Печать
PDF

Глава 49 Забезпечення виконання зобов'язання - Страница 2

Posted in Гражданское право - Коментар Цивільний Кодекс України

§ 3. Порука

1.  Порука є одним з традиційних способів забезпечення виконання зобов'язань, що з'явився ще в римському приватному праві. Порука становить собою акцесорне (додаткове) зобов'язання, що встановлюється на підставі окремого договору між кредитором та третьою особою, яка за цим договором відповідатиме перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Відповідно до ст, 553ЦК за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. При цьому поручителем може бути одна особа або декілька осіб (ч.З ст.553 ЦК), які в силу певних обставин мають заінтересованість в укладенні договору поруки. Такі особи відповідають перед кредитором солідарно,якщо інше не встановлено договором поруки.

Головна ж мета цього способу забезпечення виконання зобов'язання полягає у залученні додаткового боржника, який поряд з основним нестиме відповідальність перед кредитором за належне виконання зобов'язання.

2.  Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (п.2 ч.і ст.553 ЦК), отже в кредитора відсутнє право вимагати виконання зобов'язання, яке не було порушене,замість боржника від поручителя. Слід зазначити, що поручитель виконує своє зобов'язання за договором поруки, а не зобов'язання боржника за основним договором. Поручитель лише відповідає за боржника, який порушив своє зобов'язання перед кредитором. Відтак, немає підстав вважати, що поручитель обов'язково повинен мати усі ліцензії та дозволи, які є у боржника та необхідні йому для належного виконання зобов'язання перед кредитором. Наприклад,якщо будівельна організація (боржник) зобов'язалася перед кредитором виконати певні будівельні роботи, таке зобов'язання може забезпечуватися договором поруки, поручителем за яким виступає особа без відповідної ліцензії на здійснення певних будівельних робіт.   У  випадку  порушення  будівельною  організацією  своїх  зобов'язань, до поручителя може бути заявлена вимога про відшкодування збитків, але не про виконання зобов'язання в натурі.

3.   За загальним правилом у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Договором поруки також може бути обмежений і обсяг  відповідальності  поручителя   перед  кредитором   (наприклад,встановлена відповідальність виключно за сплату основного боргу).Якщо ж таке застереження в договорі поруки відсутнє, поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків тощо (ст.554 ЦК).

4.   Наявність спільного обов'язку поручителя і боржника відповідати за невиконання зобов'язання перед кредитором зумовлює певні додаткові права і обов'язки поручителя у разі пред'явлення до нього вимог із договору поруки. Зокрема у разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов'язаний повідомити про це боржника, а в разі пред явлення до нього позову — подати відповідне клопотання про залучення боржника до участі у справі. В іншому випадку (якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і самостійно виконає зобов'язання боржника перед кредитором), боржник має право висунути проти вимоги поручителя, який займе місце кредитора у зобов'язанні, усі заперечення, які боржник мав проти вимоги первісного кредитора.

Крім того, ЦК надає поручителю право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник навіть у випадку, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг, за умови, що ці заперечення не пов'язані з особою боржника (ч.2 ст.555 ЦК).

5. Якщо боржник виконав зобов'язання, забезпечене порукою,він повинен негайно повідомити про це поручителя. У разі якщо внаслідок відсутності такої інформації поручитель після виконання зобов'язання боржником також виконав зобов'язання на користь кредитора, поручитель має право стягнути з кредитора безпідставно одержане або на свій розсуд пред'явити зворотну вимогу до боржника (ч.2 ст.557 ЦК). Крім того, є підстави вважати, що у такій ситуації поручитель вправі пред'явити до. боржника вимогу про відшкодування збитків, що виникли в нього у зв'язку з ненаправленням йому боржником повідомлення про виконання ним свого обов'язку.

Вбачається, що такими самими правами користується і боржник, оскільки він має право на отримання від поручителя інформації про виконання зобов'язання. Крім того, у разі якщо така Інформація не була своєчасно повідомлена поручителем боржникові, і боржник виконав зобов'язання кредитору, є підстави вважати, що поручитель має відшкодувати боржнику пов'язані з цим збитки.

6.  Боржник, як правило, не бере участь у договорі поруки — це,передусім, грунтується на тому, що договір поруки не передбачає виникнення або навпаки, припинення будь-яких прав та обов'язків боржника. Договір поруки врегульовує відносини, що можуть виникнути між кредитором та поручителем у разі порушення боржником своїх зобов'язань. Водночас, враховуючи, що після виконання поручителем зобов'язання за боржника до поручителя переходять права кредитора на отримання виконання (ч.2 ст.556 ЦК),доцільним вбачається ознайомлення боржника Із умовами договору поруки. Крім того, таке ознайомлення значною мірою відповідатиме принципу добросовісності, оскільки боржнику буде відомо про можливість зміни кредитора у разі невиконання боржником своїх зобов'язань. Відтак це унеможливить акумулювання вимог до боржника без його відома третього особою, яка зацікавлена в отриманні контролю над боржником.

7.  ЦК вирішив питання про те, чи є договір поруки оплатним. Відповідно до ст.558 ЦК поручитель має право на оплату послуг,наданих ним боржникові. Оплата таких послуг має здійснюватисяна підставі окремої угоди, що укладається між боржником та поручителем і за своєю правовою природою є договором про наданняпослуг. При цьому вбачається, що така угода може укладатися якДо виникнення обов'язку поручителя відповідати перед кредитором  За боржника, так і після фактичного виконання поручителем своїх обов'язків за договором поруки.

Як випливає з ч.і ст.903 ЦК, за договором про надання послуг замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором. Отже, порядок оплати послуг поручителя має бути визначений у договорі. У разі, якщо поручитель і боржник не дійдуть взаємної згоди щодо визначення ціни договору, а поручитель вже виконав свої зобов'язання за договором поруки, ціна за надані послуги має бути визначена відповідно до ч.4 ст.632 ЦК.

Слід зазначити, що вказане правило може бути застосоване до визначення вартості послуг поручителя лише у разі, якщо укладення договору поруки за боржника здійснено на прохання останнього, або принаймні було з ним погоджено. Якщо ж договір поруки укладений без відома і волі боржника, а поручитель виконав зобов'язання за договором поруки перед кредитором, в такій ситуації відсутні підстави вимагати від боржника винагороди на користь поручителя за виконання договору поруки. Поручитель в цьому випадку просто замінює кредитора в основному зобов'язанні без отримання винагороди за свої послуги.

8. Враховуючи, що порука є акцесорним зобов'язанням стосовно основного зобов'язання між кредитором і боржником, договір поруки   припиняється   з   припиненням   забезпеченого   нею   зобов'язання (ч, 1 ст.559 ЦК).

Водночас договір поруки також припиняє свою дію, якщо після настання строку виконання зобов'язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем. Таким чином законодавець встановлює певну санкцію для кредитора, який прострочив, тобто відмовився від отримання належного виконання (ч.і ст.613 ЦК), у вигляді припинення забезпечувального зобов'язання (поруки третьої особи за боржника).

Самостійною підставою припинення договору поруки як способу забезпечення виконання зобов'язань, пов'язаного з особистістю боржника, ч.З ст.559 ЦК визначає і переведення боргу за основним зобов'язанням на іншу особу. Водночас, якщо поручитель поручився нового боржника, правові підстави для припинення поруки відсутні.

9. Традиційною підставою припинення поруки, як і будь-якого іншого договірного зобов'язання, є закінчення її строку, який визначений у договорі. Якщо ж строк дії поруки договором не встановлено, законодавець для таких випадків закріпив скорочений термін у шість місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання для пред'явлення кредитором вимоги до поручителя. Після закінчення цього строку порука припиняється. Якщо ж строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки (ч.4 ст.559 ЦК).

 

§ 4. Гарантія

1. Гарантія, як і порука, належить до видів забезпечення виконання зобов'язання, спрямованих на захист інтересів кредитора при порушенні зобов'язання боржником.

Забезпечувальна функція гарантії полягає у тому, що вона (гарантія) забезпечує належне виконання принципалом його обов'язку перед бенефіціаром (основного зобов'язання).

У відносинах, що виникають з приводу гаранти, беруть участь три суб'єкти — гарант, принципал (боржник) І бенефіціар (кредитор).

На відміну від гарантії, встановленої ЦК 1963 р. (ст. 196), яка могла видаватися одними організаціями в забезпечення погашення заборгованості інших (тобто з досить обмеженим колом учасників гарантії), положення ст.560 ЦК звузили коло суб'єктів, які можуть бути гарантами, обмеживши їх банками, іншими фінансовими установами, страховими організаціями.

Згідно із Законом про банки банк — це юридична особа, яка має винятково право на підставі ліцензії НБУ здійснювати в сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних І юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття І ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Оскільки ЦК не містить ні визначення поняття фінансової установи, ні примірного переліку цих суб'єктів цивільно-правових відносин, слід керуватися відповідними визначенням і переліком, встановленими ст.1 Закону про фінансові послуги, згідно з якою фінансовою установою є юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, винятковим видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Пункт 7 ст.4 цього Закону одним із видів фінансових послуг називає надання гарантій та поручительств.

Таким чином, гарантом згідно зі ст.560 ЦК може бути лише фінансова установа. Якщо ж гарантію видала не фінансова установа, така гарантія, на нашу думку, є недійсною (нікчемною) згідно з ч.2 ст.215 ЦК.

Отже, з одного боку, обмеживши коло осіб, які можуть бути гарантами, ст.560 ЦК з іншого -— розширила коло боржників, виконання обов'язків якими гарантує гарант. Відтепер таким боржником (принципалом) може бути не лише юридична, але й фізична особа, в тому числі — підприємець.

Бенефіціаром (кредитором принципала, на користь якого видається гарантія) може також бути будь-який суб'єкт цивільного права.

2. Межі дії гарантії у часі встановлені ч.і ст.561 ЦК, згідно з якою гарантія діє протягом строку, на який вона видана. Сплив зазначеного строку є підставою для припинення гарантії. Оскільки цей строк не підлягає поновленню судом, це означає, що після закінчення строку дії гарантії її забезпечувальна функція припиняється, і гарант не відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Отже, кредитор (бенефіціар) повинен протягом строку дії гарантії встигнути звернутися до гаранта з письмовою вимогою щодо сплати грошової суми відповідно до вимог 4.2 ст.563 ЦК.

3.  Однією з ознак гарантії є її безвідкличність. За загальним правилом гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.

Вважається, що право на відкликання гарантії може бути безумовним або може залежати від настання певних умов (наприклад, визнання принципала банкрутом).

Наступною ознакою гарантії є незалежність її від основного зобов'язання, в забезпечення якого вона видана (зобов'язання між принципалом і бенефіціаром). Відповідно до коментованої статті зобов'язання гаранта перед кредитором не залежать від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання.

Відсутність у гарантії ознак залежності від основного зобов'язання означає, що: а) гарантія не припиняється у разі припинення основного зобов'язання і не змінюється у разі його зміни; б) гарантія не визнається недійсною у разі визнання недійсним основного зобов'язання; в) повторна вимога кредитора має бути виконана гарантом і при недійсності основного зобов'язання або його припиненні (ч.З ст.565 ЦК).

Забезпечувальний характер гарантії знаходить свій вияв у тому, що в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Вчиняючи таку дію, гарант, по суті, виконує грошове зобов'язання принципала перед бенефіціаром повністю або в певній частині (але не більше суми, зазначеної в гарантії) відповідно до умов гарантії.

4.  Підставою для  виконання  гарантом свого зобов'язання є пред'явлення вимоги кредитором (принципалом) до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії. В міжнародно-правових актах, що входять до законодавства, яке регулює загальні засади функціонування платіжних систем в Україні і відносини у сфері переказу грошей (див., напр., ст.8 Уніфікованих правил стосовно договірних гарантій), і в практиці така вимога іменується претензією.

Пред'являючи вимогу до гаранта, кредитор або в самій вимозі, або в доданих до неї документах повинен зазначити, в чому полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого. гарантією.  Недотримання цієї вимоги тягне за собою наслідки,' встановлені ч.і ст.565 ЦК.

Оскільки гарантія діє протягом строку, на який вона видана (ч.і ст.561 ЦК), вимога кредитора до гаранта може бути пред'явлена лише у межах цього строку, встановленого в гарантії. Пропуск зазначеного строку є підставою для відмови гаранта від задоволення вимог кредитора (ч.і ст.565 ЦК). Ця обставина іноді не враховується в практиці надання гарантій, коли помилково встановлюється такий строк дії гарантії, що спливає водночас із настанням строку виконання основного зобов'язання боржником. В таких випадках виконання зобов'язання, по суті, залишається незабезпеченим.

5. Частина 5 ст.563 ЦК закріплює ще одну ознаку гарантії — непередаваність прав, що полягає у неможливості передачі бенефіціаром іншій особі права вимоги до гаранта. Щоправда, це загальне правило має диспозитивний характер, оскільки припускає можливість встановлення самою гарантією права бенефіціара передати право вимоги до гаранта іншій особі.

Обов'язком гаранта є розгляд вимоги кредитора разом з доданими до неї документами в строк, встановлений в гарантії. Якщо строк розгляду вимоги І документів в гарантії не встановлено, гарант зобов'язаний вчинити ці дії у розумний строк.

Вимога кредитора (бенефіціара) разом з доданими до неї документами розглядається гарантом з метою встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії. При цьому гарант не з'ясовує ні наявності, ні ступеня вини боржника (принципала), ні інших фактичних обставин, а тільки встановлює формальну відповідність вимоги бенефіціара і доданих до неї документів умовам гарантії.

6. Правовим наслідком недотримання кредитором (бенефіціаром) вимог чч. 2—5 ст.563 ЦК є відмова гаранта від задоволення вимоги кредитора, яка можлива у двох випадках:

а)  якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії. Невідповідність вимоги умовам гарантії може полягати, зокрема, у перевищенні грошової суми,  яку гарант зобов'язаний сплатити кредитору; у ненаданні кредитором документів, вказаних у гарантії; у передачі кредитором права вимоги іншій особі, якщо це не передбачено гарантією тощо;

б)  якщо вимога або додані до неї документи подані гарантові після закінчення строку дії гарантії (щодо строку дії гарантії див. коментар до ст.561 ЦК),

Незалежно від підстав відмови гарант має відразу повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги. Гарантія може бути як оплатною, так і безоплатною.

7. ЦК встановлює перелік спеціальних підстав припинення зобов'язання гарантії перед кредитором. Такими підставами є:

а) сплата кредиторові суми, на яку видано гарантію;

б) закінчення строку дії гарантії;

в)  відмова кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією.

Крім спеціальних підстав припинення зобов'язання, підставами припинення зобов'язання гаранта перед кредитором можуть бути також загальні підстави припинення зобов'язань, як то: передання боржником кредитору відступного (ст.600 ЦК), зарахування зустрічних однорідних вимог (ст.601 ЦК), новація (ст.604 ЦК), поєднання боржника і кредитора в одній особі (ст.606 ЦК) тощо.

Водночас не може бути підставою припинення зобов'язання гаранта неможливість його виконання (ст.607 ЦК), оскільки гарантія є грошовим зобов'язанням, а в силу ч.і ст.625 ЦК боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Припинення зобов'язання гаранта перед кредитором стосується лише взаємовідносин між цими особами, тому закон (ч.2 ст.568 ЦК) покладає на гаранта, якому стало відомо про припинення гарантії, обов'язок негайно повідомити про це боржника.

Стаття 569 ЦК не лише встановлює право гаранта на зворотну вимогу (регрес) до боржника (принципала), а й визначає розмір зворотної вимоги, обмежуючи Його, за загальним правилом, розміром суми сплаченої гарантом за гарантією кредитору (бенефіціару). Слова "якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником" стосуються лише розміру суми зворотної вимоги (тобто сума регресу може бути обмежена і договором між гарантом і боржником), і не можуть обмежувати право гаранта на регрес. Інше суперечило б правовій природі гарантії, звичаям ділового обороту.