§ 4. Підстави припинення права власності

Право власності зазвичай припиняється з одночасним виникненням цього права в іншої особи. Як правило, так буває при похідних під­ставах набуття права власності, коли має місце його перехід до набу­вача від відчужувача. Втім, це можливо й при первісних підставах, наприклад, при реквізиції' і конфіскації, внаслідок чого право власнос­ті набувається державою. Натомість право власності може припинятись і без його виникнення в іншої особи, наприклад, при споживанні речі, її знищенні внаслідок стихійного лиха тощо.

Як правило, припинення права власності настає за волею власника (передача речей за договором, їх споживання). Однак не виключають­ся й випадки припинення права власності поза його волею (націоналі­зація, конфіскація, реквізиція). Підставою для такого припинення є або законодавчий акт, або акт органу державної влади, органу влади АРК чи органу місцевого самоврядування, або судове рішення. До припи­нення права власності призводить і відмова власника від своєї речі, коли він її викинув, загубив (якщо надії на її повернення немає).

Підставами припинення права власності згідно з ч. 1 ст. 346 ЦК є: відчуження власником свого майна; відмова власника від права влас­ності; знищення майна; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю; викуп нерухомого майна у зв’язку з ви­купом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; викуп безгосподарно утримуваних пам’яток історії та культури; звернення стягнення на майно за зобов’ язаннями власника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи чи смерть влас­ника. Наведений перелік не є вичерпним, оскільки у ч. 2 ст. 346 ЦК зазначається, що право власності може бути припинене в інших ви­падках, встановлених законом.

Відчуження власником свого майна як підстава припинення пра­ва власності здійснюється на підставі цивільно-правових договорів, які одночасно є підставами його виникнення у набувача. Ці договори можуть бути як оплатними, так і безоплатними.

У випадках, визначених законом, можливим є припинення права власності на майно проти волі його власника, наприклад, при банкрут­стві підприємця, при суспільній необхідності в такому майні або у при­пиненні права на нього. В останніх випадках законодавець вживає термін «викуп», який застосовується як спосіб примусового вилучен­ня належного власнику майна. У такому разі договір із власником не укладається і право власності набувається не похідним, а первісним способом, тобто без правонаступництва.

Відмова власника від права власності раніше не передбачалася на рівні закону як підстава припинення цього права. Разом з тим ця підстава є природною для реалізації власником правомочності розпо­ряджання стосовно майна, в якому він більше не зацікавлений. При з’ ясуванні факту відмови власника від свого права на майно слід вра­ховувати таке. По-перше, однозначність у розумінні того, що від май­на власник відмовився, а не загубив його. Тобто стан майна, обставини, за яких його виявлено, мають свідчити про те, що власник добровіль­но позбавився свого майна. Наприклад, власник виставив за межі своєї садиби старі меблі, щоб їх не везти на смітник, а надати можли­вість бажаючим забрати їх.

Важливим є також визначення моменту, коли у власника припиня­ється право на таке майно. Стосовно більшості рухомого майна це може бути момент, коли власник реалізував свій намір і вчинив фактичні дії, які свідчать про відмову від права власності (викинув майно). Якщо ж йдеться про відмову від права власності на майно, права на яке підляга­ють державній реєстрації, таким моментом є внесення змін до відповід­ного реєстру за заявою власника. При цьому ч. 3 ст. 347 ЦК слід тлума­чити не тільки таким чином, що нею встановлюється момент припинен­ня права власності, а й що це є обов’язком власника, до здійснення якого він, незважаючи на інші способи відмови від своєї власності (на­приклад, пішов з дому), залишається його власником, а тому в нього зберігаються всі обов’ язки власника (з утримування свого майна) і від­повідальність (якщо цим майном буде завдано шкоди іншій особі). Це випливає із загального принципу про те, що власність зобов’ язує.

Знищення майна також є підставою для припинення права влас­ності. У разі випадкового або навмисного знищення рухомого майна, як правило, не потрібно здійснювати якісь формальні дії. Стосовно нерухомих речей або майна, право на які підлягають державній ре­єстрації, встановлюються правила і вимоги, аналогічні тим, що перед­бачаються для відмови власника від свого майна. Зокрема, це стосу­ється обов’ язку власника у таких випадках звернутися до органу, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухомість, із заявою про вне­сення змін до відповідного реєстру (ст. 349 ЦК). Заборон щодо можливості знищення власником належного йому майна ст. 349 ЦК не містить. Проте слід виходити із загальних меж здійснення власником своїх прав (у тому числі на знищення майна), відповідно до яких він не може завдавати шкоди іншим особам, у тому числі тим, хто має інші речові права на його майно (ст. 405 ЦК).

Припинення права власності особи на майно, яке за законом не може їй належати. Вище зазначалося, що окремі об’єкти права влас­ності не можуть належати приватним особам. Коли, незважаючи на таку заборону, у особи опинилося майно, яке не може перебувати у її власності, можливими є такі наслідки. Якщо особою порушено забо­рону про набуття права власності на певні речі, вона не набуває права власності на них. Так, коли річ отримано за правочином, він вважаєть­ся нікчемним, і на вимогу відповідного органу державної влади за­стосовуються наслідки нікчемного правочину (ст. 216 ЦК). Якщо ж придбання речі, котра не може перебувати у власності, здійснено особою правомірно, вона набуває право власності на неї, але це право підлягає припиненню у порядку, передбаченому ст. 348 ЦК. Прикладом може служити успадкування іноземцем права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка протягом року під­лягає відчуженню (ч. 4 ст. 81 ЗК).

Викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК) застосовується для припинення насамперед права при­ватної власності на земельну ділянку, оскільки йдеться про суспільні інтереси, котрі конкурують із приватними, і саме на користь перших встановлюються певні механізми позбавлення приватного власника належного йому майна.

Проте не виключені випадки, коли конкуруватимуть два суспільних інтереси — держави і територіальної громади, якій належить земельна ділянка, що необхідна для задоволення державного інтересу. В цьому випадку для припинення права комунальної власності на користь дер­жавної також слід керуватися цією статтею, а не Законом «Про пере­дачу об’єктів права державної і комунальної власності». Положення цього Закону, по-перше, як об’ єкти передачі не визначають земельні ділянки, по-друге, ними регулюються узгоджені відносини між публіч­ними власниками.

Для застосування цієї підстави припинення права власності необхідне обґрунтування суспільної необхідності викупу земельної ділянки у при­ватного власника і адресоване йому письмове повідомлення відповідним органом державної влади, органом влади АРК або органом місцевого самоврядування про необхідність викупу його земельної ділянки.

ЦК встановлює лише загальні вимоги щодо формування викупної ціни, до якої обов’ язково включається ринкова вартість земельної ді­лянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та всі збитки, завдані власникові у зв’ язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упу­щена вигода).

У ЦК передбачається можливість альтернативного вирішення проб­леми компенсацій власникові земельної ділянки, якому може бути надана інша земельна ділянка. Це можливо лише за домовленістю між власником і органом, який вчинив позов про викуп земельної ділянки. Із застосуван­ням такого способу припинення права власності вартість земельної ді­лянки, що надається, враховується при визначенні викупної ціни.

Викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене. Ця підстава припинення права власності нерозривно пов’язана з попередньою. При цьому, якщо об’ єктом права власності, що припиняється на підставі ст. 350 ЦК, є земельна ділянка (хоча у ч. 5 ст. 350 ЦК і зазначається, що до викупної ціни включається вартість і нерухомого майна, що на ній розміщене), то об’єктом права власності, що припиняється на підставі ст. 351 ЦК, є тільки нерухоме майно. Очевидно, у разі коли власник земельної ділянки і власник нерухомого майна, яке на ній розміщене, збігаються, питання про припинення його права власності вирішують­ся одним рішенням суду (ч. 6 ст. 351 ЦК). При цьому немає перешкод і для застосування правила абз. 2 ч. 2 ст. 351 ЦК і при поданні позову про припинення права власності на підставі ст. 350 ЦК. Тоді у рішенні суду повинна міститися ще й постанова про знесення нерухомості. Отже, право власності на неї у позивача не виникає.

Викуп пам’яток культурної спадщини (ст. 352 ЦК) як спосіб припинення права власності застосовується за таких умов: наявність у особи права власності на такий об’єкт; безгосподарне ставлення до нього власника, що загрожує його пошкодженням або знищенням.

Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам’ятки куль­турної спадщини їй загрожує пошкодження або знищення, відповідний орган охорони культурної спадщини робить власнику пам’ ятки відпо­відне попередження.

Якщо і в цьому разі власник з різних причин не вживає заходів щодо її збереження (це може бути пов’язане з недостатністю у нього коштів на створення необхідних для цього умов), суд за позовом орга­ну охорони культурної спадщини може постановити рішення про її викуп. Не виключаються й випадки, коли для збереження пам’ ятки культурної спадщини необхідне негайне реагування, що дозволяє звертатися до суду без попередження власника пам’ятки культурної спадщини.

Викупна ціна пам’ятки культурної спадщини визначається за зго­дою сторін, а у разі спору — судом. Згідно зі ст. 352 ЦК та ст. 21 За­кону «Про охорону культурної спадщини»^[7] викуплена пам’ятка історії та культури переходить у власність держави.

Реквізиція (ст. 353 ЦК) застосовується у випадках, коли мають місце надзвичайні обставини, а саме: стихійні лиха, аварії, епідемії, епізоотії, які обумовлюють вилучення майна як суспільну необхідність. Органи, за рішенням яких можлива реквізиція, ЦК не визначаються. Виходячи із сутності реквізиції, яка полягає у тому, що її застосування можливе лише за надзвичайних обставин, коли слід приймати рішення негайно, можна припустити, що цими органами можуть бути органи державної влади, органи влади АРК, органи місцевого самоврядуван­ня, оскільки для звернення до суду і отримання відповідного рішення, може не вистачити часу.

Конфіскація згідно зі ст. 354 ЦК визначається як безоплатне ви­лучення у власника належного йому майна за рішенням суду у вигляді санкції за вчинене правопорушення. Відповідно до ст. 41 Конституції України право приватної власності є непорушним і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Проте конституційні норми не виключають конфіскацію майна, про яку зазначається, що вона може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Отже, адміністративний порядок кон­фіскації майна законодавством не допускається. Чинне законодавство, зокрема ст. 322 Митного кодексу^[8], передбачає конфіскацію як вид стягнення за порушення митних правил.

Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом. Тоб­то конфіскація в іншому розумінні може розглядатися як різновид май­нової відповідальності особи. Саме це і відрізняє її від реквізиції, яка не є санкцією, що застосовується до правопорушника, і яка здійснюється без винесення рішення судом. Однак реквізиція і конфіскація мають схожість, яка полягає у примусовому характері їх застосування.

Припинення юридичної особи та смерть власника — фізичної особи припиняє право власності у цих осіб. При цьому на речі, що були об’єктами права власності юридичної особи, що припинилася, і фізич­ної особи, яка померла, як правило, виникає право власності в інших осіб-правонаступників (у спадкоємців або юридичних осіб, створених внаслідок злиття, приєднання, поділу, виділу, перетворення). Право власності може припинятися у процесі ліквідації і в договірному по­рядку (коли ліквідаційною комісією продається майно юридичної особи — банкрута).

Припинення права власності можливе й в інших випадках.

^[1] Див.: Спасибо, І. Набуття права власності у цивільному праві України [Текст] : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / І. Спасибо. - К. : Наук.-дослід. ін-т при- ват. права і підприємництва АПрН України, 2009. - С. 9, 10.

^[2] Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 34. - Ст. 502.

^[3] Там само. - 2000. - № 18. - Ст. 132.

^[4] Там само. - 1999. - № 22-23. - Ст. 198.

^[5] Див.: Шершеневич, Г. Ф. Курс гражданского права [Текст] / Г. Ф. Шершеневич. - Тула : Автограф, 2001. - С. 239.

^[6] Див.: Венкштерн, М. Основи вещного права [Текст] / М. Венкштерн // Проблеми гражданского и предпринимательского права Германии. - М. : БЕК, 2001. - С. 170.

^[7] Відом. Верхов. Ради України. - 2000. - № 39. - Ст. 333.

^[8] Відом. Верхов. Ради України. - 2002. - № 38-39. - Ст. 288.

Питання для самоконтролю

1. Визначитися з поняттям підстав та способів набуття права власності. Надати класифікацію підстав набуття права влас­ності.
2. Охарактеризувати первісні підстави набуття права власності, зазначити на умови набуття права власності за набувальною давністю; добросовісним набувачем на майно, відчужене осо­бою, яка не мала права на це; на безхазяйне майно та ін.
3. Проаналізувати похідні підстави набуття права власності із визначенням моменту набуття права на майно.
4. Надати поняття правовстановлювальних документів та їх видів.
5. Перелічити підстави припинення права власності та їх зв’язок із підставами набуття права власності.
6. Охарактеризувати специфіку відмови від права власності