Глава 18 Право спільної власності

§ 1. Загальна характеристика та види права спільної власності

§ 2. Право спільної часткової власності

§ 3. Право спільної сумісної власності

 

§ 1. Загальна характеристика та види права спільної власності

Ідея визначення конструкції права спільної власності належить римським юристам. Вони вперше звернули увагу на своєрідні відно­сини, коли на одну й ту саму річ і в той самий час на законній підставі встановлювалося право власності не однієї, а декількох осіб. Такі від­носини отримали назву спільна власність (condominium). Відтоді за­гальна концепція права спільної власності зберіглася й набула устале­них ознак. Вона закріплена і в сучасному праві. Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласни­ків), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Таким чином, право спільної власності характеризується двома ознаками: 1) єдністю об’єкта; 2) множинністю суб’єктів права власності.

Першою ознакою права спільної власності є наявність єдиного об’єкта. У частині 1 ст. 355 ЦК вказано, що об’єктом права спільної власності є майно. У свою чергу ст. 190 ЦК визначає, що «майном» як особливим об’єктом вважаються: а) окрема річ; б) сукупність речей; в) майнові права; г) майнові обов’язки. Із цього випливає, що майно може розглядатися як просте або складне, багатоелементне утворення. У першому випадку йдеться про окрему річ, у другому — про комплекс речей, прав та обов’язків.

Для виникнення права спільної власності стосовно сукупності речей або майнових прав та обов’ язків потрібна їх певна єдність, утво­рення з них єдиного об’єкта. В іншому випадку буде існувати не спіль­на власність на один об’єкт, а власність декількох осіб щодо окремих об’єктів. Підстави для об’єднання окремих речей, прав та обов’язків в єдиний об’єкт можуть бути різними. Окремі права та обов’язки мо­жуть, наприклад, набувати якості єдиного об’єкта, якщо вони в своїй сукупності входять до складу спадкового майна (ст. 1219 ЦК); окремі речі, які були передані учасниками простого товариства до складу спільного майна, становлять єдиний об’єкт права їх спільної власнос­ті (ст. 1134 ЦК) тощо.

Друга ознака стосується суб’єктного складу права спільної влас­ності. Спільне майно належить на праві власності двом або більше особам — співвласникам майна. Співвласниками можуть бути фізичні та юридичні особи, держава, територіальні громади тощо. Таким чи­ном, у даному випадку має місце багатосуб’єктний склад власників. Хоча співвласники повинні діяти спільно при здійсненні права влас­ності, кожен із них виступає як самостійний суб’єкт цивільних від­носин. Тому, наприклад, для продажу, дарування, здачі спільного май­на за договором найму (оренди) потрібна згода кожного зі співвласни­ків. У цьому полягає відмінність права спільної власності від права власності юридичних осіб, наприклад, господарських товариств. В останньому випадку учасники об’ єднують належне їм майно для створення самостійного суб’єкта права — юридичної особи, яка і стає єдиним його власником (ч. 1 ст. 115 ЦК). Юридична особа самостійно укладає правочини щодо належного їй майна, у тому числі й стосовно його відчуження. Визначати волю кожного із засновників юридичної особи щодо вчинення правочину не потрібно.

Правовідносини, що виникають із приводу спільного майна, мають складну структуру. Вони включають два різновиди правовідносин: 1) відносні правовідносини — між самими співвласниками щодо речі (внутрішні); 2) абсолютні правовідносини, які виникають між спів­власниками та усіма третіми особами (зовнішні). Правовідносини першого виду є відносними тому, що вони виникають між особами, склад яких є чітко визначеним. Кожен із співвласників зобов’язаний перед іншими співвласниками діяти розумно та виважено щодо спіль­ного майна, поважати інтереси інших співвласників. У свою чергу він також має право вимагати такої ж поведінки від кожного з інших спів­власників. Абсолютні правовідносини виникають між співвласниками майна та всіма третіми особами, тобто невласниками майна. Ці від­носини моделюються за загальним типом відносин власності, згідно з яким власнику (у цьому випадку — співвласникам) протистоїть необ­межене коло зобов’язаних осіб, на яких покладено загальну заборону порушувати право власності.

Право спільної власності може розглядатися в об’єктивному та суб’єктивному розумінні. В об’єктивному розумінні право власнос­ті — це сукупність правових норм, що регулюють відносини, які ви­никають із приводу володіння, користування та розпорядження спіль­ним майном. Це норми, що закріплені в ЦК, інших законах та підза- конних нормативно-правових актах, які становлять житлове, сімейне, земельне законодавство тощо. У суб’єктивному розумінні право влас­ності складає сукупність правомочностей співвласників майна щодо володіння, користування та розпорядження спільним майном. У цьому випадку йдеться про конкретних осіб (співвласників), які мають суб’єктивні права стосовно певної речі.

Право спільної власності не створює окремого різновиду права власності. Характер права на майно кожного із співвласників у спіль­ній власності визначається юридичною особистістю конкретного учасника. Тому фізичним та юридичним особам майно належить на праві приватної власності; державі — на праві державної власності тощо. Немає сенсу виділяти і так звану змішану форму власності, коли майно на праві спільної власності належить різним за своїм правовим статусом учасникам, наприклад, фізичній та юридичній особам, юри­дичній особі та державі тощо. У даному разі ніякі форми власності не змішуються, бо кожна особа має право на майно залежно від особли­востей свого правового статусу. Концепція змішаної форми власності не має значення ані в теоретичному, ані у практичному сенсі.

Право спільної власності може виникнути з підстав, не заборонених законом (ч. 3 ст. 355 ЦК). Прикладом може бути спадкування однієї речі двома спадкоємцями; набуття житлового будинку подружжям за договором купівлі-продажу (дарування, міни); об’єднання майна де­кількома особами для будівництва гаражу (договір про спільну діяль­ність), приватизація державної квартири в державному жилому фонді членами сім’ї тощо.

Відповідно до ст. 355 ЦК існує два види права спільної власності: 1) спільна часткова; 2) спільна сумісна власність. Різниця між ними перш за все полягає у визначеності часток співвласників у праві на майно. Спільна часткова власність передбачає, що частки учасників у праві на майно чітко визначені. Кожен із них має право за своїм бажанням при­пинити відносини спільної власності шляхом виділу своєї частки зі спіль­ного майна. У відносинах спільної сумісної власності частки співвлас­ників наперед не визначені. Вони визначаються лише у випадку припи­нення спільної власності шляхом поділу майна, виділу з нього певної частки або трансформації спільної сумісної у спільну часткову власність. При цьому розмір цих часток може бути як однаковим, так і неоднаковим, і залежати від конкретних обставин. Наприклад, згідно із ст. 70 СК Укра­їни у разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирі­шенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення.

За загальним правилом спільна власність вважається частковою. Вона може бути сумісною лише у випадках, коли це передбачено за­коном або договором між учасниками (ч. 4 ст. 355 ЦК).