§ 3. Право спільної сумісної власності

Спільна сумісна власність — це власність двох і більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності на майно (ч. 1 ст. 368 ЦК). Для спільної сумісної власності характерною є невизна­ченість часток співвласників у праві на майно. Частка кожного із співвласників визначається лише у випадку припинення спільної влас­ності (наприклад, при поділі спільного майна) або у разі перетворенняспільної сумісної власності у спільну часткову власність. Таким чином, під час свого існування спільна сумісна власність навіть на мить не набуває характеру власності, що визначається за допомогою часток.

Вказане визначає особливості відносин спільної сумісної власності. У зв’язку з невизначеністю часток співвласники не мають права на роз­порядження своєю часткою шляхом її продажу, міни, дарування тощо. Важливим також є те, що під час створення спільної сумісної власності внесок кожного із співвласників у придбання (виготовлення, споруджен­ня) майна за загальним правилом не впливає на розмір його частки у праві спільної сумісної власності у разі її визначення. Наприклад, не­залежно від конкретного внеску кожного із подружжя у придбання речей, усе майно, набуте дружиною та чоловіком за час шлюбу, вважається об’єктом спільної сумісної власності подружжя (ст. 60 СК України).

Відповідно до ЦК суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава, територі­альні громади, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 368 ЦК). Проте такий підхід викликає сумніви. У науковій літературі правильно відзначалося, що сама природа спільної сумісної власності потребує особливих довірчих відносин її учасників. Слід погодитись із тим, що існування відносин спільної сумісної власності для інших, крім фізич­них осіб, суб’єктів, які пов’язані між собою суто економічними інте­ресами, не має під собою жодних підстав^[1].

Режим спільної сумісної власності на майно може бути встановлений як законом, так і договором. Відповідно до законодавства право спільної сумісної власності встановлюється щодо майна, яке набуте подружжям за час шлюбу (ч. 3 ст. 368 ЦК), набуте в результаті спільної праці членів сім’ї (ч. 4 ст. 368 ЦК), отримане внаслідок приватизації житла — квар­тири чи будинку (ст. 8 Закона «Про приватизацію державного житлово­го фонду») та ін. Слід зазначити, що ч. 1 ст. 74 СК вводить новелу, від­повідно до якої, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’ єю, але не перебувають між собою у шлюбі, майно, набуте ними за час спільно­го проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Право спільної сумісної власності може встановлюватися також договором. Виходячи з того, що ЦК не встановлює обмежень щодо суб’єктного складу співвласників, договори про створення права спіль­ної сумісної власності можуть укладатися суб’єктами, вказаними у ч. 2 ст. 368 ЦК.

За договором спільна сумісна власність перш за все встановлюєть­ся фізичними особами. Якщо за законом те чи інше майно може на­лежати фізичним особам-співвласникам на праві спільної часткової власності, або взагалі належати кожному з них на праві приватної власності, вони за взаємною згодою мають право змінити правовий режим такого майна і встановити для себе режим спільної сумісної власності. Наприклад, майно, що було набуте до реєстрації шлюбу, вважається приватною власністю того з подружжя, який його придбав (ч. 1 ст. 57 СК). Однак, за шлюбним договором, воно може бути визна­ним таким, що належить подружжю на праві спільної сумісної влас­ності (ч. 5 ст. 97 СК). Майно може набути режим спільної сумісної власності також за домовленістю членів сім’ї, учасників селянського господарства та інших фізичних осіб.

Режим спільної сумісної власності щодо юридичних осіб, держави і територіальних громад не може мати такого поширення. Фактично, він може створюватися за домовленістю сторін при укладенні догово­ру про спільну діяльність (ст. 1130, ст. 1131 ЦК). Внесене учасниками цього договору майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи за договором простого товариства (тобто без створення юридичної особи) можуть належати учасникам на праві спільної сумісної власності.

Стаття 369 ЦК закріплює правила щодо здійснення права спільної сумісної власності. Співвласники володіють і користуються належним їм майном спільно. Інший порядок може бути встановлений за домов­леністю між ними. Співвласники самі визначають, як вони будуть використовувати майно. Зокрема, вони можуть встановити черговість використання речі кожним із них, мають право спільно користуватися річчю, надати її у користування одному зі співвласників, іншим особам, взагалі не використовувати річ і т. ін.

Що ж стосується розпорядження майном, то тут існує декілька пра­вил, які дозволяють враховувати особливості відносин спільної сумісної власності. Розпорядження майном здійснюється за згодою всіх співвлас­ників. Причому у разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження майном, якщо такий правочин не підлягає нотаріально­му посвідченню та (або) державній реєстрації, вважається, що він учи­нений за згодою всіх співвласників (ч. 2 ст. 369 ЦК). У цій нормі зна­ходить свій вияв така ознака відносин спільної сумісної власності, як високий рівень взаємної довіри її учасників. Разом з тим сімейне законодавство містить спеціальні правила щодо розпорядження спільним майном подружжя, які суттєво відрізняються від тих, що закріплені в ЦК. Кожен із подружжя вчиняє багато правочинів стосовно спільного майна. При цьому воля другого з подружжя на здійснення правочинів має бути підтверджена відповідним чином (ст. 65 СК). Стосовно дрібних побуто­вих правочинів наявність такої волі передбачається наперед. Якщо один із подружжя вчиняє правочин щодо спільного цінного майна подружжя, згода другого з подружжя має бути висловлена письмово. На вчинення правочинів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації (купівля-продаж земельної ділянки, житлового будинку, квар­тири, іншого нерухомого майна), згода другого з подружжя має бути подана письмово і нотаріально засвідчена.

Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинен­ня правочинів щодо розпорядження спільним майном (ч. 3 ст. 369 ЦК). Так, члени сім’ ї можуть доручити одному з них продати частину сіль­ськогосподарської продукції, яка була набута внаслідок їхньої спільної праці у селянському підсобному господарстві. Якщо сторони уклали договір про спільну діяльність, то у відносинах із третіми особами повноваження учасника вчиняти правочини від імені всіх учасників посвідчується довіреністю, виданою йому іншими учасниками, або договором простого товариства.

Якщо один із співвласників діяв без повноважень, то за позовом іншого співвласника правочин щодо розпорядження спільним майном може бути визнаний судом недійсним (ч. 4 ст. 369 ЦК). Це правило є за­гальним і може деталізуватися стосовно окремих видів відносин спіль­ної сумісної власності. Так, відповідно до ч. 2 ст. 65 СК кожен із по­дружжя має право на звернення до суду з позовом про визнання догово­ру недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Свою специфіку має і договір про спільну діяльність. Учасник, який вчинив від імені всіх учасників правочин, щодо якого його право на ведення спільних справ було обмежене, або вчинив в інтересах усіх учасників правочин від свого імені, може вимагати відшкодування здійснених ним за свій рахунок витрат, якщо вчинення цього правочину було необхідним в інтересах усіх учасників. Учасники, яким унаслідок таких правочинів було завдано збитків, мають право вимагати їх відшкодування.

Основною рисою права спільної сумісної власності, як вже вказу­валося, є те, що вона не має часток. Останні можуть визначатися лише у разі припинення спільної сумісної власності при виділі з майна частки одного зі співвласників, при поділі майна, а також у разі перетво­рення спільної сумісної власності у спільну часткову власність.

Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійсню­ється поетапно. На першому етапі визначаються частки кожного із співвласників у спільному майні, на другому — здійснюється виділ майна в натурі відповідно до розміру визначеної у праві власності частки на майно. У законодавстві встановлено загальне правило, від­повідно до якого у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників є рівними. Інший розмір часток може бути встановлено домовленістю між спів­власниками, законом або рішенням суду (ч. 2 ст. 370 ЦК). Перш за все нерівність часток може бути встановлена самими співвласниками за взаємною згодою. Як правило, розмір часток визначається співвласни­ками залежно від зробленого кожним із них грошового вкладу у при­дбання спільного майна, трудової участі у спільній праці, кваліфіка­ційного рівня робітника тощо. Такі ж критерії можуть бути покладені в основу рішення суду, яким буде визначений розмір часток учасників спільної сумісної власності, наприклад, членів селянського господар­ства, членів сім’ї, які набули майно спільною працею тощо.

Визначення часток у праві власності на майно є першим етапом припинення спільної сумісної власності. Після цього постає питання про виділення частки майна в натурі. Воно має проводитися так, щоб частка в майні відповідала розміру частки у праві на майно. Якщо ви­діл у натурі частки спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим, співвласник, який бажає виділу, має право на одер­жання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної ком­пенсації вартості його частки (ч. 3 ст. 370, ст. 364 ЦК). При припинен­ні спільної сумісної власності враховується все майно, яке належить співвласникам на праві спільної сумісної власності, а не окремі речі.

Виділ частки майна одного зі співвласників не припиняє права спільної власності на майно інших співвласників. Здійснюється лише зміна режиму спільної сумісної власності належного їм майна на режим спільної часткової власності. Виділ майна можливий за ініціативою кожного зі співвласників (ст. 370 ЦК) або за ініціативою кредиторів співвласника у разі звернення стягнення на частку майна, що є у спіль­ній сумісній власності (ст. 371 ЦК).

У разі поділу майна право спільної власності співвласників на нього припиняється (ч. 3 ст. 372 ЦК). Майно може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. Договір про поділ нерухо­мого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (ч. 4 ст. 372 ЦК).

При поділі майна дії загальне правило щодо рівності часток співвлас­ників у праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено до­мовленістю між ними або законом (ч. 2 ст. 372 ЦК). Співвласники за взаємною згодою мають право визнати свої частки нерівними, виходячи з конкретних обставин, які склалися в їх відносинах. Наприклад, члени сім’ ї вирішили припинити відносини спільної сумісної власності і поді­лити майно, що було набуто внаслідок їх спільної праці. При цьому вони враховують різний внесок окремих членів сім’ї у спільне майно і визна­чають розмір часток кожного з них відповідно до цього критерію.

У деяких випадках частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення за рішен­ням суду (ч. 2 ст. 372 ЦК). Так, відповідно до ч. 2 ст. 70 СК при вирішен­ні спору про поділ майна між подружжям суд може відступити від за­сади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї тощо. Очевидно, що в даному випадку мова йде про не­сумлінну поведінку одного з подружжя. Навпаки, частка одного з по­дружжя може бути збільшена за рішенням суду, якщо з ним проживають неповнолітні або повнолітні непрацездатні діти, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування (ч. 3 ст. 70 СК).

^[1] Див.: Право власності в Україні [Текст] / за ред. Я. М. Шевченко. - К. : Бліц- Інформ, 1996. - С. 21.

Питання для самоконтролю

1. Якими ознаками характеризується спільна власність?
2. Які існують види спільної власності?
3. У чому полягає різниця між спільною частковою та спільною сумісною власністю?
4. Які існують правила визначення часток у праві спільної часткової власності?
5. Що таке переважне право купівлі відчужуваної частки. Кому воно належить і як здійснюється?
6. Підстави та механізм припинення спільної часткової влас­ності.
7. У чому полягає різниця між поділом майна та виділом із нього частки?
8. У чому полягає поняття та сутність спільної сумісної влас­ності?
9. Особливості припинення спільної сумісної власності.