§ 2. Шлюб

Сім’я виникає зі шлюбу. Римські юристи певною мірою ідеалізу­вали шлюб. Модестін визначав шлюб як союз чоловіка та жінки, союз на все життя, спілкування, засноване на праві божому та людському (D. 23. 2. 1). Але це визначення не відповідало дійсному стану. Жінка, дружина ніколи впродовж існування рабовласницької держави не мала рівного становища з чоловіком. Вона завжди залежала від батька, бра­та, чоловіка, опікуна.

В історії римського сімейного права виділяють два види шлюбу: законний римський шлюб (matrimonium testum) та шлюб між пере- гринами й іншими вільними (matrimonium iuris gentium), які не мали права укладати римський законний шлюб. Законний римський шлюб укладався тільки між римськими громадянами, які мали на це право. Перегрини укладали шлюб поміж себе відповідно до норм права на­родів, свого національного права. Але ці шлюби не породжували таких правових наслідків, як римський законний шлюб.

У свою чергу, римський законний шлюб поділявся на шлюб із чо­ловічою владою (cum manu) і шлюб без чоловічої влади (sine manu).

Укладення шлюбу з чоловічою владою (cum manu) мало наслідком встановлення влади чоловіка над дружиною (manus mariti). Жінка під­падала повністю чи залежала від свого чоловіка або pater familias, якщо чоловік сам перебував під владою батька. Вона мала становище доньки батьків свого чоловіка, позбавляючись агнатських зв’язків зі своїми близькими родичами. Влада чоловіка була первісно необмеженою, але поступово в процесі розвитку господарського життя та на його підставі влада чоловіка була певним чином обмежена, наприклад, було заборо­нено вбивати дружину, продавати в кабалу тощо. Проте Закони ХІІ таблиць давали можливість дружині уникнути повної влади чоловіка над собою. Жінка, яка уклала шлюб без дотримання певних формаль­ностей, могла попередити виникнення повної влади чоловіка, залиша­ючи дім на три доби наприкінці кожного шлюбного року. Цим вона зберігала свою незалежність та переривала перебіг давності спільного життя з чоловіком^[3]. Згодом влада чоловіка над дружиною послаблюється. Це пов’язується із розвитком приватної власності та набуттям дружиною певних прав на сімейне майно, що спричиняло її особисту незалежність від чоловіка. Унаслідок цього з’являється шлюб без чоловічої влади (sine manu). Він не породжує влади чоловіка над дружиною і первинно не має взагалі ніякого юридичного зв’язку між дружиною та чоловіком: юри­дично чужа чоловіку та своїм дітям дружина перебуває у тому ж сімейному стані, в якому вона була до шлюбу. Жінка зберігала всі права, пов’язані з її належністю до рідної сім’ї.

Такий шлюб суттєво відрізняється від шлюбу з чоловічою владою і порядком укладання та припинення. Але цей шлюб негативно впливав на життя римського суспільства. Швидке зростання багатства одних кіл при збідненні інших та різке погіршення звичаїв дуже розхитало сімейний стан. Нестійкість шлюбних відносин, зловживання свободою розлучення, незалежність дружини вплинули на прийняття ряду законів, спрямованих на зміцнення шлюбних відносин та зупинення розлучень. Для стимулю­вання укладення шлюбів та народження дітей Август (18 р. до н. е.) вста­новив кримінальну відповідальність за порушення подружньої вірності.

Поруч із законним римським шлюбом законом дозволялося постій­не (не випадкове) спільне проживання чоловіка та жінки з наміром ут­ворення сім’ї, яке називалося конкубінатом (concubinatus). Конкубінат не мав жодних правових наслідків. Діти, народжені в конкубінаті, не набували імені та статусу свого батька, статусу шлюбних дітей, на них не поширювалася батьківська влада, не мали права на аліменти^[4]. Але згодом був установлений порядок узаконення таких дітей. Спочат­ку жінка в таких відносинах не набувала становища і соціального ста­тусу свого фактичного чоловіка, однак згодом ряд прав було визнано і за конкубіною. Дитина, народжена такою жінкою, могла за бажанням її батька бути узаконеною і набути прав дитини, народженої у шлюбі.

Укладання шлюбу. Укладанню шлюбу зазвичай передували зару­чини (sponsalia). У стародавні часи заручини неправоздатних осіб здійснювалися їх pater familias без участі самих наречених. Пізніше заручини здійснювали наречений та наречена за згодою pater familias обох. Заручини відбувалися у формі двох стипуляцій: за однією — pater familias нареченої зобов’язувався передати її нареченому, а за дру­гою — зобов’язувався прийняти наречену за дружину. А в ще дуже давніші часи заручини здійснювалися односторонньою стипуляцією, за якою тільки pater familias нареченої зобов’язувався передати її на­реченому, який не брав на себе жодних зобов’язань і потім мав право припинити шлюб одностороннім волевиявленням^[5].

Для здійснення шлюбу з відповідними правовими наслідками ви­магалося дотримання нареченими певних умов. Одні з цих умов були абсолютними, мали бути в наявності для укладення будь-якого рим­ського шлюбу; інші — практично відігравали роль умов відносних, наявність яких була необхідною для укладення шлюбу між особами, що належали до різних соціальних груп^[6].

Існували такі умови укладення шлюбу: 1) досягнення нареченими шлюбного віку (для чоловіків — 14 років, для жінок — 12 років);

2)  вільне виявлення згоди наречених на укладення шлюбу (у стародавні часи згода надавалася тільки pater familias); 3) наявність у наречених права укладати римський шлюб (jus conubii); 4) відсутність близького споріднення (перешкодою до шлюбу було як агнатське, так і когнатсь- ке споріднення: за прямою лінією без обмеження ступенів, за бокови­ми лініями — до шостого ступеня); 5) відсутність нерозірваного шлюбу в будь-кого з наречених на момент укладення шлюбу.

У римському праві існувало три форми шлюбних церемоній, або три способи встановлення чоловічої влади над дружиною, його «руки» (manus), сили: а) здійснення релігійного обряду; б) шляхом манципації; в) унаслідок набувальної давності.

Перша форма шлюбної церемонії вважалася римськими юристами тільки патриціанською і ніколи не була доступною плебеям. Це був релігійний обряд, який застосовувався переважно у родині жерців, якщо бажали, щоб народжений у такому шлюбі син міг успадкувати сан свого батька. Ця церемонія називалася «поїданням коржиків», залишок яких наречені приносили у жертву Юпітеру. Крім жерців, церемонія  проводилася у присутності 10 свідків^[7].

Друга форма шлюбної церемонії вважалася світською і спочатку була плебейською. Вона здійснювалася за допомогою «міді та вагів» та була «уявною» купівлею дружини чоловіком. У таких же формах відбувалося набуття найбільш цінних речей — землі, рабів та встанов­лення прав на певних осіб, тобто у формі манципації. Ця церемонія проходила у присутності п’ятьох свідків, вагаря, наречених, батьків наречених (якщо наречений залишався під владою батька). Наречені обмінювалися репліками, які дещо відрізнялися при купівлі у власно­му розумінні, але за формою це була купівля. Потім наречений пере­давав зливок міді, начебто зважений вагарем, як символ покупної плати за наречену. «Покупка» в епоху ранньої республіки втрачає ре­альний характер, але зберігається як обряд і дуже рідко використо­вується.

Третя форма була неформальною і шлюб укладався в простій формі без будь-яких церемоній. Жінка залишалася непідвладною чоловікові та могла легко розлучитися з ним. Але за однієї умови: вона «мала щороку залишати свій дім на три доби і цим переривати перебіг давності во­лодіння нею». Якщо за будь-яких умов дружина ігнорувала це правило, вона зазнавала влади чоловіка і шлюб з «неправильного» перетворював­ся у «правильний». Як у першому, так і у другому випадку шлюб, укла­дений шляхом простої угоди, був законним, і діти, народжені в шлюбі без чоловічої влади, наділялися такими самими правами, що й діти, народжені в сім’ях, які утворилися з «правильних шлюбів».

Поступово старі форми укладання шлюбу відмирають і затвер­джується неформальна форма створення сім’ї шляхом простої нефор­мальної згоди наречених з урочистим уведенням дружини в дім чо­ловіка. Угода укладалася урочисто в присутності близьких родичів наречених.

Припинення шлюбу. Для того щоб шлюб існував юридично, по­трібно, щоб весь час існували ті умови, без яких він не міг бути укладе­ний. Відміна будь-якої з цих умов служила підставою для припинення шлюбу. Таким чином, шлюб припинявся внаслідок: 1) смерті одного з подружжя; 2) втрати свободи або громадянства; 3) розлучення.

Утрата свободи із оберненням одного з подружжя в рабство мала наслідком припинення шлюбу в конкретних випадках. Якщо захопле­на в полон і обернена в рабство особа поверталася потім до Риму, вона на підставі особливої юридичної фікції розглядалася як така, що ніко­ли не втрачала ні свободи, ні громадянства, ні окремих своїх прав. Вважалося, що влада такої особи над дружиною в шлюбі cum manu ніколи не припинялася. Шлюб sine manu як фактичний, а не юридичний зв’язок вважався припиненим. Але шлюб вважався таким, що продов­жувався весь час, якщо подружжя разом перебували в полоні.

Утрата римського громадянства відбувалася найчастіше з утра­тою свободи, що, в свою чергу, спричиняло втрату правоздатності. Відсутність правоздатності унеможливлювала укладання шлюбу чи збереження існуючого.

Зміна сімейного стану одного з подружжя також була підставою для припинення шлюбу, коли встановлювала такий ступінь агнатсько- го споріднення його з іншим із подружжя, за якого укладення шлюбу було б неможливим. Наприклад, pater familias усиновлював чоловіка своєї доньки, не звільнивши його з підвладного.

У римському сімейному праві діяв принцип широкої свободи роз­лучення за весь час існування Римської імперії. Відомі різні підстави та порядок розлучення в шлюбі cum manu і sine manu. У шлюбі cum manu, де юридична особистість дружини поглиналася особистістю чоловіка, розлучення здійснювалося тільки за волею чоловіка або його pater familias. Шлюб sine manu розривався не тільки за бажанням по­дружжя (divortium), але і в односторонньому порядку за волевиявлен­ням як чоловіка, так і дружини (repudium).

Незважаючи на велику кількість розлучень, укладення другого шлюбу після припинення попереднього не мало до певного часу жод­них обмежень. Але така свобода, в свою чергу, породжувала певні негативні наслідки в суспільстві. В імператорський період встановлю­ються суттєві обмеження для розлучення. Виникають певні обмежен­ня щодо права батька в інтересах дітей від першого шлюбу, який уклав новий шлюб, на майно, отримане ним від попереднього шлюбу: це майно залишається тільки в користуванні такого батька, а після його смерті переходить до дітей від першого шлюбу. Крім того, одному з подружжя не може бути ні подаровано, ні залишено за заповітом біль­ше майна, ніж дітям від першого шлюбу^[8].

Розлучення за взаємною згодою подружжя було заборонено Юс- тиніаном. Розлучення в односторонньому порядку дозволялося тільки за умови неналежної поведінки одного з подружжя, який порушив подружню вірність або вчинив замах на життя другого із подружжя. Дозволялося розлучення і без вини другого з подружжя, але з поважних причин, наприклад, нездатність до народження дітей або бажання жити в монастирі^[9]. Одностороннє розлучення без поважних причин теж при­пиняло шлюб, але передбачало стягнення штрафу у великому розмірі.