§ 3. Захист володіння

Слід зауважити, що специфіку володіння найбільш чітко виявляє характер його захисту, який може бути спрямований і проти власника. Як зазначали дослідники, захист володіння є «полегшеним» захистом власності^[21]. Володіння користувалося в римському праві самостійним захистом, причому він надавався не шляхом судового розгляду, оскіль­ки йому підлягали лише спори про право, а за допомогою адміністра­тивних засобів — преторських інтердиктів. Для застосування інтер­диктів, які при захисті володіння отримали назву посесорних, необхід­но було довести дві обставини: факт володіння та факт порушення володіння. Інтердикте провадження виключало спір про право цивіль­не, зокрема про право власності, а в деяких випадках саме посилання на нього на обґрунтування своїх вимог не дозволялося.

У римському праві існували посесійні інтердикти, спрямовані: 1) на охорону наявного володіння від зазіхань; 2) на відновлення вже порушеного, втраченого володіння; 3) на отримання володіння вперше.

До першої групи — посесійних інтердиктів, спрямованих на охо­рону наявного володіння, належали інтердикти, призначені для захисту володіння нерухомістю. Застосовуючи інтердикт, претор зазначав у формулі: якщо будівлями, про які йдеться, ви володієте, не отримав­ши володіння таємно, насильницьким шляхом чи прекарно один від одного, забороняю застосовувати насильство для використання наяв­ного володіння^[22]. Цей інтердикт обмежувався двома застереженнями: володіння мало бути наявним та набутим відкрито й без застосування насильства. Якщо ж володіння встановлено vi, clam aut precario, воно підлягало поверненню попередньому володільцю. Цікаво, що треті особи, навіть і знаючи про ці недоліки володіння, не могли вимагати застосування вказаних застережень і повернення володіння, для них воно залишалося недоторканним^[23].

Цією ж групою охоплювалися інтердикти, призначені для захисту володіння рухомими речами. Його формула у претора мала такий вигляд: забороняю застосовувати насильство з метою увести раба до себе проти того, у кого раб є в наявності, пробувши в нього більшу частину остан­нього року та не будучи отриманим таємно, за допомогою насильства чи прекарно, тобто в того, хто претендує на володіння. У цьому разі до умов застосування інтердикту додано умову про строк — особа повин­на володіти спірним предметом протягом останнього року більшу час­тину часу, ніж його супротивник. Однак при проведенні кодифікації Юстиніана це обмеження було скасоване та умови застосування інтер­диктів практично зрівнялися.

До посесійних інтердиктів про відновлення порушеного володіння належали інтердикти про повернення володіння нерухомістю, відібра­ною за допомогою насильства (unde vi — про насильство), та про по­вернення речі, переданої у прекарне володіння (de precario). Особливі­стю застосування інтердикту про насильство було те, що особа, яка застосувала насильство для захоплення нерухомості, сама зазнала насильства від супротивника. Застосування насильства не дозволяло­ся навіть у відповідь на насильство. Проти особи, яка вчинила насиль­ство, такий інтердикт міг бути застосований і тоді, коли вона вже втратила право на володіння нерухомістю, тоді її відповідальність набувала деліктного характеру^[24].

Окремого інтердикту для повернення володіння рухомою річчю в римському праві не існувало. За часів Юстиніана було встановлено, що будь-яке застосування сили у відносинах щодо володіння має каратися втратою права власності, реституцією відібраної речі та штрафом^[25].

Інтердикти про повернення речі, яку передано в прекарне володіння, застосовувалися на вимогу осіб, яким суб’єкт не повертає річ, пере­дану йому в прекарне володіння. При цьому мав бути доведеним факт, чи дійсно річ передавалася в прекарій особі щодо якої застосовувався інтердикт.

Інтердикт для встановлення володіння вперше набув поширення у спадковому праві, отримавши назву «введення у володіння». Він застосовувався для закріплення спадкових прав осіб, які не були спад­коємцями за квіритським правом, але входили до кола спадкоємців за преторською системою спадкування.

^[1] Римские юристьі о владении и собственности (Дигестьі. XLI. 1-2) / Пер. А. Д. Рудокваса, О. А. Ахтеровой // Древнее право. IUS ANTIQUUM. - 2002. - № 1 (9). - С. 265.

^[2] Див.: Колокольцов А. Понятие и природа владения вещами по римскому праву. Кандидатское рассуждение // Журнал Временник Демидовского юридического ли- цея. - Ярославль, 1874. - Кн. 8. - С. 1-51.

^[3] Римские юристи о владении и собственности (Дигести. XLI. 1-2) / Пер. А. Д. Рудокваса, О. А. Ахтеровой // Древнее право. IUS ANTIQUUM. - 2002. - № 1 (9). - С. 265.

^[4] Цит. за: Муромцев С. А. К учению о владении вещами по римскому праву // Избр. тр. по римскому и гражданскому праву. - М.: Центр ЮрИнфор, 2004. - С. 352.

^[5] Римские юристьі о владении и собственности (Дигестьі. XLI. 1-2) / Пер. А.  Д. Рудокваса, О. А. Ахтеровой // Древнее право. IUS ANTIQUUM. - 2002. - № 1 (9). - С. 265.

^[6] Див.: Перетерский И. С. Дигестьі Юстиниана. Очерки по истории составления и общая характеристика. - М.: Госюриздат, 1956. - 132 с. - С. 111-125.

^[7] Див.: Покровский И. А. История римского права. - М.: Статут, 2004. - С. 358­359.

^[8] Див.: Барон Ю. Система римского гражданского права // Пер. с послесл. нем. изд. Л. Петражицкий. - К., 1888. - С. 3.

^[9] Див.: Хвостов В. М. Система римского права (по изд. 1908 г.). - М., 1996. - С. 273.

^[10] Див.: Нагнибіда В. І. Концепція possessio у римському приватному праві та її сучасне розуміння в Україні // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. пр. - Оде­са, 2004. - Вип. 23. - С. 274-279.

^[11] Див.: Гримм Д. Д. Лекции по догме римского права. - М.: Зерцало, 2003. - С. 215.

^[12] Див.: МуромцевС. А. К учению о владении вещами по римскому праву // Избр. тр. по римскому и гражданскому праву. - М.: Центр ЮрИнфор, 2004. - С. 355.

^[13] Див.: Колокольцов А. Понятие и природа владения вещами по римскому праву Кандидатское рассуждение // Журнал Временник Демидовского юридического ли- цея. - Ярославль, 1874. - Кн. 8. - С. 32.

^[14] Див.: Савельев В. А. Юридическая концепция собственности в Древнем Риме и современность // Сов. государство и право. - 1990. - № 8. - С. 135-140.

^[15] Римське право (Інституції). - Х.: Одіссей, 2000. - С. 96.

^[16] Див.: Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под общ. ред. акад. РАН, д. ю. н., проф. В. С. Нерсесянца. - М.: Норма, 2004. - С. 376.

^[17] Римские юристи о владении и собственности (Дигести. XLI. 1-2): Пер. А. Д. Рудокваса, О. А. Ахтеровой // Древнее право. IUS AnTIQUUM. - 2002. - № 1 (9). - С. 274.

^[18] Див.: Пухан И., Поленак-Акимовская М. Римское право (базовий учебник). - М.: Зерцало-М, 2003. - С. 171.

^[19] Див.: Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под общ. ред. акад. РАН, д. ю. н., проф. В. С. Нерсесянца. - М.: Норма, 2004. - С. 370.

^[20] Див.: ПуханИ., Поленак-АкимовскаяМ. Римское право (базовий учебник). - М.: Зерцало-М, 2003. - С. 175-176.

^[21] Див.: Колокольцов А. Понятие и природа владения вещами по римскому праву Кандидатское рассуждение // Журнал Временник Демидовского юридического ли- цея. - Ярославль, 1874. - Кн. 8. - С. 33.

^[22] Див.: Покровский И. А. История римского права. - М.: Статут, 2004. - С. 361.

^[23] Там само.

^[24] Там само. - С. 362.

^[25] Див.: Пухан И., Поленак-Акимовская М. Римское право (базовий учебник). - М.: Зерцало-М, 2003. - С. 174.