§ 2. Класифікація зобов’язань із деліктів

Загальним поняттям «делікт» охоплюються досить конкретизовані в римському праві окремі види правопорушень, на підставі кожного із яких виникає той чи інший різновид деліктного зобов’язання.

Класифікуючи зобов’язання із деліктів, необхідно враховувати, що римською юриспруденцією і писаним правом делікти поділялись на дві групи: делікти публічні (delicta publica) і делікти приватні (delicta privata).

Публічними деліктами визнавалися правопорушення, які посягали на публічні інтереси. Це, наприклад, злочини проти народу та його без­пеки (D. 48. 4. 1. 1); висунення неправдивих звинувачень чи неповідом­лення про дійсно вчинений злочин (D. 48. 16. 1. 1) тощо. Особливості деліктів цієї категорії полягали в такому. По-перше, санкції за такі пра­вопорушення були звернені переважно проти особи порушника публіч­ного порядку. По-друге, у тих випадках, коли за публічний делікт до правопорушника застосовувалися майнові санкції, відповідні стягнення здійснювалися на суспільні потреби або в державну скарбницю, а не на користь особи, яка потерпіла від правопорушення. По-третє, справи стосовно публічних деліктів були підвідомчими особливим, криміналь­ним судам і розглядалися за спеціальними правилами судочинства.

Що ж стосується приватних деліктів, то їх суть полягає в їх спря­мованості на захист інтересів приватних осіб, які потерпіли від право­порушення і на користь яких здійснювалися відповідні майнові стяг­нення з порушника. Саме так римською юриспруденцією розцінюва­лися делікти цієї категорії, і саме вони становили підставу виникнення цивільних деліктних зобов’язань, сторонами в яких порушник виступав як боржник (debitor), а потерпілий — як кредитор (creditor). Позови із таких деліктів пред’являлися безпосередньо потерпілими, тобто приватними особами.

Зобов’язання із деліктів історично перенесли надскладну трансфор­мацію, що певною мірою позначалося на їх класифікації. Спочатку в Законах ХІІ таблиць визначалося три види деліктів, які протиставляли­ся державним злочинам, а саме: образа; крадіжка; протиправне зни­щення чи неправомірне пошкодження чужого майна. Пізніше (286 р. до н. е.) приватні делікти були упорядковані в Аквілієвому законі про шко­ду (lex Aquilia de damno). Свою назву цей закон дістав від імені його ініціатора — плебейського трибуна Аквілія, який захищав інтереси нижчих прошарків населення. Ульпіан зазначав, що закон Аквілія ска­сував усі закони, що були видані раніше, в яких передбачалися норми, присвячені правовим наслідкам протиправно завданих збитків (D. 9. 2. 1). Закон Аквілія складався із трьох глав. Основна ідея першої із них фак­тично була відтворена в Інституціях Гая, а потім і в юстиніанівських Дигестах. Вона зводилася до того, що якщо хтось протиправно вбив чужого раба або чужу рабиню, або тварину, то хай буде він присуджений дати власникові стільки міді, скільки становила найвища вартість цього раба у даному році (D. 9. 2. 2). Друга глава цього закону активного за­стосування не набула, однак слід зазначити, що вона присвячувалася визначенню правових наслідків незаконного звільнення основного боржника від боргів. Третя глава Аквілієвого закону містила норми, відповідно до яких регулювалися відносини, пов’язані із завданням шкоди пораненням чужого раба чи тварини, та відносини, пов’язані з протиправним знищенням або пошкодженням чужої речі.

Таким чином, можна констатувати, що пройшовши певний істо­ричний шлях у своєму розвитку, у римському приватному праві вже на той час чітко визначалися такі різновиди деліктів, а отже, і різновиди зобов’язань, які виникали з них:

1) особиста образа;

2) крадіжка;

3) пограбування;

4) неправомірне пошкодження або знищення чу­жого майна;

5) загроза;

6) обман;

7) обман кредиторів.

Особиста образа (injuria). Як різновид приватних деліктів, кла­сичне римське право injuria розглядало як будь-яке фізичне ушкоджен­ня, завдане окремій фізичній особі (каліцтво, наклеп тощо)^[9]. Вислов­люючись мовою сучасного права континентальної Європи, у тому числі мовою сучасного вітчизняного приватного (цивільного) права, терміном injuria позначалася будь-яка завдана потерпілому моральна шкода, тобто правопорушення, вчинене проти особистих немайнових прав особистості.

Зрозуміло, що зазначеними протиправними діями майнова шкода потерпілому не завдавалася.

У стародавні часи римська юриспруденція ще чітко не мотивувала того чи іншого розміру ушкоджень, завданих потерпілому в разі його особистої образи. Навряд чи це було можливим із точки зору рівної ваги (ecviva-lentnocti). Мета полягала хіба що в досягненні відносин суспільної рівноваги, відновленні їх загальної гармонії. Тому уявляєть­ся, що точніше було б вести мову не про «штрафну функцію римсько­го права», а про застосування «компенсаційного штрафу» як одного з елементів реалізації компенсаційної функції римського приватного права. По-перше, майнові стягнення з порушника на користь потерпі­лого були спрямовані на ліквідацію наслідків неправомірного втручан­ня в його охоронювану правом особисту сферу. По-друге, цілеспрямо­ваність таких норм присвячувалася певною мірою пом’якшуванню правових наслідків правопорушень, що негативно впливали на емо­ційний стан, навіть на стан здоров’я потерпілого. Нарешті, іншого способу ліквідації наслідків такого роду правопорушень історії неві­домо. Цілком можливо, що в подібних випадках малася на увазі ідея, щоб порушник не залишався безкарним. Однак інтереси потерпілого також не залишалися поза увагою нормотворців.

Слід зазначити, що поняття injuria в римському праві охоплювало делікти тільки у вигляді саме особистої образи потерпілого, за яку, наприклад, Закони ХІІ таблиць передбачали штраф у розмірі 25 асів. Поняття injuria також включало й такі делікти, які своїм наслідком мали наприклад, членоушкодження.

Згодом, жорстка система штрафів за injuria, перш за все з причини девальвації аса, була визнана такою, що не відповідала духові часу. Тому розмір стягнень за injuria визначався на розсуд претора або потерпілого. Претор дозволяє нам самим оцінювати injuria, і суддя присуджує нам таку суму, на яку ми оцінили кривду, або меншу, згідно зі своїм розсудом. Але оскільки жорстоку injuria, зазвичай, оцінює претор ...хоча суддя може присудити меншу суму, однак у більшості випадків він не на­смілюється зменшити її внаслідок авторитету претора (G. 3. 224).

Преторська практика істотно розширила обсяг деліктів, охоплюваних поняттям injuria. !njuria вважалася тяжкою за діями, якщо хтось, напри­клад, був кимось поранений, висічений або побитий палицями, або з урахуванням місця завдання образи (у театрі, на площі); тяжкою вважа­лася також injuria, завдана магістрату, чи кривда, завдана сенатору про­стою людиною, тобто людиною низького походження (G. 3. 225).

Із розвитком римської юриспруденції делікти під назвою injuria набули ознак публічно-правових, тобто ознак кримінальних злочинів, за які імператорське законодавство встановлювало кримінальну від­повідальність. Щоправда, у зазначених ситуаціях, якщо казати мовою сучасної кримінально-правової доктрини, йшлося про справи приват­ного звинувачення. Існувало правило, відповідно до якого потерпілий міг самостійно вимагати за завдання образи або кримінального пере­слідування порушника, або визначення і стягнення майнової винаго­роди за образу.

Крадіжка (furtum). На відміну від особистої образи (injuria), рим­ська юриспруденція розглядала крадіжку як делікт, пов’язаний із про­типравним посяганням на чужий майновий інтерес. Слід, однак, заува­жити, що римським правом крадіжка тлумачилася у більш широкому розумінні, ніж у подальші історичні епохи.

Відповідно до загальновідомого визначення Павла, крадіжка — це привласнення речі обманним шляхом із метою збагачення або вилу­чення самої речі, користування чи володіння річчю (D. 47. 2. 1. 3). Крадіжка буває не тільки тоді, коли хтось таємно викрав річ, але і вза­галі, коли хтось привласнює собі річ усупереч волі її господаря (G. 3. 195). Крадіжкою також визнавалося користування річчю, пере­даною на зберігання. Вважалося, якщо хтось отримає річ для певного користування і зверне її на інше вживання, то він відповідає як злодій (G. 3. 196). В окремих випадках крадіжкою визнавалися дії стосовно власної речі, коли, наприклад, боржник викрадає річ, надану у заставу, або таємно забирає власну річ у її сумлінного володільця. Тому було встановлено: той, хто приховує факт повернення до нього раба, яким сумлінно володів інший, вчиняє furtum (G. 3. 197).

Як бачимо, у римському праві деліктом furtum охоплювалася крадіжка у буквальному її розумінні, а також і будь-яке умисне недоб­росовісне привласнення чужого права незалежно від того, чи то су­проводжувалося заволодінням майном у цілому, чи мало місце при­власнення чужого майнового права в інший спосіб (наприклад, шляхом шахрайства).

Римські юристи вказували на декілька видів furtum. Так, зокрема у Законі ХІІ таблиць розрізнялись явна і таємна крадіжка, залежно від цього до порушника застосовувалися відповідні санкції.

За критерієм своєї спрямованості розрізнялися furtum: крадіжка користування; крадіжка володіння; крадіжка власності.

Відповідальність за furtum встановлювалася різними правовими засобами. Серед основних слід назвати віндикаційний позов (res vindicatio), за яким шкода, завдана крадіжкою потерпілому, відшкодо­вувалася шляхом витребування в порушника вкраденої речі й компен­сацією інших пов’язаних із крадіжкою втрат. При застосуванні цього речово-правового способу захисту майнового інтересу на потерпілого покладався тягар доказу не тільки факту крадіжки, але й наявності вкраденої речі в її первісному стані. Ця обставина, як зазначається в літературі, надавала віндикаційному позову характеру незручності^[10]. Крім того, віндикаційний позов не завжди забезпечував захист пору­шеного інтересу. Його застосування часто унеможливлювалося, на­приклад, коли краденою була споживна річ або річ, що характери­зується родовими ознаками (genera)^[11]. Тому більш доступними були зобов’язально-правові способи захисту порушеного крадіжкою май­нового інтересу.

Зобов’язання із furtum полягали в тому, що на порушника накладав­ся обов’язок сплатити потерпілому штраф. У деяких випадках у разі furtum до порушника могли бути застосовані і засоби, так би мовити, особистого на нього впливу аж до позбавлення його життя. Відповідаль­ність порушника за furtum визначалася залежно від характеру порушен­ня, зокрема, враховувалися: вчинення явної крадіжки (furtum manifestum); вчинення таємної крадіжки (furtum nec manifestum).

Явна крадіжка мала місце тоді, коли злодія було схоплено на місті злочину або чужу річ знайдено в нього внаслідок спеціального об­шуку. За Законами ХІІ таблиць у таких випадках порушник піддавав­ся досить жорсткому покаранню: він міг бути вбитий, відданий на розправу потерпілому або проданий у рабство. А якщо крадіжку вчиняв раб, то передбачалося тілесне покарання батогом і скидання його зі скелі. Виняток встановлювався лише для неповнолітніх щодо яких на розсуд претора застосовувалося тілесне покарання або стяг­нення збитків.

Власне кажучи, у разі завдання явною крадіжкою шкоди, її від­шкодування могло і не відбуватися, а застосовувалася помста. Цілком вірогідно, що це було наслідком успадкування Законами ХІІ таблиць прадавніх звичок. І, мабуть, тому в пізніші часи римського права пре­тор замінив санкції особистого характеру в разі явної крадіжки на компенсацію завданої шкоди в чотирикратному розмірі вартості при­власненої речі.

У тих же випадках, коли мала місце таємна крадіжка, тобто якщо злодія не спіймано на місці злочину, за Законами ХІІ таблиць на нього за позовом потерпілого покладався обов’язок сплатити подвійну вар­тість привласнених ним чужих речей.

Таким чином, із furtum виникало два зобов’язання. Перше на під­ставі кондикції із furtum, за якою злодія присуджували до повернення речі з усім її приростом; друге — на підставі позову action furti, за яким злодій, спійманий на місці злочину, присуджувався до сплати штрафу в розмірі чотирикратної вартості краденої речі, а злодій, не спійманий на гарячому, — до її подвійної вартості^[12]. Кредитором (потерпілим, позивачем) у зобов’язаннях із furtum зазвичай був власник; але ним міг бути також володілець або утримувач речі (G. 3. 206).

Пограбування (rapina). У працях, у яких досліджувалося римське право, пограбування як різновид деліктів, з яких виникає недоговірне зобов’язання, часто не згадується. Дійсно, тривалий час римське право не виділяло його в окремий вид, поглинаючи його крадіжкою. Однак історичні обставини змінювались, обумовлюючи потребу удосконален­ня і посилення правових засобів захисту порушених майнових прав у зв’язку з протиправним заволодінням чужим майном із застосуванням насильства. Такі явища набули свого поширення у І ст. до н. е., коли заколоти та бунти були нерідким явищем, різноманітні угруповання рабів нападали на своїх панів, вчиняли розбійницькі напади.

Особливої гостроти соціальні конфлікти набули в умовах грома­дянської війни в Італії, що спалахнула в 76 р. до н. е., під час якої банди вчиняли розбійницькі напади. За таких обставин та на вимогу пануючих верств населення претор М. Теренцій Лукулл видав спе­ціальний  едикт, яким переслідувалося пограбування, вчинене натовпом озброєних людей^[13]. І вже в Інституціях Гая пограбування виділялося в окремий вид деліктів.

Суть зобов’язання із делікту (rapina) зводилася до того, що на по­рушника покладався обов’язок сплатити в чотирикратному розмірі вартість пограбованого майна. Щоправда, така санкція зберігала силу протягом одного року з моменту правопорушення. Із закінченням цьо­го строку санкція не могла виходити за межі фактично завданої шкоди.

Неправомірне знищення або пошкодження чужого майна (damnum injuria datum). Це делікт, який відрізняється від особистої образи за умов, якщо ним потерпілому ця образа не завдається. Якщо внаслідок нього заподіювач не набуває тих чи інших вигід, то цей делікт виходить також і за межі крадіжки.

У римському праві делікт, пов’язаний з damnum injuria datum, не був відомий. Закони ХІІ таблиць передбачали лише деякі розрізнені випадки завдання шкоди (наприклад, вирубування дерев; ушкодження, завдані чужому рабу; знищення врожаю; підпалення чужого будинку чи скирти хліба тощо). Піддавався страті той, хто вчиняв такий делікт зі злим наміром.

Відповідальність за неправомірне знищення або пошкодження чужого майна отримала самостійну трактовку в законі, запропонова­ному плебейським трибуном Аквілієм (приблизно 286 р. до н. е.), у якому була зроблена спроба систематизації деліктів цієї категорії. Ульпіан писав, що закон Аквілія скасував усі закони, видані раніше, в яких йшлося про протиправно завдані збитки (D. 9. 2. 1).

Закон Аквілія складався із трьох глав, дві з яких (перша і третя) встановлювали деліктну відповідальність за завдання шкоди чужому майну. Перша глава передбачала відповідальність за незаконне вбивство чужого раба і за вбивство певної кількості тварин (G. 3. 210; D. 9. 2. 2). Третьою главою встановлювалася відповідальність за нанесення тілес­них ушкоджень чужому рабу, за вбивство тварин, що не входили до встановленого першою главою переліку, а також за знищення чи пошкодження чужої речі.

Слід зазначити, що за позовами із закону Аквілія передбачалося лише відшкодування оціненої шкоди. Щоправда, характеризуючи розміри компенсації завданої шкоди, перша глава передбачала оцінку раба або тварин за найвищою ціною поточного року, тоді як третя глава передба­чала оцінку раба або тварин за найвищою ціною минулого місяця.

Із першого часу застосування Аквілієвого закону відшкодовувався лише прямий збиток. Однак пізніше римські юристи визнали необхід­ність компенсації, скажімо, упущеної вигоди (G. 3. 212), якщо власник понесе збиток у розмірі, що перевищує вартість раба.

Для настання зобов’язання із делікту damnum injuria datum за законом Аквілія необхідною була наявність певних умов, а саме: а) наявність шкоди; б) завдана шкода мала бути наслідком безпосередніх дій право­порушника; в) наявність будь-якої вини правопорушника. Кредитором за цим зобов’язанням міг виступати тільки власник неправомірно зни­щеного або пошкодженого майна. І лише згодом у преторській практиці почали застосовувати закон Аквілія, надаючи право на позов також ін­шим зацікавленим особам (наприклад, кредиторам власника пошкодже­ного чи знищеного майна, володільця майна тощо).

У післякласичному та юстиніанівському приватному праві спос­терігається подальше розширення правової бази для відшкодування шкоди. Значно пізніше основні ідеї римського приватного права щодо відповідальності за завдану шкоду були сприйняті приватноправовими системами країн континентальної Європи та іншими сучасними пра­вовими системами.

Загроза (metus). Це делікт, з якого виникає зобов’язання, на ранніх етапах розвитку римського права взагалі не згадувалася. Тільки пізні­ше (приблизно в І ст. до н. е.) metus як delictum privatum почала пере­слідуватися преторським правом.

Зазвичай загроза охоплювала факти правопорушень, як-от: вима­гання, примушування до вчинення правочину під страхом завдання протиправної шкоди, у зв’язку з чим потерпілий був змушений діяти всупереч власної волі^[14].

Проголошуючи metus деліктом, претор постановив таку саму від­повідальність, як і за пограбування, — в чотирикратному розмірі вар­тості набутого правопорушником унаслідок загрози майнової вигоди. Однак, на відміну від деліктів, пов’язаних із пограбуванням, загроза означала протиправний психічний вплив на потерпілого. Крім того, якщо до прийняття судового рішення правопорушник повертав набуте, то справа цим і обмежувалася.

Обман (dolus malus) тривалий час негативної реакції з боку ста­родавнього римського права не викликав. Як делікт dolus malus сфор­мувався завдяки діяльності претора (І ст. до н. е.). Як зазначав Ульпіан, претор неодноразово надає допомогу людям, які помилилися або були обмануті, або зазнали шкоди внаслідок чужого лукавства (D. 4. 1. 1). Своїм едиктом претор виступає проти дворушників та зловмисників, які шкодять іншим будь-яким лукавством: підступність перших не має приносити їм користі, а простота других не повинна завдавати їм шко­ди (D. 4. 3. 1). Однак відшкодування завданої обманом шкоди дорів- нювалося не чотирикратному розміру шкоди, а дійсному її розміру.

Преторським правом був уведений також делікт під назвою fraus creditorum (обман кредиторів, шахрайський умисел, шахрайське за­вдання шкоди іншій особі — кредиторові). Поява делікту, пов’язаного з обманом кредиторів, обумовлювалася тим, що коли проти боржника, що порушив зобов’язання, застосовувалося стягнення на його майно, виникала небезпека вчинення боржником відчуження майна (напри­клад, дарування) з метою зменшення розміру примусових платежів, належних первісним кредиторам. Останнім у таких випадках пре­торське право давало можливість ліквідації наслідків дій недобросовіс­ного боржника, оспорюючи дійсність вчинених ним дій. Позов у таких випадках пред’являвся одночасно до боржника і до його контрагентів, з якими він укладав відповідні договори. Якщо контрагенти діяли недобросовісно, вони зобов’язувалися до відшкодування всієї завданої кредитором шкоди. Добросовісні контрагенти відшкодовували креди­торам шкоду лише в розмірі отриманого від боржника.