§ 2. Види володіння

Особи, які панували над річчю від чужого імені, тобто без володіль­ницького наміру ставитися до неї як до власної, отримали назву нату­ральних володільців, або детенторів, а їх панування визнавалося як натуральне посідання (detentio). Противагою натуральному в рим­ському праві було цивільне, або інтердиктне, посідання, підставою якого вважався будь-який правомірний акт передачі речі, укладений із невласником, або протиправні дії, що призводили до встановлення фізичної влади над предметом володіння. Тобто цивільне посідання визначалося фізичною владою над річчю, поєднаною із наміром трима­ти річ у себе. Практичне значення розмежування цивільного і натураль­ного посідання полягало, перш за все, у характері захисту, що надавався їх суб’єктам. Детентори, які панували над річчю від чужого імені, не отримували жодного правового захисту, крім того, що вони мали вима­гати від власника. Навпаки, суб’єкти цивільного посідання не могли вимагати захисту від власника, утім мали право на застосування осо­бливих правових засобів — інтердиктів від порушення володіння третіми особами. Суб’єкти володіння мали право розраховувати й на захист від власника, якщо він намагався передати володіння іншій особі^[18].

Цивільне і натуральне володіння ще отримало назву титульного і безтитульного володіння. Критерієм їх розмежування була наявність правової підстави (титулу) володіння (msta causa possessionis). Титуль­не володіння характеризувалося наявністю правової підстави — пев­ного юридичного факту, який визнавався достатнім для набуття во­лодіння. Причому титул міг бути як правомірним (наприклад, захоп­лення речі, що нікому не належала), так і неправомірним (наприклад, заволодіння річчю всупереч волі власника). Римські юристи вважали, що наявність титулу володіння свідчить про намір особи володіти річчю для себе (possessio pro suo) із подальшою можливістю набуття права власності (usucapio).

Титульному протистояв вид володіння, за яким у суб’єкта не було наміру набувати речі у власність, він отримав назву безтитульного володіння^[19]. До безтитульного володіння належать:

-   володіння кредитором річчю, яку передано в реальну заставу;

-   володіння в порядку секвестру — володіння річчю, яку передано особі на зберігання на час судового процесу, з умовою подальшої передачі речі його переможцеві. Оскільки право власності особи оспорюється, невідомо від чийого імені здійснюється володіння в по­рядку секвестру. Секвесторному володінню надавався самостійний володільницький захист;

-   володіння спадкового орендаря на підставі довгострокового до­говору оренди землі;

-   прекарне володіння, яке встановлювалося шляхом відступлення предмета в тимчасове користування, до моменту витребування, з боку власника.

У римському праві розрізнялося також неправомірне і правомірне володіння. Неправомірним вважали володіння, встановлене за допо­могою насильства, таємно, прекарно (vi, clam, precario), шляхом уник­нення реституції. Таке володіння не могло претендувати на захист від попереднього суб’єкта, але всупереч вимогам третіх осіб йому міг на­даватися захист. Правомірне володіння ґрунтувалося на певній правовій підставі, зокрема договору. Правомірний володілець, на обґрунтування свого статусу міг послатися на будь-який титул, який за звичайних умов мав би наслідком виникнення права власності.

Неправомірне володіння у свою чергу поділялося на володіння добросовісне і недобросовісне. Добросовісне володіння існувало тоді, коли його набувач у момент встановлення володіння не був та не міг бути обізнаний, що титул набуття речі містить такі недоліки, що не може бути підставою для передачі права. Навпаки, недобросовісний володілець із набуттям речі був обізнаний чи мав бути обізнаний щодо причини, унаслідок якої в нього не виникне право власності. Володін­ня крадія завжди розцінювалося як недобросовісне. Лише добросовіс­ний володілець міг у подальшому розраховувати на набуття права власності за давністю володіння (usucapio).

Довгий час у римському праві панувала думка, що предметом во­лодіння можуть бути лише тілесні речі. Однак пізніше, у післякласич- ний період, набуло поширення володіння правами (quasi possessio). Воно належало особам, які намагалися користуватися і користувалися будь-яким правом у своїх інтересах. Квазіволодіння прирівнювалося до володіння тілесною річчю^[20].