§ 3. Характеристика окремих правових наслідків порушення зобов’язання

Одностороння відмова від зобов’язання. Стаття 525 ЦК перед­бачає загальне правило щодо неможливості односторонньої відмови від зобов’язання, якщо інше не встановлено договором або законом. Так, ЦК у деяких статтях передбачає можливість односторонньої від­мови від договорів дарування (ст. 724 ЦК), найму (ст. 782 ЦК), підряду (ст. 849 ЦК), доручення (ч. 2 ст. 1008 ЦК) тощо. Можливість односто­ронньої відмови від зобов’ язання обумовлюється різними чинниками, зокрема специфікою самого договору, особливим характером умови договору про строк його виконання, обставинами, що не залежать від сторін договору, тощо. Однак значення правового наслідку порушення зобов’язання за ст. 611 ЦК одностороння відмова має тоді, коли вона є реакцією однієї зі сторін на порушення зобов’язання контрагентом. Так, у разі порушення зобов’ язання однією стороною інша має право частково або у повному обсязі відмовитися від зобов’ язання, якщо це встановлено договором чи законом (ч. 1 ст. 615 ЦК). При цьому від­мова від зобов’язання у повному обсязі його припиняє, а часткова — лише змінює умови.

У разі припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмо­ви, якщо це встановлено договором чи законом, або розірвання дого­вору, сторони позбавляються належних їм за даним зобов’ язанням прав та звільняються від виконання покладених на них обов’язків.

Зміст ч. 2 ст. 615 ЦК дає підстави вважати, що такий правовий на­слідок порушення зобов’язання, як одностороння відмова від нього, як правило, існує поряд з іншими правовими наслідками, які є мірами цивільно-правової відповідальності.

Розірвання договору як правовий наслідок. Припинення пору­шеного зобов’ язання шляхом розірвання договору, з якого воно ви­пливає, має місце лише за згодою сторін (ч. 1 ст. 651 ЦК). Однак, як виняток із загального правила, договором або законом може встанов­люватися інший порядок розірвання договору. Зокрема, у разі істотно­го порушення договору однією зі сторін він може бути розірваний за рішенням суду. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбав­ляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (ч. 2 ст. 651 ЦК). Розірвання договору в судовому порядку на вимогу однієї зі сторін може мати місце і в інших випадках, встановлених договором або законом.

Зміна умов зобов’язання як правовий наслідок його порушення.

Зміна умов зобов’язання має місце, зокрема, при припиненні зобов’язання переданням відступного (ст. 600 ЦК), коли змінюється предмет виконан­ня зобов’язання, тобто замість визначеного у зобов’язанні предмета (річ, послуга, результат роботи тощо) кредиторові передаються гроші, інше майно тощо. Отже, має місце неналежне виконання зобов’язання з по­рушенням умов про предмет його виконання, але за згодою сторін пра­вовим наслідком такого порушення є не відповідальність, а зміна умов зобов’язання та його припинення.

Правові наслідки невиконання обов’язку передати річ, визна­чену індивідуальними ознаками. Передбачене ст. 620 ЦК право кредитора витребувати у боржника річ, визначену індивідуальними ознаками, та право вимагати її передання відповідно до умов зобов’язання є зобов’язально-правовим способом захисту кредитора, який не слід змішувати з віндикаційним позовом, що застосовується у речових відносинах. Можливість вимагати передання речі, визна­ченої індивідуальними ознаками, випливає з її юридичної незаміннос­ті (ч. 1 ст. 184 ЦК) й, закономірно, породжує спеціальне правило, яке унеможливлює заміну виконання боржником обов’ язку в натурі спла­тою збитків та неустойки. Таке спонукання до реального виконання зобов’ язання можливе, якщо його предметом є індивідуально визна­чена річ. Однак вважається, що у певних випадках застосування норми ст. 620 ЦК можливе й при виконанні зобов’язання, предметом якого є речі, визначені родовими ознаками, зокрема, якщо вони були виді­лені та виокремлені (індивідуалізовані) сторонами або судом.

Разом з тим кредитор втрачає право на витребування у боржника речі, визначеної індивідуальними ознаками, у разі якщо остання пе­редана третій особі у власність або у користування. У разі коли річ, визначену індивідуальними ознаками, ще не передано, переважне право на її одержання має той з кредиторів, зобов’язання на користь якого виникло раніше, а коли це неможливо визначити, — кредитор, котрий першим пред’явив позов (ч. 2 ст. 620 ЦК).

Виконання зобов’язання за рахунок боржника (ст. 621 ЦК). Ви­конання зобов’ язання за рахунок боржника забезпечує задоволення потреб кредитора шляхом реального виконання зобов’язання, як пра­вило, третьою особою, та відшкодування пов’язаних з таким виконан­ням збитків кредитора за рахунок боржника. При цьому боржник зобов’язаний відшкодувати кредиторові необхідні витрати та збитки, пов’язані з необхідністю підшукання іншого виконавця роботи чи по­слуги, виконання роботи власними силами тощо.