§ 2. Первісні та похідні, загальні та спецальні підстави набуття права власності

Первісні підстави набуття права власності. Універсальною первісною підставою набуття права власності можна назвати заволо- діння, оскільки право власності на річ набувається тією особою, в якої фактично знаходиться річ, якщо її володіння не оспорено іншою осо­бою, якою доводиться її право на річ. Для набуття права власності факт заволодіння особою певною річчю може бути достатнім сам по собі (безумовне заволодіння), наприклад, унаслідок привласнення загально­доступних дарів природи або набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився. В інших випадках необхідне додержання певних умов (умовне заволодіння), визначених законом, наприклад, при знайденні речі, відшуканні скарбу, виявленні безхазяйної речі тощо.

Заволодіння може здійснюватися через привласнення загальнодо­ступних дарів природи (ст. 333 ЦК), рухомих речей, від яких власник відмовився (ст. 336 ЦК), майна за набувальною давністю (ст. 344 ЦК) тощо. Схожими способами, коли певні речі потрапляють у фактичне володіння особи з можливістю їх подальшого привласнення, є набуття права власності на знахідку (статті 337, 338 ЦК), на бездоглядну до­машню тварину (статті 340-342 ЦК), на скарб (ст. 343 ЦК). Характер­ним для цих випадків заволодіння є те, що майно потрапило до особи випадково і тому вона знає, що не має права власності на нього. Якщо ця особа діє правомірно із додержанням певних умов, передбачених законом, володіння за наявності певних юридичних фактів пе­ретворюється на право власності.

Право власності може набуватися шляхом привласнення загально­доступних дарів природи. Йдеться саме про загальнодоступні дари природи, право на привласнення яких мають, за загальним правилом, всі або тільки певні суб’єкти. Наприклад, лов риби або збирання рос­лин може відбуватися відповідно до закону, місцевого звичаю або за­гального дозволу власника земельної ділянки. Зазначене випливає із права громадян для задоволення своїх потреб користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону, що передбачено ст. 41 Конституції. При цьому слід керуватися нормами законів «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про природно-заповідний фонд України»^[2], «Про мисливське господарство та полювання»^[3], земельним, водним, лісовим законодавством, законо­давством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством. Згідно із статтями 8-10 Закону «Про рослинний світ»^[4] фізичні особи можуть збирати лікарську і технічну сировину, квіти, ягоди, плоди, гриби та інші харчові продукти для задоволення власних потреб. У разі знаходження земельної ділянки у приватній власності здійснення лову риби, полювання тощо потребує дозволу власника відповідної земельної ділянки.

Набуття права власності на рухому річ, від якої власник від­мовився, здійснюється згідно із ст. 336 ЦК. Відповідно до вказаної норми особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмо­вився, набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею. Виходячи з цих положень, у такий спосіб право власності можна на­бути тільки на рухому річ. Стан, в якому знайдено цю річ, має доводи­ти той факт, що від неї відмовилися, у чому не має бути сумніву. При цьому слід виходити із положень ст. 347 ЦК, згідно з якою відмова від права власності відбувається шляхом заяви про це або вчинення інших дій, які свідчать про відмову. За таких обставин право власності заін­тересованої особи на річ виникає автоматично із заволодінням нею (коли річ потрапила у безпосереднє володіння особи).

Набуття права власності на знахідку в особи, яка знайшла чужу річ, може мати місце за певних умов. Це, зокрема, здійснення негай­ного сповіщення про знахідку особи, яка її загубила, або власника речі, і повернення знайденої речі цій особі або особі, яка представляє воло­дільця приміщення чи транспортного засобу, якщо річ знайдено у при­міщенні або транспортному засобі. В останньому випадку особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов’язків особи, яка знайшла за­гублену річ. Якщо власник речі або особа, якій слід передати річ, не­відомі, необхідно заявити про знахідку міліції або відповідному орга­ну місцевого самоврядування. Для можливості набуття у подальшому права власності на загублену річ враховуються певні правила, а особа, яка її знайшла, повинна додержуватися певних вимог. Ними, зокрема, є: а) відкрите утримування речі; б) сплив шестимісячного строку з мо­менту заявления про знахідку; в) невстановлення власника або іншої особи, яка має право вимагати повернення загубленої речі; г) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявили про своє право на річ особі, яка знайшла загублену річ, або органу міліції чи відповідному органу місцевого самоврядування.

Набуття права власності на бездоглядну домашню тварину (ст. 340 ЦК) здійснюється за таких умов: а) затримання особою домашньої бездоглядної тварини; б) негайне повідомлення про це власника і повернення йому тварини. Якщо власник невідомий — у триденний строк заявити про це до міліції або органу місцевого само­врядування, який вживає заходів для розшуку власника; в) сплив шес­тимісячного строку (для робочої або великої рогатої худоби) або двох місяців (для інших тварин). Врахуванню підлягають і такі обставини, як неможливість встановити особу власника або іншої особи, яка має право вимагати повернення тварин, а також те, що власник або інша особа, яка має право вимагати повернення тварин, не заявили про своє право на них.

Право власності на бездоглядну домашню тварину можуть набути такі суб’єкти: особа, яка її затримала (за умови додержання вищена- ведених вимог); особа, в якої вона була на утриманні та у користуванні і якій було тварину передано особою, яка затримала бездоглядну тва­рину; територіальна громада, на території якої затримано тварину, в разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї.

Набуття права власності на скарб передбачено ст. 343 ЦК. Від­повідно до положень цієї статті скарбом є закопані у землі чи прихо­вані іншим способом гроші, цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право. Набути право власності на скарб може: особа, яка виявила скарб; вона та власник майна, в якому скарб був прихований, як співвласники (за умов наявності згоди на розшук скар­бу чи користування відповідним майном); власник майна, в якому був прихований скарб, — за відсутності його згоди на використання цього майна іншою особою для розкопок чи пошуку цінностей; держава — на речі, що є пам’ятками історії та культури, та у разі, якщо скарб ви­явлено особами під час виконання ними своїх трудових (договірних) обов’язків (наприклад, археологами).

При виявленні скарбу, який складають речі, що є пам’ятками іс­торії та культури, особа має право на одержання від держави винагоро­ди у розмірі до 20 відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліцію або органи місцевого само­врядування про скарб і передала його відповідному державному органу або органу місцевого самоврядування. Якщо пам’ятка історії та куль­тури була виявлена у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду в розмірі до 10 від­сотків від вартості скарбу кожна.

Набуття права власності за набувальною давністю здійсню­ється згідно зі ст. 344 ЦК. Підстави заволодіння річчю при цьому ЦК не визначаються. Отже, річ може потрапити до володільця як на під­ставі договору, так і без такого (на відміну від ст. 330, якою передба­чається можливість набуття добросовісним набувачем права власнос­ті на майно, що потрапило до нього за договором). Тобто це може бути будь-яке заволодіння — захоплення речі, залишення у себе речі, строк користування якою за договором закінчився (а тому у володільця вже немає договірних підстав володіння) та ін.

Умовами набуття права власності у цьому випадку є: а) добросовіс­ність заволодіння; б) відкритість і безперервність володіння; в) сплив визначеного законом строку, а також рішення суду (для набуття права власності на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери).

Строк набуття права власності за набувальною давністю становить: при бездоговірному заволодінні десять років (для нерухомого майна) і п ’ять (для рухомого) безперервного володіння. При вирахуванні цього строку передбачається можливість приєднання до свого воло­діння строку володіння особи, правонаступником якої є володілець; при володінні річчю на підставі договору — п’ятнадцять років (для нерухомого майна) і п’ять (для рухомого).

Початком вирахування строку при бездоговірному заволодінні є момент заволодіння, при договірному — сплив строку позовної дав­ності.

Визначаючи підстави набуття права власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК), законодавство враховує наявність речі, власник якої не­відомий або його немає взагалі. Ця підстава схожа з попередніми спо­собами набуття права власності, зокрема, на річ, від якої власник від­мовився, знахідку та скарб. Разом з тим дана підстава виникнення права власності має суттєві відмінності від попередніх у порядку на­буття права власності й у визначенні суб’єктів, які можуть стати влас­никами у цьому випадку. Для набуття права власності на безхазяйну річ вона має бути взята на облік органом, що здійснює державну ре­єстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого са­моврядування, на території якого вона перебуває (ч. 2 ст. 335 ЦК). Право власності на безхазяйну нерухому річ може виникнути за умови спливу одного року з дня взяття її на облік, звернення органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, до суду із заявою і винесення судом рішення про це. Суб’єктом набуття права власності на безхазяйну річ є відповідна територіальна громада, на території якої її виявлено. Підставою набуття права власності на майно, що не має влас­ника, може бути і відумерлість спадщини (ст. 1277 ЦК). Таке майно також переходить до територіальної громади за місцем відкриття спадщини, яка набуває на нього право власності за рішенням суду.

Набуття добросовісним набувачем права власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, є окремою підставою набуття права власності. Ця підстава є логічним наслідком припинен­ня невизначеного становища добросовісного набувача речі, коли він не є її власником (бо придбав її у особи, яка власником речі не була, чи з іншими порушеннями прав власника речі), але вправі не повертати річ її власнику, за винятком випадків, передбачених ст. 388 ЦК. Зо­крема, у випадках, коли майно було загублене власником або особою, якій він передав його у володіння; викрадене у власника або у його володільця; вибуло з їхнього володіння іншим шляхом всупереч їх волі. Отже, за винятком зазначених вище підстав для задоволення вимог власника витребувати свою річ від добросовісного набувача, останній має право залишити цю річ собі.

Натомість, якщо до пред’явлення добросовісному набувачеві вимог про витребування він не знав і не міг знати, що річ він не набув у влас­ність, і поводився з нею як власник, то після цього він напевно знає про те, що він не є її власником. Звичайно, що таке становище, коли особа є хоч і добросовісним, але незаконним володільцем, але в неї власник не може витребувати річ, не може тривати. За добросовісним набувачем слід визнати право на таку річ. Однак для визнання за ним права власності постає неподолана перешкода — право власності може переходити від попереднього власника. Добросовісний же набувач придбав річ від невласника. Відтак невласник не може передати право власності, якого в нього немає. І тому єдиним, що дозволяє обґрунту­вати ст. 330 ЦК, є висновок, що у добросовісного набувача право власності на річ виникає не з договору, який він уклав і який був під­ставою для передачі йому речі, а із закону.

Набуття права власності на новостворене майно (ст. 331 ЦК). Створення речей (шляхом індивідуального виготовлення або у вироб­ництві) є одним із найважливіших первісних способів набуття права власності. При наданні матеріалу чи речі іншої форми змінюється її економічне значення. З’являється нова річ або суттєво покращуються властивості існуючої речі. Законодавство, норми якого регулюють від­носини у сфері підприємництва в Україні, містить нормативно визна­чені заходи щодо заохочення розвитку саме такого способу набуття права власності.

Суб’єктом права власності на виготовлену річ є особа, яка виготови­ла нову річ (зокрема, за умов, якщо вона є власником матеріалів); інші особи, визначені договором (наприклад, підряду) або законом. Особли­вості регулювання набуття права власності на майно, створене на під­ставі договору будівельного підряду, містить ст. 876 ЦК, якою передба­чається, що власником об’єкта будівництва або результату інших буді­вельних робіт є замовник, якщо інше не передбачено договором.

При характеристиці цієї підстави набуття права власності слід за­значити деякі правила, які обумовлені необхідністю врахування того, що власник матеріалів та їх переробник не завжди поєднуються в одній особі. За загальним правилом, при визначенні права власності на ви­готовлену річ перевага надається її виготовлювачу. Норма абз. 1 ч. 1 ст. 331 ЦК щодо його прав є диспозитивною, а стосовно виготовлюва­чів, які є власниками матеріалу, — імперативною (абз. 2 ч. 1 ст. 331 ЦК). Крім цього, права інших осіб на новостворену річ (насамперед мають­ся на увазі власники матеріалу) можуть передбачатись як договором, так і законом.

Окремі правила набуття права власності встановлюються для само­чинного будівництва (ст. 376 ЦК). Умовами набуття права власності на самочинно збудоване майно є позитивне вирішення питань про право власності на земельну ділянку, на якій воно знаходиться, або отримання згоди власника земельної ділянки (за відсутності першої умови), а також винесення судом рішення про встановлення права власності. Суб’єктами права власності на самочинно побудоване май­но можуть бути: особа, яка здійснила самочинне будівництво, якщо вона має чи набула право на земельну ділянку; або власник земельної ділянки; держава чи територіальна громада, якщо самочинне будівни­цтво здійснено на земельній ділянці, що є державною або комунальною власністю.

Набуття права власності на перероблені речі (ст. 332 ЦК). Схо­жою зі створенням речі є її переробка як використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ. Суб’єктом права власності на перероблену річ може бути власник матеріалу або особа, яка переробила цю річ, за умов узгодження своїх дій із переробки речі. Самочинність переробки чужої речі не тягне набуття особою, яка її здійснила, права власності на нову річ. За загальним правилом, особою, яка стає власником переробленої речі, є власник матеріалу, за умов, якщо його вартість перевищує вартість переробки (інше може перед­бачатися договором або законом). Окремо врегульовується випадок, коли вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вар­тість матеріалу, — право власності на нову річ набуває особа, яка здійснила таку переробку.

Набуття права власності на плоди і доходи (ч. 2 ст. 189 ЦК). Згідно з указаною нормою, право на плоди та доходи належить влас­никові речі, якщо інше не передбачено договором або законом. Відді­лення плодів, як правило, є наслідком права користування власністю — збирання врожаю, приплід тварин та ін. Плоди та доходи, що приносять­ся річчю в процесі її використання, за загальним правилом, належать власнику речі, виходячи з того, що право на плоди, які приносяться річчю, слідує за правом власності на річ. Разом з тим воно може нале­жати і користувачу речі, за умови, що річ надана йому власником на законних підставах (наприклад, за договором) із визначенням власником права такої особи на отримання плодів та доходів від її використання. Так, ст. 23 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» передбачається, що орендар є власником продукції, виготовленої на орендованому майні, та доходів, одержаних від її реалізації.

Похідні підстави набуття права власності — це такі, за яких право власності певної особи ґрунтується на праві попереднього влас­ника. Як правило, похідними способами набувається власність у ході обігу, а у процесі виробництва право власності виникає первісним способом. При переході права власності має місце правонаступництво, бо права на придбану похідним способом річ по суті такі, якими вони були у попереднього власника, та ніяк не більше того.

Похідним чином набувається право власності на підставі: а) до­говорів (купівлі-продажу, міни, дарування тощо); б) односторонніх правочинів (заповіт); в) закону; г) актів органів державної влади, ор­ганів влади АРК та органів місцевого самоврядування (передача дер­жавних підприємств із державної до комунальної власності) тощо.

Правонаступництво при цьому обумовлюється положеннями, що випливають з: а) правочинів, у т. ч. договорів; б) злиття, приєднання, виділу, поділу, перетворення юридичних осіб, процедури яких мають окремі особливості порівняно із загальним розумінням правочинів; в) спадкоємства.

Як правило, перехід права власності похідними способами здій­снюється за волею власника, але існують винятки: припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; викуп безгосподарно утримуваних пам’яток історії та культури; викуп зе­мельної ділянки з метою суспільної необхідності; викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зо­бов’язаннями власника (ч. 1 ст. 348 ЦК). У цих випадках власник при­мусово позбавляється своїх прав.

За загальним правилом, набуття права власності похідним способом можливе при його переході від одного власника до іншого. Втім за­конодавством передбачаються випадки, коли можна набути право власності й від особи, яка не є власником. Це: набуття права власнос­ті добросовісним набувачем; набуття права власності на майно, від­чужене юридичною особою, яка не є власником, — державним (казен­ним) або комунальним підприємством.

Особи, які не є власниками, у деяких випадках, мають право від­чужувати чужі речі. Це, наприклад, продаж заставлених речей; не ви­требуваних залізничних вантажів; продаж органом міліції транспорт­ного засобу через шість місяців після його знайдення (ст. 338 ЦК); продаж речі, що швидко псується, або речі, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю, особою, яка її зна­йшла (ч. 3 ст. 337 ЦК), та деякі інші. У цих випадках право власності у набувача виникає первісним способом.

Таке становище свідчить про невідповідність національного за­конодавства давньоримському постулату «ніхто не може передати більше прав, ніж має сам» (nemo plus juris transferre ad alium potest guam ipse habet), додержання якого призводить до необхідності пере­вірки прав усіх колишніх власників, про що зазначав ще свого часу Г. Ф. Шершеневич^[5]. Вітчизняне ж право більше схиляється до давньо- німецького принципу («hend mub hend wahren» — «рука за руку відпові­дає»), який забезпечує добросовісному набувачеві право власності^[6].

Певну специфіку мають і похідні підстави набуття права власнос­ті публічними особами. Насамперед це стосується переходу права власності від держави до комунальної власності, що опосередковуєть­ся не звичайним договором, а за допомогою механізму, передбаченого Законом «Про передачу об’ єктів права державної і комнальної влас­ності». У ньому навіть використовується термін «передача», який за­звичай вживається лише при переході права власності. Передача об’ єктів із державної в комунальну власність здійснюється за рішен­ням: а) Кабінету Міністрів України — стосовно підприємств, нерухо­мого майна, акцій (часток, паїв), які належать державі в майні госпо­дарських товариств; б) органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій за згодою Міністерства фінансів України і ФДМУ — стосовно індивідуально визначеного державного майна (крім нерухомого).

Передача об’єктів із державної у комунальну власність здійсню­ється за наявності згоди відповідних сільських, селищних, міських рад, якщо інше не передбачено законом, а до спільної власності терито­ріальних громад сіл, селищ, міст — за наявності згоди районних і об­ласних рад, якщо інше не встановлено законодавством.

Загальні та спеціальні способи набуття права власності. На­буття майна у власність будь-якою особою можливе загальними спо­собами. Спеціальні способи застосовуються лише для набуття права власності окремими суб’єктами.

Держава Україна може набувати право власності на підставах, не характерних для його виникнення у фізичних або юридичних осіб. До таких спеціальних підстав виникнення права державної власності на­лежать: націоналізація, конфіскація (ст. 354 ЦК); реквізиція (ст. 353

ЦК); передача майна, яке за законом не може належати окремій особі (ст. 348 ЦК), якщо ця особа не здійснить відчуження цього майна у встановлені строки; викуп пам’яток історії та культури, що утриму­ються безгосподарно (ст. 352 ЦК); скарб, що містить пам’ятки історії та культури (ст. 343 ЦК).

Спеціальним способом набуття виключно права комунальної власнос­ті є можливість набуття права власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК).

До спеціальних способів виникнення державної і комунальної власності належать: викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК); викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене (ст. 351 ЦК); стягнення по­датків та інших зборів.

Націоналізація починаючи з 1917 р. застосовувалась як основне джерело формування власності Радянської держави. У той час націо­налізація являла собою примусове вилучення майна у його власника на користь держави. Шляхом націоналізації майно вилучалось без­оплатно на підставі спеціальних законодавчих актів. У наш час прикла­дом застосування націоналізації є виникнення права державної влас­ності на майно Комуністичної партії України і КПРС згідно із Законом України «Про обернення майна Компартії України та КПРС на держав­ну власність». Нині націоналізація практично не застосовується, хоча й час від часу з’являються законопроекти, метою яких є врегулювання націоналізації як примусового, але оплатного вилучення у власників майна, яке доцільно було б передавати у державну власність. Тобто пропонується нормативно визначити можливість націоналізації на компенсаційних засадах — із виплатою власникам майна, що націона­лізується, його повної вартості.