Глава 4 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ФІЗИЧНУ ОСОБУ PDF Печать
Гражданское право - НПК Цивільний кодекс України (Є.О. Харитонов)

Глава 4 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ФІЗИЧНУ ОСОБУ

 

Стаття 24. Поняття фізичної особи

1. Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

Коментар див. після ст. 25.

Стаття 25. Цивільна правоздатність фізичної особи

1. Здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільна правоздатність) мають усі фізичні особи.

2. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження.

У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини.

3. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку.

4. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється в момент її смерті.

1. Фізичною особою визнається людина. При цьому з правової точки зору фізичними особами є не тільки громадяни України, а й іноземні громадяни, й особи без громадянства.

З народженням людини в неї виникають права й обов'язки. Однак для виникнення у людини прав і обов'язків недостатньо факту її народження. Необхідно враховувати, що фізична особа — це людина, яка має правоздатність.

2.  Цивільна правоздатність — це здатність мати цивільні права й обов'язки (ч. 1 ст. 25 ЦК), яка визнається за всіма фізичними особами. Правоздатність виникає з моменту народження людини і припиняється її смертю. У зв'язку з цим деякі автори висловлюють думку, що правоздатність — це природна властивість людини (З.В. Ромовська, Т. С. Шкрум). Проте інші автори (В.М. Хвостов, С.М. Братусь, С.М. Корнєєв, О.А. Пушкін, Ю.С. Червоний) трактують правоздатність, як визнану об'єктивним правом здатність мати суб'єктивні права та обов'язки, наголошуючи на тому, що, хоча правоздатність нерозривно пов'язана з життям людини, вона є властивістю суспільно-юридичною властивістю. Кожному суспільству властиві свій характер і зміст правоздатності. Зміст цивільної правоздатності фізичних осіб нині ширший, ніж у радянський період. Так, у ст. 42 Конституції передбачене право кожної особи на заняття підприємницькою діяльністю, не забороненої законом. Ст. 41 Конституції передбачає можливість придбання права приватної власності. Ст. 54 Конституції передбачає право на заняття літературною, художньою, науковою і технічною творчістю, захист інтелектуальної власності. Фізичні особи можуть самостійно чи разом з іншими фізичними чи юридичними особами створювати підприємства і господарські товариства.

Існування правоздатності означає наявність певного правового зв'язку між державою й особою (держава визнає за особою правоздатність і гарантує її). Разом з тим, правоздатність слід відрізняти від суб'єктивного права. Правоздатність — загальна передумова, на підставі якої в особи, за наявності певних юридичних фактів, виникає конкретне суб'єктивне право. Вона є можливістю мати зазначені в законі права й обов'язки, тоді як суб'єктивне право — вже існуюче конкретне право, що належить визначеній особі.

Правоздатність є в особи завжди, а конкретного суб'єктивного права може й не бути. Наприклад, у зміст правоздатності фізичних осіб входить можливість придбати майно на праві приватної власності (ст. 41 Конституції України). Однак суб'єктивне право на конкретне майно виникає у неї лише за наявності певних юридичних фактів, наприклад, у результаті договору купівлі-продажу, спадкування майна тощо. Як правило, правоздатність реалізується в окремих конкретних суб'єктивних правах.

Від суб'єктивного права правоздатність відрізняється і тим, що вона не може бути передана іншій особі (див. ст. 21 Конституції України), тоді як більшість суб'єктивних прав можуть бути відчужені.

Для правоздатності фізичних осіб в Україні характерна юридична рівність. Зміст правоздатності громадян не залежить від раси, кольору шкіри, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання або інших ознак (ст. 24 Конституції України). Іноземці та особи без громадянства володіють

рівною з громадянами України правоздатністю (ст. 26 Конституції). Це положення відповідає ст. 2 Загальної декларації прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю 00Н 10 грудня 1948 р.). Винятки можуть бути встановлені Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26 Конституції України).

Рівність правоздатності не виключає різного обсягу суб'єктивних прав, що належать окремим особам, їх обсяг залежить від її роду діяльності, її здібностей, одержуваних особою доходів, сімейного стану.

Характерною рисою правоздатності є зв'язок прав і обов'язків. Ці обов'язки, як правило, пов'язані зі здійсненням прав (ч. 8 ст. 41 Конституції України), а також обов'язок не наносити шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати заподіяні збитки, обов'язок дотримуватися Конституції України, законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст.ст. 66 і 68 Конституції України).

Конституція України передбачає юридичні гарантії правоздатності. Це право на звертання до суду, звертання за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради по правах людини і після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні організації, членом чи учасником яких є Україна (ст. 55 Конституції України), а також право на самозахист (ч. З ст. 27 і ч. 5 ст. 55 Конституції України).

Частина 2 ст. 25 ЦК вказує, що цивільна правоздатність виникає в момент народження і передбачає, що у випадках, передбачених законом, охороняються інтереси дитини, що зачата, але ще не народилася. Однак з останнього положення не можна зробити висновку, що зачата, але не народжена дитина, є суб'єктом права. Із положення закону про виникнення правоздатності в момент народження людини не можна робити висновок, що в немовляти цивільна правоздатність виникає в повному обсязі. Так, для виникнення юридичної можливості для вступу в члени ЖБК необхідно, як правило, досягнення 18 років, а для виникнення юридичної можливості для вступу в члени сільськогосподарського кооперативу — досягнення 16 років.

Правоздатність фізичної особи припиняється її смертю. Поки людина жива — вона правоздатна, незалежно від стану здоров'я. Смерть є юридичним фактом. Зі смертю людини відкривається після неї спадщина (ст. 1220 ЦК), його утриманці здобувають право на пенсію. Для припинення правоздатності необхідна біологічна смерть особи.

 

Стаття 26. Обсяг цивільної правоздатності фізичної особи

1. Усі фізичні особи є рівними в здатності мати цивільні права та обов'язки.

2. Фізична особа має усі особисті немайнові права, установлені Конституцією України та цим Кодексом.

3.  Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншими законами.

4. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

5. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.

Під змістом цивільної правоздатності слід розуміти сукупність юридичних можливостей придбання конкретних особистих прав і обов'язків, які особа відповідно до чинного законодавства може мати.

Зміст цивільної правоздатності визначається у Конституції України, а також у частинах 2, 3, 4 і 5 ст. 26 ЦК. Із передбачених Конституцією України прав у зміст цивільної правоздатності входить можливість мати наступні права: право на гідність (ст. 28), право на свободу й особисту недоторканність (ст. 29), право на свободу пересування і вибір місця проживання (ст. 33). У перерахованих випадках мова йде про особисті немайнові права, щодо яких норми Конституції є нормами прямої дії. У зміст цивільної правоздатності входять також право на таємницю листування (ст. 31), право на спростування недостовірної інформації і відшкодування матеріальної і моральної шкоди (ст. 32), право на об'єднання в громадські організації і політичні партії (ст. 36), право на мітинги, демонстрації (ст. 39), право на заняття літературною, художньою і технічною творчістю, захист інтелектуальної власності, захист авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності (ст. 54). У зміст цивільної правоздатності входять також і можливості придбання майнових прав, передбачених Конституцією України. Це можливість придбання права приватної власності на майно (ст. 41), права на заняття підприємницькою діяльністю (ст. 42), можливість придбання права на житло (ст. 47).

У зміст цивільної правоздатності входять і обов'язки. Це обов'язок належного використання права приватної власності (ст. 41 ч. 8), а також обов'язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати заподіяні ним збитки, обов'язок неухильно дотримуватися Конституції України, закони України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 66, 68). У зміст цивільної правоздатності входить також можливість здобувати право користування майном, успадковувати і заповідати майно, і мати інші майнові й особисті немайнові права.

Статті Конституції України про права, свободи й обов'язки людини і громадянина, як зазначено в ст. 22, не містять вичерпного переліку цих прав і свобод. Коло цих прав і свобод широке, і вичерпати його у законодавчій формулі неможливо. У зміст цивільної правоздатності входить можливість придбання і таких прав, які, хоч і не передбачені законом, але можуть виникати в силу загальних засад і змісту цивільного законодавства. У ч. 4 ст. 26 ЦК передбачено, що фізична особа може мати цивільні права, не передбачені Конституцією, Цивільним кодексом і іншими законами, якщо вони не суперечать законам України і моральним засадам суспільства. Разом з тим зміст цивільної правоздатності не є безмежним. Так, особа може займатися підприємницькою діяльністю, яка не заборонена законом (ст. 42 Конституції України).

У зміст цивільної правоздатності входять не суб'єктивні права та обов'язки, а тільки можливість їх придбання. Саме в цьому сенсі слід розуміти положення ст. 21 Конституції, відповідно до якої права і свободи є невідчужуваними, більшість же суб'єктивних прав можуть бути передані. Про це також свідчить зміст ст. 24 і 26 Конституції України. Кожне з цих прав - гарантована державою можливість придбання конкретного права, на основі якого при наявності визначених юридичних фактів виникає визначене суб'єктивне право. Наприклад, право на заняття підприємницькою діяльністю (ст. 42 Конституції України) входить у зміст цивільної правоздатності. Однак суб'єктивне право на заняття підприємницькою діяльністю виникає тільки за умови реєстрації цієї особи як суб'єкта підприємницької діяльності й одержання у випадках, передбачених законом, ліцензії.

Правоздатність не переходить у суб'єктивне право. Вона надає загальну абстрактну юридичну можливість придбання суб'єктивних прав і обов'язків, на основі якої при наявності визначених юридичних фактів виникають конкретні суб'єктивні права та обов'язки.

Гарантуючи правоздатність, держава встановлює, що угоди, спрямовані на обмеження правоздатності чи дієздатності, недійсні. Так, недійсним є заповіт, що зобов'язує спадкоємця не продавати або не дарувати успадковані речі, а також правочин, що зобов'язує особу не залишати заповіту. Такий правочин, що обмежує свободу заповіту, не має сили. Недійсним є й правочин, що зобов'язує особу проживати у конкретному місці або обирати визначену професію.

Недійсними слід визнати й адміністративні акти, що встановлюють не передбачені законом обмеження правоздатності або дієздатності осіб. Ст. 27 ЦК передбачає, що правочини, а також правовий акт Президента України, акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим й органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб не може обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, крім випадків, коли таке обмеження передбачене Конституцією України.

Обмеження правоздатності можливе лише у випадках і в порядку, визначених законом. За законодавством України фізична особа може бути частково обмежена у правоздатності, але не позбавлена правоздатності в цілому. При цьому цивільна правоздатність може обмежуватися тільки на певний строк. Обмеження правоздатності відбувається за вироком суду у випадках: а) осудження до позбавлення волі, тому що особа не буде мати права обирати рід занять і місце проживання, а також можливості здобувати право користування житловими приміщеннями на період позбавлення волі; б) позбавлення права займати визначені посади або займатися визначеною діяльністю.

Обмеження правоздатності відрізняється від примусового позбавлення окремих суб'єктивних прав. Так, конфіскація майна за вироком суду означає позбавлення особи права власності на конкретне майно, але не означає обмеження правоздатності. Особа не обмежується в юридичній можливості здобувати право приватної власності на майно. Разом з тим, в окремих випадках примусове позбавлення суб'єктивного права спричиняє обмеження правоздатності. Так, особа, позбавлена батьківських прав, не може бути усиновлювачем, опікуном або піклувальником (ч. З ст. 212, ст. 244 СК). Позбавлення деяких цивільних прав можливе й у порядку цивільного судочинства (наприклад, у відповідності із ст. 354 ЦК чи згідно ст. 164 СК).

 

Стаття 27. Запобігання обмеженню можливості фізичної особи мати цивільні права та обов'язки

1. Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним.

2.  Правовий акт Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб не може обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, крім випадків, коли таке обмеження передбачено Конституцією України.

Правочини, що обмежують правоздатність чи дієздатність особи, є недійсними. Недійсними є також і адміністративні акти, що обмежують правоздатність особи. Правовий акт Президента України, акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також посадових і службових осіб не можуть обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права, крім випадків, коли таке обмеження передбачено Конституцією України.

Стаття 28. Ім'я фізичної особи

1.  Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям.

Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить.

2. При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я), або діяти без зазначення імені.

3.  Ім'я фізичній особі надається відповідно до закону.

Кожна фізична особа має ознаки, які її індивідуалізують. Однією з найважливіших ознак фізичної особи, яка її індивідуалізує, є його ім'я. При здійсненні окремих прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) (ч. 2 ст. 28 ЦК). Право на ім'я — найважливіше немайнове право фізичної особи. Це право, як і інші немайнові права, невідчужуване. Згідно гл. 22 ЦК право на ім'я є одним з особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Ст. 294 ЦК передбачає право кожної фізичної особи на ім'я і право на транскрипційний запис свого прізвища й імені відповідно до національної традиції. У разі перекручування імені фізичної особи воно має бути виправлене. Якщо перекручування імені було допущено в документі, такий документ підлягає заміні. Якщо перекручування імені було допущено в засобах масової інформації, воно повинно бути виправлене в тому ж засобі масової інформації.

Питання про прізвище дітей у ЦК регулюється ст. 295, у Сімейному кодексі ст. 145.

Фізична особа, якій виповнилося 16 років, може змінити своє прізвище, ім'я. Особа, що досягла 14 років, може за згодою батьків або одного з них, з ким він проживає, чи піклувальника змінити своє прізвище й ім'я, якщо це відповідає його інтересам. Порядок зміни прізвища, імені і по батькові громадян України в даний час регулюється Указом Президента України від 31 грудня 1991 р. «Про порядок зміни громадянами прізвищ, імен і по батькові» і положенням «Про порядок розгляду клопотання про зміну громадянами України прізвищ, імен і по батькові», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1993 р.

Кожна фізична особа має право використовувати своє ім'я в усіх засобах своєї життєдіяльності. Право фізичної особи на ім'я, як і будь-яке цивільне право, підлягає захисту в порядку і способами, зазначеними у законі (ст. 275 і ст. 15 і 16 ЦК). Захист права фізичної особи на ім'я може здійснюватися шляхом визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновленні становища, які існували до порушення права, відшкодування моральної немайнової шкоди, визнання незаконним акта державного органа або органа влади Автономної Республіки Крим, органа місцевого самоврядування, в інших посадових і службових осіб (ст. 16 ЦК).

Стаття 29. Місце проживання фізичної особи

1.  Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, у якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

3. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів), або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

4. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків, (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

5.  Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

6.  Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Місцем проживання є місце, де фізична особа постійно чи переважно проживає. Воно повинно визначатися з достатньою точністю (вказівка міста або іншого населеного пункту, вулиці, номера будинку). Свобода вибору місця проживання входить у зміст цивільної правоздатності фізичної особи й є одним з конституційних прав людини (ст. 33 Конституції України). ЦК указує, що місцем проживання вважається житловий будинок, квартира, інше приміщення у відповідному населеному пункті,

де фізична особа постійно чи переважно проживає (ч. 1 ст. 29 ЦК). Особа, яка досягла 14 років, вільно вибирає собі місце проживання. Місцем проживання дитини у віці від 10 до 14 років вважається місце проживання його батьків, усиновлювачів, з ким вона проживає, опікуна, місце перебування навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, у якому вона проживає, якщо інше місце проживання не передбачено за згодою між дитиною і батьками, усиновлювачем, опікуном вирішується органами опіки і піклування і судом. Однак особа у віці від 10 до 14 років не може самостійно звернутися в суд, тому що вона не має процесуальної дієздатності (ст.ст. 101, 229 ЦПК). У цьому випадку, від її імені, позов можуть пред'явити органи опіки і піклування. Слід також зазначити, що зміст ч. З ст. 29 ЦК, що встановлює наведене положення, суперечить ст. 161 СК, яка передбачає, що якщо батьки проживають окремо, то від їхньої згоди залежить, з ким із них будуть проживати малолітні діти. У випадку недосягнення згоди, спір вирішується судом, з урахуванням інтересів дітей і їх бажань. Місцем проживання дитини, яка не досягла 10 років, вважається місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає, усиновлювачів, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, у якому вона проживає. Місцем проживання недієздатної особи визнається місце проживання її опікуна або місце перебування відповідної організації, яка виконує функції опікуна (ч. 4, 5 ст. 29 ЦК). За місцем проживання провадиться реєстрація громадян, що є підставою для припущення про проживання особи в зазначеному будинку, квартирі.

Місце проживання має велике значення для здійснення і захисту прав фізичної особи, забезпечення стійкості цивільних правовідносин. Так, знати місце проживання боржника, а у визначених випадках — кредитора, необхідно для встановлення місця виконання зобов'язань, якщо воно не передбачене законом чи договором (ст. 532 ЦК). За місцем проживання визначається місце відкриття спадщини (ст. 1221 ЦК). Місце проживання має значення при визнанні особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою (ст. 43, 46 ЦК).

Місце проживання, як правило, має значення і для встановлення підсудності цивільних справ (ст.ст. 125, 126, 127, 261 і ін. ЦПК).

Стаття 30. Цивільна дієздатність фізичної особи

1. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.

Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність в разі їх невиконання.

2. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється цим Кодексом і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом.

Для того щоб фізична особа могла самостійно діяти в цивільному обороті, вона повинна мати цивільну дієздатність. Під цивільною дієздатністю розуміється здатність особи своїми діями здобувати для себе цивільні права і створювати для себе цивільні обов'язки. Поняття дієздатності містить у собі здатність не тільки здійснювати правомірні дії, а й нести відповідальність за свої дії. У поняття дієздатності слід включати правочиноздатність і деліктоздатність. У зміст дієздатності входить не тільки здатність особи своїми діями здобувати для себе цивільні права й обов'язки, а й здатність самостійно здійснювати свої цивільні права та обов'язки, а також здатність нести відповідальність за свої неправомірні дії. Частина 2 ст. ЗО ЦК передбачає: «Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями створювати для себе цивільні права і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати і відповідати у випадку їх невиконання». Із поняттям цивільної дієздатності, як здатності особи своїми діями здобувати для себе цивільні права і цивільні обов'язки не згодна 3. В. Ромовська, яка вважає, що цивільну дієздатність слід визначати як психічну й інтелектуальну здатність громадянина усвідомлювати і керувати своїми діями, що породжують чи змінюють, припиняють цивільні права й обов'язки. З цією думкою навряд чи можна погодитися. Здатність людини усвідомлювати і керувати своїми діями є необхідною передумовою виникнення цивільної дієздатності, але не її поняттям. Для наявності в особи дієздатності необхідно, щоб особа мала нормальну і зрілу психіку. Дієздатність — це певна суспільно-юридична властивість. Зміст дієздатності тісно зв'язаний зі змістом правоздатності і певною мірою визначається нею. Це виражається в тім, що особа може своїми діями здобувати і здійснювати тільки ті права й обов'язки, можливість придбання яких входить у зміст правоздатності.

Основна ж відмінність цивільної дієздатності від цивільної правоздатності полягає в тім, що цивільна дієздатність означає здатність особи самостійно брати участь у цивільному обороті, тобто здобувати цивільні права і створювати для себе цивільні обов'язки своїми діями. Правоздатна особа, що не має дієздатності, також може здобувати цивільні права й обов'язки, але не своїми діями, а за допомогою дій своїх законних представників: батьків, усиновлювачів, опікунів (так, малолітній може одержати в спадщину майно, до складу якого входять не тільки права, а й борги). У малолітнього виникнуть права й обов'язки, але не пов'язані з його діями, а в результаті дій, наприклад, його батьків). Зі сказаного видно, що правоздатна особа може бути і недієздатною, недієздатна особа — завжди правоздатна. Наявність у особи дієздатності означає володіння свідомою і самостійною волею, тобто здатністю розумно бажати певних наслідків своєї дії, віддавати собі повний звіт у своїх діях і керувати ними. Тому дієздатність особи залежить від його віку і стану його психіки. Для наявності правоздатності ці фактори не мають значення. Для дієздатності необхідно, щоб особа мала нормальну і досить зрілу психіку.

Не можна погодитися з думкою, відповідно до якої дієздатність — це суб'єктивне право громадянина. Правоздатність і дієздатність особи не можуть бути обмеженими. Обмеженість дієздатності можлива тільки у випадку й у порядку, передбаченому законом (ч. 2 ст. ЗО ЦК).

Зміст цивільної дієздатності тісно пов'язані зі змістом цивільної дієздатності. Тому у випадку обмеження цивільної правоздатності настає і обмеження цивільної дієздатності. Разом з тим можливе обмеження цивільної дієздатності без обмеження цивільної правоздатності. Так, особа, що зловживає спиртними напоями і наркотичними засобами і тим ставить унаслідок себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона зобов'язана за законом утримувати, у скрутне матеріальне становище, може бути обмежена судом у дієздатності (ч. 2 ст. 36 ЦК).

Зміст дієздатності фізичної особи залежить від віку особи і від стану її психіки. З урахуванням цих факторів закон розрізняє кілька видів дієздатності фізичних осіб. Залежно від віку особи розрізняють повну дієздатність (нею володіють здорові особи, які досягли 18 років і прирівнені до них категорії осіб), дієздатність осіб у віці від 14 до 18 років і дієздатність осіб, що не досягли 14 років. Згідно з ЦК України, розрізняють повну дієздатність (нею володіють психічно здорові особи, які досягли 18 років і прирівнені до них категорії осіб), дієздатність осіб у віці від 14 до 18 років (ст. 34 ЦК) і дієздатність осіб, що не досягли 14 років (ст. 33 ЦК). ЦК Російської Федерації, залежно від віку особи розрізняє повну дієздатність (ст. 21 ЦК РФ - нею володіють особи, що досягли 18 років і прирівнені до них категорії осіб), дієздатність особи у віці від 14 до 18 років (ст. 26 ЦК РФ), дієздатність особи у віці від 6 до 14 років і особи, які не досягли 6 років (ст. 28 ЦК РФ). Відповідно до німецького цивільного законодавства діти, молодші 7 років, infantes, абсолютно недієздатні (§104 № 1. §/828).