Печать
PDF

Глава 22 Спадкування за заповітом

Posted in Гражданское право - Цивільне право: т.1 (В.І.Борисова та ін.)

Глава 22 Спадкування за заповітом



§ 1. Поняття заповіту та його зміст

§ 2. Форма заповіту

§ 3. Особливі заповідальні розпорядження заповідача

§ 4. Право на обов’язкову частку у спадщині

§ 5. Недійсність заповіту

 

 

§ 1. Поняття заповіту та його зміст


Спадкування здійснюється двома шляхами: за заповітом та за за­коном. При цьому перевага надається спадкуванню за заповітом, оскільки воно безпосередньо пов’язане із повноваженням власника — правом розпорядження.

Заповіт — особливий вид правочину, за яким правові наслідки пов’язуються як із смертю заповідача, так і з волею осіб, які названі у ньому спадкоємцями. Заповіт — це комплекс розпоряджень спадко­давця на випадок своєї смерті. Поряд з основним розпорядженням — до кого перейде майно, у ньому можуть бути й інші розпорядження немайнового характеру.

За своєю юридичною природою заповіт — односторонній правочин із волевиявленням однієї особи (за винятком заповіту подружжя), вна­слідок чого після її смерті у осіб, зазначених у заповіті, виникає чи зникає право на одержання спадщини. Той факт, що спадкоємець за заповітом під час складання заповіту не висловив згоди на прийняття спадщини або не знав про складений заповіт на його користь, не впли­ває на дійсність заповіту. Заповіт повинен складатися особисто запо­відачем. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Складання заповіту, незалежно від його змісту, ніякого спадкового правовідношення не породжує. У той же час заповіт виступає як пер­вісний юридичний факт юридичного складу — смерті заповідача, відкриття спадщини, її прийняття, який тягне виникнення спадкового правовідношення за заповітом.

У заповіті втілюється воля спадкодавця, який може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а та­кож інших учасників цивільних відносин. Так, заповідач без зазначен­ня причин може позбавити у заповіті права на спадкування (позбавити спадщини) будь-кого з числа спадкоємців за законом (ч. 2 ст. 1235 ЦК), за винятком тих осіб, які мають право на обов’ язкову частку у спад­щині (ч. 3 ст. 1235 ЦК). Розрізняють пряме та побічне позбавлення спадщини. При прямому заповідач зазначає в заповіті не тільки осіб,яким він залишає своє майно, а також і тих, кого він бажає позбавити права на спадкування. Наприклад, у заповіті заповідач вказує на те, що залишає все своє майно двом синам, а дружину, навпаки, позбавляє права на спадщину. В подальшому при відмові синів від прийняття спадщини до спадкування будуть закликатися спадкоємці другої черги за законом. Проте заповідач може, не згадуючи дружину в заповіті, залишити все своє майно двом синам, побічно позбавивши дружину спадщини. Але у цьому випадку, якщо у майбутньому сини відмов­ляться від спадщини, вдова буде закликатися до спадкування як спад­коємиця першої черги за законом.

У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування до смерті заповідача, це позбавлення втрачає чинність. Діти (онуки) цієї особи одержують право на спадкування на загальних підставах, тобто позбавлення права на спадкування їх батьків на них не розповсюджу­ється (ч. 3 ст. 1235 ЦК).

Спадкоємець, позбавлений права на спадкування за заповітом, який буде визнаний судом недійсним, одержує право на спадкування за за­коном на загальних підставах (ч. 4 ст. 1257 ЦК).

Заповідач може залишити все своє майно або його частину будь- якій особі (особам), як тій, що входить, так і тій, що не входить у коло спадкоємців за законом. Він може у будь-якому співвідношенні роз­поділити частки у спадщині між вказаними у заповіті спадкоємцями; скласти особливі заповідальні розпорядження у вигляді підпризна- чення спадкоємця, заповідального відказу, покладання і цим обме­житися тощо, охопити заповітом всю спадщину або її частину. Части­на спадщини, яка не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять і ті спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була пере­дана за заповітом (ст. 1245 ЦК). Заповідач також має право охопити заповітом як майно, яке йому належить на момент складання запові­ту, так і те, яке може належати йому в майбутньому. Суб’єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у цьо­му праві власності тільки до її визначення та виділу в натурі (ч. 2 ст. 1226 ЦК).

Невід’ ємне право заповідача — у будь-який момент скасувати або змінити раніше складений заповіт. Пізніше складений заповіт скасовує раніше складений повністю або у частці, у якій вона суперечить запо­віту, складеному пізніше (ст. 1254 ЦК). Заповіт може бути скасований шляхом подання відповідної заяви нотаріусу або тому органу (посадовій особі), на який покладено здійснення нотаріальних дій. Таким чином, анулювання раніше складеного заповіту може і не супроводжу­ватися складанням нового заповіту або внесенням змін у раніше скла­дений заповіт.

Заповіт подружжя (ст. 1243 ЦК) може вчинятися для одержан­ня спадщини — майна, яке було їх спільною сумісною власністю, тією особою, яка була обрана за домовленістю між подружжям, а також для того, щоб той із подружжя, який пережив іншого, про­довжував жити у звичайному для нього майновому середовищі. Тобто у разі складання спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до того, який його пережив. Нотаріус накладає заборону відчудження майна, яке зазначило подружжя у заповіті. У разі смерті останнього з подружжя право на спадкування мають особи, зазначені подруж­жям у заповіті. Нотаріус знімає заборону відчуження майна, і спад­коємці отримують його у власність (якщо приймуть спадщину). Законодавець передбачає за життя чоловіка та дружини право кож­ного з них на відмову від спільного заповіту. Така відмова нотарі­ально посвідчується.

Одним із принципових положень є свобода заповіту. ЦК перед­бачає право заповідача зазначити у заповіті ті обставини, наявність або відсутність яких є умовою виникнення в осіб, вказаних у запові­ті, права на спадкування — заповіт з умовою (ст. 1242 ЦК). Отже, заповідач обумовлює виникнення права на спадкування у зазначеної у заповіті особи тільки за наявності певних умов як пов’язаних, так і не пов’язаних з її поведінкою. Так, заповідач може, наприклад, за­значити, що його син одержить право на спадкування, якщо на момент відкриття спадщини буде студентом Гарвардського університету. При цьому не можна вважати ці умови ні обмеженням правоздатності, ні обмеженням суб’єктивних прав. Ніхто не зможе примусити сина на­вчатися там, де він не хоче. Отже, жодні його суб’єктивні права не будуть порушені. Якщо заповідач взагалі може обійти у заповіті сво­го сина, то він повинен мати й право зробити у заповіті щодо нього певні застереження. Умова має існувати на момент відкриття спад­щини. При цьому та обставина, що син не знав про цю умову, або не міг її виконати, або настання умови від нього не залежало, не може мати правового значення і не може служити підставою визнання та­кого правочину недійсним.