається також тілесне ушкодження, що призвело до втрати будь-якого органу або до втрати його функцій. Правила від­носять до таких ушкоджень втрату чи безповоротну втрату функцій руки, ноги, зору, слуху, язика, репродуктивної здатності.

Втрата руки, ноги — це відокремлення їх від тулуба (як усієї руки або ноги, так і ампутація їх на рівні не нижче ліктьового чи колінного суглоба) чи втрата ними функцій (параліч або інший стан, що унемож­ливлює їх діяльність). Усі інші випадки мають розглядатись як втрата частини кінцівки й оцінюватися за ознакою стійкої втрати працездат­ності. Наприклад, втрата стопи призводить до втрати загальної праце­здатності більше як на одну третину і за цією ознакою є тяжким тілес­ним ушкодженням.

Під втратою зору слід розуміти повну стійку сліпоту на обидва ока чи такий стан, за якого має місце зниження зору до підрахунку пальців на відстані двох метрів і менше (гострота зору на обидва ока 0,04 і нижче). Втрата зору на одне око зумовлює стійку втрату працездат­ності понад одну третину і за цією ознакою належить до тяжких тілес­них ушкоджень.

Втрата слуху — це повна стійка глухота на обидва вуха або такий необоротний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на відстані трьох — п’ яти сантиметрів від вушної раковини. Втрата слуху на одне вухо спричиняє стійку втрату працездатності менше як на одну третину і за цією ознакою належить до середньої тяжкості тілесного ушкодження.

Під втратою язика (мовлення) розуміють втрату можливості ви­словлюватися членороздільними звуками, зрозумілими для оточу­ючих.

Втрата репродуктивної здатності означає втрату здатності до зля­гання, запліднення, зачаття та дітородіння.

До тяжких тілесних ушкоджень належить також ушкодження, що призвело до психічної хвороби. Це будь-яке психічне захворювання незалежно від його тривалості і ступеня виліковності. Не належать до тяжких тілесних ушкоджень розлади нервової діяльності, що не є пси­хічними захворюваннями.

Тілесне ушкодження є тяжким і тоді, коли воно спричинило інший розлад здоров ’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину. Під іншим розладом здоров’я мається на увазі ушкодження, що не підпадає під жодну з інших ознак тяжкого тілесного ушкодження, перерахованих у ст. 121 КК. Вирішальне зна­чення для цього має стійка втрата працездатності не менше ніж на одну третину, яку законодавець пов’язує лише з «іншим розладом здоров’я». Йдеться про загальну працездатність. Втрата професійної працездат­ності може братися до уваги, якщо умисел винного був спрямований спеціально на позбавлення її потерпілого.

Для визнання тілесного ушкодження тяжким необхідна стійка втрата працездатності (постійна, незворотна), причому не менше ніж на одну третину.

До тяжких належить також тілесне ушкодження, що призвело до переривання вагітності. Відповідно до Правил, йдеться про ушко­дження, внаслідок яких сталося переривання вагітності незалежно від строку останньої. Отже, необхідна наявність причинного зв’язку між заподіяним тілесним ушкодженням і перериванням вагітності. Для кваліфікації таких діянь за ст. 121 КК необхідно, щоб винний усвідом­лював факт вагітності потерпілої та бажав або свідомо припускав її переривання.

Тяжке тілесне ушкодження, що полягало в непоправному знівечен­ні обличчя, має місце, якщо ушкодження обличчя, будучи невиправним, додає йому відразливий, потворний зовнішній вигляд.

Знівечення є невиправним, якщо його не можна усунути за допо­могою звичайних методів лікування або можна усунути лише завдяки косметичній операції. Тимчасове знівечення обличчя тяжким тілесним ушкодженням не визнається.

Для встановлення факту непоправності ушкодження призначаєть­ся судово-медична експертиза, а наявність знівечення визначається слідчими та судовими органами. Суд оцінює зовнішній вигляд потер­пілого на момент судового розгляду виходячи із загальноприйнятих уявлень про людський вигляд.

Випадки знівечення інших частин людського тіла поняттям, що розглядається, не охоплюються.

Суб ’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 121 КК, характе­ризується умисною виною. Особа усвідомлює, що може заподіяти тяжку шкоду здоров’ю потерпілого, і бажає або свідомо припускає настання такої шкоди.

Відповідальність за ст. 121 КК настає також у разі, якщо умисел винного був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди здоров’ ю, а фактично було заподіяне тяжке тілесне ушкодження.

Умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження тягне за собою відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК за наявності хоча б однієї з таких обставин: якщо воно було вчинене способом, що має характер осо­бливого мучення, або вчинене групою осіб, а також із метою заляку­вання потерпілого або інших осіб, або вчинене на замовлення, або спричинило смерть потерпілого[5].

Відповідно до Правил, під мученням слід розуміти дії, що заподі­яли потерпілому страждання шляхом тривалого позбавлення їжі, пит­тя чи тепла, залишення його в шкідливих для здоров’я умовах та інші подібні дії.

Сюди ж належать дії, пов’язані з багаторазовим або тривалим спричиненням особливого болю: шмагання, щипання, застосування термічних факторів тощо.

Мучення викликають не просто больові відчуття, що мають місце при кожному тяжкому тілесному ушкодженні, а заподіюють особливо сильний фізичний біль і страждання. Слід мати на увазі, що мучення самі по собі не є видом тяжкого тілесного ушкодження і можуть тягти за собою відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК лише за наявності однієї з ознак, перерахованих у ч. 1 цієї статті КК. Наявність мучення вста­новлюється судом за допомогою судово-медичної експертизи.

Заподіяння тяжкого тілесного ушкодження групою осіб передбачає його вчинення двома або більше особами, які діють як виконавці. По­передня змова не є обов’язковою.

Вчинення тяжкого тілесного ушкодження з метою залякування має місце, якщо особа вчиняє злочин, прагнучи залякати потерпілого або інших осіб (наприклад, родичів, товаришів по службі).

Вчинення тяжкого тілесного ушкодження на замовлення має ті самі ознаки, що розглядалися при аналізі п. 11 ч. 2 ст. 115 КК.

Тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, передбачає, що причиною смерті було ушкодження, вказане в ч. 1 ст. 121 КК. Для застосування ч. 2 ст. 121 КК в цьому випадку слід встановити наявність умислу на заподіяння тяжкого тілесного ушко­дження і необережної вини щодо смерті потерпілого. Якщо смерть потерпілого була результатом тяжкого тілесного ушкодження, вчине­ного через необережність, відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК настава­ти не може. У цьому випадку особа може нести відповідальність за вбивство через необережність.

Частина 2 ст. 121 КК не застосовується також у разі, якщо винний в умисному заподіянні тяжкого тілесного ушкодження не передбачав можливості настання смерті та за обставинами справи не міг її перед­бачити. Випадкове заподіяння смерті у вину не ставиться.

Для відмежування умисного тяжкого тілесного ушкодження, вна­слідок якого настала смерть потерпілого, від умисного вбивства треба ретельно дослідити всі обставини, що мають значення для вста­новлення спрямованості умислу винного. Слід виходити із сукупності всіх обставин вчиненого злочину і враховувати, зокрема, попередню поведінку винного і потерпілого, їх взаємовідносини, спосіб і знаряд­дя злочину, а також характер і локалізацію поранень (наприклад, у жит­тєво важливі органи людини). Якщо суд визнає доведеним, що під­судний передбачав можливість заподіяння смерті та байдуже ставився до цих наслідків (непрямий умисел), дії винного кваліфікуються як умисне вбивство.

Умисне поранення життєво важливих органів, внаслідок якого на­стала смерть, свідчить про наявність прямого чи непрямого умислу винного на вбивство. Тому такі дії кваліфікуються як умисне вбивство, а не як умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого настала смерть.

Оскільки ч. 2 ст. 121 КК передбачає щодо смерті потерпілого не­обережну вину, кваліфікація вчиненого як замах на тяжке тілесне ушко­дження, що спричинило смерть, є неможливою.

 

Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122 КК). Середньої тяжкості тілесне ушкодження — це таке, що не є небезпеч­ним для життя і не потягло за собою наслідків, властивих тяжкому тілесному ушкодженню, але спричинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину. Трива­лий розлад здоров’ я виявляється в порушенні функцій будь-якого ор­гана. Правила відносять до такого розладу послаблення функцій орга­нів зору, слуху, язика, ноги, руки тощо. Повна втрата органа або по­збавлення його назавжди здібності функціонувати є тяжким тілесним ушкодженням і за ст. 122 КК кваліфікуватися не можуть. Разом з тим склад злочину, що розглядається, може мати місце й у разі повної, але тимчасової втрати органом його функцій.

Стаття 122 КК застосовується лише за умови, що порушення функ­ції будь-якого органа було тривалим. Відповідно до Правил, під три­валим слід розуміти розлад здоров’я строком понад три тижні (більш як 21 день).

Під стійкою втратою працездатності менше як на одну третину належить розуміти втрату загальної працездатності від 10 до 33 відсот­ків.

Із суб ’єктивної сторони злочин, що розглядається, може бути вчи­нений із прямим або непрямим умислом.

Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого настала смерть потерпілого, щодо якої має місце необережна вина, повинно тягти за собою відповідальність за сукупністю злочинів — за статтями 119 і 122 КК.

Частина 2 ст. 122 КК встановлює відповідальність за середньої тяжкості тілесне ушкодження, вчинене з метою залякування потерпі­лого або його родичів чи примусу до певних дій (наприклад, звільнити житлову площу тощо)[6].

Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК), є тілесним ушкодженням за об­ставин, що пом’якшують відповідальність.

Поняття сильного душевного хвилювання та інші умови застосу­вання ст. 123 КК аналогічні таким самим ознакам, висвітленим при аналізі складу умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душев­ного хвилювання (ст. 116 КК).

Суб ’єктивна сторона злочину, який розглядається, характеризуєть­ся як прямим, так і непрямим умислом. Необережне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження в стані сильного душевного хвилювання тягне за собою відповідальність за ст. 128 КК, причому такий стан має розгляда­тися як обставина, що пом’якшує відповідальність (п. 7 ст. 66 КК).

Протизаконне насильство може за своїм характером створювати право особи на необхідну оборону. Тому умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, хоча і в стані сильного душевного хвилювання, але якщо воно було результатом перевищення меж необхідної оборони, слід кваліфікувати не за ст. 123, а за ст. 124 КК.

За заподіяння (умисно або через необережність) середньої тяжкості чи легкого тілесного ушкодження у стані сильного душевного хвилю­вання, викликаного неправомірною поведінкою потерпілого, кримі­нальної відповідальності чинним КК не встановлено.

Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі переви­щення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необ­хідних для затримання злочинця (ст. 124 КК). Відповідальність за цей злочин настає за наявності наслідків, зазначених у ст. 121 КК. Умови, за яких тяжке тілесне ушкодження вважається вчиненим при перевищенні меж необхідної оборони або заходів щодо затримання злочинця, такі самі, як і при умисному вбивстві, передбаченому ст. 118 КК.

Якщо цей злочин вчинений у стані сильного душевного хвилюван­ня, зумовленого протиправними діями потерпілого, відповідальність настає не за ст. 123, а за ст. 124 КК.

Заподіяння середньої тяжкості та легкого тілесного ушкодження за обставин, зазначених у ст. 124 КК, не тягне за собою кримінальної відповідальності.

 

Умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК). У частині 1 ст. 125 КК встановлено відповідальність за легке тілесне ушкодження, тобто за таке, що не спричинило короткочасного розладу здоров’я чи незнач­ної втрати працездатності. До них Правила відносять ушкодження, що мають незначні скороминущі наслідки, тривалістю не більше як шість днів (садна, синці тощо).

Суб ’єктивна сторона злочину, який розглядається, характеризу­ється тільки умисною виною. Відповідальність за ст. 125 КК настає і в тих випадках, коли умисел винного був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди здоров’ю, якщо фактично було заподіяне легке тілесне ушкодження.

Суб ’єктом цього злочину є особа, якій виповнилося 16 років.

У частині 2 ст. 125 КК встановлено відповідальність за легке ті­лесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я чи незначну втрату працездатності. Відповідно до Правил короткочасним є розлад здоров’ я тривалістю понад шість днів, але не більше ніж 21 день (три тижні). Під незначною втратою працездатності слід розумі­ти стійку втрату загальної працездатності до 10 відсотків.

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК). Необережне тілесне ушкодження тягне за собою кримі­нальну відповідальність за умови, якщо були заподіяні тяжкі або се­редньої тяжкості тілесні ушкодження. Заподіяння через необережність легких тілесних ушкоджень не є злочином.

Суб’єктивна сторона при вчиненні передбаченого ст. 128 КК зло­чину може бути у вигляді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Необережне заподіяння тілесного ушкодження, що призвело до смерті потерпілого, щодо якого має місце необережна вина, кваліфіку­ється як необережне вбивство.

Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 128 КК, може бути особа, якій виповнилося 16 років.

 

Побої і мордування (ст. 126 КК). У частині 1 ст. 126 КК встанов­люється відповідальність за умисне завдання удару, побоїв або вчинен­ня інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричи­нили тілесних ушкоджень.

Під ударом слід розуміти одноразовий вплив тупим предметом на тіло людини, що заподіяв фізичний біль. Побої характеризуються ба­гаторазовими ударами. Під іншими насильницькими діями мають на увазі фізичний вплив на людину (крім ударів і побоїв), що викликав больові відчуття (придушення частин тіла, виривання волосся та ін.).

Передбачений у ст. 126 КК злочин не спричиняє порушення анато­мічної цілісності тканин або нормального функціонування тканин і органів людського тіла. Тому він і не заподіює тілесного ушкодження, але обов’язково викликає фізичний біль.

Суб’єктивна сторона злочину, що розглядається, характеризуєть­ся умисною виною.

Суб ’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 126 КК встановлено відповідальність за ті самі діяння, що мають характер мордування, вчинені групою осіб, або з ме­тою залякування потерпілого чи його близьких[7]. Такі ознаки, як вчи­нення цього злочину групою осіб або з метою залякування потерпіло­го чи його близьких, мають те саме значення, що і при аналізі ст. 121 КК. Щодо мордування, то Правила вважають ними дії, що полягають у багаторазовому або тривалому спричиненні болю: щипання, шма­гання, завдання численних, але невеликих ушкоджень тупими чи го- строколючими предметами, дія термічних факторів та інші аналогічні дії. Якщо внаслідок цих дій заподіяно тяжкі тілесні ушкодження, від­повідальність настає за ст. 121 КК.

 

Катування (ст. 127 КК). Цю статтю включено до КК відповідно до Міжнародної конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюд­ських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р., ратифікованої Україною 26 січня 1987 р.[8]

З об ’єктивної сторони цей злочин полягає в заподіянні сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом на­несення побоїв, мучення або інших насильницьких дій (наприклад, тілесних ушкоджень).

Від інших злочинів проти здоров’я катування відрізняється своєю суб’єктивною стороною. Вона вимагає не тільки умислу, а й вста­новлення спеціальної мети — примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або покарати його чи іншу особу за дії, вчинені ним або іншою особою чи у вчиненні яких він або інша особа підозрюється, або залякати чи дискримінувати його або інших осіб.

Суб’єкт цього злочину — осудна особа, якій виповнилося 16 років. За частиною 2 суб’єкт злочину може бути спеціальний — службова особа[9].

Частина 2 ст. 127 КК встановлює відповідальність за катування, якщо воно вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням службового становища[10].

Ознаки повторності та попередньої змови групи осіб розглядалися щодо складів інших злочинів і ніяких особливостей не мають.

Використання службовою особою свого службового становища. Це випадки, коли особа, зловживаючи наданою їй владою або службо­вими повноваженнями, вчиняє дії, передбачені ч. 1 ст. 127 КК. Дії службової особи, яка застосувала катування із перевищенням влади або службових повноважень чи при примушуванні давати показання, кваліфікуються за сукупністю злочинів: ч. 2 ст. 127 та за ч. 2 ст. 2352 або за частинами 2 чи 3 ст. 365, або за ч. 2 ст. 373 КК.

 

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліков­ної інфекційної хвороби (ст. 130 КК) є спеціальним видом тілесного ушкодження. СНІД (синдром набутого імунодефіциту), що виклика­ється особливим вірусом, досить швидко поширюється останніми роками у всьому світі та створює серйозні побоювання у світової спільноти, оскільки й досі не знайдені ефективні засоби лікування цієї хвороби. Захворювання на СНІД настає внаслідок зараження людини вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ). СНІД є кінцевою стадією ВІЛ-інфекції. Стаття 130 встановлює відповідальність за зараження саме ВІЛ-інфекцією, хоча нею охоплюється такий наслідок цього за­раження, як СНІД. Установлено, що ВІЛ-інфекція передається тільки при потраплянні вірусу із зараженою кров’ю в кров здорової людини (наприклад, при користуванні наркоманами одним і тим самим шпри­цом) і при статевих контактах (у тому числі гомосексуальних). Не менш небезпечні випадки зараження іншими невиліковними інфекційними хворобами, що є небезпечними для життя людей (наприклад, важкі форми туберкульозу).

Частина 1 ст. 130 КК встановлює відповідальність за свідоме по­ставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини. Поставлення в небезпеку зараження з об ’єктивної сторони полягає в різних діях, які створюють реальну загрозу зара­ження потерпілого ВІЛ-інфекцією, СНІДом, іншою невиліковною хворобою. Це такі дії, які в певних конкретних умовах можуть при­звести до зараження іншої особи, і якщо таке зараження не настає, то тільки внаслідок випадкових обставин або заходів, ужитих потерпілим. Злочин вважається закінченим з моменту поставлення в небезпеку за­раження. Згода потерпілого в цих випадках не виключає відповідаль­ності суб’єкта злочину.

Способом поставлення в небезпеку зараження є статеві зносини або інші дії.

Із суб’єктивної сторони цей злочин передбачає усвідомлення, тобто знання особою про наявність у неї ВІЛ-інфекції або СНІДу чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людей, і усвідомлення нею того, що вона своїми діями ставить потер­пілого в небезпеку зараження.

Суб’єкт злочину — будь-яка особа, якій виповнилося 16 років і яка знає про свою хворобу.

Частина 2 ст. 130 КК передбачає відповідальність за зараження іншої особи вказаними в ч. 1 цієї статті хворобами особою, що знала про наявність у неї вірусу цієї хвороби.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли потерпілий виявив­ся інфікованим цим вірусом.

Необхідною ознакою об’єктивної сторони цього злочину є при­чинний зв’язок між діянням і зараженням потерпілого, згода якого на таке зараження не виключає відповідальності винного. Якщо не мож­на встановити, чи заразився потерпілий саме від дій цієї особи, остан­ній може відповідати за ч. 1 ст. 130 КК — за поставлення в небезпеку зараження ВІЛ-інфекцією чи іншою невиліковною інфекційною хво­робою.

Суб’єктивна сторона цього злочину — лише злочинна самовпев­неність. Оскільки закон вимагає усвідомлення особою наявності у неї хвороби, вина у вигляді злочинної недбалості виключається. Умисне за­раження вказаними в ст. 130 хворобами тягне за собою відповідаль­ність за ч. 4 цієї статті КК.

Суб’єкт злочину — будь-яка особа, якій виповнилося 16 років і яка страждає на ці захворювання.

У частині 3 ст. 130 КК встановлено відповідальність за заражен­ня вказаними хворобами двох чи більше осіб або неповнолітнього.

 

Зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК). Це також спеціаль­ний вид тілесного ушкодження. З об’єктивної сторони злочин полягає в зараженні однією особою іншої венеричною хворобою. До венеричних належать такі інфекційні захворювання, як сифіліс, гонорея, м’який шанкр та ін. Характер венеричного захворювання, методи і тривалість їх лікування, можливість лікування не впливають на кваліфікацію зло­чину. Для відповідальності за ст. 133 КК достатньо зараження хоча б однією з венеричних хвороб. Не мають значення для кваліфікації і спо­соби зараження. Воно переважно настає внаслідок статевих зносин, у тому числі гомосексуальних, не виключається і зараження іншим чи­ном, наприклад шляхом передачі недопалків, унаслідок поцілунку.

Згода потерпілого, наприклад, на статеві зносини з особою, хворою на венеричну хворобу, що призвело до зараження, не виключає проти- правності діяння.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли потерпілий фактич­но захворів на венеричну хворобу. Це злочин з матеріальним складом, він вимагає, щоб між діянням винного і наслідком, що настав, тобто зараженням потерпілого, був причинний зв’язок.

Із суб ’єктивної сторони злочин може бути вчинений умисно (тоб­то з прямим або непрямим умислом) або внаслідок злочинної само­впевненості. У законі спеціально встановлено, що відповідальність за ст. 133 КК настає, якщо особа знала про наявність у неї венеричного захворювання, тобто усвідомлювала, що хворіє саме на таку хворобу і що хвороба у неї перебуває на стадії зараження (наприклад, особа вступає в статеві зносини, не закінчивши курсу лікування).

Зараження іншої особи венеричною хворобою внаслідок злочинної недбалості не тягне за собою відповідальності за ст. 133 КК.

Суб’єкт цього злочину — будь-яка особа чоловічої або жіночої статі, якій виповнилося 16 років, яка хворіє на венеричну хворобу і знає про це.

У частині 2 ст. 133 КК встановлено кваліфікуючі обставини зло­чину. Ними є: зараження венеричною хворобою особою, раніше суди­мою за цей злочин; зараження двох чи більше осіб; зараження неповно­літнього, тобто особи, якій не виповнилося 18 років.

Для відповідальності за ч. 2 ст. 133 КК достатньо однієї із вказаних кваліфікуючих ознак.

У частині 3 ст. 133 КК передбачено відповідальність за заражен­ня венеричною хворобою, якщо воно спричинило тяжкі наслідки (на­приклад, безплідність, самогубство потерпілого).