Стаття 31. Часткова цивільна дієздатність особи, яка не досягла чотирнадцяти років

1.  Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право:

1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини.

Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;

2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

2. Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.

З урахуванням вікового фактора закон розрізняє такі види дієздатності: а) повну дієздатність особи; б) дієздатність особи у віці від 14 до 18 років (ст. 32 ЦК); в) дієздатність осіб, що не досягли 14 років (ст. 31 ЦК).

Ст. 31 ЦК передбачає часткову дієздатність осіб, які не досягли 14 років (малолітніх).

Відповідно до правил ст. 31 ЦК особи, що не досягли 14 років, мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Під дрібними побутовими правочинами ст. 31 ЦК розуміє правочини, що задовольняють побутові потреби особи, стосуються предмета, що має невисоку вартість і відповідає фізичному, духовному чи соціальному розвитку малолітнього. Частина 2 ст. 31 ЦК також передбачає, що малолітні не відповідають за заподіяну ними шкоду. Ст. 1178 ЦК передбачає, що за шкоду, заподіяну особами, що не досягли 14 років, відповідають їх батьки (усиновлювачі), опікуни, навчальні, виховні й інші установи, якщо вони не доведуть, що шкоду було завдано не з їхньої вини.

 

Стаття 32. Неповна цивільна дієздатність фізичної особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років

1. Крім правочинів, передбачених статтею 31 цього Кодексу, фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право:

1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися внеском,

внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).

2. Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

На вчинення неповнолітньою особою пра-вочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова і нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

3. Неповнолітня особа може розпоряджатися коштами, що внесені іншими особами у фінансову установу на її ім'я, за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

4. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути здобута від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.

5. За наявністю достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права.

Суд скасовує своє рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, які були підставою для його прийняття.

6. Порядок обмеження цивільної дієздатності неповнолітньої особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

Більшим обсягом дієздатності, у порівнянні з дієздатністю осіб до 14 років, володіють неповнолітні у віці від 14 до 18 років. Ст. 32 ЦК передбачає неповну цивільну дієздатність осіб у віці від 14 до 18 років. Ці особи, крім правочинів, що можуть вчиняти особи, які не досягли 14 років, можуть самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами; самостійно розпоряджатися майном, яке вони придбали на свій заробіток, стипендію чи доход, за винятком нерухомих речей і транспортних засобів. Право неповнолітніх, розпоряджатися своїм заробітком тісно пов'язане з їх правом за трудовим законодавством. Неповнолітні з 16 літнього віку, а у виняткових випадках — з 15 літнього віку, вправі влаштуватися на роботу (ст. 21 Закону України «Про охорону дитинства»). У трудових правовідносинах вони прирівнюються в правах до повнолітнього (ст. 194 КЗпП України). Особи у віці від 14 до 18 років можуть також самостійно здійснювати права автора творів науки, літератури, мистецтва, права на об'єкти промислової чи власності інші результати своєї творчої діяльності, що охороняються законом.

Особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років можуть бути учасниками і засновниками юридичних осіб, якщо це не заборонено законом чи установчими документами юридичної особи. Вони можуть самостійно вчиняти правочини, спрямовані на безкоштовне одержання майна у власність, за винятком транспортних засобів і нерухомого майна. Інші правочини особи у віці від 14 до 18 років можуть вчиняти за згодою своїх батьків (усиновлювачів), піклувальників. На здійснення неповнолітніми угод стосовно транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмово нотаріально засвідчена згода батьків (усиновлювачів), піклувальників. Неповнолітні за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників можуть розпоряджатися коштами, що внесли інші особи на їх ім'я в банківські (кредитні) установи. Разом з тим ч. 5 ст. 32 ЦК установлює, що при наявності достатніх основ суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальників, органів опіки і піклування може обмежити або позбавити неповнолітніх права самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами. Суд може скасувати своє рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, які були основою для прийняття такого рішення.

Частина 7 ст. 32 ЦК також передбачає, що особи у віці від 14 до 18 років можуть бути обмежені судом у дієздатності в порядку, передбаченому ЦПК (гл. 34 ЦПК).

Стаття 33. Цивільна відповідальність неповнолітньої особи

1. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону.

2. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо в неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник.

3. Неповнолітня особа несе відповідальність за шкоду, завдану іншій особі, відповідно до статті 1179 цього Кодексу.

Відповідно до правил ст. 33 ЦК неповнолітній у випадку невиконання договору, укладеного ним самостійно, несе самостійну відповідальність. Неповнолітній сам відповідає за невиконання договору, укладеного ним за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників. Однак, якщо в неповнолітнього немає майна, достатнього для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть його батьки (усиновлювачі), піклувальники.

У випадку заподіяння шкоди неповнолітнім у віці від 14 до 18 років він відповідає на загальних підставах. Якщо в нього немає майна чи заробітку (доходу), достатнього для відшкодування шкоди, шкода повинна бути відшкодована цілком чи у частині, якої не вистачає, його батьками (усиновлювачами), піклувальниками. Якщо неповнолітня особа у момент вчинення шкоди перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду в частині, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини. У випадку, якщо неповнолітня особа, що заподіяла шкоду, досягла повноліття, або в неї до досягнення повноліття з'явиться майно чи інші джерела доходу, достатні для відшкодування шкоди, обов'язок зазначених осіб із відшкодування заподіяної шкоди припиняється. Такі ж наслідки настають, якщо неповнолітня особа до досягнення повноліття стала власником майна, достатнього для відшкодування шкоди (ст. 1179 ЦК).

Стаття 34. Повна цивільна дієздатність

1.  Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття).

2. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.

У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

У разі визнання шлюбу недієздатним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

Залежно від стану психіки фізична особа може бути визнана недієздатною (ст. 39 ЦК) чи обмежено дієздатною (ст. 36 ЦК). У повному обсязі цивільна дієздатність виникає з 18 років, тобто з досягненням повноліття (ст. 34 ЦК). У випадках, коли закон допускає вступ у шлюб до досягнення 18 років, громадянин, що не досяг повноліття, здобуває дієздатність у повному обсязі з часу вступу в шлюб або записані матір'ю чи батьком дитини (ч. 1 ст. 35 ЦК). Ст. 22 СК встановлює шлюбний вік для чоловіків 18 років, для жінок — 17 років. Згідно зі ст. 23 СК за заявою особи, що досягла чотирнадцяти років, суд може надати йому право на шлюб, якщо це відповідає її інтересам (вагітність, народження дитини і т. п.). Особа, що придбала дієздатність у повному обсязі унаслідок вступу в шлюб до досягнення шлюбного віку, у випадку припинення шлюбу зберігає дієздатність у повному обсязі, навіть якщо вона до цього не досягла повноліття. Це положення передбачене в ч. 2 ст. 34 ЦК. Однак зазначене положення діє і досі. Це пояснюється тим, що при припиненні шлюбу він припиняється на майбутній час, а не анулюється. Тому ряд правових наслідків шлюбу зберігається. У випадку ж визнання шлюбу недійсним він вважається таким з дня його державної реєстрації (ст. 44 СК). Тому недійсний шлюб, як правило, не породжує правових наслідків. У випадку визнання шлюбу недійсним на підставах, не пов'язаних із протиправною поведінкою неповнолітнього, повна дієздатність, що була їм придбана, зберігається.

Стаття 35. Надання повної цивільної дієздатності

1.  Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини.

2.  Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.

3.  Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю.

За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

4. Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов'язки.

5.  У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

Повна цивільна дієздатність може бути надана неповнолітній особі, що записана матір'ю, батьком дитини. Відповідно до правил статті 35 ЦК, повна цивільна дієздатність може бути також надана особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підприємництвом. Надання повної дієздатності здійснюється органом опіки і піклування при наявності письмової згоди батьків (усиновлювачів) чи піклувальника, а при відсутності такої згоди — судом. Якщо особа, яка досягла 16 років, бажає займатися підприємництвом, то при наявності згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органа опіки і піклування вона може бути зареєстрована як підприємець. Особа здобуває повну цивільну дієздатність з моменту державної реєстрації особи як підприємця. Повна цивільна дієздатність, надана особі,

поширюється на всі її цивільні права і обов'язки. Ст. 27 ЦК РФ таку підставу дострокового придбання повної дієздатності іменує емансипацією. У літературі необхідність встановлення такої норми пояснюється широким розвитком підприємницької діяльності, у тому числі серед осіб, які не досягли 18 років, і інтересами не тільки самих неповнолітніх, а й турботою про стійкість цивільного обороту, розвитку у неповнолітніх здібностей і навичок до участі в трудовій і підприємницькій діяльності (Гражданское право. Т. І., — М., 1998. — С. 127).

 

Стаття 36. Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи

1. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

2. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

3. Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

4.  Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

Дієздатність, як і правоздатність фізичної особи, припиняється смертю. Разом із тим фізичні особи можуть бути визнані обмежено дієздатними (ст. 36, 37 ЦК) чи недієздатними (ст. 39-41 ЦК). Слід погодитися з думкою, відповідно до якої обмеження дієздатності можливе як стосовно цілком дієздатних осіб, так і щодо осіб, що досягли 14 років. Визнання особи недієздатною можливе стосовно цілком дієздатних осіб і осіб, які досягли 14 років. Ст. 36 ЦК, яка передбачає можливість обмеження дієздатності фізичних осіб не вказує вік фізичних осіб, що можуть бути обмежені в дієздатності. Більше того, ч. 5 ст. 32 ЦК передбачає можливість при наявності достатніх підстав обмежити особу, що досягла 14 років, у дієздатності.

Обмеження дієздатності фізичної особи мож-7ливе тільки по підставах і в порядку, передбаченому законом (гл. 34 ЦПК). Частина 2 ст. 36 ЦК передбачає, що суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Слід зазначити, що ч. 1 ст. 36 ЦК більш вдало визначає підстави для визнання фізичної особи обмежено дієздатною у порівнянні зі ст. 30 ЦК РФ. Ст. 30 ЦК РФ передбачає, що громадянин, який унаслідок зловживання спиртними напоями, наркотичними речовинами ставить свою сім'ю у скрутне матеріальне становище, може бути обмежений судом у дієздатності, тобто якщо громадянин проживає один (не має сім'ї), він не може бути обмежений у дієздатності. Ст. ЗО ЦК РФ не сприяє боротьбі з пияцтвом і зловживанням наркотичними речовинами. У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» від 28 березня 1972 р. (зі змінами, внесеними постановами Пленуму від 29 листопада 1974 р., від 24 квітня 1981 р., від ЗО березня 1984 р., від 25 грудня 1992 р. і від 25 травня 1998 р.) підкреслено, що обмеження в дієздатності громадянина внаслідок зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами спрямоване на боротьбу з пияцтвом і зловживанням спиртними напоями і має більше значення для попередження порушень суспільного порядку і виховання громадян у дусі свідомого ставлення до праці, сім'ї, дотримання правил гуртожитку.

 

Стаття 37. Правові наслідки обмеження цивільної дієздатності фізичної особи

1. Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, установлюється піклування.

2. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини.

3. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника.

Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду.

4.  Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпорядження ними здійснюються піклувальником. Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними.

5.  Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.

Обмеження дієздатності фізичної особи провадиться в судовому порядку відповідно до гл. 34 ЦПК. Рішення суду про визнання особи обмежено дієздатним після набуття законної сили надсилається до органу опіки і піклування. Воно є підставою для призначення обмежено дієздатній особі піклувальника (ст. 260 ЦПК, ч. 1 ст. 37 ЦК).

Фізична особа, обмежена в дієздатності, може самостійно вчиняти тільки дрібні побутові правочини. Правочини по розпорядженню майном ця особа може вчиняти тільки за згодою піклувальника. Частина 4 ст. 37 ЦК передбачає, що одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, обмеженого в дієздатності, і розпорядження ними здійснюються піклувальником. Відмова піклувальника дати згоду на здійснення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, дієздатність якої обмежена, до органу опіки чи піклування, або суду.

Обмеження дієздатності фізичної особи не впливає на його деліктоздатність. Частина 5 ст. 37 ЦК передбачає, що особа, яка обмежена в дієздатності, самостійно відповідає за невиконання своїх договірних зобов'язань чи заподіяння шкоди.

Обмежена дієздатність фізичної особи відрізняється від дієздатності осіб у віці від 14 до 18 років за суб'єктом, обсягом дієздатності і за способом встановлення. Дієздатність осіб у віці від 14 до 18 років виникає автоматично після досягнення ними відповідного віку. Обмеження ж дієздатності фізичної особи відбувається у судовому порядку на підставах, передбачених законом (ст. 36 ЦК). Особа, обмежена в дієздатності, може, як зазначено в законі, самостійно вчиняти тільки дрібні побутові правочини (ст. 37 ЦК). Таким чином, обсяг дієздатності зазначених осіб є набагато меншою за обсяг дієздатності осіб у віці від 14 до 18 років.

 

Стаття 38. Поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена

1.  У разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність.

2. У разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд поновлює її цивільну дієздатність.

3.  Піклування, встановлене над фізичною особою, припиняється на підставі рішення суду про поновлення цивільної дієздатності.

4.  Порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

Згідно зі ст. 38 ЦК і ч. З і 4 ст. 260 ЦПК відновлення цивільної дієздатності фізичної особи відбувається за рішенням суду, якщо в результаті видужання особи або поліпшення

психічного стану особи, в особи відновлена в повному обсязі здатність усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

У випадку припинення особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами суд за заявою зацікавлених осіб, відновлює дієздатність. На підставі рішення суду встановлене над особою піклування припиняється. Порядок поновлення цивільної дієздатності визначається ЦПК. Частини 2 і 3 ст. 260 ЦПК передбачають, що скасування обмеження дієздатності особи здійснюється рішенням суду за заявою самої особи, обмеженою в дієздатності, членів її родини, профспілок та інших громадських організацій, прокурора, органів опіки і піклування, психіатричного лікувального закладу, а також за власною ініціативою суду. Рішення суду після вступу його в законну силу надсилається органу опіки і піклування. Воно є підставою для зняття встановленого над особою опіки чи піклування.

Стаття 39. Визнання фізичної особи недієздатною

1. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

2. Порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

3. Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога була заявлена недобросовісно без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування.

Коментар див. після ст. 41.

Стаття 40. Момент визнання фізичної особи недієздатною

1.  Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

2. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Коментар див. після ст. 41.

 

Стаття 41. Правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною

1. Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка.

2. Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину.

3. Правочини від імені недієздатної особи та в її інтересах вчиняє її опікун.

4. Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун (стаття 1184 цього Кодексу).

1. Одним з факторів, що впливають на дієздатність фізичної особи, є стан її психіки. Частина 1. ст. 39 ЦК трохи інакше формулює підстави для визнання фізичної особи недієздатною. Згідно з ч. 1 ст. 39 ЦК, фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна розуміти значення своїх дій і (або) керувати ними. Таким чином, у ч. 1 ст. 39 ЦК розширений перелік підстав, унаслідок яких фізична особа, не здатна розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, може бути визнана недієздатною і зазначено, що для визнання фізичної особи недієздатною необхідний хронічний, стійкий психічний розлад. Недієздатними можуть бути визнані як повнолітні особи, так і особи у віці від 14 до 18 років. Порядок визнання фізичної особи недієздатною визначається гл. 34 ЦПК. Встановлення хронічної хвороби, недоумства, іншого важкого захворювання, що спричинили стійкий розлад психіки, належать до компетенції відповідних медичних закладів. Тому ст. 258 ЦПК передбачає, що суддя в порядку підготовки справи до розгляду при наявності достатніх даних про психічну хворобу або недоумства особи призначає для визначення її психічного стану судово-психіатричну експертизу. У п. З постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику по справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» від 28 березня 1972 р. (зі змінами, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 29 листопада 1974 р., від 24 квітня 1981 р., від ЗО березня 1984 р., від 25 грудня 1992 р. і від 25 травня 1998 р.) зазначено, що даними про психічну хворобу можуть бути довідки про стан здоров'я, виписки з історії хвороби й інші документи, видані лікувально-профілактичними установами. Слід зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 60 ЦПК висновок експерта для суду не є обов'язковим. Суд оцінює висновок експерта разом із іншими доказами за своїм внутрішнім переконанням, керуючись законом (ст. 62 ЦПК). Незгода суду з висновком експерта повинна бути ним мотивована в рішенні або ухвалі (ч. 5 ст. 60 ЦПК).

У ЦК враховано, що порушення справи про визнання особи недієздатною може спричинити для неї моральні чи фізичні страждання. Тому ч. З ст. 39 ЦК передбачає, що якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога пред'явлена недобросовісно, без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими

діями завдану моральну шкоду, має право вимагати від заявника її відшкодування.

2. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набуття законної сили рішення суду. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи й інших доказів може визначити в рішенні день, з якого особа визнається недієздатною (ст. 40 ЦК).

3. У випадку визнання фізичної особи недієздатною над нею встановлюється опіка. Право-чини від її імені й у її інтересах вчиняє опікун. Недієздатна особа не може вчиняти ніяких правочинів. За шкоду, заподіяну недієздатною особою, відповідає її опікун (ст. 1184 ЦК).

 

Стаття 42. Поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною

1.  За позовом опікуна або органу опіки та піклування суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану в неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

2.  Порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

У випадку видужання чи значного поліпшення здоров'я фізичної особи, визнаної недієздатною, суд своїм рішенням відновлює його в дієздатності, якщо з урахуванням відповідного висновку судово-психіатричної експертизи дійде висновку, що в особи відновилася здатність розуміти значення своїх дій і керувати ними. На підставі рішення суду встановлена над особою опіка припиняється (ст. 42 ЦК, ч. З і 4 ст. 260 ЦПК). Слід зазначити, що в ст. 42 ЦК допущено неточність. У статті передбачено, що дієздатність фізичної особи відновлюється за позовом опікуна чи органа опіки і піклування. Справи про визнання особи обмежено дієздатною, про відновлення її у дієздатності — це справи не позовного провадження, а окремого провадження (гл. 34 ЦПК, гл. 25 проекту ЦПК України). Підставою для порушення такої справи є не пред'явлення позову, а подання заяви в суд.

Стаття 43. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою

1. Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.

2. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи, початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць — перше січня наступного року.

3. Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

Тривала відсутність фізичної особи в місці її постійного проживання і тривала відсутність у місці її постійного проживання про неї відомостей, породжує невизначеність у правах і обов'язках цієї особи й інших осіб, що знаходяться з нею у правовідносинах. В усуненні подібної невизначеності зацікавлені насамперед близькі відсутнього особи, тому що до припинення такого стану вони не можуть здійснювати право спадкування майна, що належить відсутній особі, одержувати пенсію як утриманці, а також здійснювати окремі суб'єктивні права (наприклад, право на одержання аліментів, право на одержання страхової суми). Якщо у відсутнього є кредитори, то вони не можуть при таких обставинах одержати задоволення за своїми вимогами з його майна.

Інтереси держави вимагають забезпечення стійкості цивільних правовідносин. Для усунення невизначеності в цивільних правовідносинах, викликаної подібною невідомістю, цивільне право передбачає можливість визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою.

Питання про визнання громадянина безвісно відсутнім вирішується тільки в судовому порядку за місцем проживання заявника (див. гл. 35 ЦПК).

Суд може визнати фізичну особу безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці його постійного проживання немає відомостей у місці її перебування (ч. 1 ст. 43 ГК). Отже, для визнання особи безвісно відсутньою, насамперед, необхідно: а) відсутність особи в місці її постійного проживання, і б) неотримання протягом одного року відомостей про місце його перебування. Однак цих двох факторів ще недостатньо. Необхідно також, щоб невідомість місця перебування особи не можна було усунути за допомогою заходів, ужитих зацікавленими особами і державними органами.

Зазначені юридичні факти складають юридичний склад, необхідний для визнання особи безвісно відсутньою, і дають підстави тільки для висновку про неможливість рішення питання про життя або смерть особи, але не для застосування презумпції (припущення) життя або смерті.

У випадку неможливості встановити день одержання останніх відомостей про особу, початком безвісної відсутності особи вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були отримані останні відомості про відсутню особу, а при неможливості установити цей місяць — перше січня наступного року.

Поява фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, усуває неможливість рішення питання про її життя чи смерть, і тому рішення суду, засноване на такій неможливості, підлягає скасуванню.

Разом з тим, вирішуючи питання про визнання особи безвісно відсутньою, неправильно виходити і з презумпції смерті, тому що при цьому стирається межа між визнанням особи безвісно відсутньою і оголошенням її померлою і не можна пояснити розходження в тих правових наслідках, що настають у кожнім з таких випадків.

Неприпустиме визнання безвісно відсутньою особи, смерть якої не підлягає сумніву чи про яку відомо, що вона жива, але немає точних відомостей про місце її перебування (наприклад, особа ховається в зв'язку зі здійсненням злочину, небажанням платити аліменти і т. д.).

Первая«123»Последняя