§ 6. Пакти

У договірній системі Давнього Риму, як уже зазначалося, розрізня­ли такі види договорів: контракти (contractus) і пакти (pactum).

Пакт (pactum) — це неформальна угода, укладення якої не супроводжувалося формалізмом, передбаченим римським цивіль­ним правом.

Саме тому спочатку пакти не забезпечувалися позовним захистом, у зв’язку з чим їх називали голими пактами (pacta nuda). Пояснюється це тим, що у Давньому Римі гола згода не породжувала зобов’язання.

Згодом у зв’язку з розширенням ділових відносин і розвитком торгівлі потреба в укладенні неформальних угод зростала. Обумовле­но це й тим, що вони були простими і доступними. Однак відсутність їх захисту не відповідала інтересам господарського обігу. Тому, врахо­вуючи потреби економічного обігу, з часом у римському праві нада­вався правовий захист окремим угодам, які виходили за межі визнано­го переліку консенсуальних контрактів. Такі угоди були підставою виникнення договірних зобов’язань, які дістали назву захищених пак­тів (лат. pacta vestita — в перекладі означає «одягнені пакти»).

Розрізняють три підвиди захищених пактів: додаткові, преторські й законні.

Додаткові пакти (pacta adjecta) — це додаткові до основного договору угоди, які мають на меті внести якісь видозміни в юри­дичні наслідки основного договору.

Потреба в укладенні додаткових пактів обумовлена, зокрема, тим, що з часом обставини змінювалися і необхідно було коригувати умови укладеного договору.

Додаткові пакти могли бути приєднані до основного договору як при його укладенні, так і в подальшому через деякий проміжок часу. Наприклад, при укладенні договору купівлі-продажу земельної ділян­ки можна було додатково домовитися, що продавець продовжуватиме і надалі користуватися нею протягом певного часу або що у разі по­дальшого продажу цієї ділянки він матиме переважне право на її придбання.

За допомогою додаткового пакту до вже укладеного між сторонами договору додавалася якась нова умова або змінювалася існуюча. Ос­кільки додатковий пакт давав змогу змінювати існуючий договір, умови пакту підлягали юридичному захисту лише в тому випадку, якщо вони поліпшували становище боржника (наприклад, зменшували обсяг його обов’язків чи розмір відповідальності, давали можливість вико­нати зобов’язання частинами чи протягом більш тривалого часу або взагалі звільняли від боргу).

Преторські пакти (pacta praetoria) отримали таку назву завдяки тому, що початковий захист їм був наданий претором.

До цих пактів належали:

1)   клятвена угода (pactum de jurejurando) полягала в тому, що у відповідь на вимогу кредитора зробити платіж особа, яка не вважала себе боржником, погоджувалася повірити в існування заборгованості та вчинити платіж за умови, що кредитор поклянеться в наявності боргу. Якщо кредитор приносив клятву, то вже цього було достатньо для примусового виконання;

2)  угода про встановлення грошового боргу (pactum de pecunia constituta) виникала в разі визнання відповідачем пред’явленого до нього позову про сплату боргу, однак із проханням про його відстро­чення, а позивач на це погоджувався. Якщо в подальшому боржник ухилявся від виконання зобов’язання, борг міг бути стягнений на під­ставі цієї угоди зі збільшенням розміру суми від 1/3 до 1/2 на розсуд претора;

3) прийняття зобов’язання (receptum), яке мало три форми пактів:

перша: прийняття платежу (receptum argentariorum) — це угода з банкіром про сплату за рахунок клієнта певної суми третій особі. Укладення цього пакту не означало появи у кредитора нового боржни­ка, оскільки основне зобов’язання продовжувало діяти в попередньому вигляді. Правові відносини з пакту виникали лише між банкіром і клієнтом, а тому, якщо банкір у подальшому відмовлявся сплатити обумовлену суму кредитору, клієнт міг скористатися спеціальним по­зовом з укладеного пакту;

друга: прийняття на зберігання речей від мандрівників, купців, пасажирів (receptum nautarum, cauponum, strabulariorum) — це угода, яка укладалася з капітаном корабля, господарем заїжджого двору чи готелю. Отже, власники зазначених об’єктів несли відповідальність не лише за винне, а й випадкове заподіяння шкоди майну, отриманому ними від пасажирів, постояльців чи інших осіб, які змушені були до­ручати свої речі господарям;

третя: прийняття арбітрування (receptum arbitrii) полягало в тому, що між сторонами, які погодилися передати свій спір на розгляд ви­браного ними арбітра, і третейським суддею укладався пакт, на підставі якого суддя зобов’язаний був розглянути спір і винести своє рішення. Ніхто примусово не зобов’язував особу брати на себе обов’язки тре­тейського судді, однак, якщо особа погодилася на це, вона зобов’язана довести справу до кінця. За ухилення від виконання взятого зобов’язання міг бути накладений штраф. Лише поважні причини (наприклад, хво­роба) могли бути підставою звільнення від відповідальності. У разі неможливості добровільного виконання рішення арбітра воно реалі­зовувалося за наказом претора.

Законні пакти (pacta legitima) — це угоди, захист яких був пе­редбачений правовими нормами, прийнятими (установленими) імператором.

Так, Конституція Феодосія забезпечила юридичний захист пакту про надання приданого. Юстиніан своїми конституціями закріпив угоду про надання дарунка та про арбітрування. Тому інколи зазначені пакти називають також імператорськими.

Розрізняли такі види законних пактів.

1.  Пакт про надання приданого (pactum dotis) — це неформальна угода, за якою батько нареченої брав на себе обов’язок передати май­бутньому чоловікові своєї дочки певне майно як придане для полег­шення їх подальшого сімейного життя.

2.  Пакт про надання дарунка (pactum donationis) — це неформаль­на угода, за якою одна сторона (дарувальник) із метою проявити щед­рість безвідплатно передавала майно іншій особі (обдарованому). Дарунком могла бути передача права власності на річ, сплата грошової суми, надання сервітутного права тощо.

3. Пакт про арбітрування (compromissum) — це домовленість двох сторін про передачу їх спору на вирішення особи, якій вони довіряли (третейського судді). Це було, наприклад, доцільно, коли сторони хоті­ли уникнути публічного розголошення своїх взаємовідносин. За неви­конання в подальшому рішення арбітра на винну сторону накладався штраф.