Дуже часто судові помилки з приводу відмежування транспортних злочинів від інших виникають при розгляді пригод, які трапляються в сільському господарстві. Так, вироком Яворівського районного народного суду В. засуджено за ч. 2 ст. 215 КК за те, що під час оранки трактором колгоспного поля він, всупереч вимогам п. 9.6 Правил дорожнього руху, допустив неуважність і вчинив наїзд на Б., яка збирала картоплю. Він заподіяних травм Б. померла. Розглянувши справу за протестом заступника Голови Верховного Суду України, судова колегія вирок та ухвалу судової колегії обласного суду змінила з таких підстав.

Суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, дав їм, проте, невірну юридичну оцінку. З'ясовано, що через неуважність В. не забезпечив безпечної оранки поля трактором, який у даному разі використовувався не як транспортний засіб. Тому вимоги п. 9.6 Правил дорожнього руху, в порушенні яких суд визнав В. винним, не мають ніякого відношення до події, що сталася.

Як свідчать матеріали справи В. не передбачав можливості наїзду на потерпілу, хоч повинен був і міг це передбачити. Відповідно до роз'яснень, що вже наводилися вище, дії В. слід кваліфікувати як заподіяня смерті з необережності за ст. 98 КК України^[xvi].

Діяння кваліфікується за відповідною частиною ст. 215 КК і в тих випадках, коли правила безпеки експлуатації транспортних засобів були порушені на місці будівництва. Так, правильною є кваліфікація як порушення правил без-пеки експлуатації транспорту (ч. 2 ст. 215 КК) дій води., який автомобілем перевозив бетон на греблю водосховища. Зупинивши автомобіль, але не вживши заходів, що виключали б рух транспортного засобу в його відсутність, він пішов відмітити накладну. Автомобіль рушив і, розвинувши швидкість, смертельно травмував робітника, який приймав бетон^[xvii].

Якщо водій не допустив порушень правил дорожнього руху, а аварія сталася через будь-які інші причини (наприклад, через дефекти ділянки дороги або через несправність транспортного засобу, що виникла раптово), то водій у такому випадку кримінальній відповідальності не підлягає.

Відповідальність за ст. 215 КК настає тільки за наявності вини, тобто в тому разі. коли водій транспортного засобу за відповідних обставин передбачав або міг передбачити виникнення небезпечної ситуації.

Наприклад, безпідставно був засуджений за порушення правил дорожнього руху та експлуатації транспорту М. Він їхав містом на легковому автомобілі, тримаючись ближче до центру дороги, із швидкістю 35—40 км за годину. Назустріч йому лівою стороною дороги рухався вантажний автомобіль якого обганяв таксомотор. З-поза нього несподівано для М. вибіг пішохід. М. швидко загальмував, але уникнути наїзду не зміг, тому що не мав для цього технічної можливості. Коли потерпілий почав перебігати дорогу; він був закритий вантажним автомобілем, а потім його затулив таксомотор, який обганяв вантажну машину. Отже М. не бачив потерпілого до Його наближення до середини дороги. Згідно з висновком експертів потерпілий з'явився в зоні видимості М. за 2 м від смуги руху його автомобіля і пробіг цю відстань за 1,2 секунди. Водієві ж на повну зупинку автомобіля потрібно не менше як дві секунди. Тому в цій ситуації він не міг запобігти наїздові.

Враховуючи зазначені обставини, кримінальну справу щодо обвинувачення М, було закрито за відсутністю в його діях вини^[xviii].

При встановленні вини в діях особи, яка під час керування транспортним засобом заподіяла передбачені ст. 215 КК наслідки, треба враховувати, по-перше, що даний злочин вчинюється тільки з необережності і, по-друге, що особа, яка керує транспортним засобом, в усіх випадках зобов'язана, повинна передбачати можливість настання таких наслідків. Такий обов'язок покладається законом на кожного, хто береться за керування транспортним засобом. Тому, щоб визнати наявність у діях такої особи вини, необхідно встановити, чи могла ця особа за конкретних обставин передбачити можливість настання злочинних наслідків. Якщо, виходячи з конкретних обставин пригоди, не можна зробити висновок про те, що така можливість у неї була, то в заподіянні шкоди ця особа не винна.

Так, безпідставно був засуджений за порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту В. На власному автомобілі "Жигулі" він Їхав автотрасою у сонячний день, при добрій видимості і по сухому асфальту. Але на одній ділянці шляху виявилась ожеледиця, подув сильний вітер, і машину раптово розвернуло. Вона вдарилася в трасову огорожу, внаслідок чого дружина водія, що сиділа поруч, дістала легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров'я.

Пізніше цей вирок був скасований, а кримінальну справу закрито за відсутністю в діянні В. вини, оскільки він за цих конкретних обставин не міг передбачити можливості настання таких наслідків^[xix].

Визначення суб'єктивної сторони даного злочину становить деякі складності. Справа в тому, що дія або бездіяльність, пов'язані з порушенням правил безпеки руху або експлуатації транспорту, можуть бути вчинені як умисно, так і з необережності, у той час як психічне ставлення суб'єкта до наслідків, що настали, може бути тільки необережним. Тому судова практика виходить з того, що в цілому злочини, передбачені ст. 215 КК, розглядаються як вчинені з необережності^[xx].

Але з цього зовсім не випливає, що при порушенні правил безпеки руху або експлуатації транспорту не може бути вчинене умисне вбивство або заподіяні умисні тілесні ушкодження, або умисне пошкодження чи знищення державного, колективного чи індивідуального майна. Якщо настання таких наслідків охоплювалось умислом водія, то вчинене кваліфікується як злочин проти особи чи власності.

Щоб запобігти судовим помилкам у таких ситуаціях, треба ретельно аналізувати об'єктивні та суб'єктивні обставини вчиненого злочину, обгрунтованість доказів, 8 яких випливають ті чи інші висновки.

За вироком Куп'янського міського народного суду, що його залишила без змін ухвала судової колегії в кримінальних справах Харківського обласного суду, К. засуджено за ст. 94 КК. Він визнаний винним у тому, що, вважаючи, ніби б'ють його приятеля Б., направив вантажний автомобіль на групу молоді з тим, щоб при його розвороті Б. міг вискочити з гурту і на ходу сісти в автомобіль. Коли ж К. наблизився до гурту, і хлопці почали розбігатись, при виконанні лівого повороту він вчинив наїзд на Д., який помер від заподіяних травм.

Перший заступник Голови Верховного Суду України поставив у протесті питання про зміну вироку та ухвали судової колегії обласного суду і перекваліфікацію дій К. на ч. 2 ст. 215 КК. Президія Харківського обласного суду протест задовольнила з таких підстав.

Кваліфікуючи дії К. як умисне вбивство, суд виходив з того, що він їхав автомобілем на гурт молоді, тобто діяв з непрямим умислом на позбавлення Д. життя. Такий висновок суперечить показанням К. і свідків. На попередньому слідстві і в судовому засіданні К. заперечував наявність у ньому умислу на позбавлення Д. життя. Виконуючи маневр автомобілем, він мав на меті забрати з гурту молоді Б., і вся його увага була спрямована праворуч, оскільки саме з цього боку той міг на ходу сісти в машину, а Д. потрапив під автомобіль ліворуч. Ряд свідків підтвердили, що Б. дійсно погрожували побиттям і що К. почав виконувати лівий поворот, не доїхавши до гурту людей близько 10 м. З цього випливає, що К. не мав умислу наїхати на будь-кого, у тому числі й на Д. Разом з тим, як свідчать обставини справи, К. всупереч вимогам пунктів 9.6 та 11.2 Правил дорожнього руху при виконанні лівого повороту був недостатньо уважний до навколишньої обстановки і обрав швидкість, яка за даних умов не відповідала вимогам безпеки руху, що й стало причиною загибелі потерпілого. Тому дії К. необхідно кваліфікувати за ч. 2 ст. 215 КК України.^[xxi] У тих випадках, коли винний послідовно вчинив два самостійні злочини, один з яких автотранспортний, а другий проти особи або власності, діяння утворює сукупність злочинів.

Автотранспортні злочини можуть бути вчинені в сукупності і з іншими злочинами, зокрема Із злочинами проти порядку управління, проти громадського порядку та ін. У слідчій та судовій практиці трапляються випадки хуліганства, пов'язаного з грубим порушенням правил безпеки ру-ху транспортних засобів.

Якщо злісне хуліганство супроводилося порушенням правил безпеки руху транспорту, то ці дії підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених статтями 206 і 215 КК.

Так, М. був визнаний винним у злісному хуліганстві та порушенні правил безпеки руху, що спричинилися до заподіяння тілесних ушкоджень потерпілим. Керуючи вантажним автомобілем у нетверезому стані, він наздогнав на дорозі автомобіль ГАЗ-53, яким керував Т., перевозячи кавуни. У кузові були також пасажири. М. зажадав, щоб йому дали кавунів, а коли йому відмовили, став нецензурно лаятися та переслідувати автомобіль ГАЗ-53, заважаючи рухові, заїжджаючи то наперед, то ліворуч, то праворуч і погрожуючи зіткненням. При черговому обгоні М. ударив у лівий борт автомобіль ГАЗ-53, від чого той з'їхав у кювет, пасажири, що були у кузові, дістали легкі і середньої тяжкості тілесні ушкодження^[xxii].

Часто передбачені ст. 215 КК наслідки настають при одночасному порушенні правил безпеки руху кількома учасниками дорожнього руху (водіями, пішоходами, пасажирами та іншими особами). В такому випадку всі особи, винні в порушенні правил безпеки руху, підлягають кримінальній відповідальності за ст. 215 або ст. 217 КК. Вина потерпілого у таких випадках не звільняє іншого порушника правил безпеки руху від кримінальної відповідальності.

Наприклад. Ч., під'їжджаючи на легковому автомобілі до пішохідного переходу, регульованого світлофором, на якому горів червоний сигнал, не зменшив швидкості і не зупинився, а виїхав у другий ряд і продовжив рух, чим грубо порушив п. 6.4 Правил дорожнього руху. Побачивши М. з дитиною на руках, яка переходила вулицю на, відстані 28—ЗО м від пішохідного переходу, Ч. на порушення п. 9.6 Правил дорожнього руху не вжив заходів до зупинки, не справився з керуванням і вчинив наїзд на М. Від заподіяних травм дитина загинула, а М. були завдані тілесні ушкодження.

Дії водія в такому випадку підлягають кваліфікації за ч. 2 ст. 215 КК, незважаючи на вину потерпілої М., яка переходила вулицю на значній відстані від переходу, що певною мірою ускладнювало дорожню обстановку і сприяло транспортній пригоді. Але головною причиною того, що сталося, були дії Ч., який рухався на червоний сигнал світлофора^[xxiii].

При порушенні правил безпеки іншими учасниками руху водій транспортного засобу звільняється від кримінальної відповідальності лише в тому випадку, якщо сам він не порушив правил безпеки руху та експлуатації або якщо порушення не перебувало у причинному зв'язку з наслідками. Водій не підлягає відповідальності, якщо шкідливі наслідки настали не через порушення ним правил безпеки руху, а через грубу необережність потерпілого.

Так, безпідставно був засуджений Д., визнаний судом винним у заподіянні У. тяжких тілесних ушкоджень. Д. на легковому автомобілі їхав по вулиці і поблизу зупинки транспорту побачив, як У. переліз через металеву огорожу І став переходити вулицю. Д. знизив швидкість і подав сигнал. На середині проїзної частини У. зупинився. Вважаючи, що У. пропускає його машину, Д. продовжив рух. Але коли відстань скоротилася до 7—8 м У. раптово став перебігати дорогу. Щоб запобігти наїздові, Д. загальмував і відвернув машину праворуч, але лівим переднім крилом зачепив У., заподіявши йому тяжкі тілесні ушкодження. У судовому засіданні судово-технічний експерт зробив висновок. що відстань 10—12 м була недостатньою для зупинки автомобіля при швидкості його руху ЗО км за годину. Таким чином, у даному випадку наслідки настали не через порушення правил безпеки руху Д., а через грубу необережність потерпілого. Тому Д. за ці наслідки не може нести кримінальної відповідальності^[xxiv].

Якщо внаслідок порушення правил дорожнього руху потерпілим виникла аварійна обстановка, а водій не мав технічної можливості відвернути шкоду, то він не підлягає кримінальній відповідальності.

Так, Г. був визнаний винним і засуджений за порушення правил безпеки руху в ситуації, коли він в ожеледицю рухався на автомашині з підвищеною швидкістю — 35 км за годину, в зв'язку з чим застосоаване ним гальмування з метою відвернути наїзд на М. було безрезультатним.

Це рішення було скасовано судом другої інстанції, який визнав кваліфікацію дій Г. невірною і закрив кримінальну справу за відсутністю в його діях складу злочину, оскільки наїзд на потерпілого виник внаслідок грубого порушення Правил дорожнього руху самим потерпілим. Перебуваючи в нетверезому стані і не впевнившись у безпеці, М. став перетинати дорогу в місці, де немає переходу, перед самим автомобілем Г. За таких обставин у водія не було можливості уникнути наїзду^[xxv].

Суб'єктом злочину, що аналізується, може бути фізична осудна особа, яка на момент його вчинення досягла Іб-річного віку і фактично керувала транспортним засобом, допустивши порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту. Особа є керуючою транспортним засобом незалежно від того, чи вона професіонал, чи любитель, чи працює за наймом, є його власником чи орендарем, керує ним за дорученням чи самовільно захопивши або угнавши його. Не мають значення обставини, пов'язані з відсутністю в особи прав на керування транспортним засобом, або факт позбавлення такого права в адміністративному чи іншому порядку.

Слід зазначити, що інколи у практиці трапляються невірні рішення щодо суб'єкта цього злочину. Становить певний інтерес такий випадок. За вироком Антрацитівського районного народного суду, що його залишила без змін ухвала судової колегії в кримінальних справах Донецького обласного суду, Ш. засуджено за ст. 98 КК за вбивство з необережності П.

Розглянувши справу за протестом заступника Генерального прокурора України, судова колегія Верховного Суду України вирок та ухвалу судової колегії обласного суду скасувала, а справу закрила за відсутністю в діях Ш. складу злочину. Народний суд встановив, що Ш., не маючи посвідчення на керування автомобілем, без дозволу взяв автомобіль, що належав його батькові. Рухаючись людною вулицею, Ш. розраховував об'їхати людей, але, не маючи досвіду керування автомобілем, наїхав на П., яка при цьому загинула.

Правильно з'ясувавши фактичні обставини події, суд помилково кваліфікував дії Ш. за ст. 98 КК як вбивство з необережності, оскільки своїми діями він порушив правила безпеки руху. Але відповідальність за їх порушення, внаслідок чого настала смерть потерпілої, передбачена ч. 2 ст. 215 КК. Суд, кваліфікуючи дії Ш. як необережне вбивство, взяв до уваги лише суспільно шкідливі наслідки, не врахувавши об'єктивної сторони вчинених ним дій, яка полягає саме в порушенні Правил дорожнього руху, що забороняють особі, яка не має навичок керування транспортними засобами і спеціального посвідчення, керувати такими засобами.

Дії Ш. підпадають під ознаки злочину, передбаченого ч. 2 ст. 215 КК. Але на час вчинення зазначених дій Ш. не досяг 16-річного віку І тому, відповідно до ст. 10 КК, не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за ч, 2 ст. 215 КК^[xxvi].

Таким чином, у даному випадку особа, яка не досягла 16-річного віку і порушила правила дорожнього руху, що спричинило смерть потерпілої, фактично не може бути притягнута до кримінальної відповідальності. І хоч це не суперечить чинному кримінальному законодавству, проблема скоріше в його недосконалості. Треба, щоб диспозиція ст. 98 КК передбачала як певний вид необережного вбивства таке, що вчинене з використанням предметів підвищеної небезпеки (транспортних засобів, зброї, наркотиків тощо).

За порушення правил безпеки руху під час практичної їзди на автомашині з подвійним керуванням відповідальність несе майстер навчання, а не особа, яка навчається, якщо він не вжив своєчасних заходів до відвернення суспільно небезпечних наслідків. Це положення узгоджується з п. 24.6 Правил дорожнього руху, де сказано, що майстер навчання несе відповідальність як водій згідно з чинним законодавством.

Дії винного, які потягли за собою одночасно наслідки, передбачені різними частинами ст. 215 КК, слід кваліфікувати за тією з них, яка передбачає найбільш тяжкі з наслідків, що сталися. ДІЇ особи, яка, керуючи транспортним засобом, двічі порушила в різний час правила безпеки руху та експлуатації транспорту і в кожному з цих випадків загинула одна людина, треба кваліфікувати за ч. 2 ст. 215 КК, а в тому разі,коли смерть двох і більше осіб є наслідком тієї самої транспортної події, тобто одного чи пов'язаних між собою кількох порушень правил безпеки руху та експлуатації транспорту, — за ч. З ст. 215 КК^[xxvii].

Винний у порушенні правил безпеки руху та експлуатації транспорту водій, який заподіяв потерпілому тілесні ушкодження та завідомо залишив його без допомоги, якщо потерпілий перебував у небезпечному для життя стані, повинен нести відповідальність за сукупністю злочинів (статті 215 і 111 КК). При цьому відповідальність водія за ч. 2 ст. 111 КК настає незалежно від того, чи могли інші особи надати потерпілому допомогу.

Якщо в діях водія немає складу злочину, передбаченого ст. 215 КК, але життя потерпілого було поставлено під загрозу внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, яку вчинив водій, то залишення потерпілого без допомоги за інших необхідних ознак кваліфікується за ст. 111 КК.

Кримінальна відповідальність водіїв за ч. 2 ст. 111 КК виключається у випадку, якщо в наданні допомоги не було необхідності, тобто коли потерпілий не потребував допомоги і сам пішов з місця пригоди, або в разі миттєвої загибелі потерпілого.

Суб'єктом цього злочину може бути тільки та особа, яка своїми діями поставила потерпілого в небезпечний для життя стан. Неврахування цього положення призводить до помилок у слідчій та судовій практиці. Так, Ш. і С. разом угнали автобус. Керував ним Ш. Він порушив вимоги правил дорожнього руху і вчинив наїзд на пішоходів Г., К. і А., чим поставив Їх у небезпечний для життя стан, але допомогу не надав і з місця пригоди втік. В результаті К. померла на місці аварії, А. — в лікарні, а Г. були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження. За вироком народного суду С. і Ш. були засуджені, зокрема, і за ч. 2 ст. 111 КК. Але таке рішення щодо С. є безпідставним, оскільки під час аварії він перебував у салоні автобуса і ніякими діями не сприяв вчиненню злочину^[xxviii].

При кваліфікації дій водія, який порушив правила дорожнього руху, внаслідок чого поставив потерпілого в небезпечний для життя стан, слід враховувати певні обставини, що впливають на його поведінку. Слідча і судова практика свідчать про те, що нерідко водій перебуває під впливом переляку від скоєного або побоюється насильства з боку осіб, які знаходяться на місці дорожньо-транспортної пригоди. Тому при розслідуванні цих злочинів необхідно встановити всі фактичні обставини, що мали місце в конкретному випадку, а також їх можливий вплив на дії водія. Сам факт залишення ним місця дорожньо-транспортної пригоди або відсутність його короткий проміжок часу після аварії і надання після цього допомоги потерпілому не утворюють складу злочину, передбаченого ст. 111 КК.

За вироком Новоград-Волинського районного народного суду Житомирської області Г. засуджено за ч. 2 ст. 215 КК і ч. 2 ст. 111 КК до п'яти років позбавлення волі в колонії-поселенні для осіб, що вчинили умисні злочини, з позбавленням на три роки права керувати транспортними засобами. Рухаючись по шосе на легковому автомобілі, він не обрав швидкості, яка б забезпечувала безпеку руху, внаслідок чого під час обгону попутніх транспортних засобів виїхав на смугу зустрічного руху, де вчинив наїзд на пішохода С., заподіявши йому тілесні ушкодження, від яких настала смерть.

Касаційна інстанція цей вирок змінила, перекваліфікувавши дії засудженого з ч. 2 на ч. 1 ст. 111 КК та призначивши йому за сукупністю злочинів чотири роки і шість місяців позбавлення волі в колонії-поселенні для осіб, що вчинили злочини з необережності, з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на три роки.

За постановою президії Житомирського обласного суду судові рішення змінено: до засудженого застосовано ст. 25' КК, а призначене йому позбавлення волі визнано умовним з обов'язковим залученням до праці.

За протестом першого заступника Голови Верховного Суду України судові рішення частково скасовано з таких підстав.

Вина Г. у порушенні правил безпеки руху, які спричинили смерть потерпілого, повністю доведена наявними у справі доказами, і його дії за ч. 2 ст. 215 КК кваліфіковано правильно.

Щодо засудження Г. за ч. І ст. 111 КК, то висновок судових Інстанцій про доведеність його вини не відповідає фактичним обставинам, встановленим у судовому засіданні. Кваліфікуючи дії підсудного за зазначеною статтею, суд виходив з того, що після наїзду на С. і заподіяння йому тілесних ушкоджень Г. з місця пригоди зник, залишивши потерпілого в небезпечному для життя стані, без допомоги, хоч мав можливість ЇЇ надати.

Проте суд не врахував такі обставини. У стадії розслідування і в судовому засіданні Г. пояснив, що, наїхавши на пішохода, перелякався й одразу не зупинився, але через короткий проміжок часу повернувся на місце події і відвіз потерпілого до лікарні. Свідки С., Б., Л. і Ю. підтвердили, що саме Г. подав потерпілому допомогу, доставивши його до лікарні.

Як свідчать матеріали справи, С. був доставлений у лікарню через півгодини після події і помер там через два місяці. Отже фактично Г. надав потерпілому допомогу після наїзду. Та обставина, що він одразу не зупинився, не може в даному випадку розглядатися як залишення потерпілого в небезпеці, оскільки Г. не лише повернувся через короткий проміжок часу на місце наїзду на потерпілого, а й фактично надав йому допомогу.

Такі дії не містять складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК. Оскільки Г. визнано винним у цьому злочині необгрунтовано, судові рішення в цій частині скасовано і справу закрито на підставі п. 2 ст. 6 КПК. Г. засуджено за ч. 2 ст. 215 КК до чотирьох років позбавлення волі умовно з обов'язковим залученням до праці^[xxix].

У цій праці не розглядаються питання, що стосуються призначення покарання за аналізовані злочини, але на одному з них ми зупинимось. Йдеться про додаткову міру покарання у вигляді позбавлення права керувати транспортними засобами. У процесі розслідування необхідно встановити, якими видами транспортних засобів мав право керувати обвинувачений чи підсудний.

Справа в тому, що в разі застосування до засудженого цього додаткового покарання йому забороняється керувати будь-якими механічними транспортними засобами.

А чи може бути позбавлений цього права засуджений, який не мав права керувати транспортними засобами і вчинив транспортний злочин? І хоч існують різні точки зору з цього приводу, здоровий глузд підказує: неможливо позбавити суб'єкта того, чого він не має.

За вироком Кам'янсько-Дніпровського районного народного суду К. засуджено за ч. 2 ст. 215 КК України до трьох років позбавлення права керувати транспортними засобами на такий же строк. Касаційна інстанція залишила цей вирок без змін.

К. засуджено за те, що він керував мотоциклом, не маючи відповідних прав, і в складних дорожніх умовах не обрав швидкості, яка б забезпечувала безпеку руху, внаслідок чого не впорався з керуванням і вчинив наїзд на залізобетонну опору, що призвело до загибелі пасажира.

За протестом заступника Голови Верховного Суду України судові рішення змінено з таких підстав.

Вина К. у порушенні правил безпеки руху, що спричинило смерть потерпілого, повністю доведена зібраними у справі доказами, і його дії вірно кваліфіковано за ч. 2 ст. 215 КК. Призначене основне покарання відповідає даним про особу засудженого і тяжкості наслідків, що настали. А от додаткове покарання у вигляді позбавлення права керувати транспортними засобами суд призначив засудженому безпідставно. У пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства у справах про транспортні злочини" від 24 грудня 1982 р. роз'яснено, що у кожному випадку судам належить обговорювати питання про доцільність застосування чи незастосування до винного додаткової міри покарання — позбавлення права керувати транспортними засобами або займати посади, пов'язані з відповідальністю за технічний стан чи експлуатацію транспортних засобів.

При цьому слід враховувати, що позбавлення права керувати транспортними засобами може бути призначено і особам, позбавленим цих прав в адміністративному порядку, крім тих, які таких прав не мали^[xxx]. А у К. таких прав не було.

Погодившись із протестом, президія обласного суду виключила із судових рішень додаткове покарання^[xxxi].

^[i] Див.: Правила дорожнього руху України: Введені в дію з 1 травня 1994 р. — Вінниця, 1994.

^[ii] Див.; Бюллетень Верховного Суда СССР. — 1987. — № 1. — С. 31—33.

^[iii] Див.: Радянське право. — 1984. — № 1. — С. 35.

^[iv] Див.: Сборник постановлений Пленума и определений коллегий Верховного Суда СССР по уголовным делам. 1971—1979. — М., 1981. — С- 67—72.

^[v] Див.; Сборник постановлений Президиума и определений судебной коллегии по уголовным делам Верховного Суда РСФСР. 1974—1979. — М., 1981. — С. 24—25.

^[vi] Див.; Бюллетень Верховного Суда РСФСР. — 1984. — № 1. — С 10—11.

^[vii] Див.: Бюллетень Верховного Суда СССР. — 1989. — № 4. — С. 41.

^[viii] Див.: Бюллетень Верховного Суда СССР. — 1990. — № 7. — С. 15—16.

^[ix] Див: Бюллетень Верховного Суди СССР. - 1987. — № 4. -С. 24—25.

^[x] Див.: Бюллетень Верховного Суда РСФСР. — 1986. — № 7.

^[xi] Див.: Бюллетень Верховного Суда СССР. — 1984. — № 5. — С. 40.

^[xii] Див.: Бюллетень Верховного Суда РСФСР. -- 1980. -№ 2. — С. 10.

^[xiii] Див.; Радянське право. — 1987. — № 8. — С. 82—83.

^[xiv] Див.: п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства у справах про транспортні злочини" від 24 грудня 1982 р. // Постанови... — С. 183.

^[xv] Див.; Бюллетень Верховного Суда РСФСР. — 1980. — № 9.

^[xvi] Див.: Радянське право. — 1984. — № 12. — С 68.

^[xvii] Див.: Бюллетень Верховного Суда РСФСР. — 1972. — № 11. — С. 9—10.

^[xviii] Див.: Сборник постановлений Пленума ий определений коллегий Верховного Суда СССР по уголовным делам. 1971—1979. — С- 694—698.

^[xix] Див.. Бюллетень Верховного Суда СССР. — 1983. — № 6. — С. 14.

^[xx] Див : п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1982 р. // Постанови... — С. 182.

^[xxi] Див.: Радянське право. — 1986. — № б. — С. 80.

^[xxii] Див.: Сборник постановлений Президиума и определений Судебной коллегни по уголовным делам Верховного Суда РСФСР. 1974—1979. — С. 262—263.

^[xxiii] Див.: Бюллетень Верховного Суда РСФСР. — 1985. — № 5. — С. 5.

^[xxiv] Див.: Сборник постановлений Президиума и определений Судебной коллегии по уголовньм делам Верховного Суда РСФСР. — 1974—1979. — С. 20—21.

^[xxv] Див. Бюллстснь Верховного Суда РСФСР. — 1980. — № 1. — С 15—16.

^[xxvi] Див.; Радянське право. — 1987. — № 9. — С. 87.

^[xxvii] Див.: п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1982 р. // Постанови... — С. 183.

^[xxviii] Див.: Огляд Київського міськсуду за 1992 р.

^[xxix] Див.: Радянське право. — 1991. — N8 9. — С. 91.

^[xxx] Див.: Постанови... — С. 182.

^[xxxi] Див.: Радянське право. — 1990- — № 3. — С. 86