§ 3. Момент набуття права власності

Важливим при набутті права власності є момент, з якого особа вважається власником. Враховуючи те, що право власності може на- буватися первісними та похідними способами, різняться моменти на­буття права власності.

За загальним правилом, момент набуття права власності за договором пов’язується з переданням майна, якщо інше не встановле­но договором або законом (ч. 1 ст. 334 ЦК).

З цього можна зробити принаймні два висновки: для набуття права власності на майно потрібно два правочини — договір, який є підста­вою набуття права власності, та передання майна, який є способом набуття права власності; правила щодо передачі як умови виникнення права власності свідчать про розмежування зобов’ язання (договору) і речового права (власності).

Домовленість, що закріплена у договорі, стосується обов’ язку продавця в майбутньому передати річ, тобто перенести право влас­ності на неї на іншу особу — набувача. Адже, за загальним прави­лом, право власності на майно, що є предметом консенсуального договору, виникає не одномоментно з його укладенням. Виняток становлять реальні договори, які вважаються укладеними з момен­ту передання майна. Набуття права власності на майно за догово­рами, які потребують нотаріального посвідчення, пов’язане з цим посвідченням (ч. 3 ст. 334 ЦК), а право на нерухоме майно, що під­лягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації права на нього (ч. 4 ст. 334 ЦК).

Відтак набуття права власності відповідно до ЦК пов’язано з: а) пе- реданням майна; б) нотаріальним посвідченням договору; в) держав­ною реєстрацією права на нерухоме майно.

Переданням майна є його вручення однією особою іншій із наміром перенести право власності. У такому разі не викликає сумніву наявність правочину, який є наслідком виконання сторонами умов договору і являє собою дії з передання (та відповідно прийняття) майна.

Зайвим є передання, коли: набувач вже володіє річчю (наприклад, при набутті права власності орендарем, який і так вже тримає в себе цю річ, що була йому передана ще при укладанні договору оренди. Схожа ситуація спостерігається при перетворенні юридичної особи, внаслідок чого майно, що належить одній юридичній особі, з її пере­творенням на іншу не передається останній, а вважається таким, що їй належить. Наприклад, коли у процесі приватизації державна юри­дична особа перетворюється на акціонерне товариство); річ, яку від­чужує власник, перебуває у іншої особи, і тому фактично власник поступається правом на позов.

Способами передання є: а) вручення майна як фізичний акт, яким здійснюється перенесення володіння самим майном; б) вручення «за­мінника» майна — коносаменту або іншого товарно-розпорядчого документа на майно, внаслідок чого без фізичного переміщення майна «з рук у руки» воно вважається переданим набувачеві; в) здавання речей на пошту, організації зв’язку перевізникові для відправлення,пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов’язання доставки (ч. 2 ст. 334 ЦК).

Інші моменти набуття права власності за договором: нотарі­альне посвідчення договору в разі якщо такий договір потребує нота­ріального посвідчення згідно з ч. 1 ст. 209 ЦК; набрання законної сили рішенням суду про визнання дійсним договору, не посвідченого нота­ріально (така можливість передбачена ст. 220 ЦК).

Право власності на нерухоме майно підлягає державній реєстрації відповідно до Закону «Про державну реєстрацію речових прав на не­рухоме майно та їх обтяжень», і тому у набувача за договором право власності на нерухомість виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Момент набуття права власності на майно, що виникає з пер­вісних підстав. Хоча момент набуття права власності традиційно розглядається стосовно похідних способів набуття цього права, але він є вагомим і при первісних способах. Право власності виникає:

-     за набувальною давністю: зі спливом встановленого строку або з моменту державної реєстрації права на нерухоме майно (абз. 3ч.  1 ст. 344 ЦК);

-     при створенні нової речі — у момент її створення, оскільки власника у неї не було, бо не було самого об’ єкта права власності до його створення;

-     на новостворене нерухоме майно (будівлі, споруди тощо) — з мо­менту завершення будівництва (створення майна) (ч. 2 ст. 331 ЦК); з моменту його прийняття до експлуатації, якщо законом або дого­вором передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації; з моменту державної реєстрації, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає такій реєстрації.

Наведені норми свідчать про те, що набуття права власності пер­вісним способом пов’язане з його державною реєстрацією. Це стосу­ється передусім прав на нерухоме майно. Водночас можуть виникати питання щодо набуття права власності на самочинне будівництво, оскільки у ст. 376 ЦК лише встановлюється, що це можливо за рішен­ням суду (за наявності певних умов, небхідних для цього) і не вказу­ється на необхідність державної реєстрації прав на нього. Враховуючи спрямованість закону на державну реєстрацію всіх прав на нерухомість із наданням значення саме їй у механізмі набуття права власності, правильним буде стверджувати, що воно набувається не з моменту набрання рішенням суду законної сили, а з моменту державної реєстрції права на об’єкт, який було самочинно побудовано і яка здійснюєть­ся на підставі рішення суду.

Згідно зі ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» підставою для державної реєстрації прав є:

а) договори, укладені в порядку, встановленому за­коном (купівлі-продажу, зокрема при приватизації майна державних підприємств довічного утримання; дарування та ін.);

б) свідоцтво про право власності на нерухоме майно;

в) свідоцтво про право власності, видане органами приватизації при приватизації житла;

г) державні акти на право власності або постійного користування на земельну ділянку;

ґ) рішення суду (зокрема, про право власності на об’ єкт незавершено­го будівництва, на самочинне будівництво тощо);

д) інші документи, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно (наприклад, свідоцтво про право на спадщину, свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів та ін.).

Ці документи мають істотне значення, оскільки за невідповідності їх вимогам, встановленим зазначеним Законом або іншими нормативно- правовими актами, у державній реєстрації права власності може бути відмовлено. Всі дії по державній реєстрації здійснюються органами державної реєстрації, передбаченими Законом.

Правовстановлювальні документи. Правовстановлювальними до­кументами є ті, на підставі яких набуте право власності. Як правило, це договір або рішення суду. Іноді мають місце ситуації, коли: право виникло, але нічим не підтверджено, або існує сумнів щодо наявності в особи пра­ва власності, або право власності не виникло, але особа намагається здійснити дії, які залежать від неї, з набуття нею права власності.

Випадки, коли право виникло, але у його носія немає правовстанов- лювальних документів, мають місце, коли право власності виникає вна­слідок приписів закону. Частиною 3 ст. 384 ЦК передбачається, що у разі викупу квартири член житлово-будівельного (житлового) кооперативу стає її власником. При цьому про виникнення права власності свідчить сам факт повної оплати членом кооперативу вартості його квартири. Квитанція ж про сплату не є правовстановлювальним документом. Чле­ну кооперативу слід звернутися до органів державної реєстрації для отримання свідоцтва про державну реєстрацію свого права.

Підлягає окремій державній реєстрації право на об’єкт нерухомості (будівлю, споруду), що входить до складу майнового комплексу як іншо­го об’єкта права власності, правовий режим якого також прирівнюється до нерухомості, а, отже, підлягає державній реєстрації сам по собі.