§ 3. Правовідносини подружжя

Відносини подружжя мали особистий та майновий характер. Вони суттєво відрізнялися у шлюбі з чоловічою владою (cum manu) і у шлюбі без чоловічої влади (sine manu).

У шлюбі cum manu дружина перебувала повністю під владою чо­ловіка на однакових умовах з його дітьми. Вона не мала юридичної самостійності та була повністю позбавлена правоздатності. Дружина вважалася річчю: її дозволялося продавати (в рабство), витребувати з будь-якого місця перебування в такий спосіб, як і річ (віндикація), нарешті, не існувало перешкод для покарання дружини, аж до страти. Міру покарання дружини визначав сімейний суд, на який запрошували і кровних родичів дружини, але вирок виносив pater familias.

У майновій сфері дружина також була повністю безправною. її майно переходило у власність чоловіка. Вона не мала права укладати жодних цивільно-правових правочинів. Навіть у разі припинення шлюбу майно, принесене дружиною, їй не поверталося. Безправне становище дружини пом’якшувалося лише тим, що як агнатка свого чоловіка вона вважалася його спадкоємицею та поділяла суспільне становище свого чоловіка.

У шлюбі sine manu дружина залишається під владою свого батька і агнаткою його підвладних членів сім’ї. Влада чоловіка на неї не поши­рювалася. Чоловік не мав ніякого фізичного впливу на її життя та сво­боду, тому вона могла з будь-яких підстав з ним розлучитися.

Майно подружжя також залишалося роздільним. Майно, яке нале­жало дружині до шлюбу, було її власністю. Вона мала право укладати з чоловіком будь-які майнові угоди, крім дарування^[10]. Навіть управлін­ня майном дружини здійснювалося чоловіком тільки тоді, коли дру­жина сама передавала йому майно. У цьому разі відносини між подружжям визначалися на підставі договору доручення. Все що набува- лося дружиною, також переходило до її майна. Якщо між подружжям виникав спір щодо права власності на певні речі, то застосовувалася презумпція, що кожна річ належить чоловікові, поки дружина не до­веде своє право власності на цю річ^[11].

Подружжя несло відповідальність за дії один одного лише у випад­ках, коли один із них неналежно опікувався майном другого. Забороня­лися позови подружжя один до одного, які безчестили одного з них. Порушення подружньої вірності робило можливим розірвання шлюбу в односторонньому порядку та мало наслідком позитивне вирішення питання щодо повернення приданого. Але наслідки порушення вірності були набагато складніші для дружини, ніж для чоловіка.

Придане (dos). На стадії заручин глави сімей вирішували питання щодо приданого, тобто майна, яке дружина приносила в дім чоловіка і яке, за загальним правилом, переходило у власність останнього^[12]. Приданим називали речі або інші майнові цінності, які надавалися чоловікові дружиною, її pater familias або третьою особою для полег­шення матеріальних умов сімейного життя. Придане треба відрізняти від власного майна дружини, яке могло бути отримане нею як при укладенні шлюбу, так і в її подальшому житті — спадкуванні, даруван­ні та з інших підстав. У багатьох випадках дружини були заможніши­ми за своїх чоловіків, які збагачувалися за рахунок майна дружини. Тому батьки наречених вимагають перед укладенням шлюбу виконан­ня нареченим певних обіцянок у разі його припинення, які в подаль­шому набувають статусу шлюбних договорів.

В ранню епоху, коли існував тільки шлюб cum manu, не було спе­ціального правового закріплення приданого. За відсутності домовленості щодо цього питання придане не виділялося з іншого майна, яке прино­сила дружина, тобто воно повністю переходило у власність чоловіка. Коли стали укладати шлюби sine manu, придане як майно, яке переда­валося чоловікові, мало особливий режим. При встановленні приданого почали укладати усну угоду, згідно з якою чоловік брав на себе зобов’язання повернути його у випадку припинення шлюбу (наприклад, у разі розлучення). За відсутності такої домовленості придане юридич­но залишалося майном чоловіка назавжди: але чоловік з підстав мораль­ного обов’язку вважав за необхідне залишити його за заповітом на ко­ристь дружини. На випадок припинення шлюбу розлученням претор надавав дружині позов про часткове повернення приданого як штрафу за безпідставне розлучення^[13]. У юстиніанівський період право чоловіка на придане обмежувалося ще більше, а саме: придане залишалося чоловікові лише за умови розлучення з вини дружини, в інших випадках поверталося дружині або її спадкоємцям. Таким чином, хоча придане перебувало серед майна чоловіка і він фактично ним користувався, воно належало дружині. Чоловік залишав його як штраф за неналежне вико­нання дружиною шлюбних обов’язків.

В імператорський період виник звичай, за яким чоловік, отримуючи придане, робив відповідний внесок у сімейне майно у формі даруван­ня на користь дружини. Спочатку такий внесок здійснювався до укла­дення шлюбу, тому що дарування між подружжям заборонялося. Саме тому він і отримав назву дошлюбного дарування. Згодом Юстиніан дозволив дарування і в шлюбі, яке стало називатися шлюбним дару­ванням. Таке дарування мало забезпечувальну функцію, яка зобов’язувала чоловіка в разі розлучення з його вини повернути дру­жині не лише придане, а й шлюбний дарунок як штрафну компенсацію. Розмір дарунка дорівнював вартості приданого.