III. КВАЛІФІКАЦІЯ СУКУПНОСТІ ЗЛОЧИНІВ

Сукупністю злочинів у кримінальному праві називається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними кримінально-правовими нормами, за жоден з яких її не було засуджено.

О.С. Нікіфоров визнає, що визначення поняття сукупності злочинів подано у ст. 42 КК1. Автор коментаря до ст. 42 КК зазначає: "поняття "кілька злочинів" охоплює один з видів множинності злочинів- їх сукупність.2

Сукупність можуть утворювати і злочини, передбачені однією й тією ж статтею кримінального закону. Така сукупність злочинів має місце, коли однією статтею кримінального закону передбачається відповідальність за різні злочини, наприклад за самовільне зайняття земельної ділянки (ч. 1 ст. 199) і за самовільне будівництво житлового будинку (ч. 2 ст. 199 КК).

У деяких випадках Пленум Верховного Суду України визнає за необхідне кваліфікувати діяння, передбачені різними частинами однієї й тієї ж статті кримінального закону, як сукупність злочинів. Зокрема Пленум визнав за доцільне зґвалтування потерпілої без обтяжуючих ознак цього злочину, а потім повторне зґвалтування за наявністю ознак ч. З чи ч. 4 ст. 117 КК кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 117 КК та відповідно ч. З чи ч. 4 цієї статті3.

Крім того, при кваліфікації сукупності злочинів треба враховувати, що сукупність утворюють різні злочини, передбачені різними кримінально-правовими нормами, які мають власні санкції. Немає сукупності злочинів у тих випадках, якщо вчинені діяння передбачені різними пунктами однієї статті (наприклад, ст. 93 КК) і якщо ці пункти не мають власних санкцій. Таке діяння кваліфікується як один злочин, але за вину ставляться всі ті пункти ст. 93 КК, які охоплюють дії винної особи. У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" від 1 квітня 1994 р. (пункти 17 і 19) вказується, що при вчиненні вбивства за обтяжуючих обставин, передбачених різними пунктами ст. 93 КК, дії винного належить кваліфікувати за сукупністю цих пунктів, але покарання не можна призначати за кожним пунктом цієї статті окремо4.

Злочини кваліфікуються за сукупністю, якщо вони були вчинені до засудження, до винесення вироку хоч би за один з них. Сукупність може бути створена кількома злочинами як тоді, коли особа взагалі ще не була засуджена, так і тоді, коли після винесення їй вироку з'ясується, що вона винна ще й в іншому злочині, який вчинила до суду5.

Криміналісти XIX ст. сукупність злочинів називали збігом злочинів, що, на їх думку, більш повно і точно розкривало сутність цього юридичного явища. "Сукупністю або збігом злочинів, — писав О.Ф. Кістяківський, — називається вчинення одним і тим самим суб'єктом кількох однакових чи різних злочинів, скоєних одночасно або в різний час, за які притому виконавець не був ще покараний"6.

Отже, однією з головних ознак сукупності злочинів є вчинення двох або більше злочинів до засудження хоч би за один з них. Вчинення злочину після засудження за попередній злочин утворює зовсім інший інститут кримінального права — сукупність вироків (ст. 43 КК). Вчинення особою одного злочину після засудження за попередній злочин не створює труднощів у кваліфікації, оскільки тут кваліфікується лише один окремий злочин (наступний). Вчинення особою двох або більше злочинів після засудження її за попередній злочин утворює загальну сукупність цих у подальшому вчинених двох або більше злочинів.

Сукупність можуть утворювати лише ті злочини, які згідно з законом тягнуть за собою кримінальну відповідальність, тобто злочини, щодо яких:

1) не закінчилися строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності (ст. 48 КК);

2) немає акта амністії (ст. 54 КК);

3) немає інших обставин, що виключають кримінальну відповідальність, наприклад відсутність заяви потерпілого при вчиненні злочинів, передбачених статтями 106, ч. І ст. 107, ч. 1 ст. 117, ч. 1 ст. 125 та ст. 126 КК (частини 1 і 2 ст. 27 КПК);

4) особа не звільнена від кримінальної відповідальності на підставі статей 50 і 51 КК.

Не утворюють сукупності злочинів стадії вчинення злочину, які є окремими складовими частинами об'єктивної сторони цього злочину. Наприклад, при вбивстві щодо потерпілого можуть бути вчинені образа (ст. 126 КК), побої (ст. 107 КК) та тілесні ушкодження (статті 101—103 і 106 КК). Але все заподіяне кваліфікується лише за ст. 93 чи 94 КК як один злочин, оскільки всі інші зазначені злочини є невід'ємною складовою частиною вбивства.

Не виникає сукупності злочинів і при вчиненні бандитизму (ст. 69 КК), що поєднаний з незаконним володінням, придбанням і використанням винною особою вогнепальної зброї (ст. 222 КК), оскільки незаконне володіння вогнепальною зброєю є невід'ємною складовою частиною об'єктивної сторони бандитизму і без володіння вогнепальною зброєю злочинна група не може бути визнана бандою. У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про бандитизм" від 7 липня 1995 р. вказано, що обов'язковою ознакою банди є наявність хоч би в одного з її учасників будь-якої вогнепальної чи холодної зброї за умови, що інші члени групи знають про неї та розуміють, що вона може бути застосована під час нападів7. Але сукупність злочинів матиме місце, якщо незаконне придбання вогнепальної зброї було вчинене з метою організації банди або використання чи збуту такої зброї членами існуючої банди8.

Не утворює сукупності вчинення злочину певним способом, який передбачений окремим складом злочину. Наприклад, необережне заподіяння смерті (ст. 98 КК) і середньої тяжкості тілесного ушкодження (ст. 102 КК)9, викрадення чужого майна шляхом шахрайства (статті 83 і 143 КК) і використання при цьому підроблених документів (ч. 2 ст. 194 КК)10 та деякі інші. Кваліфікація у таких випадках, крім злочину, ще й додатково способу його вчинення необгрунтована, оскільки вчинення певних злочинів можливе лише певними способами, без цього способу не може бути цього злочину.

На практиці існує ряд складних питань кваліфікації злочинів і способів вчинення їх.

Розкрадання державного чи колективного майна в деяких випадках не може бути вчинене інакше як тільки з допомогою підроблених документів (отримання чужих грошей в Ощадбанку чи виграшу за підробленим білетом грошово-речової лотереї, чужого поштового переказу і т. ін.), Використання при цьому підробленого документа охоплюється складом злочину розкрадання і не повинно додатково кваліфікуватися за іншими статтями КК. Таке розв'язання цього практичного питання грунтується на тому, що використання підробленого документа при шахрайстві є одним із способів обману, тобто способом вчинення цього злочину. Іншим способом викрадення з Ощадбанку, з пошти і в деяких інших випадках неможливе.

Крім того, використання підробленого документа в цих випадках має вузьке цільове призначення — забезпечити перехід майна (грошей) у власність злодія, надати цій передачі майна (грошей) правомірний вигляд. Винна особа має намір і, як правило, може використати підроблений документ для вчинення злочину проти власності лише один раз. При цьому інші суспільні відносини не зазнають значної шкоди11.

Враховуючи ці особливості шахрайства, практика Верховного Суду УРСР теж не кваліфікувала додатково використання підробленого документа при шахрайстві. Наприклад, дії П., який отримав з допомогою підробленого білета грошово-речової лотереї в ощадній касі значну суму грошей. Судова колегія Верховного Суду УРСР кваліфікувала лише як викрадення державного майна шляхом шахрайства12.

Але у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. (п. 20) дається керівне роз'яснення, що диспозиція ст. 143 КК (та ст. 83 КК) не охоплює використання винною особою підробленого документа і тому поряд з шахрайством вчинене необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів за ст. 83 чи статтями 143 та 194 КК13.

З цим погодитися не можна, оскільки диспозиція ст. 143 КК визначає головний спосіб вчинення цього злочину — обман. А використання підробленого, фальшивого документа і є обман як спосіб вчинення шахрайства. Отже Пленум Верховного Суду України пропонує кваліфікувати злочин і додатково спосіб його вчинення, тобто кваліфікувати дії шахрая як два злочини, тоді як він вчинив один злочин — викрадення чужого майна (грошей) шляхом обману, використавши для обману підроблений документ. Оскільки без використання підробленого документа за відповідних обставин такий злочин не може бути вчинений, остільки кваліфікація цього діяння ще й за ст. 194 КК є зайвою.

Таким чином, кваліфікація злочину і способу його вчинення підкоряється загальному правилу: діяння, при якому певні дії є способом, складовою частиною об'єктивної сторони іншого, більш тяжкого злочину, кваліфікується як один злочин.

Немає сукупності злочинів у випадках приховування злочинцями вчинених ними злочинів (ст. 186 КК). Кримінальний закон не покладає відповідальності за приховування злочинів на осіб, які вчинили ці злочини. Виконавці, організатори, підмовники і пособники, тобто всі співучасники вчиненого злочину не підлягають кримінальній відповідальності за приховування вчиненого злочину. Кримінальний закон не покладає юридичного обов'язку на всіх співучасників донести про вчинений злочин і не карає за таке недонесення (ст. 187 КК). Відповідальність за недонесення для співучасників не настає тому, що вони не можуть донести, не викриваючи себе, а тому юридичний обов'язок для них донести про вчинений ними злочин був би обов'язком самовикриття. У судовій практиці обгрунтовано визнається, що співучасники злочину не можуть нести кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань або за дачу завідомо неправдивих показань14.

Крім того, немає сукупності злочинів і в діях особи, яка не доносить про злочин, вчинюючи приховування злочину (ст. 186 КК), оскільки недонесення в цьому випадку є частиною більш тяжкого злочину — приховування злочину. Приховування в свою чергу є складовою частиною головного злочину (про який не доносять чи який приховують). Тому дії особи, яка вчинила злочин, поєднаний з приховуванням цього злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих цим злочином, а також з недонесенням про цей злочин, кваліфікується як один злочин.

Не можна погодитись з автором коментаря ст. 213 КК, який вважає, що за сукупністю злочинів повинні кваліфікуватися випадки, "коли особа придбала майно, завідомо здобуте злочинним шляхом, і при цьому переслідує мету приховування злочину"15. По-перше, злочин, передбачений ст. 213 КК, є особливим видом причетності до злочину, а тому подвійна відповідальність за причетність до злочину не має підстав. По-друге, придбання майна, завідомо здобутого злочином, вчинюється з корисливою метою, що виключає мету приховування. Якщо ж здобуте злочином майно набувається (збувається чи знищується) з метою приховування, то ця мета виключає корисливу мету, а тому сукупність злочинів при цьому не може утворюватись.16

Не має достатніх обгрунтувань кваліфікація за сукупністю злочинів хуліганства і заподіяння тяжких тілесних ушкоджень за відповідними частинами статей 101 і 206 КК.

По-перше, заподіяння смерті потерпілому з хуліганських мотивів кваліфікується як один злочин за п. "б" ст. 93 КК17, а заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень з хуліганських мотивів кваліфікується як два злочини (сукупність злочинів) за частинами 2 чи 3 ст. 206 та частинами 1, 2 чи 3 ст. 101 КК. Такі протилежні рішення кваліфікації злочинів не можуть бути правильними. Правильним може бути визнано рішення кваліфікації злочину, вчиненого з хуліганських мотивів, як одного злочину, оскільки мотив злочину (хуліганський мотив у цьому випадку) є його внутрішньою, невід'ємною складовою частиною, і він не може вимагати окремої додаткової кваліфікації принаймні при ідеальній сукупності злочинів.

У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" від 1 квітня 1994 р. (п. 9) слушно зазначено, що сукупно з вбивством хуліганські дії необхідно кваліфікувати лише тоді, коли, крім вбивства з хуліганських мотивів, винний вчинив ще й інші хуліганські дії (реальна сукупність)19.

По-друге, хуліганство є по суті не діяння, а його мотив. Професор С. Мокринський ще в 1924 р. довів, що "хуліганство не є дія, лише властивість дії"20. Закон також визнає хуліганство мотивом злочину (п. "б" ст. 93 КК). Але ніде, ніколи, ніякий інший мотив (користь при викраденнях, помста при вбивстві чи заподіянні тілесних ушкоджень і т. ін.) не кваліфікується окремо від злочину, додатково, тобто злочин і його мотив сукупності не утворюють.

На нашу думку, немає підстав для кваліфікації за сукупністю злочинів посягання, передбаченого ст. 190¹ КК, ще за п. "в" ст. 93 КК. як це визначив Пленум Верховного Суду України21. По-перше, кваліфікувати таке діяння як два злочини немає підстав, оскільки реально вчинюється один злочин. По-друге, норма ст. 190' КК є спеціальною нормою відносно норми п. "в" ст. 93 КК, яка є загальною нормою, що встановлює відповідальність за вбивство з метою помсти за службову чи громадську діяльність потерпілого. Згідно з кримінально-правовою теорією спеціальна і загальна норми не можуть утворювати ідеальну сукупність злочинів22. При конкуренції таких норм застосовується лише спеціальна норма, бо це є воля законодавця, який із загальної норми виділив спеціальну норму. Саме тому не можна кваліфікувати як ідеальну сукупність злочини, передбачені статтями 94 і 93, 168 і 165, 174 і 165, 189 і 189¹ КК.

По-третє, як в одному, так і в другому злочині посягання на життя потерпілого вчинюється з метою помсти за службову чи громадську діяльність, а діяльність по охороні громадського порядку є різновидом службової діяльності потерпілого, отже суб'єктивні ознаки цих злочинів тотожні.

По-четверте, санкція ст. 190¹ КК перебачає можливість застосування смертної кари — найвищої міри кримінального покарання, тобто подвійна кваліфікація такого діяння і з цього боку не має обгрунтування.

Пленум Верховного Суду проявляє очевидну непослідовність, роз'яснюючи, що посягання, передбачене ст. 190', має кваліфікуватися ще за п. "в" ст. 93 КК і утворює сукупність злочинів, а посягання на життя державного діяча, вчинене у зв'язку з його державною діяльністю, або на життя представника іноземної держави, вчинене з метою спричинити міжнародні ускладнення, повністю охоплюються відповідно ст. 58 чи ст. 59 КК і додаткової кваліфікації за п. "в" ст. 93 КК не потребують23. До того ж посягання на життя працівника міліції, народного дружинника чи військовослужбовця у зв'язку з їхньою діяльністю по охороні громадського порядку юридично нічим не відрізняється від посягання на життя державного діяча у зв'язку з його державною діяльністю. Тому таке діяння має у всіх випадках кваліфікуватися однаково — або як один злочин, або як сукупність злочинів.

Не утворюють сукупності злочинів різні стадії вчинення одного і того ж злочину. Кожна послідовна стадія вчинення злочину переходить в наступну, а тому, по-перше, кожна наступна стадія містить у собі попередню, а, по-друге, діяння належить кваліфікувати за тією останньою стадією, на якій злочин було завершено чи зупинено. При цьому попередня стадія не повинна враховуватися і отримувати окрему, додаткову кваліфікацію навіть і у тих випадках, коли будуть встановлені чіткі межі стадій вчинення цього злочину — готування до нього та замах на вчинення цього злочину. В постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" від 1 квітня 1994 р. (п. 11) зазначено, що вбивство однієї людини і замах на життя іншої не можна розглядати як один закінчений злочин, а вчинене у таких випадках слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 94 чи ст. 93 та ст. 17 і п. "г" ст. 93 КК незалежно від послідовності злочинних дій24. Хоч Пленум Верховного Суду України при цьому вказує на різні стадії посягання на життя різних потерпілих, з цього можна зробити обгрунтований висновок про те, що тільки різні стадії посягання на життя різних потерпілих утворюють сукупність злочинів. Різні стадії посягання на життя одного потерпілого (готування до вбивства, одна чи дві попередні спроби вбити потерпілого) при заподіянні йому смерті кваліфікуються як один злочин за ст. 94 чи ст. 93 КК.

У кримінальному праві та кримінально-правовій практиці розрізняють два види сукупності злочинів — реальну сукупність злочинів та ідеальну.

Реальною сукупністю злочинів називається вчинення різними, окремими самостійними діями двох або більше злочинів, передбачених різними кримінально-правовими нормами, за жодний з яких винний ще не був засуджений. У загальній масі злочинів реальна сукупність становить 94%, ідеальна — приблизно 5%25.

Для реальної сукупності характерне різночасне вчинення злочинів. Але тривалість перерви між злочинами юридичного значення не має.

Реальну сукупність утворюють: а) подібні (однорідні) злочини — грабіж і розбій, використання посадового становища і викрадення внаслідок зловживання посадовим становищем; б) злочини різнорідні — розкрадання і хуліганство та ін.; в) тотожні злочини — зґвалтування, передбачене різними частинами ст. 117 КК, та ін.; г) закінчені злочини, а також готування до злочину або замах на вчинення злочину; д) вчинення злочину самостійно (виконавець), а також у ролі пособника, організатора чи підмовника. Кваліфікація злочинів, що утворюють реальну сукупність, ніяких особливостей не має.

Ідеальною сукупністю злочинів називається вчинення однією дією (бездією) двох або більше злочинів одночасно, одноразово. Класичним прикладом ідеальної сукупності є вчинення посадовою особою державного торговельного підприємства кількох злочинів лише одним словом або навіть одним кивком голови на знак згоди відпустити покупцям дефіцитні товари завідомо для перепродажу за винагороду. Таке діяння кваліфікується як три злочини: за ст. 165, статтями 19 і 154 та ст. 168 КК26.

Ідеальну сукупність злочинів утворюють:

а) вбивство, поєднане із зґвалтуванням (п. "ж" ст. 93 і ч. 4 ст. 117 КК)27;

б) вбивство, вчинене під час нападу з метою заволодіти майном потерпілого (п. "а" ст. 93 та ч. З ст. 142 або ч. 2 ст. 86 чи ст. 86' КК)28;

в) зґвалтування, поєднане із зараженням потерпілої венеричною хворобою або вірусом імунодефіциту людини (ч. 1 ст. 117 і ч. 2 ст. 108 або ч. 2 ст. 108² КК)29;

г) порушення законодавства про охорону природи посадовою особою (статті 161 і 165 КК)30;

д) втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність (ст. 208 КК), поєднане із заподіянням потерпілому тілесних ушкоджень (статті 101—103, 106 КК) або з мордуванням (ст. 107 КК), або з погрозою вчинити вбивство (ст. 100 КК)31.

Ідеальна сукупність злочинів відрізняється від одиничного злочину множиною об'єктів посягання (кількома), різними злочинними наслідками діяння, а в деяких випадках — і видами вини.

Класифікація сукупності злочинів (розподіл на види) має значення для кваліфікації, оскільки різні види сукупності злочинів мають різні ознаки вчиненого діяння, різну їх суспільну небезпечність, по-різному стосовно кожного з них рахують строки давності, по-різному вирішується підслідність (статті 33—37 КПК) справи про ці злочини.

Щодо кваліфікації загальних та кваліфікованих складів злочину загальновизнаним є правило, яке, до речі, наводить і академік В.М. Кудрявцев: "усякий кваліфікований вид складу злочину має перевагу (пріоритет) над загальним видом"32. Тобто при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 чи ч. З певної статті кодексу, злочин належить кваліфікувати лише за частиною, яка передбачає кваліфікований склад злочину, а за наявності ознак особливо кваліфікованого (ч. З статті) — за цією частиною.

У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. (п. 23) так і роз'яснюється це правило — у випадку вчинення особою кількох злочинів, передбачених однією із статей (140, 141, 143 та 144 КК), ці дії, якщо немає інших кваліфікуючих ознак, належить кваліфікувати за ч. 2 тієї чи іншої статті. Додатково кваліфікувати перший злочин ще й за ч. 1 даної статті не потрібно33. Але вже в іншій постанові Пленум Верховного Суду України дає протилежне роз'яснення: вчинення злочинів, передбачених різними частинами ст. 117 КК, належить кваліфікувати за сукупністю злочинів34. Така не—послідовність безумовно негативно впливає на судову практику.

Загальновизнаним є правило застосування загальної і спеціальної норм кримінального закону. Такий розподіл кримінально-правових норм зумовлений прагненням законодавця диференціювати кримінальну відповідальність. Для цього він виділяє із загальної норми спеціальну (спеціальні) і посилює чи пом'якшує відповідальність за злочин, передбачений цією спеціальною нормою. Наприклад, із загальної норми про відповідальність за умисне вбивство (ст. 94 КК) законодавець виділив норму, що передбачає підвищену відповідальність за вбивство, вчинене за обтяжуючих обставин (ст. 93 КК), і норми, що передбачають відповідальність за умисне вбивство, вчинене за пом'якшуючих відповідальність обставин (статті 95, 96 та 97 КК).

При кваліфікації вбивства, що має ознаки кількох кримінально-правових норм, зокрема норм статей 95 і 94 КК, виникають ускладнення і трапляється чимало помилок35. Оскільки спеціальна норма виділена із загальної для посилення чи пом'якшення кримінальної відповідальності, то вони не можуть утворювати сукупності злочинів. У таких і подібних випадках діє правило: за наявності у вчиненому діянні ознак загальної і спеціальної норм кримінального закону застосовується лише спеціальна норма36. Зокрема при умисному вбивстві, яке має ознаки статей 95 і 94 КК, застосуванню підлягає лише ст. 95 КК. Якщо у вчиненому діянні є ознаки статей 93 і 94 КК, застосовується лише ст. 93 КК.

В юридичній літературі тривалий час дискутувалося питання про кваліфікацію зґвалтування, поєднаного з вбивством потерпілої (п. "ж" ст. 93 КК). Одні доводили, що все скоєне охоплюється п. "ж" ст. 93 КК, інші вважали таку кваліфікацію неповною і пропонували кваліфікувати вчинене за сукупністю ч. 4 ст. 117 та п. "ж" ст. 93 КК. Поклала край суперечці постанова Пленуму Верховного Суду СРСР "Про судову практику в справах про навмисне вбивство" від 27 червня 1975 р., у якій було грунтовно роз'яснено, що ці злочини належить кваліфікувати за сукупністю37. З цим рішенням погодився і Пленум Верховного Суду України38.

У судово-слідчій практиці виникає чимало й інших випадків, коли при кваліфікації діяння необхідно вирішити дилему — вчинене утворює один злочин чи воно є сукупністю кількох злочинів. Таке трапляється при вчиненні розбійного нападу, поєднаного з вбивством потерпілого, при заподіянні тілесних ушкоджень або знищенні майна при хуліганстві, опорі працівникові міліції, народному дружинникові чи військовослужбовцю при охороні ними громадського порядку, який був поєднаний із застосуванням насильства, та при вчиненні деяких інших злочинів.

Складність і недостатня теоретична розробка проблеми кваліфікації злочинів за сукупністю призводить до того, що Пленум Верховного Суду України відчуває скрутність у проведенні єдиної лінії застосування кримінального законодавства. Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" від 1 квітня 1994 р. (п. ЗО) роз'яснюється, що коли під час хуліганства потерпілому заподіяно смерть з необережності, дії винного належить кваліфікувати за сукупністю відповідної частини статей 206 і 98 КК39, а в постанові Пленуму "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. (п. 12) вказується, що вбивство з необережності при вимаганні чужого майна повністю охоплюється ч. З ст. 144 КК за ознакою тяжких наслідків і додаткової кваліфікації за ст. 98 КК не потребує40.

Однак у цих випадках вчинені діяння у всіх своїх головних ознаках тотожні: а) як хуліганство (ч. 2 чи 3 ст. 206 КК), так і вимагання чужого майна (ч. З ст. 144 КК) вчинені навмисно; б) вони утворюють посягання на різні об'єкти, відмінні від об'єкта злочину, передбаченого ст. 98 КК; в) настання смерті потерпілого є заподіянням тяжкої шкоди у сфері зовсім іншого об'єкта кримінально-правової охорони і тому ця шкода не може охоплюватися нормою, яка передбачає відповідальність за зовсім іншу шкоду.

Крім того, заподіяння смерті, хоч би і з необережності, є настільки тяжкою шкодою, що вона не може (не повинна!) вважатися дріб'язком, який може приєднуватися до іншого діяння чи охоплюватися (поглинатися) ним.

Своє рішення про кваліфікацію заподіяння смерті потерпілому при вимаганні чужого майна як одного злочину Пленум Верховного Суду України обґрунтовує тим, що ч. З ст. 144 КК передбачає відповідальність за вчинення цього злочину із заподіянням тяжких наслідків. Можна погодитися з рішенням Пленуму, що такими наслідками є заподіяння потерпілому чи близьким йому особам тілесних ушкоджень, переривання вагітності, знівечення обличчя, заподіяння великої майнової шкоди і т.ін. Але не можна погодитися з тим, що заподіяння смерті — це шкода такого самого рівня, що й заподіяння тілесних ушкоджень чи майнової шкоди (будь-яких розмірів). Якщо всі ці перелічені в постанові Пленуму Верховного Суду України (п. 28) наслідки вимагання чужого майна є тяжкими, то заподіяння смерті потерпілому треба вважати особливо тяжкими наслідками. У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини" від 27 березня 1992 р. (п. 15) грунтовно роз'яснюється, що смерть або самогубство потерпілої є "особливо тяжкими наслідками" як кваліфікуюча ознака ч. 4 ст. 117 КК41. Отже заподіяння смерті необхідно у всіх випадках вважати особливо тяжкими наслідками злочину. А їх ч. З ст. 144 КК не передбачає, а тому в цьому випадку скоєне утворює не один злочин, а сукупність злочинів (ч. З ст. 144 та ст. 98 КК).